Василь Чучупак,
Головний Отаман Холодного Яру

Народився 1894 року в с.Мельники Чигиринського повіту Київської губернії. Юрій Горліс-Горський в книзі “Холодний Яр” характеризує його як “гарного блондина, в якого у блакитно-сірих очах було забагато ”молодості””.

“Поряд з річищем, по якому біжать весняні та дощові води з Чучупаківського яру, до революції були двори трьох братів — синів старого Григорія Чучупаки: Юхима, Степана і Олександра. Хати тулилися одна до одної: економили землю. Григорій мав 6 десятин землі і при одруженні кожен син одержав по 2 десятини.
Степан, гарний на вроду, одружився на дочці суботівського дяка Сидора Лівицького – Оксані. Першою в них народилася Варя (рано померла). А потім п’ятеро синів — Петро, Орест, Василь, Олекса і Дем’ян.1) Хоча батьки самі були неписьменними, дітей прилучили до науки”.2)
Старший з братів Петро (1885 р.нар.) закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім трирічну Головківську двокласну учительську школу, яка готувала учителів та священиків, вчителював у селі Вербівці. Організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та міського училища №11.
У 1913 році одружився з Ганною Орестівною Новіцькою. У 1915 році у них народилася донька Ліда.
Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі завершити навчання. Василь Чучупак вчителював у с.Тимошівці, а Олекса — в с.Рацевому на Чигиринщині.
В 1914 році розпочалася Перша Світова війна.
Петро, Орест, Василь і Олекса були мобілізовані і після місячного навчання одержали звання прапорщиків. Петро був направлений на Румунський фронт, Василь — на Білоруський, Олекса служив у Петрограді, брав участь у Лютневій революції. Орест — єдиний з братів, який загинув на фронтах Першої Світової.
1917 року Василь та Олекса повернулись у Мельники, а Петро — до Києва, де його чекала дружина та дочка. Василь почав вчителювати у с.Пляківці, а потім у Ревівці (нині Кам’янського району — Р.К.), Олекса вчителював у Мельниках.
На прохання ігумені Мотронинського манастиря, яка побоювалася, що прийшлі мародери пограбують багатства манастиря, була створена манастирська охорона із 22 чоловік на чолі з Олексою Чучупакою.
В 1918 р. стався перший її бій — з німцями. Бій закінчився поразкою. Це, очевидно, й стало причиною відставки Олекси Чучупаки. На його місце мельничани обрали Василя Чучупаку.

До зброї!

Загін весь час зростав.
“400 озброєних козаків шикував... отаман Чучупак. Були це люди надійні, бувалі, виключно селяне з Мельників, в більшості всі вони рідні Чучупакові: кум Івко, сват Кузьма, дядько Маширок, небіж Петро, Сидір, Мокій, Ярема — все це були родичі. Кожен з них мав власну хату, господарку, жінку, діток і до всього цього свою зброю: кум Івко тримав під скирдою соломи гармату, сват Кузьма під половою — кулемета, дядько Маширок під хмизом — рушниці та набої; дідусь Кіндрат переховував на леваді міномета”.3)
“Василь Чучупак скликає до Медведівки видатніших побратимів по зброї з сіл та хуторів. На цих сходинах утворюється Військова Рада, яка обирає Василя Чучупаку своїм і цілого повстанського руху старшим. З усіх дрібних частин сільських самоохорон твориться один військовий загін, підпорядкований Військовій Раді, а, зокрема, командирові Чучупаці. Для більшої рухливості й оперативної діяльності загін розбивається на дві сотні, які у свою чергу діляться на чоти й рої.
Ця військова частина підіймає жовто-блакитний прапор і оголошує своє кредо: за Самостійну Україну, за Центральну Раду, за права оголошені 4-м Універсалом”.4) Василь Чучупак оголошує мобілізацію і збирає під синьо-жовті прапори відразу 4000 селян.
На той час з Києва вже повернувся і Петро. “Був це немолодий вже, років під сорок старшина (насправді 34 роки — Р.К.), з простим серіозним обличчям, з трохи понурим поглядом карих очей, зовсім неподібний до брата Василя”.5) У 1919 році він став начальником штабу загону, який вже переріс у полк.
Червоне командування загравало з Чучупакою, пропонувало йому влитися до Красної армії, але Василь відмовився. Більше того, не допускав червоні частини в серце Холодноярської “республіки”, а коли збільшовичений полк під командуванням Хименка повстав проти Центральної Ради, курінь Холодного Яру взяв участь у придушенні виступу. Успішні для Холодноярців бої відбулися у лютому 1919 року.
На початку березня 1919 року курінь Холодного Яру увійшов до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР під командуванням Волоха і отримав назву 4 куреня. Скажемо прямо, не пощастило з керівником Холодноярцям...

“Після повітового з’їзду Ради, — зазначав ворог, — 10, 11, 12 квітня він (Василь Чучупак — Р.К.) підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність”.6)
“Чучупак був молодий хорунжий, — згадував Сергій Полікша події весни 1919 року. — Під цей час його постійний відділ налічував не більше 400 чоловік, але він користувався великим авторитетом серед околишнього населення, яке майже все було озброєне і добре зорганізоване”.7)
До “Холодноярської держави” входили села Мельники, Головківка, Грушківка, Лубенці, Жаботин, Плескачівка, Чубівка, Деменці, Зам’ятниця, Медведівка, Івківці, Матвіївка, Худоліївка, Трушівці, Чорнявка, Полуднівка, Янівка, Сагунівка, Топилівка, Шабельники, Тіньки, Бужин, Боровиця та низка сіл за залізницею. “Столицею” були Мельники, “резиденцією” отамана — Мотрин манастир.
Бійці не сиділи в казармах, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до манастирських дзвонів...
На найвищій дзвіниці чатував черговий, який в разі небезпеки бив у дзвони.
За звуками манастирських дзвонів селяни взнавали, з якого боку насувається небезпека і хто наближається — піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність ворога.
Юрій Горліс-Горський так описував Холодноярське село: “Село ділиться на ”дієву сотню”, яка при першій потребі робить бойову збірку і виступає на об’єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл, і ”резервову сотню”, яка виступає на підмогу, або разом з дієвою, як треба більше сил. Збираються по дзвону: два вдари підряд — дієва, три — обі разом”.8)
Три рази підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 1919 року, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва.
“Брати селяни і козаки! — 4 червня 1919 року звернувся Василь Чучупак до земляків. — Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю. Взятися чесними, мозолисто натруженими руками. Але знайте, що не на грабунки, не на вбивство мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, з неправдою, з якою прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом, аби зруйнувати все, що було збудовано в нашім житті, що було облите нашим потом і кров’ю. Вони оголосили війну Капіталу і воювали.., перекладаючи з одної кишені в другу, себто набивали свої кармани грішми, які брали не тільки з буржуїв, а й з кожного бідняка, як тілько удавалось. Вони казали: те, що ти придбав, не твоє, а наше. Якби ж так і до роботи. Тілько надалі ми бачимо иначе, та це вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, а далі грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, ”що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”.
Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб’ється од усіх ворогів. І знайте, що наша єдність все подолає. Бо у нас тільки так: ”Всі за одного і один за всіх”.
Знайте, селяне-брати, що ваші сини ідуть вас же захищати, свої села від грабіжницької комуни, од розграблення вашого добра. Не вірте тим брехням, які комуністи розносять по всіх закутках, буцімто ми проти Радянської Влади, це суща брехня. Ми якнайдужче слідкуємо, аби ні одно із здобутків революції не згинули, не були поругані. Нам дорога народня воля, народні права.
Ми всі помремо, а одстоємо Землю і Волю.
Хай же живе Червоне Козацтво. Всі як один до Холодного Яру! Всі за зброю! Всі одностойно станьмо на захист нашого спокію.
Всі за народні права!”9)

Слід зауважити, що якийсь час значна частина повстанців боролася проти чужинців під радянськими гаслами, інколи й під червоними прапорами. І в цьому нічого дивного нема, адже Ради самі по собі не страшні. Суть в тому, хто керуватиме ними.

Про “радянську платформу” отаманів

Історичним фактом є, що в 1919 р. частина українських отаманів стала на “радянську платформу”. І цей факт росіяни поклали в основу міфу про хліб і сіль, з якими ніби-то зустрічали українські селяни більшовиків. Але совєтські історики “забували” додати, що чи не всі оці “радянські” отамани стояли “на грунті самостійності УНР”.
На чорних шляхах свого просування в Україну більшовики розповсюдили листа Лейби Троцкого “К товарищам солдатам, комендантам, комиссарам”, в якому той настановлював Красну армію, що вона йде не поневолювати Україну, а визволяти її від денікінщини. Цей пропагандивний лист адресувався не стільки “товарищам солдатам, комендантам, комиссарам”, скільки довірливим українським селянам — Троцкій знав, що “безграничная доверчивость... каждый раз губила все завоевания украинцев”.
Облуда ніби спрацювала: на нараді повітових повстанкомів Херсонщини і Катеринославщини повстанці постановили вважати Красну армію за дружню і спільними зусиллями бити денікінців. А оскільки Совєтська Росія виголосила, що визнає самостійність “української радянської республіки”, то й не могла відразу накинутися на “радянських самостійників”.
Так були створені формальні передумови нетривкого перемир’я...
Завдяки “визнанню” радянського принципу повстанці на якийсь час отримали, як зазначає Олександр Доценко, “спокійне відношення з більшовиками”.
Користуючись перепочинком, отамани провадили серйозну організаційну роботу. Це засвідчує лист Командарма Першого Зимового Походу Михайла Омеляновича-Павленка до командира Київської дивізії від 27 січня 1920 року: “Вражіння складається таке, що тут провадиться серйозна (партизанська) праця”.
Оскільки українська армія після листопадової катастрофи 1919 року відійшла за Збруч і контакти повстанців з нею та урядом (і без того мінімальні) були повністю втрачені, козацькі ватажки, щоб зберегти своє військо, стали на “радянську платформу”. Як бачимо, “радянська платформа” козаків-самостійників була лише тактичним ходом, маскуванням з метою приспати більшовиків радянськими гаслами, тим часом організуючи військову силу.
Та чи маскування це було?
Повстанці визнавали владу Рад, “поскільки вона буде в контакті” з ними.
Типовим документом для вияснення ставлення повстанців до “влади Рад” є протокол зборів Деревенецького повіту (нині Черкаська область). В цьому документі є вимоги усунення з державних посад євреїв, створення адміністрації виключно з українців, формування української — національної за складом — армії, а також рішуче заперечення комуни. Як бачимо, українські селяни розуміли гасло “Вся влада Радам!” як “Вся влада українцям!”.
Не дивно, що після вигнання денікінців з України, 28 лютого 1920 р. той же Троцкій видав наказ про “ліквідацію українського професійного повстанства”. Троцкій стверджував, що ліквідація українського повстанства є “вопросом жизни и смерти для Советской России”. “Все партизанские отряды должны быть немедленно разоружены и расформированы, сопротивляющиеся должны быть истреблены”.
Але Чигиринський повіт був територією, де військові операції червоних не давали суттєвого результату. Це визнавали самі більшовики. Ось свідчення більшовицького начдива 2 Лєнговского: “За последние дни определенно выясняется безполезность боевых действий против повстанцев в районе Звенигородского, Чигиринского, Таращанского, Каневского, Уманского уездов, если каждый раз вслед за очищением войсками от бандитов в этой же местности не буде произведена очистка местной власти... Есть некоторые волости, где войска уже по 4-5 раз разбивали отряды бандитов, наносили им страшные потери, но вслед за уходом их в др. районы бандиты понемногу вновь собираются”.10)

“Холодноярська держава”

Якийсь час гайдамаки сусідували з ігуменею Мотриного манастиря, але та занадто часто демонструвала свою неприхильність до українського руху, і її, врешті-решт, виставили. А до її мешкання перенесено штаб отамана полку гайдамаків Холодного Яру, “відомого диктатора Холодного Яру, що його знали на десятки верстов навкруги”, — писав ворог.
“Фактично це був будинок уряду Холодного Яру... В кімнаті ігумені, де засідала рада ”Холодноярської держави”, цокотіла справжня американська машинка ”Ундервуд”, перед отаманом Чучупакою лежав справжній бельгійський маузер і в кімнаті розносився дим дорогих цигарок...
Засідання йшло...
Високий Чучупак, відкинувши шапку зі шликом назад, вживав замісць дзвінка наган, якого він вертів у своїх руках.
”Панове, — гучним голосом покрив він гомін тих, що сиділи навкруги столу.., — двох думок бути не може. Ми, вільні гайдамаки, не підемо служити червоним. Немає у нас спільного шляху з кацапами, не знаємо ми їхніх ідей про комунізм, про якийсь інтернаціонал, про вигадане братерство народів. Є у нас вільна ненька Україна і ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руки”...
Чорний, низенький старшина з прізвищем Жук почав було казати, що по вільній Україні до цього часу мандрували то німці, то денікінці, і, що вільним із всієї ”вільної” лишається доки-що один Холодний Яр, але Чучупак нетерпляче застукав ручкою нагана по столу і, поглянувши суворо на старшину, зауважив, що кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом. Попередження зрозуміли всі і на хвилину в кімнаті стала тиша”.11)
“За валом” розстрілювали ворогів, отож натяк отамана цілком прозорий, а стиль його керівництва — адекватний воєнному часові.
Потім виступив представник Петлюри...
Тим часом Чучупак щось писав до своєї невеликої кишенькової книжечки. Коли представник завершив, Чучупак встав і, “рубаючи кожне слово, почав читати свою пропозицію”. Молодий писар занотовував слова отамана...
Потім коротко розглянули господарські питання... Отаману дали на підпис наряд. Це був видрукуваний в типографії бланк, в лівому куті якого було надруковано:
“У.Н.Р.
Командір полку гайдамаків
Холодного Яру
6 грудня 1919 р.
№133
місто Холодний Яр”.
І праворуч вже друкарською машинкою:
“Пану Завідуючому Грушківським маєтком.
Прошу відпустить для потреб дорученого мені полку сто сорок пудів пшениці, котру видать під росписку.
Командір полку В.Чучупак
Господарь Пономаренко
Діловод (неясно)”.12)
Наряд завірений отаманською печаткою з тризубом.
Цей документ свідчить про порядок, дисципліну, і, як наслідок, — добре поставлену роботу.

Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням
Василя Чучупаки успішно воював проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у вигнанні їх з Черкас...
Цінним є визнання більшовицького історика Д.Кіна, який зазначав, що “в районе Холодного Яра оперировал атаман Чучупак, здесь никакой деникинской власти не было”.13)
27 січня 1920 р. Командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав Командуючому Київською дивізією Юркові Тютюннику: “В районі Чигирина панує повстанець Коцур, який, по думці От.Гулого, являється другим Волохом, і він не радить іти в цей район. В Мотронівському манастирі є організація повстанців Чучупаки, який, в протилежність до Коцура, є чисто українською організацією”.13)

Армія Зимового походу в Холодному Яру

Для Армії УНР необхідний був плацдарм, щоб трохи перепочити, відіспатися, підлікувати коней. Вони і знайшли його в Холодному Яру. Козаки Запорізького війська змогли нарешті відпружитися від безперервних боїв та постійної напруги чекання небезпеки.
В “Докладі на ім’я Головного Отамана Петлюри і Уряду УНР”, Командарм Омелянович-Павленко зазначав, що “28.01. послав до Отамана Тютюнника кур’єра з інформаціями і зазначеннями, що постами для зв’язку з Київською і Волинською дивізіями призначається Мотронинський манастир”. Омелянович-Павленко дав наказ Гулому “наказати Отаманові Чучупаці провадити агентурну розвідку в районах Канева, Сміли, Ново-Миргорода, Лисаветграда, Знам’янки й Чигирина, доставляючи відомості Отаманові Гулому”.15)
Як бачимо, Василь Чучупак визнавав ієрархію — розумів, що він на службі в Української Народної Республіки.
Після повернення з Лівобережжя відділи Зимового походу знову завітали до Холодного Яру. Отаман Загродський повідомляв 10 лютого 1920 р., що “повстанчеський отряд Чучупаки вирушив у напрямку на м.Чигирин для з’єднання з Запоріжцями”.16)
12 лютого в районі Головківки та Медведівки зустрілися частини Зимового походу.
В той же день командарм Омелянович-Павленко скликав у Медведівці нараду, в якій взяли участь Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Тиміш Гулий-Гуленко, Василь Чучупак та інші видатніші військові діячі. “Команда Армії дала отаманові Чучупаці ”вповні конкретні інструкції щодо можливої ролі Холодного Яру в загальноповстанчому рухові””.
Разом з Холодноярцями лицарі Зимового походу в Мотриному манастирі відправили “хвалебний Богові молебень за щасливий поход в центр України” та “панахиду по вмершим та забитим старшинам і козакам”.

В ті дні гайдамаки Холодного Яру планували обеззброїти Коцура.17) Щоб обеззброєння відбулося без пролиття крові, вони хотіли заручитися підтримкою Армії УНР. Про це свідчить наступний документ — Інформація начальника штабу Холодного Яру Петра Чучупаки:

“Вх. ч.1221 17.02. Начальнику шт. Мазепинського полку

Інформації.

...Наш район готовий проти комуністів. Треба знищити Коцура і все піде гаразд. Повертайтесь знищити свою сволоту, а з чужою це діло днів. Ми насторожі, з нашого боку не ждіть комуністів. Оборотна дорога, як кажут кацапи, є через нас. Дай, Боже, щастя.
Нач. шт. повст. округи П.Чучупак.

З оригіналом згідно Наштадів Запорізької Полковник Крат.
14.02.1920 р. о 3 год. дня”.18)

Михайло Омелянович-Павленко, знаючи, що населення деяких сіл (Янич, Новоселиця) підтримує Коцура, очевидно, відмовився від пропозиції обеззброїти Коцура.
І Армія УНР широким фронтом пішла далі — на південь в бік Бугу.