Після з’їзду

“Залишившись після від’їзду Нестеренка та Отаманенка втрьох, ми вирішили серйозно зайнятися висвітленням політичної ситуації... Які політичні партії входять до складу4) УНР, що планує УНР проводити в соціальній сфері, чи правда, що в уряді УНР розкол через бажання однієї групи замість УНР посадити гетьманом Василя Вишиваного?
Треба сказати, що із закордоном ми не мали жодного зв’язку.., не було його в останній час і з Всеукраїнським Повстанкомом, оскільки пароль був у Дігтяря, а він після з’їзду пішов у район Ставидел і його важко було знайти”.
Крім того, члени Повстанкому хотіли перевірити інформацію про те, нібито совєтська влада намагається вирішити національне питання, що вона є нібито “ініціатором створення української культури”, фінансує “народосвіти”, сприяє їхній самодіяльності, допомагає “провести автокефалію (української православної — Р.К.) церкви”, а в соціальній сфері планує провести закон щодо права дрібної власності.
Все це перевірити не вдалося, оскільки Красна армія несподівано повела на Холодний Яр наступ колосальними силами. Бій переходив у бій, сутичка — в сутичку. В одному з боїв потрапив у полон поранений секретар минулого Повстанкому, а Логвин Панченко та Григорій Яковенко уникнули полону, коли здавалось, що їх вже нічого не врятує.
“Після цього бою отаман Петренко, при загоні якого ми знаходилися, заявив, щоб Повстанком з Холодного Яру перейшов в інше місце, оскільки про його перебування в Холодному Яру знає совєтське командування, внаслідок чого його загін буде остаточно розбитий. Вже тепер загін сильно голодує внаслідок щільної облоги Холодного Яру.
Ми вирішили перекинутися з Холодного Яру. Але куди?..
Совєтська влада віддала наказ про повне винищення партизанів, а тому в усіх лісах проводилися облави, партизани були тероризовані, зв’язок перерваний...
Я запропонував залишити ліс і перебратися в село за 25 км від лісу і там законспіруватися.
Пропозиція була прийнята, і Повстанком вночі перебрався на побережжя Дніпра в с.Сагунівку і, порвавши зв’язок з усіма загонами, влаштувався у знайомого — Шапошника (очевидно, це той Шапошник, що був свого часу членом Холодноярського Повстанкому — Р.К.). Знаходячись в глухому селі, ми абсолютно не знали, що робиться навкруги нас.
(Дійшла чутка, що) Нестеренко виїхав зі своїм загоном в округу, він агітацію проти Повстанкому, який, на його думку, занадто лівий, а тому бере все управління у свої руки...
В цей хаотичний час совєтська влада видала наказ про широку амністію... Панченко, Петієнко і я вирішили обговорити це питання. Як поставитися до декрету про амністію? Петієнко весь час наголошував, що декрет є способом боротьби з повстанством (з метою) обеззброїти його і потім кожного окремо передати до суду. Такої ж думки притримувалися і ми з Панченком”...

Тим часом в Черкасах почалися переговори повстанців, яких представляли колишній член Центральної Ради Омелян Дзигар та есер Шапошников (Шапошник?), з совєтською владою, яку репрезентував уповноважений по боротьбі з “бандитизмом” Ткаченко.
Здача була призначена у хаті Шапошника. Але Ткаченко у визначений час не приїхав, зате наскочив загін червоних, який провів реквізицію майна Шапошника.
Це ще більше переконало повстанців у “щирості” намірів совєтської влади...
Але через кілька днів Ткаченко прислав посвідчення на “свободное жительство” Шапошнику та колишнім членам Центральної Ради — Логвину Панченку і Омеляну Дзигарю, який був свого часу заступником Голови Холодноярського окружного повстанського комітету.
“Побачивши посвідчення, мої товарищі забули про все. Бажання вільно пожити хоча б один день оволоділо їхніми душами. Страждання, які вони перенесли в останні роки, при рішенні (піддатися на амністію) мали першочергове значення. Коли Панченко прощався зі мною і Петієнком, сказав: ”Не дуже вірю, щоби совєтська влада не покарала мене.., але нема сил далі жити, забув вже як люди живуть”...”.
Вони капітулювали 23 серпня 1921 року.
До Яковенка та Петієнка дійшла звістка, що здався й загін Петренка разом з отаманом Деркачем та (Семеном?) Чучупакою.
“Петієнко... кинув будь-яку роботу в Холодноярській окрузі (і) збирався пробиратися в Полтавську губернію, де вирішив законспіруватися і очікувати як совєтська влада вчинить з амністованими... Я ж вирішив лісами пробиратися до Єлисаветграду...
В районі Кам’янського лісу зустрівся з трьома кавалеристами загону Нестеренка-Орла, які стояли на чатах при дорозі... Я попрохав провести мене до Отаманенка... Той мені почав відразу скаржитися на Нестеренка, що лише тепер взнав, що він за людина... Розповів, що в загоні всі старшини його (Нестеренка) не люблять”...
В цей час Нестеренко-Орел, який вирішив не піддаватися на амністію, вів — щоб дати можливість козакам відпочити від безперервних боїв — переговори з совєтською владою. Загін розквартирувався в Бондуровій...
Нестеренко-Орел погодився на пропозицію Отаманенка вислати на переговори з Головою виконкому Чигиринського повіту Григорія Яковенка. Григорій, звісно, під іншим прізвищем, поїхав у Кам’янку. Не дочекавшись завершення переговорів і повернення Яковенка з Кам’янки, загін сховався в лісі. В Бондуровій залишилися очікувати Григорія кілька козаків та начальник штабу Отаманенко.
Дочекавшись, поїхали в Бовтишку. По дорозі радились як бути.
“Отаманенко розповідав, що він за три роки лісового життя до того виснажився від голоду і холоду, що коли б була впевненість, що совєтська влада дасть вільне існування і не дивитиметься на нього як на бандита, він більше б нічого не хотів... (Отаманенко) страшно розчарувався в людях, які всі зробилися шкурниками...
”Так що — казав Отаманенко, — я з’явлюсь (тобто, здамся — Р.К ), хай би і загрожувала смерть, оскільки для мене тепер після цього тяжкого жаху важко прожити в такому стані навіть два дні... Хочу жити — ось моє кредо”...
Згідний був з ним і я, але підпільна робота до того посіяла в мені недовіру до всього, що оточувало, що я ніяк не міг допустити, щоби совєтська влада залишила мене в спокої...
Попрощались з Отаманенком.
З тяжкою думою повертався Яковенко в Єлисаветград. (Наостанок) пообіцяв Отаманенку більше з ним не бачитися, щоб не викликати підозри.
Приїхав до Єлисаветграду... Поселився у Маймескул, яка передала мені листа від Петієнка, що він зустрівся з офіцером з-за кордону, котрий розповів йому про арешт Всеукраїнського Повстанкому і передав, щоби Холодноярський Повстанком тимчасово прийняв на себе обов’язки Всеукраїнського Повстанкому”...

Арешт

Здавалось, все: боротьба закінчилась. Але ні. Приїхавши до Єлисаветграду, Яковенко в 1922 р. знову творить підпільну мережу. У “кримінальній справі” Яковенка є згадка про його участь в підпільній українській організації “Народна пом-ста”. На жаль, деталі невідомі.
Арештували Яковенка випадково: хтось вкрав 27 хутряних шуб у господині, в якої жив Григорій, і та вказала міліції на нього. Це сталося 28 серпня 1922 року, в Єлисаветграді.
Його били, щоб визнав, що вкрав шуби. Потім його, штабс-капітана, кинули в камеру до кримінальників, де він відсидів тиждень.
Григорій Яковенко мав можливість втекти — його разом з іншими вивозили підмітати вулиці. Охороняв лише один неозброєний міліціонер. Але моральні сили вичерпалися.
Знову переховуватися?!
Скільки ще років?!
І “Грицюк” заявив сам на себе: з власної ініціативи, щоб не сидіти більше в одній камері з кримінальниками, сказав слідчому, що він політичний, що його справжнє прізвище — Григорій Яковенко.
Його відвезли до Києва, в Лук’янівську в’язницю.
Хресна дорога доходила до кінця.
Слідство завершилось у січні 1923 року.
Немає, очевидно, потреби цитувати все “Заключение по делу Яковенка Григория Федоровича”, але найцікавіші, як на мене, фрагменти оприлюднюю:
“Будучи убежденным петлюровцем.., (Яковенко) начинает вести партизанско-повстанческую работу. Вступает в петлюровскую армию и принимает активное участие во всех боях против советских войск...
Свою работу Яковенко проводит то в Киевской губернии, то в Николаевской, то в других губерниях Украины. К началу 1921 г., в самый разгар петлюровщины, когда вся Украина была покрыта густой сетью подпольных петлюровских повстанческих комитетов, организаций, располагавшими значительными повстанческо-бандитскими отрядами, Яковенко конспиративно пробирается в Елисаветградский район и совместно с рядом других видных петлюровских работников — Левченко, Яршенковским и др., организовывает в Елисаветграде подпольную повстанческую группу, которая была тесно связана с Екатеринославским повстанческим комитетом и через последний — с самым крупным бандитско-петлюровским гнездом — знаменитым Холодным Яром.
Помимо этого, их организация была связана непосредственно с закордоном, начальником Пивденной группы — ген. Гуляй-Гуленко...5) После разгрома Екатеринославского Губповстанкома и — как следствием отсюда — Елисаветградской организации, Яковенко, спасшись от ареста, пробирается в Холодноярский район Кременчугской губернии, связывается с членами Холодноярского повстанкома Дегтярем, Атаманенко, Наливайко и Тараном, некоторое время работает в бандитском отряде Нестеренко, прибывшего от петлюровского закордонного центра, впоследствии на съезде всех повстанческих организаций Холодного Яра и перевыборах Повстанкома Яковенко выбирается в члены Холодноярского повстанкома, в котором принимает деятельное участие до момента разгрома последнего...
Для того, чтобы охарактеризовать деятельность Яковенко, необходимо несколько остановиться и охарактеризовать состояние Холодноярского района к тому моменту.
В силу своих природных условий Холодноярский район с прилегающими к нему лесами представлял из себя кипящий котел петлюровского бандитизма. Вокруг Холодноярского повстанкома группировалось громадное количество повстанческо-бандитских отрядов, которые по директивам закордонного петлюровского штаба производили разрушительную варварскую работу, совершая налеты, грабежи, разрушение железнодорожных путей, остановку поездов и массовые убийства. Работа их в общем и целом была направлена к подтачиванию устоев Советской власти и попыток свержения ее, путем неоднократно поднимавшихся в этом районе вооруженных восстаний. После широкого разгрома, произведенного органами ГПУ целого ряда петлюровских повстанческих комитетов и организаций знаменитый Холодный Яр (в силу тех же условий, указанных выше), Холодноярский повстанком с его бандитскими отрядами продолжали свое существование. Одно время Холодноярский Повстанком принял на себя общее руководство повстанческими организациями всей Украины, проводившими на территории последней аналогичную, не менее варварскую работу.
Во всей этой ”прелестной” работе, стоившей масы крови рабочим и крестьянам Советской России, самое активнейшее участие принимал Яковенко, руководя и вдохновляя эту работу...
После разгрома Холодноярского повстанкома и частичной ликвидации бандитизма в этом районе, часть петлюровских ”рыцарей” попадает к нам в руки, часть сдается на милость советской власти, но Яковенко, как непримиримый враг последней.., чувствуя за собой целый ряд тягчайших преступлений, решает в руки советской власти не сдаваться, и спасшись от ареста, вновь перебирается в Елисаветградский район, уходит в глубокое подполье, прекрасно законспировывается и начинает ждать нового удобного момента с целью, быть может, с еще большей энергией, начать новую борьбу с Сов. властью...
Лишь при окончательной ликвидации бандитизма в Елисаветграде и Холодноярском районах, произведенной
Полномочным Представительством ГПУ в августе месяце 1922 г. в числе других видных петлюровских атаманов и
деятелей удалось арестовать и Яковенко.
Таким образом, из всего вышеизложенного видно, что Яковенко в течении всего периода существования Сов. власти на Украине являлся ярым ее противником, все время вел с Сов. властью непрерывную борьбу...
Все изложенное выше преступления предусмотрены ст.ст58, 63 и ч.1 76-й УК УССР...”.
Справді, висока оцінка українського патріота, козака з Полтавщини Григорія Яковенка!
“Способный организатор-подпольник... Прекрасный конспиратор... Большой стаж подпольщика, великолепная конспирация давали возможность Яковенку долгое время оставаться безнаказанным. Искусно агитировал крестьян... Непримиримый враг советской власти... Ярый противник... Непрерывная упорная борьба с Советской властью”...
Справу Григорія Яковенка передано на розгляд Надзвичайної сесії Київського губернського ревтрибуналу, яка 2 лютого 1923 року засудили його до смертної кари.
“Завершуючи опис свого життя і праці, — говорить Григорій Яковенко, — додаю, що вважаючи себе чесним селянином, люблячи селян, віддав їм все життя, добробут родини. Я жив їхнім життям, знав їхні проблеми, психологію і разом з ними повстав проти уряду, який не рахувався з ними”.
Разом з іншими смертниками, Холодноярськими отаманами Ларіоном Завгороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком, Денисом Гупалом, отаманом Київщини Гайовим-Грисюком, полковником Здобудь-Волею та іншими 9 лютого 1923 року взяв участь у повстанні в Лук’янівській в’язниці.
І як герой — в бою — загинув.

На момент арешту і смерті Григорій Яковенко одруженим не був.
Нащадків не залишив.
Як шкода, що такі сильні українські одиниці, як капітан Григорій Яковенко, не лишили по собі потомства!




ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Біографія Г.Яковенка написана на підставі його “кримінальної справи”, яка міститься в Державному архіві СБУ. Архів 1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.191-192зв. т.4, арк.323, 351-360, 362. Документи знайшов Р.Коваль.
2) Шинкар Микола Ларіонович, есер, член Центральної Ради. З 18 грудня 1917 р. нач. Київського військового округу. У січні 1918 р. командуючий протибільшовицьким фронтом. Влітку 1918 р. очолив 15-тисячний повстанський загін на Звенигородщині. В
1919 р. підняв повстання проти Директорії. Загинув 16 листопада 1920 р. поблизу ст.Богданівки (коло Умані) в бою з Мазепинським полком Армії УНР від руки сот.Чапайтіса. Р.К.
3) Далі вживається також — “Патієнко”, “Пітієнко”, але переважно “Петієнко”. Спершу я думав, що це помилка, що слід писати “Петренко”, але виглядає все ж, що Петренко та Петієнко — різні особи. Р.К.
4) Далі аркуш непронумерований, називатиму його 359зв. Р.К.
5) Правильно Гулий-Гуленко. Р.К.