З поляками проти червоних

З Радомишля круто повернули на Іванків, Горностайпіль. Тут, за три дні до великодніх свят 1920 року, вдалося нав’язати контакти з авангардом україно-польської армії. Взявши з собою кінний відділ, Струк поїхав назустріч війську і у Малині зустрівся з польською частиною, якою командував полк.Рибак. Отамана прийняли привітно. З Малина Струк — через польське командування — послав вітання урядові УНР.
Разом з україно-польським військом Ілько Струк взяв участь у визвольному поході на Київ. Це вже був п’ятий виступ отамана на столицю. Як переможець, 6 травня 1920 р. вступив на бруківку Золотоверхого.
Потім повернувся на Чорнобильщину, де отримав розпорядження від військового командування зайняти позицію вздовж Дніпра від Чорнобиля до Києва, “що й мною, — зазначав отаман, — було зроблено”.
Ілько Струк скликав повітовий з’їзд, на якому закликав провести мобілізацію і “цим передати Українському урядові велику народню силу, щоби показати і полякам, і иншим державам, що сам народ іде на допомогу урядові для звільнення України від ворога”.
З’їзд прийняв пропозицію і оголосив мобілізацію від 20 до 25 років.
14 червня 1920 р. Струк взяв участь у нараді отаманів, що відбулася в Коростишеві. На нараді прийняте рішення створити фронт — під єдиним командуванням — проти більшовиків.
Через чотири дні від полк.Безручка — “єдиного тут представника УНР” — надійшов незрозумілий для Струка наказ припинити набір, а отаману зі своїм загоном прибути до Києва.
Недалеко від Києва, в с.Лютіж, Струк зустрівся зі своїм старшиною, що тепер був зв’язковим при полк.Безручкові. Від старшини довідався, що струківцям заборонено входити до Києва і наказано зосередити сили в районі ст.Жуляни та с.Крюківщина. Це ще більше здивувало отамана.
Коли ж він отримав наказ передати своїх бійців до складу 6-ї стрілецької дивізії та 6-ї запасної бригади, здивування переросло у внутрішній спротив. “Відпускати своїх людей, з якими я пережив в походах скільки горя при поразках і скільки радощів при перемогах?!”,— вигукнув отаман.
Відіславши лише двісті козаків з трьома кулеметами, Струк фактично наказу не виконав. Довідавшись, що через ст.Жуляни проїжджатиме Симон Петлюра, Ілько Струк вирішив скористатися цим, урочисто привітати його і просити скасувати розпорядження полк.Безручка.
“У відповідний час на станції вишикувалися козаки з прапором. Потяг з Головним Отаманом, під’їхавши до ст.Жуляни, зупинився. Головний Отаман у супроводі старшин Генерального Штабу та представників польського командування, виступив з потягу і під гучні окрики “Слава!” здоровався з козаками і цілувався із зібраними там представниками від частин мого загону та дякував за працю. Вислухавши прохання представників мого загону, обіцяв одкликати розпорядження Полковника Безручка. Представники піднесли Головному Отаманові китицю квітів, у якій було багато національних стрічок, а також прапор від повстанців. Головний Отаман, попрощавшись, з квітами, вступив до потягу і під радісні крики козаків, од’їхав. На переїздах скрізь од ст.Жуляни стояла почесна варта з моїх козаків”.38)
Цікаво, що сам Ілько Струк не вийшов зустрічати Головного Отамана.
Що стримало його?!

Через тиждень Струк одержав наказ — безпосередньо від шефа 2-ї Польської армії капітана Гладики — прибути до Києва і взяти участь в обороні міста.
“Я брав, — стверджує Струк, — діяльну участь у великих боях за Київ. Займав позицію від Цепного мосту до Стратегічного. Відходив з Києва зі своїм загоном останнім...
У Проскурові мене й отамана Шепеля закликав до себе Головний Отаман Симон Петлюра і призначив мене Командуючим Київською Повстанською Округою”.39)
Але повернутися на Київщину, залиту Красною армією, було не так просто.
У Проскурові отаман Струк спільно з польськими частинами вів тяжкі оборонні бої. Мав великі втрати у людях. Звідти рушив на Волочиськ і через Збруч на Тернопіль. Тут загін Струка взяв участь у похоронах полковника Генштабу Мішковського, вбитого під Чорним Островом.
З Тернополя вирушив на Дубно, де спільно з 18-ю Польською дивізією бився проти Красної армії. “Про ці бої, — говорив отаман, — знає кожен старшина і козак польської армії”.
Потім струківці вели особливо жорстокі бої під ст.Рожище, а згодом під Ковелем. Разом з польськими військами відійшов до Західного Бугу. Так Командуючий Київською Повстанською Округою опинився на найзахіднішій околиці українських земель.

Від Західного Бугу на Київщину

“Звідти, по наказу Головного Отамана Симона Петлюри, рішив іти в район Київа, — продовжував оповідь Струк. — В липні 1920 р. я, прорвавши лави 12-ї більшовицької армії, перейшов р.Тур’ю, але при переправі через Стохід мене оточила Башкирська більшовицька дивізія. Це був тяжкий для нас бій, бо ми були оточені ворогом зо всіх боків. Я мав при собі лише сто двадцять чоловік кінноти і шістдесят чоловік піхоти — при шести кулеметах... Ми були загнані в болота Стоходу біля Нового Хотова, де просиділи у воді з боєм цілі сутки.
О годині одинадцятій ночі ми вилізли із води і, прорвавши смугу Башкирської дивізії, пролізли через старі окопи.., й напали на ст.Рожище, яку взяли з боєм.
Далі перепливли через р.Стир і тільки добрались до Нового Сокаля, як були зустрінуті ворогом, відбивши якого, поховалися в лісі.
Одпочивши сутки в лісі, ми вирушили на м.Колки, яке взяли з боєм і захопили частину обозу 12-ї більшовицької армії. Із захопленим обозом рушили до річки Горинь, де, захопивши переправу, переправилися на другий бік.
Ці події були в липні 1920 року.
Далі пішли до річки Случ, а переправившись через неї, напали на м.Великоселище, де розбили місцеву охорону і направилися на Мельчин. У Мельчині мали бій з карним відділом, який, при першій сутичці з нами, розбігся. Звідти попрямували на ст.Чаповичі, минаючи ст.Лугини. Захопили ст.Чаповичі, розібрали залізничні тори і попрямували на м.Базар. І так вступили до свого району.
Більшовики, зачувши, що прибула велика сила, повтікали з міст Хабного, Мартиновичів, Максимовичів, Іванкова, Горностайполя, попрямувавши на Чорнобиль і залишивши величезний район без бою... В с.Стещині я зустрівся з людьми мого загону, які залишилися на місцях під час одходу україно-польських військ. Мій загін одразу поповнився старшинами і козаками і доходив до трьох тисяч осіб.
Маючи таку силу, я повів наступ на Чорнобиль і після упертого бою захопив (його). Так розпочалося загальне повстання згідно одержаного мною наказу від Головного Отамана Симона Петлюри у Проскурові.
У повстанні брали участь селяни ось цих повітів: Чорнобильського, Київського, Радомишльського, Овруцького, Мозирського і Козелецького. Ці повіти були зовсім визволені від більшовиків. Більшовицькі частини, які відходили від Варшави, приміром 25 дивізія ім. тов.Чапаєва, 9 совстрілкова дивізія, 47 дивізія Котовського і 57 дивізія, що були розтрощені під Варшавою, тепер були вщент докінчені нами. Їх військове майно попало до наших рук.
На місцях, звільнених від більшовиків, було настановлено горожанську владу...”.40)

В цей час більшовики оголосили мобілізацію, яка не дала бажаного для них результату. Начальники тилу Київської губернії та Київського повіту 14 вересня 1920 р. повідомляли, що “из Дымерского района поступило донесение, что призванные по мобилизации вместо явки на Сборный Пункт прячутся по лесам, распуская слухи, что присоединятся к банде Струка”.
Більшовики хвалилися, що восени 1920 р. в Чорнобильському повіті об’єднані загони Струка і Шепеля були розсіяні частинами 9-ї дивізії ВОХР. Про це 16 листопада 1920 р. начальник групи совєтських військ Роберт Ейдеман доповідав Лєніну і Камєнєву. Як бачимо, відгомін повстання, яке розпочав Ілько Струк, докотився до Москви.
“Советская военная энциклопедия” зазначала, що на кінець 1920 р. загін Струка нараховував близько 500 бійців.41)
Хоч наступила зима — несприятливий для повстанців час — козаки Струка продовжували активні і успішні бойові дії проти окупантів. “Как характерный пример деятельности банды Струка, можно указать на сообщение с 28/12
(1920 р.— Р.К.) о налете на Горностайполь. Банда под предводительством Струка и Бредихина заняла мес.Горностайполь, после чего принялась за поголовное истребление попадавшихся на улице евреев. Таким образом было убито
50 ч. мужчин и женщин, ранено 13”...42)
До подібного роду інформацій більшовицьких діячів та “істориків” слід підходити з певною резервою, оскільки значна частина представників нової окупаційної влади була євреями. Не дивно, що саме їх і винищували повстанці в першу чергу. Що ж до рядових “мирних” євреїв, то і їх не минала повстанська куля чи шабля, бо вони виказували тих, хто допомагав партизанам, хто дезертирував з Красної армії, повідомляли ЧК, хто де переховується. Після розстрілів та катувань, з підказки оцих “мирних, ні в чому не винних євреїв” інколи відбувались справедливі самосуди. Але масштаби розплат, на жаль, не були адекватними нещастям, які несла “соввласть” чужинців.

“Геть жидів і кацапів! Хай живе повстання!”

До самого Нового Року Ілько Струк контролював ситуацію у своїх повітах.
“22 грудня ми розпочали похід на Київ, а 23 грудня по ст.ст. (тобто, на початку січня 1921 р. — Р.К.) ми були вже в Київі... Пробули біля шести суток і під напором більшовиків змушені були відступити, прямуючи на Васильків...
Під Ходоркою більшовики, скупчивши великі свіжі сили, перегородили нам шлях, і ми після впертих боїв примушені були круто повернути на Чорнобиль, куди прийшли в кінці січня 1921 р. До останніх чисел лютого робили переходи з місця на місце, займаючи такі пункти: Наровлю Мозирського повіту, Мозир, Овруч, Васильків, Сквиру, Чигирин, Макарів, Брусилів, Остер, Козелець, Комарин Мінської губернії.
Це був час, коли у більшовиків не було фронту і їх сили були кинуті на внутрішній фронт, якого вони боялися більше як зовнішнього.
Зиму 1920-1921 років міг на повстанні витримати, ведучи безперервні уперті бої з ворогом, тільки той, хто розпочав боротьбу з більшовиками з 1917 р. і для кого ідея була дорожчою від життя.
Ми своїм повстанням доказали всьому світові, що більшовики не є виказниками волі українського народу, а є окупантами, яким повстанці поставили фронт внутрішній, більший чим вони коли мали взагалі.
Для того, щоби було легше вести боротьбу, мною була зорганізована цілком конспіративна організація під назвою ”Чорна маска” для винищення більшовицьких провідників і треба признатися, що ця організація зробила великі послуги і була дуже популярною. Вона мала свої авта, підроблені документи і гроші в ріжній валюті. Не одну сотню більшовицьких провідників вона ”перетранспортувала” з Київа і инших міст до нас у ліси, де вони знайшли належній суд і заслужену кару”.43)

Згідно з даними Особливого відділу Київського військового округу на березень 1921 року, основою загону Струка, що продовжував діяти у Чорнобильському повіті, було 200 вершників.
З початком весни 1921 р. отаман Струк все частіше нападає на регулярні частини Красної армії та населені пункти. Так, у першій половині березня струківці зробили наліт на Святошин і визволили, за визнанням отамана, “4800 українців, заарештованих Чекою”. Більшість звільнених пристала до загону.

Проти Струка з квітня оперувала 44 Київська стрілецька дивізія і Перша Київська бригада. Попри чималі збройні сили окупантів та їхні широкі каральні операції проти повстанців Ільку Струку вдалося зберегти свій загін. Дмитро Лапичак стверджує, що загін отамана налічував в цей час до 1000 осіб.
“Продолжительное существование Струка, — писав ”замначособотдела” Київського військового округу Іванов, — объясняется тем, что агентурное освещение банды изнутри посредством секретного сотрудника до сих пор не удавалось, ибо Струк весьма осторожный и умный бандит, принимает к себе в банду только тех лиц, которых великолепно знает... Зная через своих осведомителей, что для его уничтожения приняты самые решительные меры, Струк окружил себя только пятью преданнейшими бандитами, через которых он отдает свои распоряжения остальным бандитам, разбитым на отдельные мелкие отряды... Шпионаж — при помощи крестьян — поставлен Струком великолепно”...44)
Іванов свідчить, що Струк суворо карав кримінальні елементи, що потрапляли в загін; водночас переагітовував червоні частини. Так, у лави Струка влився продзагін, який прибув для проведення “продразверстки”.45)
Політична платформа Ілька Струка — за свідченнями Іванова — була такою: “Геть жидів і кацапів! Хай живе повстання!”.46)
Ось ще один цікавий документ тієї епохи — телеграма Струка Виконавчому комітету Горностайполя: “Дивуюсь, що вовки поодевались в овечу шкуру, були жидівські прихвостні, а тепер українцями. Скінте шкуру, одінте напрямок селянина, і тоді скажіт йому, що Ви є борці, а не баламутчики наріду. Коли скінете і пріступіте до праці, тоді дайте мені знати. Партізан Струк”.47)
На думку заступника начальника особливого відділу КВО, зносини Струка з Симоном Петлюрою видаються малоймовірними, оскільки Струк співпрацював з людьми протилежного політичного забарвлення, такими як, Заєць та Бродихин (в Доповідній записці зустрічається також “Бредихін” і “Бридихін”).
“Сподвижник Струка — Бридихин Федот Терентьевич, крестьянин 50 л., великоросс, крупный кулак Горностайпольской волости. До революции Бридихин был членом Союза Русского Народа... Второй сподвижник — Заяц, который во время ранения Струка командовал его бандой и орудовал в Волынской губернии, поддерживал деятельную связь с Савинковым. Как видно, эти обстоятельства дали повод к тому, что Главный Повстанческий Украинский комитет относится к Струку с некоторым недоверием, считая его приверженцем Савинкова, и при назначении командующим Северным Повстанческим фронтом Мордалевича, советует последнему обратить внимание на политическую окраску Струка и прибрать его к своим рукам. Как видно, для этой цели в банду вливается целый ряд агитаторов для выправления политической линии банды”.48)
В 1921 р. до його загону перейшли начальник кулеметної команди загону Орлика Хвостенко та сотник кінної сотні Жорж де-Грес.
В дискусії щодо своєї політичної лінії крапку поставив сам Ілько Струк. В листі до уенерівського генерала Галкіна в червні 1921 р. отаман Струк писав:
“Мій висновок: я партизан і повстанець своєї неньки України й оборонець її від грабіжників, жидів і кацапів. З якого часу працюю знають усі. Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці. Для мене Україна під жовто-блакитним прапором та під керовництвом С.В.Петлюри. Визнаю свій уряд в повному його складі, перед ним буду відповідати... Я сам лишився зі своїм корпусом, старшинами й козаками на Україні, вони не відступлять од своєї ідеї за УНР...”.49)

Останній похід на Київ

Слова з ділом у отамана не розходилися.
Отаман Струк чи не найбільше з-посеред інших отаманів розумів стратегічне значення Києва і весь час мріяв опанувати його. І не просто мріяв, а намагався здійснити мрію свого життя. Це не раз вдавалося, але визволення Києва було хвилевим.
І ось розпочався останній його, восьмий, похід на Київ.
“В квітні було розпочато загальне повстання, коли повстанці Київщини сполучилися з повстанцями Чернигівщини і Полтавщини і стали великою загрозою проти Київа. — оповідав отаман. — Властиво Київ був оточений повстанцями майже зі всіх боків”.50)
“В цій акції, — зазначав Ілько Струк, — брали участь, крім мене: 1) з боку Чернигівщини повстанці під проводом Генерала-хор. Сокири-Яхонтова, який заступив небіжчика повстанського отамана Ромашку, забитого більшовиками в селі Ярославка, Бобринецької волости, Козелецького повіту, на Чернигівщини, 10 грудня 1920 р.; 2) повстанці Полтавщини під проводом Отамана Шуби, що йшов з Кременчука; 3) повстанці Поділля під проводом Отамана Лиха, який наступав з боку Білої Церкви; 4) повстанці Отам.Марусі, що наступали з боку Єлисаветграда.
Оточивши Київ зі всіх боків, ми вже заняли Деміївку, Поділ і Печерськ.
Київ, властиво, майже був нами захоплений.
Але з боку Бахмача підійшли величезні сили більшовицьких військ, що були перекинуті з Москви у складі дев’яти дивізій, і ми примушені були залишити зайняті пункти і розійтися по своїх районах, а Повстанчі Округи перетворили в повстанчі відділи.
Сила, яка прийшла, не могла зліквідувати нас і Раковський попрохав од Троцького більшої сили. До приходу більшої сили, більшовики оголосили для повстанців амнестію, при чому зазначили, що вони миряться з нами і запрошують до спільної праці по утворенню Держави Совітів... Власне амнестія очистила, як мій, так і инші загони, що боролися з 1917 р. від непевного і шкідливого елементу.51)

Струківська Січ на Дніпрі

“Щоби показати більшовикам і всьому світові, що перехід був до більшовиків лише бандітів і провокаторів, яких попідсилали більшовики до нас, щоби вносити розклад у повстання, що справжні повстанці ще живуть і продовжують боротьбу, я в травні 1921 р. пішов із своїм загоном до Дніпра і погуляв так, як колись гуляли Запорожці.
2-го травня ми зупинили дев’ять пароплавів між Межигір’ям і Пічками, біля села Толокунь, із яких п’ять затопили, забравши майно, а решту з мирними ”пасажирами” відпустили на Київ, Чорнобиль, Мозирь і Ковель. Тим людям ми видали свої перепустки і коли пароплави відпливали, то вони кричали: ”Слава Україні!”.
Зупиняли ми більшовицькі пароплави так: я наказував піхоті скритно залягти, а сам з кіннотою стояв на березі і звертався до пароплавів, що пливли повз нас, щоби під’їхали до берега і спішно перевезли нас на той бік для переслідування Струка, який напав на м.Остер. Коли пароплав под’їздив до берега і більшовики виступали з пароплава, щоби дати місце для кінноти, тоді оточувала їх на березі моя піхота. Крім дев’яти пароплавів, ми затопили ще багато барж, чим перегородили Дніпро... Більшовиків ми потопили біля 1500 чоловік, про це знав лише старий Дніпро. Пам’ятні будуть ті дні тим, що їхали на пароплавах...
Після нашої гулянки на Дніпрі підійшла величезна сила більшовиків — з Києва курсанти, з Чернигова багато піхоти і кінноти, також появилися на Дніпрі пароплави-броневики і почали обстрілювати те місце берега, де ми зупиняли пароплави. Але ми в цей час були вже далеко від Дніпра...
За такий похід до Дніпра на Раді старшин і козаків ухвалили виробити на своєму прапорі такий напис: ”Молоде Запоріжжя на Дніпрі не посоромить чести старих запорожців”.
Десятого травня ми затопили на річці Прип’яті ще два пароплави біля с.Шаполичі, забрали з пароплавів багато хліба і цукру і роздали селянам околишніх сіл. Ми знову надали клопоту Раковському, який місяць тому писав до Москви, що вже зліквідував повстанців, а тепер знову прохає у Троцького допомоги, покликуючись на те: українські повстанці загрожують і Росії”.52)

10 червня 1921 р. в Київському повіті 12 струківців зупинили пароплав “Вега”, з якого був знятий весь вантаж, призначений для Чорнобильського упродкома. Заарештовано 16 червоноармійців, трьох з яких зарубано.
18 червня в Чорнобильський повіт прибули “летотряд” 394 полку та Перша Київська бригада. Почалися пошуки “банды” Струка. Тим часом, 20 червня 1921 р. струківці за участю хлопців от.Галаки атакували пароплави “Тенишев” і “Заря” та буксир “Планета”. На пароплаві “Тенишев” було знищено 80 “пасажирів”, очевидно, червоноармійців та чекістів. Лише трьом вдалося врятуватись.
“На ограбленные Струком пароходы, — зазначає ворог, — отаманом 5-го загону видаються перепустки”. Пароплав “Зоря” повстанці залишили собі, доля інших невідома.

У відповідь на звернення Раковского 5 серпня до Києва приїхав сам Троцкій “з великою силою”. І знову оголосив амністію та видав декілька відозв до повстанців, але цим надав лише більшого духу повстанцям і допоміг Струкові вести активніше боротьбу.
Знаючи про заплановану поїздку Троцкого до польського кордону, струківці в середині серпня зірвали залізничні мости на річках Ірпінь та Тетерів, чим змінили йому маршрут — Троцкій змушений був їхати в бік Румунії, “при чому їхав з великою обережністю, роблячи лише по кілька верств на годину”. Попереду та позаду нього їхали бронепотяги.
Від’їжджаючи з України, Троцкій сказав: “Будь проклята ета Украіна, сжєчь ее до основанія і пєрєбіть всєх, а на іх мєстє посєліть русскіх. Ето должєн помніть каждий русскій чєловєк”.53)
“Одержавши ряд перемог над більшовиками, повстанці урядили 20 серпня свято повстанців свого загону, при цьому гукнули славу поляглим героям і сказали: ”Перша армія повстанців” цю назву за чотири роки таки заслужила собі. Далі вирішили робити таємно великі приготування до загального повстання”.54)

30 вересня 1921 р. о 9 год. 05 хв. коло ст.Трубецької “залізничники” Струка зупинили потяг, зняли “поездную и паровозные бригады” і повним ходом пустили поїзд у бік Бородянки.
Восени 1921 р. загін Струка нараховував 550 козаків.
Наприкінці жовтня от.Струк перебував у штабі Юрка Тютюнника в м.Тарнові. Напередодні Листопадового рейду, 27-31 жовтня, він дав свідчення, які записав сотник Армії УНР Михайло Обідний (На титульному листі біографії написано: “Друкувати і взагалі публікувати можна лише за згодою от.Струка”).
Михайло Обідний сфотографував отамана. Цю та інші фотографії (штаб от.Струка, ад’ютант отамана та світлину двох сестер) сотник передав до українського Національного Музею-Архіву у Празі. У своїх записах Михайло Обідний зазначив: “Показуючи мені фотографію двох своїх сестер, От.Струк сказав: ”Оце фотографія моїх сестер, з якої видно, що вони селянки, отже, даремно вороги поширюють чутки, що я з великих панів, що я поміщик””.55)
Цей епізод та інший, з 1919 року, коли з наказу Винниченка Ілько Струк був заарештований, а потім виправданий Директорією, дає підстави думати, що брехні проти нього пускали в хід уенерівські урядовці-соціалісти. Як колись проти Миколи Міхновського пускав Володимир Винниченко, обвинувачуючи українського героя в тому, що він поміщик.
Ілько Струк врешті вертає в Україну, і, як виглядає, у складі Другого Зимового походу — під керівництвом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника.

Останній рік визвольної епопеї отамана Струка

Наступив 1922 рік. Ось згадка про нього з бюлетеня таємно-інформаційного відділу Совнаркома УССР “О разгоне совещания главарей банд на ст. Тетерев” від 13 січня 1922 року: “По сведениям Радомысльского политбюро, в районе с.Тетерев железнодорожной линии Киев-Коростень в ночь на 7/1 состоялось совещание главарей банд: Струка, Хвостенко, пом. атамана Струка — Жоржа, агента для связи при главном штабе повстанческих войск Киевщины — Лаута, двух неизвестных, прибывших из Польщи, и др. Отрядом Радомысльского политбюро была устроена засада, в результате которой совещание было разогнано, причем был убит Лаута”.56)
4 жовтня 1922 р. в Іванківський район для боротьби проти Струка вислано 40 червоноармійців. Таку ж кількість червоноармійців вислано і в Мартинівський район (під керівництвом Сергеєва). Тим часом — якщо вірити оператив-
ному зведенню штабу 22 бригади ВНУС від 10 жовтня
1922 р. — в ніч на 5 жовтня в Мартинівській волості “бандой Струка вырезано 80 евреев”.

Якими тільки епітетами не змальовувала совєтська преса Струка! “Ярый националист... Один из наиболее крупных организаторов кулацких банд... Гидкий шкуродер... Один из наиболее выдающихся главарей банд... Ярый украинец”.
Як не намагався ворог, але йому так і не вдалося змалювати видатного українського отамана грабіжником та гвалтівником. Навпаки, в більшовицьких оцінках відчувається страх перед величчю українського звитяжця. Не вдалося ворогові й дістати у свої руки отамана. Струк був невловимим.
Коли визвольні змагання завершилися поразкою, йому (орієнтовно взимку 1922-23 р.) вдалося емігрувати до Польщі.
Розповідає Євдокія Шутько, подруга наймолодшої сестри Ілька Струка — Параски, яка померла 1993 року:
“Я питала Параску про Ілька. Вона казала, що чула про те, що він (Ілько) дійшов з двома чоловіками (родом з с.Губіна) до польської границі. Потім сказав: ”Хлопці! Ви посидьте, а я піду подивлюсь” (це було в лісі). Пішов і не вернувся. То люди кажуть, що вони (ці два чоловіки) його вбили.
Потім чула, що в Польщі хтось був у його імєніі, імєніі Струка...
В 30-х роках з міліції (чи ЧК) матір Струка покликали в якусь управу, показали мертву людину і сказали, щоб вона (мати) сказала: Ілько це чи ні?
Мати вже мені, коли розказувала, то плакала і казала: ”Ні, то не був він”...
Одним словом, ніхто не знає, де й що з ним (Ільком).
Був він жонатий. Дружина — Марина. Мали дочку. Дочка померла. Марина, коли не стало чути про Ілька, що і де він, вдруге вийшла заміж. Але вона вже вмерла.
В селі про Ілька боялися говорити вслух. А ті, хто говорив, говорили по-різному: одні так, другі — так. Ну, як в селі, самі знаєте”.57)
Є інформація, що Ілько Струк помер 1969 р. в Чехо-Словаччині. Якщо це так, то, значить, він став свідком вторгнення совєтської армії...

31 жовтня 1921 р. наприкінці розмови сотник Обідний запитав у отамана: якої влади він хотів би в Україні. Ілько Струк відповів: “Я цілком приєднуюся до волі і бажань, виявлених Українським народом, а особливо моїми славними лицарями, які були з народу, із селян, а вони хотіли і хочуть ”щоби Україна була лише самостійною, народньою республікою, де б на чолі стояв президент, який брав би участь в управі краєм””.58)



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,2,5-8,14,15,20-23,26-28,32-34,37-40,43,44,51-55,58) “Отаман Повстанців Ілько Струк” (зі слів от.Струка записав Михайло Юр. Обідний). ЦДАВО України, ф.3504, оп.1, спр.2-2а, стор.31-66. За сприяння майора Келеберди відшукав Григорій Гребенюк. Публікується вперше.
3,4,48) ЦДАВО України, ф.1845, оп.1, спр.1. Документ знайшов О.Маслак.
9,42,45-47,49) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.17, арк.1зв.-2. “Докладная записка о бандитизме на Правобережье Украине за время с ноября 1920 г. по апрель 1921 г.”, яку склав заст. начальника особливого відділу КВО Іванов. Документ знайшов О.Маслак.
10) Л.Маймескулов, А.Рогожин, В.Сташис, “Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922)”. В-во Харківського університету, 1971.
11,24) “С.Гусев-Оренбургский, ”Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г.”, Петроград, Главлит”.
12) В.Верстюк, “Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921)”. Київ, 1991.
13,50) Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантюр” (Петлюрівське повстанство), Державне видавництво України, 1927.
16) М.Карасьов, “”Бандит” Зелений”, Київ, 1992.
17) “Известия ВУЦИК”, №70 (97), 20.06.1919. Надав Володимир Мельник.
18) Г.Величко, “Географічні умови розвитку міст на Україні”. В Збірнику “Записки українського НДІ географії та картографії. Рік 1928-29. Випуск 2. Харків, 1930. Надав Володимир Мельник.
19,25) Д.Кін, “Повстанческое движение против деникинцев на Украине”. “Летопись революции”, №4, 1925.
29-31,36) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.
35) В.Шульгін, “1920”. Москва, 1989.
41) “Советская военная энциклопедия”. т.2. М., 1933. С.182-183.
56) ЦДАВО України, ф.3204, оп. 2. д.11, л.19. Машинопись. Копия”.
57) Свідчення Євдокії Шутько, 1927 р. нар., жительки с.Горностайполе, про от.Струка. Зібрав Григорій Гребенюк.