Григорій Яковенко,
член Холодноярського Повстанкому


Народився 26 січня 1892 року. Козак с.Дайманівки Сріблянської волості Прилуцького повіту Полтавської губернії.1)
Батьки (Федір Макарович, 1844 року, Ганна Трохимівна, 1849 року народження) мали п’ятеро дітей: Марію 1880 року, Петра 1884 року, Євдокію 1886 року, Івана 1889 року народження та найменшого — Григорія.
На всіх було 13 десятин землі.
Григорій успішно завершив чотирирічну Дайманівську земську та двокласну школи. У навчанні був кращим учнем. Вчителі радили батьку, щоб віддав Грицька у середній навчальний заклад, але батько не мав коштів на подальше навчання сина.
Під час служби в Парафтенковому маєтку Григорій переконався, що освіта, яку він мав, недостатня і посилено зайнявся самоосвітою.
Працював конторником у Кочанівському помісті — літній дачі цукрозаводчика Харитоненка. В помісті була велика бібліотека. Протягом трьох років, які він прослужив у Харитоненка, Грицько прочитав велику силу книг.

Служба в царській армії

1914 року Григорія Яковенка призвали до війська. Служив у Феодосії в 35 запасному піхотному батальйоні солдатом. Ротою командував знайомий — штабс-капітан Аянсберг. Знаючи його здібності, капітан порадив скласти екзамени до військового училища. Аянсберг звільнив Яковенка від стройових занять і наказав студенту Іванову підготувати Григорія.
Далі Яковенко був скерования до Другої Одеської школи прапорщиків, по завершенні якої, в 1915 році, його направили у розпорядження штабу Туркестанського військового округу. Григорія Яковенка зарахували до складу офіцерів 3 Туркестанського стрілецького запасного батальйону.
Потім його перевели у 418 Олександрівський полк, де він — спочатку півротним, потім ротним — прослужив до червня 1917 року. Згодом тимчасово керував батальйоном, з яким “був в усіх боях, які випали на його долю”.
За бойові заслуги Григорій Яковенко отримав відзнаки — орден Анни 4 ступеня, орден Станіслава 3 ступеня, орден Анни 3 ступеня. Яковенку було присвоєно звання підпоручника, потім поручника, згодом — штабс-капітана.
Григорій “страшенно любив сільське господарство” і хотів після війни поступити в якийсь сільськогосподарський середній навчальний заклад.
За власним визнанням, вже до революції у душі був ворогом царського уряду. Не дивно, що “вістку про революцію зустрів з величезною радістю і вирішив віддатися всім тілом і душею народній справі, вважаючи Революцію щастям для народу”.

Українізація війська

“В цей самий час солдатом Іваном Ковалем був закладений в полку український осередок під назвою ”Холодний Яр”, метою якого було поширення серед солдат Українознавства”. В добу корніловщини до цієї організації вступив й штабс-капітан Григорій Яковенко.
Згодом нелегальна українська організація була виявлена. Всіх її членів — за наказом командира 15 дивізії полк.Мєжковского — було заарештовано. Але внаслідок провалу виступу генерала Корнілова, Яковенко та інші члени організації були звільнені з-під варти.
Оскільки в 418 полку, де служив Яковенко, солдати в масі своїй були українцями, то організація “Холодний Яр” запропонувала замість Виконкому обрати Полкову Раду. Її очолив Григорій Яковенко.
У серпні 1917 р., як голова полкової Ради, він поїхав на Перший З’їзд українських військовиків Південно-Західного фронту, де був обраний членом Ради Південно-Західного фронту.
В полк вже не повернувся, залишився у Бердичеві, де розмістився керівний осідок Фронтової Ради. Тут Яковенко став членом партії есерів. Незабаром його — у якості скарбника — обрали членом Президії Фронтової Ради.
“Метою Фронтової Ради було об’єднати всіх офіцерів і солдат українців у військове об’єднання з метою взяти під охорону залізницю і військове майно”, — згадував Яковенко. Залізницю треба було захистити від руйнації, а майно — від грабунку.
“Всі були переконані, що демобілізація фронту пройде неспокійно, залишить по собі велику руїну, особливо в Україні, де в той час було розформовано п’ять армій”.
Щоб виконати свою місію, Фронтова Рада почала перекидати на вузлові станції українські частини.
Згодом замість Головнокомандуючого ген.Володченка призначено ген.Стогова. Фронтова Рада доручила чотирьом офіцерам офіційно стежити за його роботою. Серед цих “комісарів” був і Яковенко.
Врешті російського генерала Стогова було зміщено. На його місце призначили, за висловом Яковенка, “свою людину” — Кудрю, який наказав будь-що зберегти кінний склад і майно трьох армій, які входили до складу Південно-Західного фронту.
Тим часом з Києва до Житомира перебралася Центральна Рада, яка відступала під натиском Красної армії. Разом з урядом Яковенко відступив на захід. В Сарнах зустрілися з передовими частинами німецької армії, яка прийшла в Україну згідно з Брест-Литовською мирною угодою.
Повернулися до Житомира. Міністр Жуківський призначив Яковенка особливим уповноваженим з демобілізації 7-го району, до якого входило шість повітів Київської губернії.
У зв’язку з цим призначенням в другій половині лютого (чи на початку березня) 1918 р. Яковенко прибув до Черкас і розпочав роботу.
До гетьманського перевороту поставився негативно і вирішив скласти з себе повноваження. Але деякий час — до налагодження гетьманської адміністрації — продовжував числитися уповноваженим з демобілізації. Скориставшись своєю посадою, під час протинімецького повстання на Звенигородщині та Таращанщині передав Шинкарю2) 22 вагони зі зброєю та набоями, які стояли на станції Шпола.
Гетьманська адміністрація розпочала слідство стосовно зникнення цих вагонів. Побоюючись арешту, Яковенко змушений був тікати на Полтавщину.
Дістався до рідного села. Після довгої розлуки зустрівся з рідними, товаришами. На його глибоке розчарування чи не всі друзі дитинства виявилися комуністами.
Після перевороту, який вчинила Директорія, Яковенко з’явився на офіцерський мобілізаційний пункт у Прилуках, але оскільки місто зайняв збільшовичений загін Ковтуна, вирішив їхати до Києва.
Від Кудрі отримав призначення в Таврійську губернію уповноваженим з демобілізації. Виїхав з Києва на початку січня 1919 року, але в дорозі (в районі ст.Синельникової) потяг був зупинений махнівцями. З труднощами Яковенко дістався Катеринослава, дав телеграму Кудрі, що виконувати обов’язки в Таврійській губернії неможливо, оскільки там немає влади Директорії. Отримав відповідь — теж телеграмою: обійняти посаду уповноваженого в Єлисаветграді, куди й прибув 2 лютого 1919 року.

Яковенко — отаман Христинівської групи повстанців

З падінням влади Директорії у Єлисаветграді Яковенко змушений був тікати з міста. Пішки дійшов до Умані, але й тут вже була встановлена окупаційна влада. “По обвинению в Петлюровщине” був заарештований ЧК. Через три дні Яковенка — оскільки документи у нього були в порядку — відпустили. Щоб добути засоби для існування, влаштувався на працю в кооператив воїнів-інвалідів.
Коли в Умань увійшли повстанці отамана Клименка, Яковенко відразу зголосився на оголошену мобілізацію. Працював при штабі. Потім отаман призначив його командиром Христинівської групи повстанців. Про цей період бойового шляху Яковенка мало що відомо...
Коли Клименко разом з повстанським бронепотягом потрапив до червоних у полон, повстанці деморалізувалися і почали розходитися по домівках. А дехто — дурніший — пішов у Красну армію.
Христинівська група розсмокталася на очах.
Довелось Яковенку вертати до Єлисаветграду.
В місті застав денікінців. Хотів йти у Шполу, до якої — за чутками — підходила Армія УНР. Але обставини змінилися і він повернув на Полтавщину. Вдома друзі дитинства, взнавши про його антиденікінські настрої, намагалися залучити Яковенка до підпільної більшовицької організації, щоб підняти повстання проти Добровольчої армії. Не бажаючи повязувати свою боротьбу з комуністами, Яковенко відмовився...
Приїхав до Малої Виски, де в той час були добровольці. Влаштувався на заводі. Щоб не потрапити під арешт, був змушений стати, як офіцер, на облік у Добрармії...
І знову Єлисаветград, де жив під псевдонімом — як Грицюк Павло Федорович...