“Мы знаем о свирепых погромах эпохи Хмельницкого 17 века, о страшной Гайдамаччине средней трети 18 века. Многие из нас пережили погромы 1881-82 годов. Отлично помним мы октябрьские деяния черносотенцев в 1905 году...” – так починає свою “Книгу о еврейских погромах на Украине в 1919 г. С. Гусєв-Оренбурзький.
“В революционные эпохи 1881 и 1905 годов еврейские погромы были кратковременны, – продовжує він, – они налетали как мгновенный шквал в пустыне, как самум в Сахаре. Теперь – это сплошное, непрерывное бедствие. Теперь по евреям, распластанным на украинской наковальне, ударяет не один молот, не два, а все молоты, какие только работают на этой дикой и злой почве. Они бьют без устали, днем и ночью, летом и зимою”1.
Перші “погромные действия” сталися напередодні 1919 р. в місті Овручі Волинської губернії і навколишніх селах. Таким чином, східна частина Волинської губернії стала “исходным пунктом для гайдамаччины XX века”2.
Найбільш пам’ятними для євреїв виявилися лютневі події у Проскурові, автором яких був отаман Семесенко.
Слово єврейському досліднику-недоброзичливцю Гусєву-Орєнбургскому: “Проскуров является самым оживленным городом Подольской губернии. Население его простирается до 50 тысяч человек, из них до 25 тысяч евреи... Недели за три до событий, о которых повествует эта история, случилось нечто, оказавшееся для Проскурова (проскурівських євреїв. – Ред.) роковым, а именно – в Виннице состоялся съезд большевиков. Он вынес резолюцию о необходимости большевицкого восстания в Подольской губернии, днем восстания было назначено 15 февраля... В начале февраля приехал атаман Семесенко во главе запорожской казацкой бригады, а вместе с ней явился и третий гайдамацкий полк... Атаман Семесенко держался очень коректно”3.
Як начальник залоги він видав наказ, в якому попередив, що будь-яка агітація проти української влади каратиметься за законами військового часу...

У п’ятницю ввечері, 14 лютого, в бюро квартальної охорони прибуло два більшовики й оголосили, що “выступление” призначене опівночі.
Проти ночі 15 лютого більшовики, серед яких пе6ерважали євреї, захопили пошту і телеграф, арештували коменданта міста Юрія Ківерчука, організували штаб...
Іван Семесенко обов’язки начальника гарнізону виконував рішуче. “Об’єктивні” єврейські дослідники так інтерпретували його дії: “По роковому стечению обстоятельств местные революционные элементы задумали поднять восстание против власти “Директории”. Это и послужило удобным предлогом к резне”4.
“Вступление свое он ознаменовал пышным обедом, обильно угостив гайдамаков водкой и коньяком. А потом обратился к ним с речью, в которой обрисовал тяжелое положение Украины, а также понесенные ими труды на поле сражения... Он потребовал от казаков клятвенного обещания в том, что они... вырежут евреев, но они также должны поклясться, что жидовского добра грабить не будут, так как грабеж недостоин казака.
Казаки были приведены к знамени и присягнули, что будут только резать, но не грабить... Затем казаки выстроились в походном порядке и с музыкой впереди и санитарным отрядом отправились в город. Прошли по главной улице, в конце ее разбились на отдельные группы и рассыпались по боковым улицам, сплошь населенными евреями... Ангел смерти стучал в их двери.
Рассыпавшись по еврейским улицам, казаки, группами от 5 до 15 человек, совершенно спокойно входили в дома с обнаженными шашками в руках...
К огнестрельному оружию они прибегали лишь в том случае, если отдельным лицам удавалось вырваться на улицу, – тогда в догонку посылалась пуля...
В доме Зозули убита дочь... Мать предлагала убийцам деньги, но они ответили: “Мы только за душой пришли”... В квартире Глузмана спряталось 16 евреев. Походным порядком подошли к дому гайдамаки... К дому Зельмана гайдамаки подошли стройными рядами с двумя пулеметами. С ними была сестра милосердия и человек с повязкой Красного Креста, доктор Скорник. Вместе с сестрой милосердия и двумя санитарами он принимал самое активное участие... Жуткие тени метались в надвигающемся сумраке, некуда было прятаться, – некуда бежать. Повсюду слышался зловещий топот отрядов (…), краткие слова команд (...). Было уже пять часов вечера (...). Киверчук разослал по всему уезду телеграммы: “Всех агитаторов и евреев расстреливать на месте или препроводить для расстрела в Проскуров”.
По деревням, по селам, по глухим местечкам, по полям, по дорогам началось истребление евреев. Местечко Фельштин окружили кольцом вооруженные крестьянские парни ближайших деревень, – вспомогательная охрана, которую набрал начальник милиции. Сам он направился в Проскуров и вернулся оттуда в сопровождении казаков “с красными шлыками” – гайдамаков.
Евреи поняли, что обречены на смерть...
Раздался звук рожка, гайдамаки выстроились в ряды...
Убито было 485 человек, ранено 180”5.
Тим часом у Проскурові спокій ще не настав...
Врешті Іван Семесенко віддав наказ: “На сьогодні досить”.
“Прозвучал рожок. Гайдамаки собрались на заранее назначенное место и оттуда в походном порядке с песнями отправились к месту своей стоянки за вокзалом”6.
Характерно, що навіть тенденційні єврейські дослідники визнали, що “ни в одном доме палачи ничего не тронули”7.
Недоброзичливець так характеризував отамана: “Этот Семесенко, заливший еврейской кровью дома и улицы Проскурова, был тщедушным молодым человеком... Он на всех производил впечатление человека полуинтеллигентного, нервного и неуравновешенного. Судя по некоторым его резолюциям на докладах, надо признать, что он был человек большой сообразительности и крайне решительный... С большой помпой, в сопровождении санитаров и сестры милосердия, Семесенко, наконец покинул Проскуров.
Было убито в Проскурове 1200 человек.
Ранено – 600. Из них умерло свыше трехсот”8.
А ось що розповідав про події у Проскурові Іван Семесенко: “Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на випадок відступу штабу Армії і Директорії з Винниці і Жмеринки. На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали своєму призначенню і серіозності менту. Їх легковажність дала місцевим большевикам широкі можливості агітувати навіть у військових частинах... Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії... Не довіряючи місцевій команді, всю ініціативу подавлення цього повстання я взяв на себе... Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів до щенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров’ю. Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця!
Додаю, погроми – мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене як бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один жид не поскаржиться, що його ограбували мої люди. Преса навіть не уявляє собі, що наколи б я був дійсно бандитом, то награбувавши грошей, певно давно кудись зник би, і жив би, як у Бога за пазухою. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію і Армію від трагічної несподіванки. І що було мені в подяку?
На другий день представники Міської Думи закинули мені, як я посмів пролляти на вулицях кров. І смішно мені, і гірко! Жалкую тепер, що тоді я обмежився лише слідством, а не розстріляв їх на місці. А була така думка. Хіба розуміли ці шпаки, що то є війна і де кінчаються її межі. З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам’янці, де я мав підготовитись до цієї подорожі, я несподівано був заарештований з наказу Петлюри”9.
При штабі Дієвої Армії було два вагони, в яких знаходилися вояки Армії УНР, і серед них чимало отаманів, арештованих Миколою Чеботарівом, начальником “петлюрівської чрезвичайки”. Для Семесенка місця тут не вистачило. Його помістили в товарний вагон – о, глузлива посмішка долі! – до євреїв-комуністів Мойсея Шустера, Ісаака Вайсберга та росіянина-більшовика Володимира Булгакова.
Коли Шустер висловився про український одяг як про “маскарад”, Семесенко запитав: “Прошу з’ясувати мені, чому незалежна Україна застрянула Жидам поперек горла? Чому більшість чекістів з Жидів? [Чому] всі комуністичні організації в жидівських руках? [Чому] політкомами в совєтських військах – в більшості Жиди? Я маю докази, що жорстока лють, знущання, глузування, які учинено над моїми полоненими, були жидівського походження”10.
Старшина Армії УНР Михайло Середа мав дозвіл заходити до вагонів з арештантами і спілкуватися з ними. Він так описав Івана Семесенка: “Своїм зовнішнім виглядом отаман Семесенко складав вражіння спокійного, урівноваженого і поміркованого чоловіка. Середнього зросту, бльондин, з холодними сіро-блакитними очима, з чесними рисами обличчя, стрункий, чемний в розмові – він певно користувався серед жіноцтва широким кредитом. Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана осетинським ремінцем, сині галіфе з генеральськими лямпасами, лякерові чоботи, на голові – чорна смушева шапка... Він мав незвичайну енергію і рішучість, не визнавав ніяких авторитетів, включаючи сюди і авторитет С. Петлюри, не вважав себе зобов’язаним ким-небудь здавати звіт за свої вчинки, мав природній дар воєнної гіпнози, що підпорядковував йому козаків, як німих рабів, які готові були на його заклик кинутись за нього в огонь і воду”11.
Що ще можна додати до портрету цього гайдамацького ватажка ХХ століття?
Прапорщик Семесенко за часів Центральної Ради служив в полку ім. гетьмана Павла Полуботка. 9 лютого 1918 р. Іван Семесенко вступає до 3-го Запорозького куреня полковника Всеволода Петріва. Курінь незабаром розгортається в 1-й Запорозький кінний полк ім. Костя Гордієнка. В його складі Семесенко бере участь у історичному визвольному поході полковника Петра Болбочана на Крим12.
У липні 1918 р. Іван Семесенко – один з ініціаторів заколоту в полку ім. Костя Гордієнка, спрямованого проти гетьмана Скоропадського. Спроба повстання виявилася невдалою, полк було розформовано. Семесенко очолив повстанську ватагу на Полтавщині. Його загін не раз змінював назву: Чорні гайдамаки, Низовий січовий курінь, кіннота отамана Дорошенка, загін ім. отамана Дорошенка. У листопаді 1918 р. під час антигетьманського повстання Іван Семесенко сформував Залізний загін, який захопив Лубни. Ставши начальником Лубенської залоги, попередив єврейську делегацію: “Справа йде про незалежність нашої держави. Коли маєте охоту творити опір, виріжу всіх без винятку”.* Проскурівські події продемонстрували, що Іван Семесенко виявився людиною слова…
Петлюра наказав провести слідство якомога швидше і суворо покарати винних.
Семесенка перевезли до Кам’янської в’язниці. “На наше безголов’я, – говорив він, – провід над військом забрала людина, яка намагається догодити і соціалістам, і правиці, селянам і поміщикам, жидам і Європі. Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, – карта його на таку величну ставку, як визволення нації, напевно буде бита. Коли Бог допоможе мені позбутися оцих кайданів і вийти на волю, я знайду сили перебрати на себе верховну владу і щасливо закінчити боротьбу. Я навіть у своїй думці не можу припустити, що Петлюра мене розстріляє. Уявіть собі, померти так безславно, чорт знає де...”13.
Слідство добігало кінця. Раптом Кам’янець захопили денікінці. Слідча комісія розбіглася і Семесенко опинився на волі. З вірними йому козаками прибув до Галичини, одружився, перебув у родинному колі зиму 1919 – 1920 років. Навесні 1920 р., зачувши, що полковник Олександр Удовиченко формує 3-ю Залізну дивізію, зголосився до неї. Взнавши про це, штаб армії наказав арештувати отамана.
Семесенко змушений був розпустити свій загін. Він мав якийсь фантастичний план роздобути за кордоном гроші, спорядити армію, на чолі якої вернутися в Україну...
На чеському кордоні Семесенка заарештовують. Привозять до Чортківської в’язниці. Польовий суд постановив розстріляти його. Охорона штабу Дієвої армії вивезла його у поле за Чортковом.
Коли Семесенка поставили до скелі, він кинувся на сторожу, стискаючи то одного, то другого у залізних обіймах. До світанку сторожа не могла з ним упоратися. Нарешті повалили на землю і вже лежачого забили.
Українці з наказу українця забили українця. На радість євреям.
“Можливо, – завершує оповідь Михайло Середа, – що при інших революційних обставинах Україна мала б свого Мусолліні в постаті цього залізного диктатора”14.

Роман КОВАЛЬ (Виправлено і доповнено. 2012, червень)

Джерела
1, 2, 3, 8. Гусев-Оренбургский С. Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г. – Петроград, Главлит.
4, 7. Островський З. Еврейские погромы на Украине. Очерк погромной эпопеи эпохи 1918 – 1921 годов. – 1926.
9 – 11, 13, 14. Середа М. Отаман Семесенко // Червона Калина. – Львів, 1932.
12. Петрів В. Спомини. – 1927 – 1931. – Ч. 1 – 4.