Ілько Струк,
Командуючий Першою повстанчою Армією УНР


Ілля Тимофійович Струк народився 18 грудня 1896 р. (очевидно, за старим стилем) в с.Грині Горностайпільської волості Чорнобильського повіту, що на Київщині. Батьки — хлібороби: Тимофій Олексійович та Мотря Євстратіївна. Мав братів — Миколу та Дмитра — й сестер: Настю та Параску. Батьки дали освіту всім трьом синам. Ілько, зокрема, закінчив земську школу. Два роки був народним вчителем. Збирався продовжити освіту, але перешкодила війна: 7 серпня 1914 року “по набору” пішов до російської армії. Призначення дістав на Балтійський флот, у 3-й гвардійський екіпаж — на корабель “Штандарт”, де вже служив його старший брат Микола.
Під час бойових дій був двічі поранений. Одужавши, поступив до Віленської юнкерської школи, яку закінчив 1915 року. Військові науки давалися юнакові легко, недаремно його було іменовано портупей-юнкером. Завершивши школу, отримав чин прапорщика та направлення у 303 піхотний Златопільський полк.
І знову фронт... За боєві успіхи був нагороджений солдатськими орденами Святого Георгія всіх чотирьох ступенів та підвищений до рангу капітана. Після третього поранення та лікування скерований до 51-го запасного полку в м.Зубцов Тверської області.

Щасливі роки національної революції

З початком революції організував у полку Українську Козацьку Раду. Був призначений помічником Голови — старшини Горовенка. Навесні 1917 року завершив курси агітаторів, отримав направлення в Горностайпільську волость, де організував загін Вільного Козацтва і став на його чолі.
Був знайомий з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Разом з ним та хорунжим Оскілком навесні 1917 року їздив до Мінська на Конференцію українських вояків Західного фронту.
Струк — делегат Другого, а згодом і Третього Все- українських військових з’їздів у Києві.
“В грудні т.р. (тобто 1917), — розповідав Струк, — я з иншими товаришами, на пропозицію Українського командування їздив до Харкова, щоби там очистити більшовицьку атмосферу і знищити (забити) головних представників більшовицьких — Шахрая, Затонського, Бош і инших... В Харкові нас наказали схопити і розстріляти, але ми втекли до Полтави, де в той час було вбито командира Богданівського полку полк. Ластовченка”.1)
Теракт вчинив анархіст Дунайскій 15 грудня 1917 р., отже, у Полтаві Струк був 15 грудня. За кілька днів він вже у Києві. 24 грудня 1917 р. на прохання полк. Капкана Ілько Струк їздив на ст.Калінковичі, де знаходився штаб Головнокомандуючого Криленка, — для розкладницької роботи в більшовицьких військах.
Як командир сотні брав участь у захопленні Арсеналу та Посту-Волинського.
“26 січня (тут і далі в розповіді отаман використовує ст.ст. — Р.К.), коли українське військо залишало Київ, — продовжував Ілько Струк, — мене вкупі з иншими піймали більшовики і вечером вели нас арестованих в кількості 50 чоловік під ескортою 20 більшовиків на ”Собачу Тропу”. Завдяки темряві мені й ще двом вдалося втекти з-під більшовицької ескорти. Я втік додому... і зайнявся організацією людей до повстання. З кількох своїх волостей удалося зорганізувати повстанський відділ. Штаб цього відділу таємно працював у Чернобилі, де знищили кількох видатних більшовицьких комісарів.
Перший озброєний виступ повстанців під моїм проводом був в перших числах лютого — напад на місто Чернобиль, де забрали Дніпрову фльоту на Прип’яті. Звільнили від більшовиків майже увесь повіт.
Коли захопили Чернобиль, наш загін налічував до шести тисяч людей (повстанців), озброєних рушницями і кулеметами та трьома гарматами, що захопили у більшовиків.
В Чернобилі ми були аж до прибуття української влади, після чого я трохи відпочив дома і зайнявся організацією місцевого населення”.2)
Зберігся документ того часу — телеграма Струка від 5 квітня 1918 року начальнику пошти с.Хабного (копія комісару Кислицькому): “Срочно ответ. Какіе проехали солдаты 151, какого направленія. Атаман Струк”.3)
21 квітня Струк надсилає “служачим пошти” чергову телеграму, в якій сповіщає, що він видав розпорядження отаману куреня Кравченку сплатити працівникам пошти заробітну плату: “Сповіщаю, що зроблено распорядження про сплату Вам грошей отаману куріня Кравченку, що він зробить по своєму погляду. — Отаман партізанив Струк”.4)
Факт виплати заробітної плати працівникам пошти свідчить, що Струк виступав як представник влади, її організатор.
Під час гетьманського перевороту Ілько Струк був у Києві, як він сказав, “на Національному з’їзді”. Очевидно, мова йде про З’їзд хліборобів, на якому Павло Скоропадський був проголошений Гетьманом України. Після З’їзду поїхав додому, в с.Грині. “Через те, що дома не можна було бути, знову повернувся до Київа і вступив до Товариства ”Батьківщина”. З Київа час од часу їздив до свого району і підготовляв маси до нового повстання. Під час повстання проти Гетьмана підійняв свій район і захопив Чернобиль, де дістав велику здобич: 4 гармати, 1500 рушниць, 5 кулеметів і 120 коней”.5)
Озброївши до трьох тисяч селян, отаман на чолі загону рушив на Київ. Коло Києва, в селищі Буча, зустрівся з Чорноморським Кошем і підпорядкувався його командиру полк. Поліщуку, який наказав отаману звільнити Мозир.
Наказ було виконано — військо Струка увійшло в це, тепер білоруське місто. Далі пішов у напрямку Овруча. По дорозі на нещастя зустрівся із загоном Козир-Зірки. Українці, не розібравшись, цілий день вели бойові дії. Лише коли Струк захопив у полон близько ста бійців Козир-Зірки, зрозумів, “що то свої”. І разом з Козир-Зіркою увійшов до Овруча. Згодом, залишивши Козир-Зірку господарювати в місті, через Житомир повернувся до свого району. Тут “ми настановили владу від імені Директорії з місцевих людей, — згадував отаман, — а присланого Директорією Комисара Ю.Мордалевича не визнали і під нашим натиском (репресіями) він мусів утекти. Владу ми настановили в повітах: Чернобильському, Мозирському, Овручському і половині Київського. По наклепу Ю.Мордалевича мене викликали до Київа (я не визнав Мордалевича через те, що він був лівих поглядів).
Взявши із собою двадцять п’ять кінних козаків для охорони, я 24 грудня 1918 р. вирушив до Київа. На ст.Малин мене обстріляла охорона м.Малина з розпорядження коменданта того міста полковника Єсиповича, якому ніби наказав Винниченко мене затримати. В Малині я й моя охорона були оточені військами коменданта міста і ми змушені були здати зброю.
В Малині я просидів двадцять два дні і був звільнений наступавшим загоном мого помічника, отамана Лазнюка, що увійшов в порозуміння з одним полковником Січових Стрільців.
У Малині мені було поставлено обвинувачення в жорстокій розправі з жидами.
По прибутті до Київа 12 січня (1919 року) я здав справоздання Директорії в повному її складі і Слідчій Комісії, що виїздила зі мною на місце, і був виправданий”.6)

На Трудовий Конгрес, що в ті дні проходив у Києві, Ілько Струк послав від свого війська двох представників. Сам не пішов, очевидно, не бажаючи компрометувати себе участю у зібранні, яке носило лівацький, проросійський характер. Такої ж позиції, як бачимо далі, дотримувався й отаман Зелений. Вислухавши від них звіт, Ілько Струк та отаман Зелений, порадившись, послали привітання лише Головному Отаманові Симону Петлюрі. “В привітанні зазначили, що народ буде підтримувати його, коли буде йти тим шляхом, на який стали в 1917 році — себто шляхом суто національним”.7)
Після відступу Директорії Ілько Струк “залишився на місці і зорганізував коло себе біля десяти тисяч чоловіків”. “Штаб мій, — згадував він, — був у Чернобилі, я мав флотилію Дніпровську, мав свою друкарню і випускав газету ”Вільний край”. Редактором був Іван Василенко. Газета була щоденна, виходила під гаслом УНР.
Підвладне мені військо офіційно називалося — ”Перша повстанча Армія УНР”, а я — Командуючим Армією. Начальником штабу був у мене — Кипхель Річард Річардович, а осавулом — сотник Мартиненко. Цивільне Управління називалося ”Українська Народня Управа”, на чолі якої стояли: Горештет, Чорненко, Микола Сидорчук. Цю організацію, як центральну, визнавали в той час Отамани Соколовський і Зелений, які прислали своїх представників”.8)
Як бачимо, у відсутність уряду отамани, яких нездалі урядовці звинувачували в отаманії, анархізмові та інших гріхах, спромоглися на те, чого не зміг уряд — організували українську владу.


“Всіх в Дніпро, інших — в Палестину!”

“В начале своей деятельности, — писав ворог, — Струк ограничился грабежами еврейского населения и под предлогом неимения средств на содержание своей банды накладывал контрибуцию деньгами, продовольствием, фуражем, обмундированием. В тех местах, где оказывалось сопротивление, банда убивала еврейское население, подвергая их жилища и имущество разграблению, уничтожению и т.д. Будучи объявленным Соввластью бандитом, Струк начал перебрасывать свою банду с одного района в другой, и, пользуясь разными положениями на фронте, производил налеты не только на отдельные населенные пункты, но и на красные части, отдельных красноармейцев, полит- и продработников, комнезамов и т.д.”.9)
Ілько Струк оголосив війну комуні і вів успішну боротьбу проти неї.
Більшовицькі ”літописці” зазначали: “Одним из наиболее крупных организаторов кулацких банд был петлюровец Струк. Ярый националист, как его характеризуют в документах ВУЧК, он рано примкнул к Петлюре и приступил к организации бандитских отрядов... В апреле-мае этого же года (1919 р. — Р.К.) банды Струка совершают масовые погромы и резню в Чернобыльском и Радомышльском уездах. Только в Чернобыльском уезде бандиты замучили и убили около тысячи человек”.10)
С.Гусєв-Орєнбургскій в “Книге о еврейских погромах на Украине в 1919 г.” наводить т.зв. “Дневник еврея” — “Чернобыльскую хронику”. Наведемо кілька фрагментів цього опусу, створеного уявою переляканого безіменного єврея.
“7 апреля. В шесть часов вечера по городу разнеслись слухи, что наступает Струк. Спустя час появился верховой с разведки, разгоняя толпу:
— По домам! Струк наступает!
Эта весть молнией облетела весь город, ужас охватил жителей. Все стали удирать: кто лодкой, кто подводой. На улицах чувствовалось нечто предвещающее катастрофу, — зловещее, таинственное. Всюду слышался стук затворяемых ставней. Потом наступила тишина, как перед грозой. Все попрятались, с замиранием сердца ожидая.
В 9 часов вечера началась пальба и до полуночи трещали ружья и пулеметы.
Дрожа от ужаса, мы не находили себе места, где укрыться, надеясь на победу большевиков, как вдруг раздался специфический, известный нам по предыдущим вступлениям, звук трубы и крик:
— Кавалерия вперед, пехота к работе!
Мы поняли, что Струк вступил в город.
На улицах всюду раздавались выстрелы, звон разбитых стекол, гул, шум, душу раздирающие визги и вопли. Вооруженные бандиты врываются в квартиры, стреляют, убивают, кричат:
— Жиды-коммунисты, откройте, а то уб’ю... К стенке, жиды-комунисты! Уже успели прийти с позиций и попрятаться дома?.. Все равно завтра вас отправим в Екатеринослав самоплавом...
8 апреля. Утром узнал, что по всему городу варфоломеевская ночь не миновала ни одного еврея. Я подхожу к окну... Бандиты с голыми шашками носят тюки и драгоценности. Базар полон крестьянскими телегами, — оказалось, что перед наступлением Струк распорядился, чтобы все крестьяне с подводами следовали за армией грабить и громить.
Солдаты и крестьяне взламывают замки и двери и расхищают товар. Из квартир тащат подушки, перины, одежду, разный домашний скарб. Распивают на улице вино и наливку...
Днем Струк устроил у церкви митинг для армии и крестьян, присутствовала тысячная толпа. Он призывал:
— Бей жидов, спасай Украину. Жиды осквернили церковь, выбросили иконы из гимназии, убили Гордиенко..
У народа разгорелись страсти еще более, — мужики с энтузиазмом пошли убивать, топить и грабить. В наш двор ворвалась банда солдат и крестьян, они в диком озверении кричали:
— Гей, вы... У вас в погребе прячутся коммунисты..
9 апреля. Погром продолжается во всей своей широте, каждого попадающегося молодого еврея принимают за коммуниста и убивают. Бандиты расхаживают по городу, грабят и ведут к реке... Местные мещане расхаживают по городу, как будто это к ним не относится, и со скрытым злорадством взирают на ужасы.
10 апреля. Погром продолжается...
11 апреля. Несколько спокойнее. Награбленное по-прежнему носят, но реже.
Струк через старосту заявил, чтобы евреи собрались в синагоге. Трепет всех охватил. Я тоже пошел в синагогу. По дороге остановили солдаты:
— Жид, куда идешь?
Я ответил:
— Пан атаман пригласил нас в синагогу.
В синагоге я увидел много рыдающих женщин и несколько стариков. Я призывал прекратить плач и стон и обдумать, как облегчить создавшееся положение. Вдруг заходит пьяный Алеша. Он успел уже многих потопить и теперь, в каске, держа в одной руке голую шашку, в другой револьвер, обращается к нам с речью:
— Жидова, всех вас надо с корнем убить...
Я со слезами умолял его о пощаде. Доказывал нашу невинность.
Грозя мне револьвером, он ответил:
— Я со Струком не считаюсь, я сам по себе. Если дадите мне сто тысяч, оставлю вас в живых.
Мы обещали собрать, и он ушел...
Спустя полчаса зашел Струк. Я обратился к нему с приветственной речью, обещал за всех повиноваться, раз’ясняя ему, что мы невинно страдаем и являемся козлами отпущения... Он ответил:
— Погром постараюсь прекратить.
12 апреля. Еврейские женщины поодиночке, как бы крадучись, стали появляться на улицах... Струк потребовал денег для содержания армии. Ему дали 30 000 рублей и предводителям его — Кравченко, Фещенко и другим — по 5000 рублей...
13 апреля. Погром принял хронический характер...
14 апреля. Кравченко прислал новую записку: ”Негайно доставити 25 000 рублей, а то будете считаться нашими ворогами и каратысь по часу войскового стану”. Мы собрали деньги и послали к нему делегацию. Он ответил, что фактически ”хлопцам дали 24 часа погулять, но хлопцев нельзя сдержать”. Все-же обещал завтра выпустить об’явление о прекращении грабежа...
15 апреля (Канун Пасхи). Появились на улицах некоторые евреи, удрученные, мрачные, с поникшей головой. Заметно кое-какое движение на базаре. Бандиты расхаживают по городу, проявляя свои действия. К вечеру по армии был приказ, что через час приезжает к ним делегация из Межигорья от Зеленого обсуждать совместно наступление на Киев, и еврейским музыкантам велено встретить делегацию церемониальным маршем...
22 апреля. По городу расспространяется воззвание, что жиды-капиталисты-коммунисты церковь осквернили, сами деньги делают, царя хотят... Мальчишки русские бегают по улицам и призывают солдат:
— Идемте, у нас на улице у русского жид прячется...
24 апреля. Многие крестьяне, пользуясь случаем, пред’являют иски к евреям. Один еврей успел из деревни Корогод удрать, а свою корову оставил у соседа-крестьянина. Теперь тот пришел в Чернобыль и заявил:
— Слухай, Янкель, три года назад ты у меня занял 30 рублей и не отдал. Теперь отдай мне за ци гроши корову, бо вона тоди стоила 30 рублей и дай расписку, что не маеш претензии, а то у меня тут сын в армии и он тебя убьет.
Еврей, конечно, согласился...
25 апреля... ”Воду можно пить, — сказал Струк, — жиды наверное доплыли уже до Киева”.
26 апреля. Струк уверяет солдат, что Киев окружен. Обещает им при взятии Киева десятидневный погром. Об’явлена мобилизация. Универсал призывает бить жидов-коммунистов. Со всего уезда стекаются тысячи мобилизованных, среди евреев — волнение, паника. По городу маршируют солдаты с оркестром музыки. У волостного правления произносят зажигательные речи против коммунистов...
28 апреля. Струк уехал в Горностайполе. Кравченко отправляет экспедицию для погромов в Камарин и произносит речь:
— Ни одного жида не оставьте там, ни одного. Всех в Днипр, остальных в Палестину.
Оркестр провожает их маршем”.11)

Зрозуміло, що не можна приймати на віру все, що написано в “Дневнике еврея”, деякі “факти” вигадані або перебільшені уявою смертельно наляканого чужинця. І хоча цей фрагмент все ж можна вважати хронікою часу, але слід враховувати, що ця хроніка пропущена через вирячені від жаху очі.
Все ж загальна тенденція вловлена правильно: українські селяни не мали причин прихильно ставитися до євреїв, які в масі своїй слугували російським поневолювачам та й самі — за найменшої нагоди — виступали експлуататорами.
Недаремно В.Верстюк зазначав, що в районі Чорнобиля-Іванкова-Горностайполя не було “майже ні одного села, де селяни не були б настроєні проти комуни і євреїв”.12)
Комуна у селян небезпідставно асоціювалась з євреями, адже, коли встановлювалась совєтська влада, місцеві єврейські молодики ставали “першими комуністами-більшовиками” на селі чи в містечку: доносили на сусідів — хто з них був у повстанцях, хто працював в адміністрації Гетьмана чи Директорії. Коли ж совєтська влада забиралась геть, єврейські активісти вдавали з себе невинних жертв погромів.
Не дивно, що українське селянство масово підтримувало отамана Струка — щонайменше 50 сіл, в районі яких він оперував, допомагали, чим могли. Можна твердити, що Ілько Струк виражав народну мрію про помсту за вікові збиткування євреїв.

Другий похід на Київ

На початку березня 1919 р. відділ Струка становив близько 600 козаків, які мали на озброєнні 10 кулеметів. Після хвилі “експропріації експропріаторів” та оголошення мобілізації селян віком від 19 до 45 років загін виріс до розмірів полку.
Ворожий “літописець” так оцінював отамана: “На Чернігівщині міцно осів гидкий шкуродер Струк... Струк зупиняв пароплави, топив пасажирів-євреїв у Дніпрі, не гидуючи звичайно, приєднати до них десяток-два захоплених червоноармійців та радянських співробітників”.13)
Ілько Струк дійсно захоплював більшовицькі пароплави, топив чекістів та політпрацівників. Активно вичищав нечисть і на суші.
Перед другим походом на захоплений більшовиками Київ (в перших числах квітня 1919 р.) Ілько Струк оголосив мобілізацію. Селянство з величезним ентузіазмом відгукнулося на заклик отамана стати на захист Вітчизни. Струк стверджував, що його військо зросло до тридцяти п’яти тисяч чоловік. “Озброєні були хто чим міг, із собою мали тридцять кулеметів і шість гармат. Армія складалася з п’яти полків: 1 і 2-го піших, 3-го кінного, 4-го гарматного і 5-го кулеметного. Кінноти було у нас біля п’яти тисяч мужів. В такому складі армія рушила на Київ”.14)
Пройшли 80 кілометрів, що відділяли Чорнобиль від Києва. По дорозі приєднувалися нові відділи повстанців.
Більшовицький гарнізон Києва був розгромлений. Повстанці в боях втратили 150 вбитими та понад сто пораненими. “Захопили Пріорку, Святошин, Куренівку й Поділ. Частина людей з нашої армії сіла на трамваї і прибула на Царську площу, а частина посувалася походом. Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди...
В Київі, — продовжував отаман, — я захопив сім гармат, до десяти кулеметів, велику кількість рушниць, набоїв і иншу матеріальну здобич. В Київі Українська Управа по моєму наказу вивісила на помешканні Мійської Думи Український прапор. Видано кілька наказів і відозв із закликом до населення”...15)
Але свіжі більшовицькі частини, що спішно прибули з Росії, через два дні вибили повстанців з міста. Військо Струка в повному порядку відступило за річку Ірпінь, окопалося і в боях утримало цю позицію до приходу регулярного війська УНР, тобто до останніх днів літа 1919 року.

Про піднесений настрій та впевненість повстанців у своїх силах навесні 1919 року свідчить такий епізод: “К банде (Струка — Р.К.) явилось десять делегатов Зеленого, которые были встречены Струком с оркестром. Зеленый выслал Струку 600 человек в Горностайполе... Наступление Струк начнет на трех пароходах...”.16) Одним з пароплавів командував колишній співробітник Чорнобильського військового комісаріату А.Ковальський, який перед тим керував у Струка кулеметною сотнею (Ковальського згодом розстріляно за постановою ВЧК).
У червні 1919 р. почались активні дії червоних проти повстанців. “Бюро украинской печати” повідомляло: “Чернобыль, 18 июня. Красноармейским отрядом пойман и расстрелян адъютант Струка — известный бандит Кравченко, организовавший ряд погромов в Чернобыле и окрестных местечках. Помощник его Мартыненко и 15 сподвижников также арестованы и находятся в Чрезвычайной комиссии. Ведется энергичное следствие”.17) Мартиненко, як стверджував ворог, був “автором всіх погромних і чорносотенних відозв”.
У червні 1919 р. розстріляно також 10 козаків отамана, серед них і С.Струка. Спіймано розповсюджувача антикомуністичної літератури Мойсеєнка.
27 червня газета “Більшовик” (№69) хвалькувато писала: “Пройшло вже два місяці, як... Струка... вигнано з Чорнобилю (насправді отаман зі своїм військом вів бої з більшовиками в районі Ірпеня — Р.К.), але нормальне життя ще не налагоджено. Був Чорнобиль містечком (єврейським — Р.К.) жвавим, людним, а тепер він майже вимер”. Це, безперечно, перебільшення: попри наполегливість отамана більшість у Чорнобилі продовжували становити євреї (станом на 1928 р., їх жило у Чорнобилі 51,7%).18)