Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров

Осавул Кубанського війська, колишній штабс-ротмістр царської армії. Талановитий і надзвичайно відважний повстанський ватажок. Керував відділом, який нараховував до півтори тисячі чоловік. Двічі звільняв від більшовиків Черкаси. Діяв також в районі Холодного Яру.
Начальник кулеметної чоти загону Уварова Сергій Полікша згадував про свого командира: “Осавул війська Кубанського Уваров прийшов у ті околиці навесні 1919 року з відділом, який налічував до 1000 чоловік і підлягав отаману Григорієву. Відділ посувався залізницею Знам’янка — Цвітково і, зайнявши Бобринську, розпочав наступ у напрямку Черкас, відбираючи у більшовиків станцію за станцією. 15 травня, спочатку панцирний потяг Уварова, а потім і весь відділ повели наступ на Черкаси. Місто боронили 1-й і 2-й совітські полки і 1-й комуністичний баталіон, який складався з місцевих, комуністично настроєних жидків... 15 травня розпочався бій за місто”.1)
Близько 200 шабель Уварівської кінноти, обійшовши червоні частини, увірвалися до Черкас. В місті піднялася страшна паніка. З представників окупаційної влади мало кому вдалося втекти. 1-й комуністичний батальйон (близько 400 чоловік) кинувся тікати до лісу — його майже весь вирубала Уварівська кіннота. 1-й совєтський полк, який відступав до мостів, теж був розбитий. З 2-го совєтського полку частина розбіглася, а частина приєдналася до відділу Уварова.
“Захопивши місто, — пише Сергій Полікша, — Уваров держав його коло тижня часу. За цей час до його відділу прилучилося багато шкільної молоді і місцевого населення. Відділ збільшився до 1500 чоловік, мав 24 кулемети і декілька гармат на потягах.
За цей час червоні, підтягнувши сили, декілька разів пробували наступати на Черкаси з-за Дніпра, але їх відбивали. З Уварівців особливою відвагою відзначилася група матросів Чорноморської фльоти, які з кулеметами боронили міст через Дніпро. Коли повстанці, залишивши місто, стали відходити в напрямку Бобринської, вони залишилися стримувати ворога на мосту, щоб дати змогу відійти потягам, і всі загинули, б’ючись до останнього”.2)
Діставшись бронепотягом до ст. Білозір’я, Уваров дізнався, що далі залізнична лінія захоплена більшовиками. Тоді він наказав залишити потяги, попсувати гармати на панцирнику і, взявши в Білозір’ї підводи під кулемети і набої, повів свій відділ у напрямку Чигирина. По дорозі їх наздогнав невеликий кінний Смілянський повстанчий загін під командою сотника Ліхарева. Цей загін, як окрему сотню, прилучено до кінноти Уварова.
До Чигирина підійшли непомітно з боку Піщаних кучугур за Тясмином і, захопивши атакою кінноти міст, стали наступати на місто. В Чигирині стояв Червоний Чигиринський полк під командою Коцура. Не очікуючи небезпеки, коцурівці не встигли приготуватися до бою і залишили місто.
“В Чигирині стояв відділ Уварова два тижні, — розповідав Сергій Полікша. — Населення самого Чигирина, де було багато свідомої української інтелігенції, ставилося до нас прихильно. Відділ мав вигляд регулярної частини, всі кулеметчики були одягнуті в німецькі стальові шоломи. Вечорами грала наша трубна оркестра, яка складалася з добровольців-студентів Черкаської гімназії.
В місті панував зразковий порядок. По наказу Уварова розстріляно двох козаків, захоплених стежею на грабунку, в той час, як при ”червоних” коцурівцях грабунки, особливо жидівського населення, були звичайним явищем”.3)

7-8 травня 1919 р. Федір Уваров видав Відозву до червоноармійців і селян, в якій виклав свої політичні настрої: “Атаман партизанов Григорьев, Уваров и другие являются противниками коммуны и еврейской власти, но никогда не шли и не идут против советской власти. Все, что вам говорят коммунисты и жидовские ставленники про атаманов партизанских отрядов — сущая ложь, распускаемая со злым умыслом... Атаман Григорьев — не “Пан Гетьман”, его помощники — не “Гетьманскіє министры”, а люди искренно любящие свой народ и желающие только хорошей человеческой независимой жизни. Украина настолько велика и богата, что всегда сумеет (”обойтись” — Р.К.) без посторонней помощи, которую навязывают ей Великороссія и жиды, которым выгодно, чтобы мы шли брат на брата с оружием в руках...
Нам не нужно тех людей, которые стремятся к власти ради своих выгод, пусть управляет своей страной сам народ, через выборных, честных граждан, которым дорога родина и покой народа. Вот чего хотят григорьевские отряды”.4)

Сергій Полікша продовжує: “Коли більшовики стали підтягувати під Чигирин сили, Уваров рішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру. Перейшли з Чигирина до містечка Медведівки. Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись з місцевою повстанчою владою. В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом Чучупакою. З початку виникла суперечка, бо ні один з отаманів не хотів признати другого старшим.
Чучупака був молодий хорунжий, син бідного селянина з с.Мельників. Під цей час його постійний відділ налічував не більш 400 чоловіка, але він користувався великим авторитетом серед околишнього населення, яке майже все було озброєне і добре зорганізоване. Уваров — козацький осавул, надзвичайно відважний, умів поривати за собою козаків, як старшина, був старшим і більш досвідченим від Чучупаки. Відділ його, як не лічити півтисячі, які в скорім часі розійшлися по домах, налічував до тисячі добре здисциплінованих вояків. Він мав прекрасний загін кінноти і більше двадцяти кулеметів.
Ідейного розходження між обома отаманами не було, бо Чучупака боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню. Погодилися на тім, що Чучупака в чисто військових справах уступив першенство Уварову, а сам залишався отаманом місцевости з правом рішаючого голосу в справах боротьби. Постійний відділ Холодноярців підпорядковувався Уварову. Мобілізація Холодноярських збройних сил — в разі потреби — лежала на Чучупаці...
Відділ Уварова перейшов до Мотриного манастиря в Холодноярськім лісі. Для облегшення постачання частину його розташовано в поблизьких селах. Дві сотні піхоти і моя кулеметна чота поставлені в с.Головківці.
Мушу зазначити, що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав.
На Зелені свята школу, в якій я стояв з кулеметчиками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.5)
Незабаром відділ Уварова у складі Холодноярських збройних сил взяв участь в успішних боях за села Стару і Нову Осоту. Після впертих боїв червоні були відігнані до Олександрівки.
На нараді штабу, в якій взяли участь два представника від Уряду УНР, було вирішено, що Уваров з відділом і бажаючими з місцевих спробує пробитися через кордон червоних частин, які оточили місцевість, і піде на з’єднання з отаманом Тютюнником, а Василь Чучупака залишиться боронити місцевість.
“З Уваровим виступило около 200 чоловіка кінноти і коло 400 чоловіка піших, — згадував С.Полікша. — З цим відділом пішов і я... На другий день удосвіта наш відділ розпочав наступ на ст.Райгород, щоб перейти на другий бік залізниці. Сили ворога оказалися більшими, як можна було сподіватися. 5-й і 6-й совітські полки займали вигідну позицію вздовж залізничної лінії. Їх прикривали гарматним вогнем два панцерних потяги. Бій тягнувся від четвертої години ранку до дванадцятої, коли перемога стала схилятись на сторону повстанців. Уваров, який сам керував боєм, на чолі кінноти заатакував на правім крилі панцирники, які боючись, що кіннота зірве їм ззаду шлях, почали утікати. Кіннота зірвала залізницю і, з’явившись ззаду ворожої піхоти, наробила паніки. Наша піхота в цей час наближалася до станції, але ззаду нежданно появилося яких триста чоловік ворожої кінноти, яка надіспівши з Бобринської, обійшла нас ззаду. Ворожі панцирники, побачивши це, перейшли знову в наступ і сильним вогнем відрізали нашій кінноті, яка була вже по той бік залізниці, можливість вернутись. Вистрілявши набої, оточені з усіх боків ворогом, ми (тобто, піхота — Р.К.) склали зброю.
Нас погрузили у вагони і відставили до Київа. Декому вдалося по дорозі втекти. Кільканадцять людей, в тім числі і брата сотника Ліхарева, розстріляли.
Вже в Київі, у таборі, я чув, що коло Холодного Яру іде ще боротьба і що Уваров знову оперує там з своїм загоном. Утікши від большевиків і попавши на рідну Черкащину, я довідався, що він надзвичайно смілим наскоком, з одною тільки кіннотою, ще раз після того займав Черкаси і що його в невдовзі потім вбили більшовики в бою десь коло Знам’янки”.6)
А ось селянин з с.Худоліївки Чигиринського повіту Данило Явдокимович Удовицький, 1912 р. нар., твердить, що Уваров загинув в с.Раківці за таких обставин: отаман з кількома партизанами приїхав в це село поквитатися зі зрадником, колишнім бійцем Уварівського загону Калеником Оксентійовичем Герасименком. Але пістолет Уварова дав осічку, і Каленик, скориставшись цим, застрелив отамана з рушниці.7)
На жаль, інших джерел про отамана Уварова віднайти покищо не вдалося. Тим ціннішими є спогади Сергія По-лікши, який зберіг для наступних поколінь пам’ять про відчайдушного осавула, талановитого повстанського ватажка Уварова, який став для нас уособленням мрії про Соборну Україну.


ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,2,3,5,6) С.Полікша, “Кубанець Уварів — отаман Холодного Яру в 1919 році”. “Літопис Червоної Калини”. 1933 р. ч.5.
4) З відозви штабу бойового загону особливого призначення отамана Уварова, травень 1919 р. Збірка “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.
7) Цю інформацію надав директор Кам’янського історичного музею Юрій Ляшко.

 


Чорноліський полковник
Пилип Хмара


Пилип Панасович Хмара народився у старовинному селі Цвітній Чигиринського повіту Київської губернії (нині Олександрівський район Кіровоградської області) в 1891 (1892?) році в родині Панаса Петровича та Параски Стефанівни Хмар. Ріс разом з трьома сестрами — найстаршою Марією (1890 р. нар.), Федорою (Тодорею, нар. 19.04.1899 р.), Килиною (орієнт. 1905-1908 рр. нар.) та двома братами. Вдалося встановити лише ім’я Федота (нар.2.03.1902 р.).1).
Куток їхній називався “Хмарівка”. Окрім Хмарівки, були ще в Цвітній кутки Гончарівка, Комарівка, Яр, Бондарівка, Шкурівка, Чорнобаївка та два хутори. Назви куткам, як правило, давали або за професійною ознакою жителів кутка (наприклад, Гончарівка та Бандарівка), або згідно з прізвищем родини, якя, розростаючись, жила на одній вулиці, власне, творила вулицю.
Цвітне розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля. Цвітне з давніх часів було селом козацьким — в ньому ніколи не було панщини.
Три кілометри на південь від нього колись проходила “турецька границя” у вигляді валу та рову, які частково збереглися й допетер. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про боротьбу прадідів-запорожців проти “басурман”. В цій атмосфері козацької героїки і зростав малий Пилип.
Брати та сестри Хмари, які зростали без батьків, жили бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип ще їздив на заробітки до Криму. Попри це Пилип зумів закінчити чотирикласну Цвітнянську церковно-парафіальну школу. Співав у церковному хорі.
Односельчани відзначали, що Пилип з дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо покривджених.
Пилип, красивий, кремезний в плечах, як говорили старі люди, був “отчаяний з дєтства”, а “сили був неізмєрімої”. В селі жив силач Овер’ян — коня підіймав. Так от, Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.
Ще одна характеристика Пилипа Хмари — був “отчаянний на розум”, очевидно, багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.
З Першої Світової війни Пилип Хмара прийшов повним Георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Його шабля, згадували односельчани, була задовгою, черкала по землі, тому він приробив коліщатко до ножен і возив її за собою.
Пилип мав сірої масті “в яблуках” кобилу, яку терпляче видресирував: вона лягала та вставала на його команду, заходила в хату. Команди виконувала також і по свистку.
Ще односельчани згадували, що Пилип був “сильний наєздник”, “віртуозний кавалерист”.

В селі жила багата і розгалужена родина господарів Сіденків. Вони були настільки заможні, що планували навіть за свій кошт провести від Цибулевого до свого села залізницю. Це було ще до Першої Світової війни. Так от, саме Сіденки, очевидно, щоб врятувати від розграбунку своє майно та забезпечити в селі лад і спокій, ініціювали створення загону самооборони і попросили Хмару очолити його.2) Сталося це, очевидно, 1918 року.
“Який був Пилип (Хмара) з себе? — говорив житель с.Гутниці Іван Сидоренко, 1892 року народження. — Бравий був, молодцюватий. Кріпкий, стрункий. Все на ньому пригнане — кавалерист! Аякже, в старій армії в гусарах служив”.3)
“Був це стрункий, сильно збудований чоловік років 28-30-ти, — згадував Юрій Горліс-Горський. — Одягнений у темнозелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотчик, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир”.4)
“Ходив я шароварах, шапці з китицею, чоботи були зі шпорами”.
“Чи був жонатий Хмара не знаю, — говорив родич Тимофій Мефодійович Хмара, — але якусь красуню на тачанці возив”.

У Цвітній здавна існував гончарний промисел — в околицях села була напрочуд чиста, без камінців і домішок глина. Висока пластичність і невелика усадка дозволяли сушити вироби влітку на осонні, на причілку хати, а це в практиці гончарів траплялося дуже рідко... Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише на Черкащині, а й у південних областях України, навіть у Молдавії. Возили його до Миколаєва, Херсона, Одеси, Кишинева, а також на Лівобережжя — в північно-західні райони Полтавщини — під Переяслав і Яготин.5)
В селі робили макітри, горщики, глечики, форми для випікання тіста тощо. Розвозячи свої вироби на продаж до Київської, Херсонської, Подільської та Полтавської губерній, цвітнянські гончарі водночас виконували роль розвідників. Тому й Пилип Хмара був досить поінформованим командиром.

Початок бойового шляху

Першою вісткою, яку вдалося розшукати, про бойовий шлях Пилипа Хмари як повстанського ватажка, є його
лист до командира загону повстанців на Херсонщині Канаенка:
“Тов. Канатенко. По приїзду з розвідки я узнав, що Ви предлагали розібрат желізницю. Я по своей ініціатіві розібрав желізницю между Куцовкой і Долинской, но це все равно мало поможе. На ціх днях я тоже переїду в Варварівку, так що будьте ласка, сообщит тов.Кабанцю Ваш дальнейший план действий, куда будем продвигаться, позаяк я сам чув, що іде бійка коло с.Гейковки і якщо Кадюки прорвуться до К.Рога, то ми можем бит отрезанними от Головной бази повстанців. Ком. отряда Хмара, 12.12.1919. (назва місця постою неясна — Р.К.)”.6)
Як бачимо, наприкінці 1919 року Хмара керував загоном, що співдіяв з іншими повстанцями: і не тільки з Канатенком, але й з повстанцями войовничого козацького села Варварівки.
Спочатку відділ Хмари називався Першим Чорноліським повстанським куренем. Він мав власну печатку з гербом УНР. Згодом курінь переріс у Чорноліський полк. Станом на 25 березня 1920 року загін Хмари нараховував 300 кінних козаків та 300 піших.
Ось один епізод з “Холодного Яру” Юрія Горліс-Горського — про нараду отаманів.
“ — Як там під Чорним лісом? — запитав Чучупака Хмару.
— ...Коні майже у всіх добрі. На поганому коні верстов двісті з горшками не поїдеш... Є досить верхових, німецьких та денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене чоловік сімдесят на конях, тих, яким небезпечно бути вдома у селі. Крутимося до весни по хуторах, в Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней, а весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися... Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п’ять-шість важких на тачанки. Що торкається самого села — то зброї є досить, але впливає близкість Знам’янки та Цибульової із залізницею. На загальне повстання село може піти або, як дуже вже допечуть, або, якби хтось гнав уже червоних з України”.

Повстання 1920 року

І ось влітку 1920 року повстання вибухнуло: створена у травні Степова дивізія громила російські окупаційні війська в степу від Херсону до Олександрії. Зрозуміло, що Хмара не відсиджувався, чекаючи, що за нього хтось зробить роботу.
В двадцятих числах серпня він зі своїм загоном оперував в Олександрійському повіті, співдіючи зі Степовою дивізією. Напевне можна стверджувати, що Хмара зі своїми бійцями брав участь у звільненні Олександрії 3 вересня 1920 року. Про бойову співпрацю Пилипа Хмари і отамана Костя Блакитного ще до приходу Степової дивізії у Холодний Яр згадують і Юрій Горліс-Горський, і Михайло Дорошенко, і Юрко Степовий (справжнє прізвище Федір Пестушко) — брат отамана Блакитного. Є згадки про це і у більшовицьких документах.
Чекіст-історик Борис Козельський навіть стверджує, що Хмара був командиром Олександрійської (тобто, Степової) повстанської дивізії. Але це твердження помилкове.7) Хоча й не виключено, що на час поранення отамана Степової дивізії Костя Блакитного Пилип Хмара якийсь час міг очолювати Дивізію.

Повстання поширювалося. Хмара рейдував по місцевості, знищуючи ворожі загони та совєтських активістів-комнезамівців. Згідно з протоколом з’їзду Кременчуцької губернської міліції, в серпні 1920 р. Холодний Яр мобілізував
14 000 повстанців.
19 вересня 1920 р. тисяча гайдамаків Хмари заїхала в село Триліси, що недалеко від Кам’янки. В цей день не поталанило начальнику міліції Олександрівського району, його синові та декільком міліціонерам: їх було знищено. Реквізували телефонний апарат і друкарську машинку.
Окупанти свідчать, що “все мужское население села Цветной, что 28 верст юго-восточней Каменки, Высшие Верещаки, что 11 верст юго-восточней, и Матвеевка, что 33 версты восточней Каменки, с вилами и лопатами присоединилось к бандитам”.8)
22 вересня загін Хмари (300 багнетів, 300 шабель, 1 гармата та кілька кулеметів) звільняє Медведівку. 24-26 вересня Хмара вже діє в районі Чигирина, Бужина і Мордви.
Згідно з Б.Козельським на цей час загін Хмари нараховував 3000 козаків.
10-11 жовтня в районі Онуфріївського манастиря (Чигиринський повіт) Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії.
14 жовтня один із загонів Хмари (у 100 шабель) бився під Медведівкою. У звідомленні про цей загін більшовики зазначали: “Окраска петлюровская”.
Про події осені (очевидно, жовтня) 1920 року, пов’язані з іменем Пилипа Хмари, оповідає Михайло Дорошенко: “Штаб повстанців передбачав, що червоні готують наступ на с.Цвітну... Отаман Хмара пропонував, щоб повстанська лінія оборони була перед селами... (А то) партизани, мовляв, боронять ліси та себе в них. Рішено було не творити оборони в селі чи під селом, щоб не наражати їх на кровопролиття і руїну...
Червоні були відбиті. Тікаючи, вони наткнулись на засекречений відділ Хмари, який зустрів їх густим вогнем з кулеметів. Червоні в паніці кинулись назад, безладно розбігалися, тікали і всюду натрапляли на вогонь зі скорострілів і рушниць. І напевно б всі большевики лягли тут трупом, аби не затявся у повстанця скоростріл... В цій бойовій сутичці повстанці втратили тачанку, пару коней, кулемет і двох кулеметників. Втрати червоних: 21 вбитими, 8 полонених, між якими знайшлось два місцевих зрадники і два Єлисаветградські жидки”...9)
26 (27) жовтня 1920 р. один з відділів Хмари чисельністю у 20 шабель і 30 багнетів перебував на постої у рідному селі отамана — Цвітній. Як зазначало совєтське джерело, повстанці “останавливают проезжих, арестовывают и расстреливают советских работников”.
В цей же час інший підрозділ Хмари діяв у Знам’янському районі. Так, у селі Знам’янка вони “обезоружили эскадрон, забрав половину (бійців — Р.К.) с командиром в лес, остальные, раздетые, разбежались”.10)
2 листопада Пилип Хмара, “собрав значительную пехотную банду, угрожает району Сердяковка-Капитановка”.
До Хмари долучилися загін Гризла, а коло Оситняжки — Завгородній на чолі 200 бійців (50 кінних та 150 піших).
5 листопада загін Хмари вже в околицях Суботова. Потім Івангород, де Хмара прийняв бій з 2-м кавполком. Через декілька днів Хмара в Звенигородці.
14 листопада відділ Хмари реквізував у Матвіївці “собранный по продразверстке хлеб”,11) а інший Хмарин загін рейдував довкола Медведівки.
15 листопада “село Плоское, что в 13 в. от Знаменки.., было окружено бандой Хмары, причем батальон (Красної армії — Р.К.) вынужден был отступить ввиду недостатка патронов”.12)
Як бачимо, Хмара не тільки зберіг загін до пізньої осені, але й продовжував активні бойові дії. Ось більшовицьке звідомлення від 17 листопада 1920 року: “Оперирующий бандит Хмара, имеющий 120 человек кавалерии, мешает работать”.13)
17 листопада Хмара весь день в дорозі: Мельники, Трушівці, околиці Фундукліївки. Мета рейду: зірвати “продразвьорстку”.14)
Наступні кілька днів гайдамаки Хмари оперують в районі Олександрівки та Старої Осоти: руйнують комунікаційну інфраструктуру ворога — знищують дроти, валять стовпи.15)
На відпочинок ховаються у Мотрин ліс.
Зрозуміло, що така діяльність повстанців була не до смаку червоним, тим більше, що відбувалося це коло залізниці, де вони почували себе господарями. Росіяни вирішили дати бій Хмарі. Бій відбувся, але завершився він на користь гайдамаків. Більшовики відступили. Не чекаючи другого нападу, повстанці сховалися в Бондурівському лісі.16)
Окупанти хотіли підступом, зокрема, обіцянками “прощення” виманити отамана з лісу: до нього послали повстанця, якого вони “амністували”, з пропозиціями перейти на бік совєтської влади. Хмара відмовився від “ласки” російської влади — він не тільки не вірив жодному слову ворогів, але й не вважав за можливе замирення з ним.
Тоді “совєтскій отряд” оточив ліс, де знаходився відділ Хмари (на північний захід від Івангорода). “Пользуясь болотистой местностью, — писали чекісти, — (Хмара) упорно сопротивляется”.17)
Попри непрості обставини бойового життя повстанці — зрозуміло, не лише задля розваги — вміли й пожартувати: лісовики змайстрували із дерева і брезенту два “броньовики”, якими відлякували більшовиків. Червоні були дуже здивовані, коли довідались, що це лише “простые деревянные сооружения, искусно покрытые брезентом”.18)
Згідно з “Советской военной энциклопедией” на кінець 1920 р. отаман керував загоном у 600 чоловік.19)
В останні дні листопада Хмара оперував у Знам’янському районі. А в цей час хтось з оптимістів-чекістів повідомляв начальству, що “Хмара с несколькими бандитами скрывается в районе Лебедин”.20) Тобто, ось-ось і “бандіт Хмара будєт пойман”.
Восени 1920 р. (жовтень-листопад) Пилип Хмара взяв участь у військовій нараді в Матвіївці, на якій — за твердженням Михайла Дорошенка — Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Гонту (Лютого-Лютенка).
Іван Гонта відійшов на Звенигородщину, а Хмара і Завгородній продовжили нараду, на яку прибув також Юрко Залізняк (Горліс-Горський). Вирішили спільними силами ще раз спробувати пробитися на Захід: до Польщі або до Румунії. Хоч отаман Хмара не мав бажання лишати Україну, але Завгородній його намовляв.
Зробили реорганізацію частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції тим, хто лишався. Поспішали, доки нема снігів...
З Матвіївки повернули до лісу, пройшли поміж селами Вищими та Нижчими Верещаками до села Соснівки, де відпочивали цілу добу. Тут Микола Кібець довідався, що до села Цибулева вступила червона частина, так звана “БеБе” (“борьба с бандитизмом”). Він просив отамана Хмару вдарити всіма силами на Цибулів, але Хмара і Завгородній не радили відхилятися від наміченого плану вимаршу...
— В такому разі, — сказав Кібець, — ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулева, а потім вас дожену...
Наступного дня вранці Кібець з’явився до табору Хмари в Раєвському лісі... Кібець від задоволення аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки його просто тріумфували...
З лісу Раєвського рушили на Вербовий та Давидівський ліси, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминали міста і села, де стояли червоні залоги, бо будьонівський одяг доношувався, багато козаків мали вже різноманітне вбрання, що виявляло їх перед ворогом... Першочерговим завданням було здобути червонаормійський одяг. З цією метою зупинились біля станції Бобринської, у селі Бузівці.
Ніч минула спокійно, але розвідка донесла, що по селах стоять будьонівські залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанців. Отамани повідомили козаків про можливі напади...
Вранці будьонівська кіннота в кількості біля сотні шабель зробила на повстанців наскок. Під селом звели бій і почали відступати в напрямку Жажківців, поспішаючи до маленького ліска. Кібець із своїм відділом кінноти та кулеметом чвалом поспішали вперед, щоб обскочити лісок і залягти в рові, який заріс густим чагарником.
Отаман Хмара з боєм почав відступ, але будьонівці кинулись оточувати загін, намагаючись відрізати його від лісу. Хмара і Ларіон Завгородній зі своїми повстанцями-козаками перебігли за горбок. Залягли і несподівано сипнули сильним рушничним та кулеметним вогнем.
Ворог, понісши великі втрати, відступив і зупинився, очікуючи допомоги... І справді допомога прибула: з села Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти. Дві тачанки і вершники чвалом летіли попід ліском, де Кібець влаштував засідку. Будьонівці намагались оточити Хмару і Завгороднього...
Коли червоні були проти засідки на віддалі одного півгону, Кібець дав команду: “Вогонь!”. Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці. Несподіваний вогнений шквал викликав серед ворожих лав дику паніку. Командири, які не сподівалися нападу збоку, розгубилися. Поле враз усіялось трупами і раненими. Тачанки лежали боком. Хто вцілів, кинувся тікати. Бій закінчився з такою швидкістю, як і розпочався. На полі бою залишилось до двох десятків вбитих та тяжко ранених, між ними й коні.
“В цьому бою попав під кулі й червоний ”герой”, комісар Абраша Біляков... Юрко Горлиця21) зняв з Біляковича планшет... Після цього перевірили поле бою, підібрали все, що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли до лісу і там заховались. Вночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все, що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм у зашифрованому стані... Але були розпорядження і накази, писані без кодів, один з яких звучав так:
”Ком. дивизии, спец Отдел ВЧК. Москва. Секретно.
Ввиду перемирия с Польщей все войска перебросить на Крым. Проходя по правой стороне Днепра, приказываю помогать спецотделам уничтожать партизанские отряды, партизан, белогвардейцев и петлюровские остатки.
Объявить амнистию. Сложивших оружие расстреливать негласно без суда.
Председатель ВЧК Феликс Дзержинский”.
Цей важливий наказ Завгородній прочитав перед лавою цілого загону...
— Нині проходить хвиля чергової брехливої амністії, — сказав отаман Хмара і витяг з кишені одну большевицьку відозву і прочитав перед козаками.
В цій відозві комісари зверталися до українського населення із закликом не ставити спротиву большевикам — ”русскім братьям”, з якими під час війни 1914-1917 років з ”общего” котелка разом їли кашу... Закінчивши читати, отаман Хмара порвав цю брехливу відозву, кинув під ноги і потоптав. Всі мовчали. Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було”...22)
5 грудня відділ Хмари повернувся в район Матвіївки та Мотриного манастиря, де знову прийняв бій.
“Бачив я його в бою, — згадував Пилипа Хмару Іван Сидоренко з с.Гутниці. - Наступали красні на ліс... Цепом ішли, значить. А Пилип із своїм отрядом у засідці. А тоді як вискочать! Пилип найперший. Та шаблею раз! Раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух, і сміливий же був. А рука”!23)
Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав 12 червоноармійців. Гасло у нього було: “Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють”. Не мирився він і з Коцуром.
Помічниками Хмари були Терещенко, Кібець-Бондаренко, підхорунжий Михайло Дорошенко (автор спогадів “Стежками Холодноярськими”), найближчий друг Григорій Коцур, разом з яким Пилип Хмара вернувся з Першої Світової війни, а також архітектор зимових схронів Оліян (Юліан) Дядюра (з с.Цвітної) та цвітнянський селянин Мартин Мочар, який воював поруч зі своїми синами — Іваном, Кирилом, Михайлом, Марком.
Начальником кавалерії у Хмари був Олеян Дубина.
Збереглися й такі імена козаків Пилипа Хмари: Прохір Деркач, Токовенко-молодший, Руденко (всі заарештовані, Токовенку-молодшому перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі), сотник Димитрещенко, Олександр Опанасович Сіденко та Юрій Миколайович Сіденко; Феодосій Бойко, Пелагея Боркова (з с.Цвітної), Іван Загинайко, Коваленко (з с.Цвітної), силач Крюк, Іван Лушпай (з с.Верещаки), Іван Магиленко, Данило Москаленко (з с.Цвітної), Семен Мостивий (Мостовий?), Антін та Марко Павловські (з с.Цвітної), Федір Ровинський (з с.Цвітної), Григорій Семиволос (з с.Цвітної), Дмитро Сербенко (з с.Цвітної), Варвара Тараненко, Іван Торчинський (з с.Цвітної), Юхим Хвилинський, Микола і Тихін Хлівицькі (з с.Цвітної), Антін Цапенко, Прохір Шкура (з с.Цвітної).
Двоюрідний племінник отамана Тимофій Мефодійович Хмара стверджував, що з рідні Пилипа Хмари в загін ніхто не пішов. Причина: боялися, що червоні попалять хати. Швидше за все, така інформація недостовірна, бо пов’язана з родинним страхом: з покоління в покоління рідня отамана, щоб врятувати своє життя, змушена була відмежовуватися від нього та своєї участі в повстанстві. Інформаційне зведення начальника штабу військ Кременчуцької губернії за лютий 1921 року підтверджує цю думку: “Хмара — крестьянин-кулак (?! — Р.К.), оставив дом, заставил под угрозой смерти помагать ему в бандитизме двух братьев, которые убиты как разведчики”. Тобто, родичі отамана були в партизанах, але буцімто проти своєї волі, “під загрозою смерті”.
Зрозуміло, що Пилип Хмара ніколи не грабував селян, як брехали більшовики, адже місцеве населення було ріднею, друзями чи сусідами козаків Хмари. Та й взагалі Пилип Хмара був людиною із загостреним почуттям справедливості. Він навіть думки не міг допустити про якийсь грабунок. Єдине, що він забирав, так це реквізоване у продзагонівців зерно та інше продовольство. Не розносити ж по хатах, питаючи чиє це, сказав один односелець.
Що ж до того, що червоні чимало попалили хат в Цвітній, то це правда, куток Хмарівка, наприклад, горів двічі. А ось хата Хмари вціліла, бо була непоказна на вид — розвалюха в кущах терну, або як казали односельчани, “лачуга в тернику”.
Сестра Марія, коли Пилип навідувався з лісу, засуджувала його, бо її багатодітна родина не одного разу страждала від більшовиків. Марія ганила Пилипа за те, що “ввязався не в те діло”. Пилип одного разу не витримав оцих докорів сестра і в гніві “ледь не відсік їй шаблею голову”.