Костянтин Завальнюк. Отаман Чорна Хмара (Цісар)

 

Отаман, середніх років міцний чоловік із пишними козацькими вусами та вольовим поглядом сірих очей, востаннє глянув на схід, щедро зрошений полум’ям багряниць, звідки ще долинали звуки затятого бою і зупинився своїм гострим поглядом на супутниках, що їхали поруч мовчки. Погляд отамана впав на кремезного чорнобородого здорованя, під яким, здавалося, просідав вірний кінь.
“Гарний хлопець, але занадто запальний, – подумав отаман, – та, зрештою, таких зараз і треба. Подільський селянин запальний, як солома. Подує вітер, та й розбурхає справжнісіньке вогняне море”.
“Чомусь пригадалося, як рік тому саме запальна вдача сотника Цісаря дозволила оточеному у Гайсині 7-му більшовицькому полку майже без втрат вислизнути із міста. Попри те, що більшовики мали на озброєнні 1200 багнетів, 250 шабель, 4 гармати і близько ста кулеметів, а на 10 тисяч повстанців було заледве 600 рушниць, все ж героїзм та відвага українців зробили свою справу. “7-й полк очікувала доля Одеського полку (винищеного вщент повстанцями. – Авт.), та коли б їм не допоміг сотник Цісар (пізніше отаман Чорна Хмара). Цісар насунувся на Гайсин на бронепотягу зі ст. Зятківці, і передчасно, не діждавшись підходу Волинця, обстріляв місто гарматним вогнем. Це дало можливість 7-му полку без жадних страт відійти на Умань” 1.
“Все ж, цей не зрадить, не залишить товариша у біді, як було колись із Федором Мединським, людиною, якій він так довіряв...” – отаман полишив свої спогади і знову з головою занурився у цей грубий, занадто реальний світ, який нагадував про себе голосним іржанням коней та людським передсмертним хрипом, втраченими ілюзіями та новими сподіваннями. Трагічний для Визвольних змагань 1920-й рік підходив до свого завершення, попереду ж була невідомість, в яку поринали вояки і старшини українського війська. Не всі вони змирилися із новим викликом долі, а зробили рішучий крок їй назустріч. Серед останніх був і отаман, гайсинський полковник 2 Ананій Волинець, який не вважав, що боротьба завершена. Він з новою енергією розпочав формувати новий повстанчий авангард під проводом Вовченка, Цісаря та Якубенка, що мав продертися через ворожі тили в район Липовця – Гайсина – Балти... 3
Забігаючи вперед, зазначимо, що усі троє гідно виконали поставлене перед ними важке та відповідальне завдання, а, особливо, колишній петлюрівський сотник Іов (Гива) Цісар, який зумів протриматись на Поділлі майже до кінця 1921 року. На жаль, не збереглося жодних фотографій чи портретів відважного подільського месника, тому ми наводимо словесний портрет отамана Цісаря – Чорної Хмари, змальований його супротивниками: Цісар – “підпрапорщик старої армії, Петлюрою возведений у прапорщики, високого зросту, брюнет з великою бородою, очі сірі, голос низький” 4. І далі: “здоровенний медвідь, чорний як циган, бородатий, плечистий, літ під сорок, коли не більше. Під ним був найдужчий кінь, бо будь-який і не поніс би восьми пудів ваги...” 5
Відомо також, що народився майбутній отаман 8 (20) травня 1889 року в с. Степанівка Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Теплицький район Вінницької області) в селянській родині Мусія Марковича та Горпини Цісарів 6. Хоча батько і не володів великими статками (мав у своєму користуванні 1,75 десятин землі, хату, хлів, клуню, двох коней та корову), все ж зумів поставити на ноги і виховати своїх чотирьох синів та дочку 7. Окрім того, за свої чесноти та працьовитість заслужено користувався у селі повагою і авторитетом. Про це може свідчити хоча би той факт, що коли в 1905 р. на сільському сході постало питання про прийняття за плату до Степанівської школи учнів з інших сіл та про складання звіту про використані кошти сільському товариству, то до складу комісії з п’яти шкільних попечителів ввійшов і Мусій Цісар (до цієї комісії входив також Олександр Савостьянов – місцевий землевласник, відомий вчений- краєзнавець у совєтські часи та бургомістр міста Вінниці періоду німецької окупації. Росіянин за походженням, він за усіх режимів негативно ставився до українського національного руху) 8.
В 1923 р. Мусій Цісар помирає від застуди, на чотири роки переживши свою дружину та на два роки – сина Іова, який очолював на Гайсинщині досить значний повстанський відділ 9.
По-різному склалися життєві долі решти дітей Мусія та Горпини Цісарів. Найстарший син Іван (1882 р. нар.), після закінчення в 1900 р. Теплицького двокласного народного училища працював ремонтним робітником та шляховим майстром на залізниці. В 1933 р. арештовувався більшовицькою владою, але був звільнений за відсутністю доказів звинувачення 10. Інший син, Карпо (1889 р. нар.) був єфрейтором царської армії. Служив у 2-у За амурському залізничному батальйоні на станції Хандаохедзе. Після закінчення служби виїхав у Нікольськ-Уссурійський, де працював слюсарем у залізничному депо 11. Третій, наймолодший, син Платон (народився 1892 року) до 1917 року служив конторником в конторі відділення експлуатації залізниць в Умані, згодом працював вагарем на залізничній станції Кіблич, що на Гайсинщині. В 1919 році приєднався до загону отамана Волинця, а після поразки Національно-визвольних змагань пішов за кордон, у Чехословаччину, де закінчив інженерне училище. До 1929 р. переписувався з братом Іваном, який мешкав на Україні 12. Була ще в братів Цісарів і сестра Юхимія (Хима), але, на жаль, про її долю нам нічого невідомо 13.
І, нарешті, Іов Цісар, який за мирної доби, цілком можливо, продовжив би сімейну династію братів-залізничників, але доля розпорядилася інакше. У біографічному довіднику “Лицарі волі” про життєвий вибір Іова Цісаря сказано наступне: “Унтер-офіцер царської армії. Служив у Першому Заамурському залізничному батальйоні. В 1917 р. повернувся додому. В часи УНР був командиром бронепотяга, який ходив між станціями Гайворон – Гайсин – Самчинці. В 1919 р. разом з дружиною (Таїсією Іванівною Гловацькою – авт.) вступив до загону Ананія Волинця. Після 1920 р. діяв у складі з’єднання отамана Лиха (Перший Надбужанський повстанський полк), будучи його першим помічником. Після сварки з Лихом в березні 1921 р. діяв самостійно на чолі загону в 50 – 60 чол., який також називав Першим Надбужанським повстанським полком” 14.
А ось як відзначав повстанську працю Чорної Хмари-Цісаря більшовицький автор Микола Буговий. Попри негативну оцінку діяльності отамана, навіть він не міг не відзначити його відважність та винахідливість: “Перше “діло” Хмари було те, що він десь пограбував цейхгауз червонців і дістав убрання для всієї банди. Усіх одяг у шинелі і будьонівки.
– Ну, хлопці, – говорив він, – тра помститись за смерть Лиха і наших товаришів! Раз мати породила, раз і помирати! Вогнем і мечем пройдемо по Гайсинщині!..
І ось недобитки, звірі-люде, хижими вовками посунули на бідолашну Гайсинщину. У день вони ховались, а ночами мандрували. Для того, щоб ошукати тих, хто слідкував за ними, підкували вони коней підковами назад, так що коли їхали у один бік, то слід залишали в цілком протилежний бік. Ідучи, тяжко збиткувались над людьми, котрі попадались їм на зустріч. Не одного єврея замордували, а для червонців і службовців вигадували ріжні муки” 15. Цей же автор далі відзначає, що “Банда Хмари виросла у чоловік двісті, він з нею робив нальоти на містечка та цукроварні, беручи викуп золотом, цукром та одежою” 16.
В більшовицьких джерелах за березень 1921 р. повідомлялось, що загін Чорної Хмари (Цісаря) разом із загонами Женьки-Босяка (Штефановича), Івана Пушкаря та іншими пристав до 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Хмари (Іполита Годзиківського) 17. Як вже зазначалось раніше, отаман Цісар був першим помічником командира Першого Надбужанського повстанського полку отамана Лиха, чи не найбільшої та найбоєздатнішої формації в складі дивізії.
На жаль, подібність псевдо, єдиний терен оперування та участь у багатьох спільних бойових акціях призвели до повного ототожнення кількох талановитих, але, поза сумнівом, різних партизанських ватажків. Через те досить часто отамана Іполита Годзиківського (“Хмару”) називали “Чорною Хмарою”, переносячи на нього портретні та особистісні характеристики Хмари-Цісаря. Водночас, досить часто партизанські акції, проведені отаманом Цісарем, приписувались його іменитішому колезі. Все ж, у житті трьох знаменитих отаманів (Іполита Годзиківського, Лиха та Іова Цісаря) впродовж січня-березня 1921 р. був тривалий період спільних дій, пов’язаний з діяльністю 144-ї Надбужанської повстанської дивізії, а також Першого Надбужанського повстанського полку. Саме в цей час повстанці завдавали ворогу відчутних втрат, про що можуть свідчити скупі, уривчасті сторінки архівних документів. Зокрема, 5 лютого 1921 року більшовики повідомляли: “Телефонний зв’язок Тернівка – Теплик перерваний. Глибочок і Побірка Соболевської волості зайняті бандою Лиха силою в 1000 чоловік. Загін червоноармійців, що знаходився в цьому районі, після сильного бою відступив у Соболівку” 18.
16 лютого 1921 р. загін Лиха в 60 чоловік між станціями Дохно – Яланець обстріляв з кулеметів поїзд, який після цього зупинився. Повстанцями роззброєно двадцять червоноармійців, одного вбито.
21 лютого 1921 р. загоном Лиха в 200 шабель спалено будинок виконкому в містечку Брацлав 19. “20 чоловік брацлавської міліції, втративши 5 вбитими, розбіглись” 20.
11 березня 1921 р. загоном Лиха в 170 шабель зайнято містечко Гранів, в якому створено виборний комітет (від повстанців до його складу увійшов місцевий уродженець сотник Микита Межовий).
13 березня 1921 р. 150 вершників Лиха захопили містечко Теплик, взявши з місцевого населення контрибуцію.
16 березня 1921 року повстанці Лиха та Хмари зайняли села Нижчий та Вищий Ташлик Теплицької волості і Серединку та Серебрію Тернівської волості. Згодом було зайняте й містечко Тернівка 21.
Наступні повідомлення більшовицької розвідки (станом на 19 березня 1921 року) констатують наявність серйозних розбіжностей серед повстанців. Це виглядає тим більше дивним, якщо згадати зовсім недавнє об’єднання повстанських загонів Цісаря, Хмари, Чуприни та Цимбалюка. І все ж в офіційному повідомленні червоних каральних органів читаємо: “Бандит Хмара до останнього часу був помічником Лиха, але тепер відокремився, оскільки між ними сталася сварка на ґрунті грабежу Хмарою населення, що Лихо забороняє, і говорить, що потрібно лише грабувати євреїв, комуністів і сім’ї червоноармійців, що пішли в червону армію. Після цієї сварки Хмара відокремився від Лиха і організував банду в 50 – 60 чоловік, яка іменує себе теж Надбужанським повстанським полком” 22.
Невдовзі після зазначених подій гине від рук змовників (чи випадково?) отаман Хмара-Годзиківський, а його дивізія розпорошується. До честі Хмари-Цісаря, він не розгубився в цих умовах, а мобілізовує сили для подальшої боротьби. Зокрема, 6 квітня 1921 року загін Цісаря в 60 шабель займає містечко Теплик, наклавши на його мешканців контрибуцію в 1 млн. крб. 23
9 червня 1921 року загін Цісаря здійснює напад на розвідку 44 полку в с. Чоботарка (нині – с. Заболотне Крижопільського району Вінницької області) 24.
7 серпня 1921 року чекістські джерела доповідають про прибуття отамана Цісаря в с. Глибочок нинішнього Тростянецького району, де він мав намір поповнити свій загін. За тими ж джерелами, помічниками Цісаря у цей час були Трохим Смакогуз та Валішин (очевидно, Волошин) 25. Надалі будь-які згадки Чорну Хмару-Цісаря уриваються, що дає підстави для тверджень про його загибель в зазначений період часу. Існує й офіційна версія загибелі отамана. Її подав вже згадуваний раніше М. Буговий. Згідно його версії, після невдалого нападу на один із цукрових заводів “бандити звернулись до Хмари, щоб він попаював золото, котре вони награбили.
– Получите після дощику в четвер! – сказав Хмара.
– Що ви сказали?! – крикнув до нього Іванунь.
– То, що чуєш, золотко моє! Пошол на мєсто!
Іванунь мовчки від’їхав і тримався з заду.
Скоро поруч з ним зрівнялись сліпий Стоян і довгов’язий, як чапля, Ровський.
– Не хоче й говорити, – поскаржився Іванунь своїм товарищам.
– Он як! Знаєш, Юхреме, к чорту Хмару! Ставай за отамана! – говорили Стоян і Ровський Івануньові.
– А й справді, доки з ними цяцькатись? Геть Хмару!
– То як ви, хлопці, такого медведя скоро скаєтесь?
– Як? Ось дивіться! – сказав Стоян і пришпорив коня.
Не встигли бандити спам’ятатись, як Стоян підскочив до Хмари і на очах усіх стрельнув тому в вухо, і коли той падав з коня, так він ще й рубанув його шаблюкою.
Тут же в лісі зарили його труп” 26.
Отже, цілковитий “хеппі-енд” за більшовицьким писакою М. Буговим.
Цьому повідомленню, зрештою, можна було б і повірити, якби не подібні обставини загибелі отамана Якова Шепеля. Зовсім недавно побутувала офіційна “правдива” інформація про те, що Шепеля було задушено за наказом начальника петлюрівської контррозвідки Миколи Чеботарьова 27. Нині ж, після часткового зняття залізної завіси ми знаємо, що насправді Шепель був убитий зрадниками-братами Паньковецькими 28. Ні Стоян, ні, тим більше, Левченко-Іванунь зрадниками не були. Крім того, ще до загибелі Цісаря Левченко був отаманом самодостатнього повстанського загону і чужі лаври були йому ні до чого. Та й сама розповідь Бугового містить чимало розходжень із відомими фактами. Так, отаман Лихо загинув 4 жовтня 1921 року. За Буговим, Хмара-Цісар одразу ж потому перейняв командування загоном. Але ж ми знаємо, що ще у березні 1921 року Цісар відокремився від Лиха і діяв самостійно. Тоді ж, якщо вірити Буговому, смерть Цісаря мала припадати на 1922 рік, але вже з другої половини 1921 року будь-які згадки про нього в офіційних документах припиняються. Чи могло б таке бути, якби отаман Цісар на цей час був живий? Отаман, якого порівнювали із великою грозовою хмарою.
Доки був живий отаман Чорна Хмара-Цісар та його побратими, то лише від одного змісту їх листівок вороги впадали в паніку. І було від чого: “Повідомляю: не пізніше, як 4 години ранку, залишити Гайсин, бо наступає велика хмара і піде сильний дощ і змочить всіх, аж ви не висохнете до самого страшного суда” 29.
Таким чином, стосовно загибелі Цісаря, як ми бачимо, запитань більше, ніж відповідей. Сподіваємось, що з часом і ця таємниця буде розкрита.
Кілька слів про соратників та сподвижників Чорної Хмари-Цісаря.
Тарас Опанасович Маляренко (“Патент”), ад’ютант отамана. Піддався на амністію. Постійної роботи не мав. Перебивався випадковими заробітками. 28 квітня 1925 р. він був затриманий міліцією в містечку Ладижин і вбитий “під час спроби втечі” того ж дня 30.
Трохим Миколайович Смакогуз, помічник отамана. Народився 1887 року в с. Глибочок (нині Тростянецького району Вінницької області). 6 квітня 1930 року совєтською владою був висланий на Північ. Подальша його доля невідома 31.
Семен Дзвін, козак загону Чорної Хмари-Цісаря. уродженець с. Маньківки Бершадського району. Вбитий 20 травня 1921 р. комнезамівцями в с. Метанівка Теплицького району 32.
Зазнала гіркої долі і Таїсія Іванівна Гловацька (Головацька), яка після загибелі свого чоловіка деякий час вчителювала у школах Тульчинщини. Про її страждання свідчить лист від 18 липня 1922 р. до Брацлавського повітового відділу народної освіти: “З 15 червня від ПовітНаросвіти я одержала місячний відпуск в м. Тульчин по хворості дитини. За часи відсутності шкільна комісія Клебанської волості під председательством інструкторші соц.-вих. т. Песочної постановила звільнити мене з посади за те, що не приймаю участі в громадських справах. Коли придивитись на моє тяжке становище з трьома малими дітьми, котрих тільки прохарчувати в сучасний мент, то всякому буде відомо, по якій причині я не могла допомогти робітникам освіти в праці громадських справ.
Прошу Повітовий Відділ Наросвіти звернути увагу, не викидати за борт і таким чином не залишити мою сім’ю куска хліба, дати мені вільну посаду біля Тульчина, де б я могла провадити навчання з одною групою” 33.
Доля закидає Таїсію Гловацьку в с. Велику Вулигу Шпиківського (нині – Тиврівського) району Вінницької області, де вона вчителювала останні роки. Одна з останніх згадок про неї – за грудень 1926 р. (обрана до складу сільвиборчкому від місцевого жіноцтва) 34.
Відомо також, що одну з дочок Іова Цісаря та Таїсії Гловацької, Любу, в 1926 році удочерив дяк Великовулизької церкви Остап Вільчинський... 35
Після описаних подій минуло багато років. Призабулася потроху давня козацька слава. Лише темні грозові хмари, які повагом та грізно пропливали над неозорими полями колгоспної пшениці, якимось чином викликали у душах змученого новітньою панщиною селянства задавнені спогади. І тоді обличчя людей світлішали і з їхніх уст зринали слова: “Ех, було колись на Україні...”




Примітки та джерела:

1. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998. – С. 41.
2. А. Волинець командував полком у званні підполковника.
3. Улянич В. Отаман Волинець. // “Голос України”. – 1994. – 23 квітня.
4. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО), ф. Р – 925, оп. 8, спр. 80, арк. 254.
5. Буговий М. Нариси з часів бандитизму на Поділлі. // Червоне село. – 1924. – № 7.
6. ДАВО, ф. Д – 184, оп. 1, спр. 70, арк. 61 зв. – 62.
7. Там же, ф. Р – 6023, оп. 4, спр. 12949, арк. 4, 14.
8. Там же, арк. ф. Д – 184, оп. 1, спр. 38, арк. 19.
9. Там же, ф. Р – 6023, оп. 4, спр. 12949, арк. 14.
10. Там же, арк. 2, 6, 17, 23.
11. Там же, арк. 14 зв.
12. Там же, арк. 14 зв., 15, 17
13. Там же, ф. Д –184, оп. 1, спр. 70, арк. 62.
14. Завальнюк К. В. Лицарі волі: Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки XX ст.). – В., 2000. С. 139.
15. Буговий М. Назв. праця.
16. Там же // Червоне село. – 1924. – № 11.
17. ДАВО, ф. Р – 925, оп. 8, спр. 80, арк. 190.
18. Там же, спр. 5, арк. 28.
19. Завальнюк К. В. Назв. праця. – С. 79.
20. ДАВО, ф. Р – 925, оп. 8, спр. 56, арк. 59 зв.
21. Завальнюк К. В. Назв. праця. – С. 79 – 80.
22. ДАВО, ф. Р – 925, оп. 8, спр. 80, арк. 254.
23. Там же, арк. 209.
24. Там же, ф. Р – 1139, оп. 1, спр. 140, арк. 38.
25. Там же, ф. Р – 925, оп. 2, спр. 270, арк. 37 зв.
26. Буговий М. Назв. праця // Червоне село. – 1924. – № 11.
27. Рябокінь І. Це було на світанку // Вінницька правда. – 1968. – 12 грудня.
28. Коваль Р. М. Отаман святих і страшних. – К., 2000. – С. 94 – 95.
29. ДАВО, ф. Р – 925, оп. 3, спр. 4, арк. 14.
30. Завальнюк К. В. Назв. праця. – С. 84.
31. Там же. – С. 121.
32. ДАВО, ф. Р – 925, оп. 3, спр. 4, арк. 22.
33. Там же, ф. Р – 794, оп. 1, спр. 57, арк. 11 – 11 зв.
34. Там же, ф. Р – 2232, оп. 1, спр. 2, арк. 93.
35. Там же, ф. Р – 6023, оп. 4, спр. 12949, арк. 14 зв.