З білими проти червоних

Красна армія панічно відкочувалась в Росію: із заходу тиснула об’єднана армія УНР і ЗУНР, з півдня — Добровольча армія, в запіллі — розгортались повстанці. Як стримано зазначали більшовицькі історики, відступ Красної армії “был быстрым и не совсем планомерным”.19)
30 серпня українські війська увійшли до Києва. В години тріумфу сталися непоправні історичні помилки: розвідка не повідомила, що до Києва з півдня підходить армія денікінського генерала Бредова, мости через Дніпро не були розведені, не була й виставлена коло них охорона.
І поки українці раділи омріяній зустрічі з Золотоверхим, до міста тихо, через мости вливались колони добровольців...
Заступник начальника особливого відділу Київського військового округу Іванов стверджував, що коли Київ захопили денікінці, Струк прибув із загоном до Києва і влаштував на Подолі єврейський погром (Гусєв-Орєнбургскій твердить, що 1 вересня загинуло 40 чол. “от рук украинских солдат”).
Як послідовно пересмикують більшовики! Струк дійсно підійшов до Києва, але він йшов на з’єднання з українським військом! Про це свідчить у своїй автобіографії й отаман: “Коли вступило до Київа регулярне українське військо, я увійшов у зв’язок із штабом Дієвої Армії”.20)
Але 31 серпня Армія УНР ганебно — після невеликої бійки — здала Київ білим. Штаб Дієвої Армії навіть не повідомив отамана про відступ. Струк опинився у складній ситуації.
“Нас притиснули з одного боку більшовики, — розповідав Струк, — а з другого боку деникінці. Нам залишалося скласти зброю чи тим, чи другим”.21)
Треба було вступати в переговори з генералом Бредовим.
“Я вирішив замиритися з правою стороною — денікінцями, з якими вів переговори вісім днів. Для переговорів приїздили од Денікіна представники в м.Димарь два старшини Генштабу капитан Єпіфанцов і капітан Москвін. З нашого боку брали участь в переговорах — я та начальник мого Штабу полковник Клименко.
Наскільки я пригадую, умову було складено так:
1. Армія Отамана Струка повинна називатися ”Перша повстанча Українська Армія”.
2. Дається можливість Отаманові Струкові перейти з армією за р.Ірпень і відпочивати два тижні.
3. Командування армії Денікіна зобов’язується постачати Армію Отамана Струка зброєю і амуніцією, скільки буде потрібно і видавати платню за минулий час і наперед в розмірі, що встановлений для армії Денікіна.
4. Армія Отамана Струка проводить листування і все діловодство як у себе, так і з центральними Органами Армії генерала Денікіна на українській мові.
5. Як старшини, так і козаки Армії От.Струка схоронюють свої українські відзнаки (на шапках тризуб, в петлиці національна стрічка, а на комірі відзнаки, які були встановлені в регулярних частинах Армії УНР). Над штабом армії От.Струка може встановлюваться український прапор.
6. Оповіщається амнестія всім українцям, що були заарештовані денікінським командуванням.
Зі свого боку Отаман Струк зобов’язується:
1. Тримати фронт від Десни до Дніпра, від Дніпра по Ірпеню до Ковельської залізниці.
2. Посилать своїх представників на місця, де будуть виникати непорозуміння денікінського командування з місцевим населенням.
3. На випадок боєвих операцій Отаман Струк зі своєю Армією розділює спільну акцію.
4. На місцях, що будуть залишені отаманом Струком, встановлюється українська влада в порозумінні з Денікінським Командуванням.
5. Отаман Струк веде розвідку поза фронтом Денікінської армії, що стала заслоною Київа.
6. Як військова, так і цивільна влада Денікінського Командування зобов’язується не перечить існуванню українських шкіл та театрів у всих місцевостях України. Артистів, учителів та учнів звільняють від мобілізації.

Цю умову складено і підписано обома сторонами 22-го вересня 1919 р. в м.Димарі на Київщині. Після цього Отаман Струк перейшов через р.Ірпень і зайняв визначений участок”.22)

1 жовтня (за ст.ст.) більшовики несподівано розпочали наступ. Тим часом “хтось” посіяв серед добровольців чутки, що “Струк зрадив” і перейшов на бік Красної армії. В цій ситуації командування Добрармії вирішило, що Київ їм не втримати. Щоб не потрапити в оточення, денікінці залишили місто.
Совєтські війська увійшли до Києва.
Під час відступу Добровольчої армії єврейське населення активно сприяло Красній армії, серед комісарів якої були їхні діти, батьки, брати. Окремі євреї обстрілювали частини, які відступали, жінки виливали на голови добровольців окріп. Виявили активність бойові дружини єврейських партій, які обстрілювали відступаючих з рушниць та кулеметів, закидували з дахів ручними гранатами. Окрім того, “мирне єврейське населення” передавало більшовикам інформацію про Добрармію, про напрям руху, виставлені пости, засідки...
Але недовго довелося червоним святкувати перемогу.
В ніч на 2 жовтня армія Струка рішуче перейшла в наступ.
“Вночі зайняв Куренівку, — згадував отаман, — Подол, а за решту Київа вів бій чотири дні, чим дав змогу Армії Денікіна перейти з Чернигівщини до Київа. В цьому великому бої я був поранений кулею в ліву руку на Стратегічному мості.
Втрати з нашого боку були такі: вбитих вісімдесят чоловік і ранених до ста п’ятидесяти; коней забито сімдесят п’ять.
З боку більшовиків були дуже великі втрати. На Подолі насип, що йде від Стратегічного мосту з боку Межигір’я був завалений забитими більшовиками, їх трупи по наказу генерал-губернатора Київщини генерала Драгомирова денікінці убирали два тижні.
Денікінська преса була заповнена похвальними статтями на адресу українських партизанів, а мій портрет з перев’язаною пораненою рукою було вміщено в ріжних часописах.
За хоробрість нашу Денікін видав нам сімдесят п’ять Юр’євських (тобто, Святого Георгія — Р.К.) хрестів для старшин та козаків. Нагороди призначав і видавав я сам в присутності представника від генерала Бредова... Я особисто був нагороджений рангою полковника і Юр’євським старшинським хрестом другого ступеня (Наказ по Армії, щось біля 15 жовтня). В Наказі по денікінській армії оголошено, щоби мене називали отаман-полковник, а мій загін ”Перша українська Повстанча Армія””.23)

Коли денікінці повернулись до Києва, почалась відплатна акція. Газета “Вечерние огни” (в номерах за 18-20 жовтня 1919 р.) передбачливо опублікувала довгий список адрес будинків, з яких обстрілювали добровольців.
В.Шульгін у статті “Пытка страхом” (газета “Киевлянин”) описав феномен паралізуючого страху, який охопив єврейські маси: “По ночам на улицах Киева наступает средневековая жизнь. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душераздирающий вопль. Это кричат евреи. Кричат от страха... В темноте улицы где-небудь появится кучка пробирающихся вооруженных людей со штыками, и, увидев их, огромные пятиэтажные и шестиэтажные дома начинают выть сверху донизу...
Целые улицы, охваченные смертельным страхом, кричат нечеловеческими голосами, дрожа за жизнь... Это подлинный, непритворный ужас, настоящая пытка, которой подвержено все еврейское население.
Русское население, прислушиваясь к ужасным воплям, вырывающимся из тысячи сердец, под влиянием этой ”пытки страхом”, думает вот о чем: научатся ли евреи чему-нибудь в эти ужасные ночи?”.
“Эта кровавая работа, — писав єврейський дослідник Гусєв-Орєнбургскій, — открыто оправдывалась газетами ”Киевлянином” и ”Вечерними огнями”, приводившими факты ”стрельбы из окон” и ”бросания зажженных ламп” в отступающие (13 жовтня за н.ст. — Р.К.) добровольческие войска”.
“На Ярославской улице, — зазначав той же автор, — грабежи носили крайне ожесточенный характер. Вымогательство денег и ценностей сопровождалось побоями и истязаниями. Погромщики говорили с гордостью:
— Мы — струковцы.
Многих евреев, не имевших возможности откупиться, они увели в штаб Струка, перешедшего в это время с своими ”молодцами” после погромной деятельности в уезде на службу добрармии. Его приняли с расспростертыми об’ятиями, простили все его погромные ”грехи” с весьма большой поспешностью и охотой. Он устраивал на Софиевской площади парады своим войскам, а во время погрома, как рассказывали, произносил на пристани зажигательные погромные речи”.24)
Наприкінці 1919 р. вже давно оголошений “соввластью” поза законом отаман Струк атакував фронтові частини 58 дивізії Красної армії в районі Бородянки...

Український історик Олександр Доценко називає Струка “отаманчиком-зрадником”. Чи у Доценка є підстави робити такі оцінки? Чи враховує він низку причин і нюансів, які привели в Добрармію не тільки Струка, адже тисячі офіцерів-українців складали хребет Добровольчої армії?

Минуло зовсім небагато часу і українці переконалися, що російська влада білогвардійців мало чим відрізняється від російської влади червоних. Слід зазначити, що денікінська армія на грунті ставлення до України розкололася: офіцерство розділилося на два табори. Розкол та моральний занепад, спричинений суцільним селянським повстанням проти білих, дезертирство старшин-українців з Добровольчої армії і перехід їх на бік повстанців призвели до того, що російські офіцери думали лише про те, як живими “евакуюватися” з України.
Тил Добровольчої армії горів суцільним повстанням українського селянства. Більшовицькі історики зазначали, що “повстанческое движение облегчало боевую работу Красной армии... Крестьянское движение против Деникина сыграло выдающуюся роль в развале генеральско-помещичего режима”.25)
16 грудня (за н.ст.) Красна армія знову окупувала Київ.
Перша українська Повстанча армія залишила столицю останньою.
Дійшовши до урочища “Красный Трактир”, що коло ст.Жуляни, Струк несподівано розвернув армію і захопив передмістя Києва — Деміївку. “Вів бійку з більшовиками два дні і під напором прибувших до більшовиків великих свіжих сил, примушений був із жорстокими боями відійти на Васильків, Білу Церкву, Корсунь, Єлисаветград”.26)
В Єлисаветграді військо Струка простояло два тижні. В семи кілометрах від Єлисаветграда розвідка Струка зустрілася з розвідкою Гулого-Гуленка, що командував повстанцями Херсонщини та Катеринославщини. Козаки обстріляли один одного. “Дякуючи тому, що був ранений один козак із моєї розвідки, — розповідав Струк, — дізналися, що з одного й другого боку свої. Отаман Гулий-Гуленко надіслав мені пляшку горілки-самогону, перев’язану національною стрічкою, а я йому послав пляшку горілки ”миколаєвки” з прикладеною на етикетці печаткою свого загону. Коли мої представники перебалакали з представниками Отамана Гулого-Гуленка, то виявилося, що останній йде з більшовиками лише тимчасово. Ми запропонували один одному приєднатися, одначе ці пропозиції і мною, і От.Гулим-Гуленком не були прийняті”.27)
Ілько Струк прагнув разом з денікінцями дістатися Одеси “з метою підійняти там повстання, маючи на увазі велику здобич зброї й припасів в Одесі”.28)

Добровольча армія під ударами повстанців та Армії УНР Зимового походу панічно котилася до моря, до Одеси, звідки сподівалася евакуюватися до Румунії, Болгарії чи Константинополя.
В листі “До пана Командуючого Армією УНР” прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа зазначав: “Тепер багато корисних для нас людей повинно перейти на наш бік із лагеря добровольців. Беріть їх, використовуйте при умові певного контроля над ними, особливо на перших порах”.29)
Кілька разів представники керівництва Добровольчої армії намагались увійти в порозуміння з представниками української армії, щоб замиритися і спільно боротися проти більшовиків.
Відомо кілька таких спроб Добрармії. Зокрема, начальник Ольвіопольського відділу Добровольчої армії полк.Попов писав Командарму Омеляновичу-Павленку: “Не будемо згадувати старе... У Вас є те, чого немає у нас — прихильність людності. У нас є те, чого бракує у Вас — військове знаряддя. Від нашої згоди ми тільки виграємо”.30)
І в другому листі — від 7 січня 1920 року: “Чи згідне Українське командування розпочати переговори з командуванням Півдня Росії, яке очолює генерал Денікін, про припинення між цими арміями ворожих дій для спільної боротьби з нашим спільним ворогом — комуністами”.31)
Від імені Армії УНР переговори проводив Юрко Тютюнник, який заявив денікінським представникам, що спільні дії можливі лише за умови підпорядкування Добровольчої армії українському військовому керівництву.
Врешті денікінці докотися до моря. Основна їхня маса згромадилась в Одесі.
Отаман Струк прибув до Одеси 15 січня 1920 року (за ст.ст.). Йому вдалося здобути від Коменданта Новоросійської області і Одеської військової Округи генерала Шілінга друкарню для видання свого часопису, а також дозвіл на поповнення новобранцями своєї армії. З дозволу денікінського командування Струк видав українською мовою відозву до місцевого населення, щоби зголошувалися до його армії, яку він перейменував на “Першу українську селянську армію”. “На мій заклик, — свідчив отаман, — зголосилося багато озброєних, і поодиноких, і зорганізованих у відділи людей, навіть кінна сотня кубанців із загону генерала Шкуро. В Одесі моя армія у своєму складі налічувала до двадцяти тисяч людей, при чому добре озброєних, при великому числі гармат і кулеметів та трьох бронепотягах, що називалися: ”Генерал Шифер-Маркевич”, ”Кубанський партизан” і ”Донець””.32)
Перша українська селянська армія розміщувалася в казармах на вул.Канатній — біля Кадетського корпусу, а також у декількох будинках по Рішельєвській. Штаб розмістився в готелі “Палермо”.
“При такій силі став я думати як би всю владу перебрати до своїх рук”, — згадував отаман Струк.
З метою здійснити задумане 25 січня 1920 р. (за ст.ст.) було скликано таємну нараду, на яку було запрошено контр-адмірала М.Остроградського, який щойно прибув до Одеси, а також генерала Сокиру-Яхонтова та Командуючого Галицьким Корпусом Отамана Оробка. “Підрахувавши свої сили, Нарада постановила два питання: 1) Чи зробити проти Денікіна повстання? 2) Чи запропонувати денікінському Командуванню передати нам владу мирним шляхом? Голосували всі за другий пакт, бо... не бажали проливати марно крові”.33)
Вирішено було, що до денікінського командування підуть отамани Струк та Оробко, а контр-адміралу М.Остроградському та осавулові Струка Назарукові “доручено увійти в порозуміння з Англійською військовою місією”.
“Генерал Шілінг після переговорів, не покладаючись на свою армію, з охотою передав владу в наші руки на таких умовах:
1) Щоби ми не перечили переїздові Командуючого Областю і Штабам деяких армій на Принцеви острови, порт Варту;
2) Гроші денікінського командування мають ходити ще лише два дні, після чого ми випускаємо в обіг гроші українські.
Ми зобов’язалися родинам денікінських старшин обміняти їх гроші на українські і видати згаданим родинам українські документи. Генерал Шілінг зі свого боку окремим наказом (що був розліплений по містові) оповіщав, що влада переходить до рук української влади. Російським частинам, що розташовані в околицях Одеси, наказувалося підлягати українському командуванню. Через деякий час на помешканнях державних установ, Штаба Округу, Англійського Клюбу й инш. були виставлені українські прапори. Авта роз’їздили по містові з українськими прапорцями, а старшини й козаки ходили з українськими відзнаками.
Почала виходити газета під назвою ”За Україну”.
Англійське Командування зі свого боку з великою охотою пішло нам назустріч і обіцяло взагалі допомогти українській справі. Англійський дредноут мав передати по радіо всім державам, що Одеса знаходиться в руках українців і що українські військові частини переходять в наступ проти більшовиків у напрямку Київа. Англійська місія пообіцяла повідомити про це й уряд У.Н.Р.”.34)

Про одеський період життя отамана Струка є дві короткі презирливі згадки в книзі вже згадуваного україноненависника, редактора газети “Киевлянин” В.Шульгіна “1920”. “Есть еще атаман — Струк — ”малороссийский отряд”, — писав Шульгін. — Он бывал у меня в Киеве. Тут он тоже что-то формирует. И, говорят, у него много народу”.35)
В цій же книзі “єдінонєдєлімщіка” Шульгіна є й така зневажлива згадка про Струка: “Прибежал кто-то ”в паническом” и сообщил, что ”атаман” Струк сегодня ночью собирается меня арестовать. Это был, конечно, вздор, но на всякий случай я написал Струку письмо, в котором я предупреждал его, что к нему, вероятно, прибегут сообщить, что я собираюсь его убить, так чтобы он не пугался. Однако я чувствовал по некоторым другим признакам, что нечто украинообразное выскочит в последнюю минуту”.
Великодержавник В.Шульгін так відреагував на передачу влади в Одесі українцям: “Какие-то украинские офицеры приезжали и уезжали в автомобиле. Раза два раздалась ”балакающая” ”мова”. Конечно, это было так, а не иначе: происходила сдача командования ”господину нашему” генералу Сокире-Яхонтову”.

Бій з Антантою

В Рапорті до Головного Отамана Симона Петлюри контр-адмірал М.Остроградський кілька разів згадує отамана Струка: “В те-ж время Струк вийшов уже з Одеси на Пересипь і став розсилати свої роз’їзди на Вознесенськ і Миколаїв.... Міноносці ж, розкидані по всьому рейду, побачивши на березі якісь роз’їзди і малі військові частини, прийняли їх за більшовиків і обстріляли з гармат — а це були Струковські частини.
Струк і Галичани почали відходити на Тираспіль і Роздільну...”.36)
Струк подає іншу версію цього обстрілу. Він стверджує, що під час наступу більшовиків на Одесу галицькі військові частини відмовилися вступати в бої з більшовиками і це змусило його прийняти рішення залишити Одесу, а оскільки військова місія Великої Британії не встигла на той час евакуювати на кораблі все своє майно, то, розгнівавшись на Струка, дала наказ обстріляти його частини.
Струк змушений був відповісти тим же. Це непорозуміння, говорив отаман, викликало з обох боків великі втрати в людях. Особливо багато загинуло на побережжі Чорного моря, в урочищі Малий Буялик...

Рейд через Румунію

Підійшовши до Бесарабії, Командуючий Першою українською селянською армією розпочав переговори з “румунським пограничним командуванням” на предмет переходу через їхню територію на Поділля.
Румуни вісім днів зволікали з відповіддю. Тим часом, до місцевості, де розташувалося військо отамана Струка, підступили більшовики.
Почалися тяжкі, вперті бої. Зазнавши великих втрат, Струк відійшов до лиманів Дністра і розташувався на демаркаційній смузі — в очеретах, на льоду.
Він продовжував чекати відповіді військового міністерства Румунії.
Простояли шість днів. Нарешті отамана запросили на переговори до Аккермана (Альби). Румуни запропонували частині здати зброю і все майно. Лише за цієї умови обіцяли перепустити через свою територію.
Струк на таку пропозицію не погодився, “бо не міг віддати тієї зброї, яку добув кров’ю”.
Так ні з чим повернувся отаман “до свого товариства в очереті”.
Найбільше Струка обтяжували жінки й діти — родини старшин, що вийшли разом з отаманом з Одеси.
“Тоді я, — оповідав Струк, — за 50 міліонів денікінських карбованців підкупив Румунську кордонну сторожу і переправив жінок і дітей повз Паланку в Бесарабію. На другий день, здається, 28 лютого, Румунське командування знову запрохало мене до себе і показало тільки що одержану ноту Раковського, в якій більшовики загрожували Румунам війною, якщо пропустять мій загін до Румунії.
На якийсь порятунок у мене не було вже ніякої надії. Тоді в мене назріла одна смілива думка: я вирішив в одну ніч знять румунські пікети у Паланки, самовільно перейти до Бесарабії і вискочить на свій терен.
Ранком 29 лютого Румуни запропонували мені вийти зовсім з Дністрових лиманів.
Я не рушав і ждав ночі.
Тоді румуни розпочали по нас страшну гарматну стрілянину. Більшовики зі свого боку почали обстрілювати нас гураганним гарматним вогнем. Ми очутилися в такому становищі, в якому не була мабуть ні одна армія. На льоду не можна було побудувати оборонної смуги. Гарматні кулі розбивали червоний лід (заюшений кров’ю убитих і ранених) і все, що було на льоду: коні, майно, зброя. Скільки загинуло тут наших людей хіба що знає лише один Дністровський лиман.
Вечером, коли стемніло і з боку румунів притих гарматний вогонь, нам залишалося лише одно — йти на штурм на тих, або на других. Але на кого?
Більшовики — насильники, які не рахуються з домаганнями українського народу, про що вже всі знають. Румуни — мирна сторона, яка повинна була б приютити тих, що стали в обороні свого життя.
Ми вирішили вдарити на румунів.
В ніч з 29 лютого на 1 березня 1920 р. ми, залишивши на льоду ранених (вони, мабуть, там померзли, бо як зазначив От.Струк, були великі морози — М.О.), пішли в наступ на румунів.
Ми тихо підійшли до Паланки і переколовши багнетами Румунську сторожу, що спокійно сиділа по хатах, відкрили собі ворота для переходу по Бесарабії і 2 березня вийшли на свій терен на північ од Тирасполя.
Перехід зробили в півтора дні.
При переході в складі мого загону було біля п’яти тисяч людей.
Таким чином ми не здали Румунам зброї, ні майна, та ще й страху немалого нагнали їм”.37)

На Поділлі

Вийшовши на свій терен, частина пішла у напрямку Вапнярки і в ніч на 5 березня захопила це місто. Відпочивши та поповнивши запаси зброї і провіанту, рушили на Чоботарівку, далі на Юрківку та Варновиці, де зустрілися з відділом українських повстанців під проводом Євгена Ляховича. Відділ Ляховича, як зазначав Ілько Струк, налічував 600 козаків і йшов під синьо-жовтим прапором.
Потім Струк рушив у напрямку Сквири, повернув на Дзюньків, на який зробив напад і “захопив трохи цукру”. Далі пішов у напрямку Жидівської греблі та Козятина. Здійснив напад на Ходорку, “де також удалося захопити цукру, чим зміг утримувати загін”. Звідти попрямував на Радомишль, який обстріляв з гармат, “наробивши більшовикам великого переполоху”.
Побачивши паніку у ворожому таборі, захопив місто. Цей день став, очевидно, найщасливішим у житті тих, кого Струк визволив з в’язниці. Це були переважно повстанці загону Дмитра Соколовського.