Отаман Волині Петро Філоненко

Петро Філоненко народився 12 грудня 1896 року в селі Емельчині Звягельського повіту (нині Новоград-Волинський район Житомирської області). Батько його мав 36 десятин землі і, як на ті часи, вважався досить заможним господарем. Батько не планував віддавати в науку своїх дітей — волів за краще мати їх за помічників у господарстві. Молодий Петро, з природи вольовий, збунтувався, й батько змушений був віддати його до Радомиської Господарської школи.
У цій школі 18-літнього юнака захопила Перша Світова війна. Піддавшись російській пропаганді, Петро добровільно зголосився до війська. Військове навчання проходив у Самарі — в Першому артилерійському кінному дивізіоні. В 1915 році його вислано на фронт і приділено до кінної батарії 1 Дивізії, що входила до складу 5 армії, яка діяла в районі Риги-Двинська. Перебував на фронтах Першої Світової війни до самої революції.
У 1917 р. Петро Філоненко — молодший старшина Дикої дивізії. У її складі воював під Тернополем. Коли ген. Корнілов направив її на Петроград для придушення більшовиків, Петро вирішив, що вже досить навоювався за “матушку Росію”. По дорозі, коли ешелони дивізії проходили через місцевість, де він народився, Петро залишив корнілівців. “Тепер його метою було віддати всі свої знання, силу й енергію на службу своїй Батьківщині — Україні”.1)
В рідному селі для утримання порядку створив кущ самооборони з 20 козаків, озброїв їх. Час від часу до містечка проривалися з фронту частини, які відділ Філоненка роззброював, а коней забирав. Коли коней назбиралося більше, ніж потрібно, Філоненко передав їх державній варті.
Після приходу до влади Гетьмана Скоропадського працював членом військового суду. Був також призначений до мобілізаційного відділу комендатури м.Новограда-Волинського. Проводив мобілізацію юнаків до українського війська.
На початку січня 1919 р. захворів на тиф. У перший день Різдва у Новоград-Волинський увійшов Таращанський полк Красної армії. І відразу — до лікарні, вишукувати хворих: “Гдє тут лєжіт пєтлюровская банда?”.
“Сестри-жалібниці, — згадував П.Філоненко, — хватають червоних за руки, благають, що тут лежать хворі на тиф. Чути стукіт штиків, — приколюють штиками хворих до ліжок...”.2)
Та благання сестер таки подіяло: кати, вбивши трьох, зупинилися. Вони відійшли з лікарні, наказавши наступного дня всіх хворих перевести до в’язниці. Філоненку пощастило: він вже міг трохи ходити, сестри милосердя дістали йому, як і деяким іншим, цивільну одежу, і вивели з лікарні.
Філоненко дістався Емельчина. Долікувавшись, разом з братами Ярощуками створив партизанський загін і підняв повстання проти окупантів. Повстанський відділ Петра Філоненка руйнує відтинок залізниці Шепетівка-Коростень, розтрощує із засідки червону кінноту й на короткий час опановує терен. “Цей перший успіх партизанщини остаточно передрішує характер його дальшої служби Україні. В ньому пробудився дух козака — повстанця й партизана. Він відчув, що відтепер його покликання — нищити ворога в запіллі, у збройній боротьбі на життя і смерть, в ролі месника за кривди, що їх заподіяно його народові Москвою”.3)
Терен бойових дій отамана Філоненка: район Коростеня-Овруча-Новоград-Волинського. Того ж таки 1919 р. він з’єднується з відділами Дмитра Соколовського і деякий час воює в лавах його повстанської бригади. Отримав рангу сотника. Коли Дмитра Соколовського було вбито, провід очолює його сестра — Маруся. А бригада отримує назву Окремої ім.Дмитра Соколовського. Деякий час Петро Філоненко воює під керівництвом Марусі Соколовської.
Згодом він і Маруся Соколовська налагодили стосунки з штабом Дієвої Армії УНР. Кожний отримав наказ йти на свій терен і працювати в запіллі ворога.
“З того часу — і це треба підкреслити як взірець — отаман Філоненко підпорядковує себе цілковито Урядові УНР і діє в контакті з відповідними його військовими чинниками, згідно з їхніми наказами, чим яскраво відрізняється від тих отаманів, що діяли самопас”.4)
Незабаром Філоненко довідується, що біля Житомира червона кіннота несподівано заскочила Марусю Соколовську та її нареченого отамана Куровського. Обох розстріляно.
Доля послала нелегке випробування і Філоненку: в березні 1919 р. він був заарештований. “...Зв’язали мені руки, — згадував сотник, — прив’язали до коня й привели до м.Лугини в штаб пластунської бригади, де мене нелюдським способом катували. Найбільше надо мною знущався яничар Яків Дмитренко”.5)
“Філоненка, голого й босого, замкнули з наміром розстріляти на другий день. Очевидно, комуністи були певні, що після катування він не буде в стані навіть поворушитися... Але, видно, доля судила інакше й дала йому сили видістатися вночі через вікно на волю.
Був березень. Ніч темна й морозна; земля, на його щастя, не була покрита снігом. Голий і босий, покатований, отаман біг, як тільки міг, п’ять кілометрів до лісу, а потім лісом дійшов до хутора знайомого українця-патріота і так врятував своє життя. Безумовно, головну роль все-таки зіграло його залізне здоров’я.
Під час збройної боротьби не тільки з червоними москалями, але й з їхнім охвістям — боротьбістами й укапістами — Філоненка два рази ранено і один раз фатально: на ціле життя покалічено йому праве око й одну руку. На те око він уже не бачив, а на одну руку став інвалідом. Одначе, покалічення не утримало його від дальшої активної участі в партизанщині”.6)
Петро Філоненко бере участь у Першому Зимовому поході...
Під час наступу 6 української дивізії під командою ген. Безручка на Київ в 1920 р. Філоненко допомагає дивізії як розвідник і перебуває в ній до кінця.
Коли українське військо інтернували в польські табори, Петро Філоненко вирішує боротися далі. Він вертається на Волинь. Продовжує партизанити. Діє під керівництвом розвідчого відділу штабу Юрка Тютюнника. Не один раз переходить кордон з Польщею для побачення з генералом і обговорення подальшого плану боротьби.
3 травня 1921 р. Юрко Тютюнник через зв’язкового сотника Оксена Ярощука передає Петру Філоненку наказ такого змісту:
“До п.сотника П.Філоненка. Наказую Вам організувати 9 повстанський район, у склад якого входять повіти: Новоград-Волинський, Овруцький, Житомирський, Радомисльський і Мозирський, і стати на чолі його, якнайкраще налагодити зв’язки, провадити агітаційну працю між селянством для загального повстання. Командуючий Повстанчою Армією Ю.Тютюнник, Ген.-Хорунжий”.
На нараді повстанці змінили назву “9-й район” на “9-та Волинська група”.
У вересні 1921 р. загін Філоненка нараховував 60 осіб, з них більшість старшини, зокрема полк.Бондаренко, полковник генерального штабу Лосєв, полк.Перигів, сот.Головко, сот.Вашченя, сот.Олійник, сот.Гохман, пор. Іван Власюк, пор.Р.Милецький, сот.Ярощук та майор чеської армії, призвіще якого, на жаль, забулося.
Серед операцій того часу можна згадати операцію в с.Янчорудні проти карального загону більшовиків. Внаслідок операції ескадрон був роззброєний, комісари розстріляні. Забрано 80 коней, два кулемети, червоноармійські шинелі. Таким чином в лісах Волині з’явився “червоний” повстанський загін.
Зміна форми допомогла вже на другий день — без жодного пострілу — роззброїти трудовий батальйон. Після цього новоспечені “червоноармійці” помандрували в сторону Тетерева і “били по дорозі ворога, де тільки попадався”. Але з великими частинами у бій не вступали.
Потім — участь у Другому Зимовому поході.
Перед початком Другого Зимового походу Філоненко перевів через совєтський кордон одну з бойових частин Юрка Тютюнника — невеликий партизанський відділ на чолі з старшиною Київської дивізії ген. Неліговським. Після трагічного закінчення Листопадового рейду Петро Філоненко залишається в Україні й продовжує партизанську боротьбу проти російських окупантів.
Його повстанський загін вже не вступав у бої з регулярними частинами червоної армії, обмежуючи свою діяльність нищенням “чекістів, комісарів, невеликих карних червоних відділів, міліції й агентів-провокаторів. При нагоді Філоненко зненацька нападав і на менші відділи червоноармійців і так здобував від ворога зброю, амуніцію й однострої”.7)
Так, в урочищі Кам’яне Кодище був знищений відділ червоних — із засідки вбито 85 червоноармійців. Було захоплено кулемет “Максим”, 2 кулемети “Шоша”, багато набоїв.
На зиму 1921-22 років загін був розпущений, а навесні 1922 року “вояцтво знову почало сходитись” до лісу.
“Діждалися Великодніх Свят. Селяни приходили до лісу, приносили нам Свячене, христосувалися з нами. Декого відвідували батьки, матері, сестри, брати. Ми були дуже раді, що нас не забувають. У нас народжувалася завзятість до боротьби з ворогом і пімсти над ним”.8)
8 травня зауважили, що в с.Уварівка горить садиба козака В.Журавського. Самого козака червоні схопили, прив’язали до коня і “поки доволокли до Емельчина, повідривали йому руки”. Повстанці встигли зловити лише двох катів, які залишилися грабувати майно Журавського. Зв’язавши їм руки, кинули в догоряючий будинок.
15 травня Філоненко переходить польський кордон і лягає на операцію до рівненської лікарні. “Через кілька днів мені зробили операцію, вийнявши шматок заліза, що сиділо в рані біля ока”.9)
Підлікувавшись, Філоненко знову вертається в Україну. Перше, що зробили повстанці — це зловили місцевого чекіста Мельника та яничара Барановського, які перед тим замордували сотника Ярощука. Обох розстріляно... Подібних розплатних акцій за літо-осінь 1922 року було здійснено чимало.
Восени 1922 р. відділ налетів на “колєктів жєлєскопа”, під час якого загинуло п’ятеро окупантів та троє вислужників-яничарів.
В с.Білокуричі знищили 9 червоних вершників карального відділу.
В лісі біля с.Кам’янка із засідки вбито 12 червоноармійців із залізничної охорони ділянки Сарни-Коростень.
В с.Балки знищено 17 продармійців на чолі з комісаром...
В листопаді 1922 р. відділ Філоненка перейшов кордон в районі Борового Золиня.
Навесні 1923 року Петро Філоненко — вертає на Батьківщину. І знову зрадників відправляли “в штаб Духоніна” наздоганяти інших “товаріщєй”. Так був убитий чекіст Приймак, який переманював з підпольської Волині колишніх повстанців і після переходу кордону здавав їх у ЧК. На його підступ спіймалися, зокрема, старшини Одинець, Ковтун, Скопець, Петрик.
11 серпня не поталанило чільним партійцям Мирополя і довколишніх сіл, які зібралися на відпочинок в колишньому помісті поміщика в с.Ульхи. Всі шістнадцять були відправлені “в штаб Духоніна”. “А добре вони були собі тут забавлялися, ”по-пролетарські””! — згадував П.Філоненко...
В жидівській корчмі, що при дорозі Городниця-Новоград-Волинський, гуляли 14 кіннотників. “Волга-Волга...”, — співали приречені. Повстанці підійшли городами тихцем до будинку... Через вікна посипались гранати... “Коні червоних опинилися в наших руках”...
4 жовтня 1923 р. перейшли річку Корч і опинилися на польській стороні.
Відділ був роззброєний поляками...

Настала весна 1924 року. “Шукаю побратимів,— писав згодом П.Філоненко, — щоб ішли зо мною ще раз споглянути на Україну. Дали згоду два брати Власюки, пор.Л.Козак, хор.Кузко і підполковник Кравчук-Кравченко”.10)
Ціль рейду: пропаганда і помста...

Збройну боротьбу Філоненко продовжував до серпня 1924 року.
Романівські, Курчевські, Уварівські ліси... Де тільки не проходила життєва стежка Петра Філоненка.
12 серпня 1924 року він переходить до Польщі й “стає до диспозиції Штабу спеціальних завдань при Уряді УНР, до яких належали пропаганда, зв’язок, бойові акції на окупованих Москвою теренах України”.
Цей штаб атестував Філоненка як надзвичайно хороброго старшину, який, виконуючи покладені на нього завдання, не один раз переходив із своїм загоном польсько-совєтський кордон і громив у глибині окупованої України чрезвичайки та совєтську міліцію.
У 1925 р. Всеволод Змієнко дає йому посвідку уповноваженого Воєнно-Історичного Товариства “Охорони козацьких могил на чужині”. Петро Філоненко в якості Голови Братства Охорони Козацьких Могил на Волині створює гуртки і товариства в Корці, Межеріччі, Тучині, Костополі, Здолбунові, Клевані, Деничиві, Здовбиці, Острозі, Глинську, Ульбарові, Дермані... У цих місцевостях були знайдені і реставровані могили козаків, що полягли в 1919-1920 роках в боротьбі. В Рівному був поставлений пам’ятник Василеві Тютюннику, а у Здолбунові — полк.Магировському.
Зрозуміло, що Петро Філоненко займався не лише цим. Законспірована його праця тривала до 1939 року, коли наказом повітового старости йому заборонено мешкати на Волині як ”національно небезпечному елементові”...
22 червня 1941 р. німці розпочали війну з СССР. Петро Філоненко зрозумів, що це історичний шанс для його Батьківщини скинути російські пута. І він, сорокап’ятирічний, знову бере у руки зброю.
16 серпня 1941 р. шеф Українського Визвольного Війська, полковник Вільного Козацтва Голуб призначив Філоненка організатором протибольшевицьких повстанських груп в районі Овруча. Пройшовши верифікацію, Петро Філоненко був підвищений Військовим Отаманом Українського Вільного Козацтва Іваном Бірчаком-Волошиним до рангу полковника Українського Визвольного Війська та отримав посаду Отамана Другої округи Українського Визвольного Війська, що охоплювала терен Волині.
Співпрацював з Тарасом Бульбою-Боровцем...
До 1945 року воював в Українській Повстанській Армії.

Свою розвідку Олександр Вишнівський завершує такими словами про життєвий шлях отамана: “Це шлях українського патріота в повному розумінні цього слова й, партизана ”з ласки Божої”, вояка Армії УНР, весь час виключно на службі Україні. Він дійсно прислужився своїй Батьківщині й свою жертовну кров віддав на вівтар її Визволення”.11)

ДЖЕРЕЛА:


1,3,4,6,7,11) О.Вишнівський, “Повстанський рух та отаманія”. Детройт, 1973.
2,5,8,9,10) П.Філоненко, “Збройна боротьба на Волині” (Спомин учасника). Вінніпег, Канада, 1958.