Напередодні вічності

Напередодні весни 1920 р. Василь Чучупак зустрівся з керівником “Чигиринської республіки” Спиридоном Коцуром.
Колись, в 1919 році, вони були разом. Спільно з Гулим-Гуленком — в районі Чигирина, Фундукліївки, Криліва — громили денікінців. Був навіть створений спільний повстанчий штаб Гулого, Чучупаки та Коцура. Але коли прийшли червоні, їхні шляхи розійшлися: Коцур зопалу подався до більшовиків, а Чучупака вступив з ними в боротьбу. І колишні союзники, стали ворогами.
Щоправда і з більшовиками у Коцура в останній час стосунки були не безхмарними: ті вимагали повного підпорядкування, а Коцур, хоч і називав себе радянським, червоним, але в Чигирині та його околицях визнавав тільки свою владу — траплялися випадки, коли він топив у Тясмині командированих до нього “соввластью” комісарів.
Отож, Василь Чучупак розраховував на замирення. Він пропонував Коцурові бити разом москалів. Але Коцур не послухав доброї поради. Та ще почав по-дурному хвалитися, що йому більшовики пообіцяли орден Червоного Прапора — “за бойові заслуги”.
Дохвалився: заманивши амбітника у Знам’янку обіцянкою нагороди, більшовики його розстріляли. Сталося це в ніч на 15 квітня 1920 р.
А перед тим, раніше на три дні, загинув Василь Чучупак.

12 квітня 1920 р. стало нещасливим днем для Холодного Яру.
А починався день оптимістично: на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним манастирем, була призначена нарада отаманів.
Розповідає Юрій Горліс-Горський:
“Їдемо трійками. В першій трійці – Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій – Семен Чучупака (двоюрідний брат Петра і Василя — Р.К.), Пономаренко і я. В третій – Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаду хлопці-кін-нотчики.
Настрій у всіх чудовий.
Всю дорогу весело жартуємо й сміємося.
Отаманова англо-арабка ”Зірка” капризна і уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч з моїм ”Абреком”, вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього...
Пономаренко, якому ”Зірка” роздерла сідлом штанину, ”лається” з отаманом.
— Казав тобі Чорнота: застріль ”Зірку”.., бо пропадеш через неї. Добру раду тобі давав.
Отаман ласкаво погладив свою любимицю по шиї, не передчуваючи, яку послугу вона зробить йому через пару годин.
— Я на своїй ”Зірці” ще до Києва в’їду”.19)
До Кресельців доїхали швидко. В очікуванні інших, отамани, а серед них були Василь та Петро Чучупаки, Солонько з Боровиці та інші, замовили у лісничого обід. Несподівано з лісу — прямо перед Кресельцями — вискочив кінний відділ червоних.
“Побачивши осідланих коней і вартового козака — кинулися оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупак, сівши на ”Зірку”, розігнав з ручного кулемета ворожу лаву”.20)
Василь Чучупак, здавалось, щасливо уникнув небезпеки, але несподівано, вже на горі, почувши іржання більшовицького коня, знатурилася його кобила. І помчала одного на більшовицьку лаву. Потрапивши в оточення, Василь Чучупак, вистрілявши всі набої з “Люйса”, застрелився. Тому і кажуть місцеві селяни, що “Василь загинув через коня”. Останніми словами славного Отамана були: “Готуй нових борців, Холодний Яре!”.
Озвірілі росіяни, раді своєму успіху, били вже мертвого отамана ногами, прикладами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язали труп ногами до коня, притягли в Мельники. Привезли у двір “та батьків визвали. І та баба, отака була, як соломинка... Казали, що аби баба кинулася чи дід, то порозстрілювали”.21)
“Над Чучупаковою хатою в’ється дим — догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті.
Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові — чи то перестороги, чи (то) протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерті вже, вкрили синяки від ударів кольбами...
Збоку на щаблеві драбини, теж покрита чорними цятками золи, сиділа, заломивши руки, старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні вуста нечутно шепочуть — повторюють якесь слово...
Старий Чучупак, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившись на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками...
Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:
— Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней. Получайте — кричать — своего бандита! А Петро — бідолаха — на возі, дротом весь обкручений. Не журіться, — каже до нас, — вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть покищо нічого дочці...
Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сучі сини нарочито: ”Палюбуйтєсь... Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганя в крик, а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: ”Не дам батька!”...
Старий кацапюга відкинув її ногою та й командує: ”Заганяйтє всєх в сєрєдіну і зажігайтє дом”.
Замкнули нас усіх у коморі і запалили. Чуть не подусилися від диму, поки люди випустили. А з ними на коні, за провідника був отой кацапчук з Жаботина”.22)
В цей день були заарештовані начальник штабу Холодноярської організації Петро Чучупак та Боровицький отаман Солонько, яких незабаром замучили в ЧК...
Поховали Василя Чучупаку — першого, хто підняв синьо-жовтий прапор національної боротьби в Холодному Яру в ХХ столітті — на цвинтарі, на самій горі.
“Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”.23)
Чи виконаємо обітницю гайдамаків?!

Слава про Василя Чучупаку докотилася — через поле забуття — аж до третього тисячоліття.
12 квітня 1997 року, на межі тисячоліть, в с.Мельниках, на могилі Головного Отамана Холодного Яру Василя Чучупаки відбулася панахида, яку провів священик Української Православної Церкви Київського Патріархату о.Василь з Чигирина. Останній раз побратими збиралися на могилі Василя Чучупаки в червні 1942 року, коли в Мельники прибув учасник бойових дій, автор славетного роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. Він і був серед організаторів вшанування.
Зібралися тоді на могилі сивобородий Батько Отамана Степан, Матір — Оксана, рідні, друзі, побратими. Після панахиди прийшли вони до хати Чучупаків пом’янути славного Отамана. На подвір’ї сфотографувалися. Поруч з Батьком Василя Чучупаки стоїть Юрій Горліс-Горський — з пістолетом за ременем.
Щиро зворушені були батьки Василя, що пам’ять про їхнього сина збереглася, що їхнього сина не забули й через 22 роки після смерті.

І ось минуло ще 55 років. До Мельників з’їхалися люди, які ніколи не знали Василя Чучупаку, але вважали себе його побратимами, наступниками. Переважно це були члени ДСУ та симпатики об’єднання, з ініціативи якого й відбулося вшанування пам’яті Василя Чучупаки в 77-річницю з дня його загибелі. Були українці з Києва, Тернопільщини, Буковини, Рівного, Запоріжжя, Миколаєва, Чигирина, Кам’янки, Чернігівщини, Донеччини. А от земляків прийшло на панахиду зовсім небагато — близько півтора десятка односельчан, серед них й дальні родичі Отамана — Микола і Василь (теж!) Чучупаки. Була й сестра Холодноярського ватажка Микити Оверковича Токовенка.
Після панахиди на могилі Василя Чучупаки, яку впорядкував галичанин Богдан Легоняк, відбулась панахида на могилі брата Микити Токовенка — Петра, жорстоко замученого окупантами. Як сказала сестра Параска, братові перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі...
На вшанування пам’яті славного земляка в с.Мельниках прийшло лише четверо односельчан, і вечір не відбувся. У Медведівці з’явилося трохи більше, всього разом з гостями було 35 чоловік.
В Мельниках і Медведівці, чимало хат яких стоять на фундаментах із порожніх гільз, забули, ким були їхні батьки та діди...
На превеликий жаль, слова Пророка про “славних прадідів великих” і “правнуків поганих” лишаються актуальними і сьогодні...



ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Згідно з Ю.Горліс-Горським (помилково): Петро, Семен, Василь, Олекса, Іван. Р.К.
2) Г.Мироненко, “Чигиринські вісті”, №№ 82, 85, 1995 р.
3) М.Середа, “Літопис Червоної Калини”. 1931, ч.12.
4) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.
5,8,18,19,22,23) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1993.
6) ДАЧО, ф.р-529, оп.1, спр.10, арк. 40-42.
7) С.Полікша, “Літопис Червоної Калини”. 1933, ч.5, с.16-18.
9) Відозва інформаційного Бюро Штабу Загону Холодного Яру від 4 червня 1919 р. ДАЧО. ф.р-529, оп. 1, спр 22, арк. 230.
10) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”.
11) С.Найден, “Холодноярська держава”. “Всесвіт”, №1-3, 23.01. Харків, 1927.
12) Фотокопія цього документу надрукована у згаданому журналі “Всесвіт”.
14,15,16,18) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.
17) Повстанський ватажок родом з Суботова. Ворогував з Холодноярською республікою. Перемішував українські гасла з більшовицькими, антиукраїнськими. Співпацював з більшовиками. Як писав про нього Ю.Горліс-Горський, “зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин”.
21) Витяг із спогадів Катерини Олексіївни Скрипник (1910 р.н.), с.Мельники. Записи М.Корнієнка, серпень 1993 р.