Яків Шепель, захисник Поділля

Був час, коли ім’я Шепеля не сходило з уст подільських селян і повторювалось рівночасно в трьох повітах — Вінницькому, Брацлавському та Літинському. Скільки разів совєтська преса радісно повідомляла, що “банди” Шепеля ліквідовані! Але проходило небагато часу і у Вінниці, Проскурові чи Летичеві хтось розкидав листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і приступаю до виконання своїх обов’язків. Отаман Шепель”...

Яків Тимофійович Шепель походив із селянської родини села Вонячин Літинського повіту (нині Городище Вінницької області). Воював на фронтах Першої Світової війни. Дослужився до прапорщика. Сам із себе був непоказний: невисокого зросту, худий, з блідим обличчям, на якому стирчав завеликий ніс. “Мав вигляд хлопця 16-17 років; вигляд був зовсім не бойовий”.1)
Велику роль у становленні його як українського патріота зіграли рідний дядько — селянин Вонячина Кирпач, а також брати Паньковецькі: Іван, Тодось та Харитін. Саме вони першими закликали селян до повстання проти червоних московських окупантів.
Яків Шепель, як офіцер, відразу висунувся на провідну роль серед повстанців.
Зі слів самого Шепеля його повстанська діяльність розпочалася у травні 1919 року, коли в Літині відбулися масові арешти української інтелігенції.2) Щоб врятувати інтелігенцію від розстрілу, Яків почав збирати загін. До першого відділу отамана зголосилося коло 150 селян, однак рушниць знайшлося заледве п’ятдесят.
Повстання вирішено розпочати в ніч з 13 на 14 травня після умовленого знаку ракетою.
Шепель розділив відділ на дві частини. Сорок чоловік вислав на літинську дорогу, яку охороняв більшовицький батальйон ім.Донського. Друга частина посунула на Літин. Зустрівши три більшовицькі автомобілі, озброєні кулеметами, селяни злякались йти далі. Відчайдухів виявилося лише шестеро — разом з Яковом. Власним прикладом вони вирішили розбудити селянську масу.
По дорозі Шепель підключився до телефонної мережі та зажадав звільнення всіх арештованих українців. Він пообіцяв криваву розправу, якщо його вимога не буде виконана. Погроза подіяла: частину арештованих було звільнено.
Зрозумівши, що сили більшовиків невеликі, шестеро повстанців увійшли до Літина. Коло пошти зустріли пост червоноармійців. Кинули бомбу, трьох вбили. З сусіднього будинку, де знаходився воєнком, по повстанцях відкрили вогонь з кулемета. Нічого не лишалось, як йти в атаку. У вікна комісаріату полетіли бомби.
Це заспокоїло більшовиків: стрілянина стихла.
Здобувши комісаріат, перекололи всіх, хто подавав ознаки життя. Забрали 10 рушниць, 4000 набоїв і багато бомб. В цей час прибули товариші, які передумали були йти до міста. Доозброїлися. І вчасно: на повстанців розпочав “рішучу” атаку червоний ескадрон. Загубивши декілька коней та людей, більшовики так же “рішуче” відступили.
Після цього повстанці направилися в центр міста, де після короткого бою захопили автомобіль з кулеметами. Серед більшовицької залоги почалася паніка. Вже без перешкод дійшли до в’язниці і звільнили політичних арештантів. Кримінальників попередили, що коли піднімуть бунт, моментально будуть перестріляні.
Забравши політичних з собою, пішли на вінницьку дорогу, де з’єднавшись з іншими повстанцями, атакували совєтські частини. Деморалізовані окупанти невдовзі капітулювали. Їхня зброя поповнила арсенал повстанців.
О третій годині ночі Літин був повністю звільнений...
Але 15 травня більшовики, підтягнувши сили, знову увійшли в місто. Обманувши повстанців мирними пропозиціями, вони оточили і роззброїли їх. Заарештували й Шепеля. Але під час транспортування йому вдалося втекти. В одній білизні дістався він села Гути, а потім і рідного Вонячина.
Окупанти вирішили в зародку загасити іскри повстання: для цього їм необхідно було знищити ініціатора — Якова Шепеля.
Впродовж короткого часу більшовики сім разів посилали до Вонячина каральні загони з чужоземців. Але дякуючи комендантові села Паньковецькому, який прекрасно організував оборону, більшовики кожний раз з великими втратами відступали. Повстанці на той час мали лише 30 чоловік
кінноти.
Бачучи, що більшовики не можуть нічого зробити з повсталим Вонячином, осміліли й селяни довколишніх сіл: коли Шепель перейшов в наступ і направився на м.Синяву, він вже мав три з половиною тисячі селян, озброєних косами, вилами і рушницями. В Синяві на той час було коло 400 добре озброєних червоноармійців. Побачивши таку силу селян, вони перелякалися і віддали Синяву без пострілу.
Пишучи про повстання весни 1919 р. на Поділлі, червоний начдив 2 Ленговскій зазначав: “Как раз бедняцкие районы Литинского и Летичевского уездов дали особо значительный подъем бандитизма. Восстание было поднято под григорьевскими лозунгами: против насильственной коммуны, против евреев-коммисаров, в защиту религии и за ”свободные советы” — без коммунистов и с пропорциональным ограничением евреев”.3)
17 травня Шепель повертається в Літин переможцем.
Про цей епізод війни згадує у своїх спогадах російський воєначальник Антонов-Овсєєнко: “К вечеру 17 мая Литинский гарнизон (рота) после боя с крупной бандой покинул город... Полуэскадрон ЧК (45 сабель) перешел на сторону противника”.4)
“17 мая, — зазначав Антонов-Овсєєнко, — атаман восставших прислал обращение ”Товарищу Подольскому губернскому комисару. Все крестянское население Литинского уезда в течении двух месяцев было узурпировано диктатурой кучки проходимцев, большей частью евреев, неизбранных ими, почему крестьянство, сорганизовавшись, стало под Красный флаг и сбросило навязанное ему правление евреев, называющее себя крестьянским. Город Литин и его уезд заняты красноармейскими крестьянскими войсками... Порядок в городе образцовый””.5)
Далі Антонов-Овсєєнко уточнював політичну платформу повстанців: “Проти комуни, за Ради, вільні від євреїв-комісарів, за християнську віру”. До звернення був прикладений список складу розігнаної ними Ради, серед 50 членів якої, майже половина (23) були євреями.6)
Цей та інші документи показують, що окупант сприймався селянами Поділля у вигляді “жидівсько-комуністичної влади”7) і гаслами селян Літинського повіту на той час були: “Геть єврейську владу!”, “Геть комуну!”, “Хай живуть Ради селянських, робітничих і червоноармійських депутатів!”.
Повстання з Літинського перекинулося на Вінницький повіт: “К 19 мая в районе Литина банда до 2000 ч-к с двумя орудиями наступает к Виннице... Кроме конного отряда Подольской ЧК к бандам примкнула часть нашей пехоты с одним орудием. 21 мая банда ворвалась в Винницу, заняла арестный дом... Наши потери велики — убито много мобилизованных коммунистов (среди них председатель трибунала — Евгений Эдельштейн), контужен Чаров, политком Бессарабской бригады”.8)

Шепель вів себе виклично: ніби підкреслюючи свою сміливість, неодноразово ходив у розвідку у стан ворога. Як спосіб деморалізації ворога, використовував він і поширення чуток. Так, у Хмільнику його людьми були поширені чутки, що Шепель, коли мешканці не виженуть більшовиків, всіх переріже. Населення зібрало 150000 крб. для більшовиків і ті вийшли з Хмельника, віддавши його без бою.
“По стратегічним міркуванням, — розповідав отаман Шепель, — мені необхідно було повести наступ на Лятичів, котрий в той час був зайнятий відомим ”воєнкомом” Араловим-Арським, племінником доктора Аралова. Як доносили мені стежі, большовики очікували мого наступу по Літинському шляху, для чого копали окопи. Була й виставлена сторожова ціпь з кулеметами.
Вважаючи на те, що кулеметів в мене не було, я у відкритий бій з Араловим вступити не мав змоги. Випустити-ж змогу (тобто, втратити можливість — Р.К.) піймати Аралова я не хотів. Після наради зі штабом ми постановили піти на хитрість і зайти в тил Аралову з Волковинського шляху.
Ми пустили вперед маленьку ватагу з червоними значками. Большовики, що були на пості, спинили цю ватагу і почали з ними розмову. В цей час останні частини підтягнули свої сили до мосту. Большовики спитали нас, якої ми партії. Ми одним голосом скрикнули: ”Повстанці” і кинулись через міст в місто, де, зустрівши кінноту.., знищили її дощента. В Лятичові ми також забили командира караульного батальйону.
В склепах большовиків ми знайшли велику кількість кулеметів і рушниць. Всю зброю, яку ми там знайшли, здали в село Війтівці для населення”.9)
Оскільки більшовики, знаючи про наступ повстанців, заарештованих українців відправили до Деражні, Шепель звелів послати частину для переслідування окупантів. Наздогнати заарештованих не вдалось, але цей рейд викликав паніку серед більшовиків і 18 ешелонів червоноармійців спішно покинули станцію Деражню.
22 червня на ст.Майдани відбулася друга зустріч з Араловим.
Частина Шепеля зайшла на цю станцію й село, що лежало недалеко від неї. Раптом розвідка донесла, що повстанці оточені червоними.
Вважаючи на те, що повстанців було лише 150 піших, а також на недостатню кількість набоїв, вирішили фронтовий бій не приймати, а обійти ворога і несподівано вдарити з тилу. “З пятьма козаками, — оповідав Шепель, — я перейшов у тил Аралова. Почали стріляти з рушниць і кулеметів. Несподіванка, яку ми викликали в лавах Аралова своєю стріляниною, не піддається ніякому опису. Кіннота Аралова, яка кинулась з переляку втікати, відкрила стрілянину по своїй же піхоті, зробивши цим незвичайний переполох. Під Араловим під час переполоху було забито коня, і він на наших очах тікав без шапки за своєю піхотою... Ворог залишив на місці велику кількість забитих своїм же військом...
Напротязі всього мого повстанського шляху, — завершував розповідь Яків Шепель — я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз же збирав сходи, на яких виносились постанови про обов’язкове підтримання повстанського руху. Всі, хто одмовлялись вступати в лави повстанців, виганялись селянством, а то і вбивалися ним”.10)

Влітку 1919 р. на Поділлі з’явився новий ворог: Добровольча армія. Серед інших білогвардійці захопили важливий стратегічний пункт — вузлову станцію Жмеринку, яка з’єднувала південь та захід України з північними районами, зокрема, зі столицею — Києвом.
Шепель вибив вишколених та надзвичайно добре озброєних добровольців зі Жмеринки. В руки повстанців потрапили величезні запаси мануфактури та продуктів харчування...
Шепель розгорнув широкі дії проти білогвардійців. Денікінці змушені були визнати Шепеля за рівного — і почали з ним переговори на предмет бойової співпраці проти більшовиків. Переговори провадив полковник Перевалов, але Шепель на компроміс не пішов і, незважаючи на обіцянки денікінців озброїти повстанців, відмовився вести з ними будь-які переговори.11)
Врешті білогвардійці відкотилися до Чорного моря. По-ділля охопила червона пошесть. Отаман Шепель завдає дошкульних ударів Красній армії в районі Старокостянтинова, Літина, Летичіва, Меджибожа, Хмільника, Вінниці...

Про Шепеля на Поділлі ходили легенди. Так, буцімто одного базарного дня у Вінниці на майдані перед селянами виступила підсліпувата бабуся:
— Що ви за українці! Ви дбаєте лише про своє пузо. Скажіть, чого ви сидите?.. На що чекаєте? Ідіть, добрі люди, в Трибухівський ліс, де зустріне вас отаман Шепель: він дасть вам добру пораду.
Доки з’явилась міліція, “бабусі” і слід прохолонув.
Як виявилося, цією “бабусею” був сам отаман Шепель.
Яків був сміливою і відчайдушною людиною. До того, він був надзвичайно “доладний у справах конспірації та агентурної праці”. Не один раз йшов на ризиковані трюки. І всюди виходив живим і неушкодженим.
Так, наприкінці зими 1920 р. під виглядом селянина, якого пограбували червоні, давши йому за це квитанцію, він
обійшов всі совєтські установи Вінниці, в тому числі й військові, скрізь тикаючи тією квитанцією і прохаючи повернути гроші за забраного воза й сіно. Його не дуже бентежила грубість окупантів, які скрізь відповідали приблизно однаково:
— Кулак, міроєд! Ми рєволюцію спасаєм, а он дєньгі... Вон отсюда, сволочь!12)
Провівши таким чином детальну розвідку, Шепель незабаром зі своїми загонами визволив Вінницю. Про це згадують совєтські історики: “Отаман Шепель 23 лютого (1920 р. — Р.К.) захопив Вінницю. Бій був чотири дні. В руки Шепеля дісталося майже все майно, яке більшовики взяли у Денікіна”.13)

Влітку 1920 р. під тиском більшовиків загін Шепеля разом з україно-польською армією відступив на Захід. У Проскурові Якова Шепеля прийняв (разом з Ільком Струком) Головний Отаман Симон Петлюра.
Є інформації, що восени 1920 р. Шепель зводив бої з Красною армією в Чорнобильському повіті, де він співдіяв з отаманом Струком. Потім деякий час (на початку 1921 р.) Яків Шепель працював при штабі Юрка Тютюнника, що перебував у Польщі — допомагав готувати повстання в Україні. Михайло Середа згадує, що одного разу (у квітні
1921 р.) Симон Петлюра сказав: “Аби я мав під рукою трох-чотирьох таких отаманів, як Шепель, певно, що восени були би всі ми вдома”.14)

Влітку 1921 року, під час переходу Збруча, що тоді розділяв поневолену Україну на дві частини — польську і комуно-російську — Шепеля та Івана Паньковецького затримали червоні прикордонники. І знову, як колись навесні 1919 р., його прийняли за хлопчака: “Можєш уходіть по добру-здорову, сопляк”.
Виплутався і Паньковецький. На початку липня вони добралися до рідного Трибухівського лісу. Їх вже чекали Тодось та Харитін Паньковецькі, побратим Мандриляк та інші повстанці.
І вкотре на телеграфних стовпах “хтось” розклеїв листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і вступив до виконання своїх обов’язків. Всім, хто був відпущений мною на відпочинок, наказую прибути в Трибухівський ліс для реєстрації. Отаман Шепель”.
За короткий час, як пише М.Середа, отаман Шепель “мав у своєму розпорядженні декілька сотень добре вишколених козаків”.
За наказом генерала-хорунжого Тютюнника Яків Шепель — на своїй ділянці — готувався до всеукраїнського повстання, сигналом для якого мав стати перехід кордону загонами Юрка Тютюнника.
Трагічна доля Листопадового рейду відома: 359 полонених козаків розстріляно під Базаром. Потрапили у скруту й козаки Шепеля — вони були оточені значними силами Красної армії та ЧК. У тяжкому бою повстанцям таки вдалося прорватися.

“Отаман Шепель був фаталістом, — пише М.Середа. — Він казав: ”Від ворожої кулі я не загину”. Він не помилився: над самим Збручем його забив револьверним стрілом зрадник — повстанець, який повертався назад і мав реабілітуватись перед большевиками”.15)
Хай у віках живе добра пам’ять про подільського ватажка гайдамаків ХХ століття Якова Шепеля!


ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,12,14,15) М.Середа, “Отаман Шепель”, “Літопис Червоної Калини”, ч.2, 1930 р.
2,9,10) Газета “Шлях”, 4 вересня 1919 р. Надав Костянтин Завальнюк.
Журналіст, який написав цю статтю, так зображував Шепеля: “Отаман, ще зовсім молода людина, 20 літ не більше, з побритою головою та з чорним оселедцем, що непокірно в’ється — таким же не покірним, як і характер отамана”.
3,5,6) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”, стор.252.
4,8) Там же, стор.226.
7) Там же, стор.253.
11) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.
13) Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство)”, Державне видавництво України, Харків, 1926.