Микола Пашко. Повстанський ватажок Леонтій Христовий

 

Події 1918-1922 років в Україні завжди піддавалися російськими ідеологами-істориками такій фальсифікації, що українська історія цього періоду ще не скоро буде цілком рочищена від бруду і наклепів. Вони твердили, наприклад, що більшовицьку навалу з Росії начебто щиро вітало українське населення. А народний спротив окупантам трактувався цими «істориками», як примітивний «кримінальний бандитизм, вияв безсилої люті переможеного класового ворога».
Нехай нас не відлякує ярлик «бандит», приліплений офіційною комуно-російською пропагандою до українських національних героїв.
Одним з таких опаплюжених ворожою пропагандою імен став ватажок повстанських загонів на Полтавщині Леонтій Христовий.
Був він родом із села Лютеньки Гадяцького району, народився й виховався в сім’ї місцевого заможного селянина. Літні люди й зараз пам’ятають, що на вулиці Трилевій стояв «богатирській» дім під бляхою (згорів у 1920 році), на вулицю виходила крамниця, а під сільцем Юріївкою ще був хутір, що належав Христовим.
Батько Леонтія дав усім своїм дітям добру освіту. Непогану освіту отримав і Леонтій, інакше йому б не було присвоєно офіцерського звання в царській армії в роки першої світової війни...
У листопаді 1918 року він з’являється в казармі Зіньківського гарнізону УНР місцевого формування. Його відразу ж беруть на службу і призначають півсотенним.
Описуючи зовнішність Леонтія Христового, очевидець і учасник подій каже, що був він середнім на зріст, неміцної будови, русявий, вродливий, і що в той час йому було 22-23 роки. Від того часу він прожив лише неповних три з половиною роки, сповнених напруженої боротьби, якії він віддав себе до останку і загинув.
Той же свідок Р.Л.Суслик, у спогадах, виданих у 50-х роках у місті Дербі (Англія), під назвою «Криві сторінки з ненаписаних літописів: Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти московського комунізму», говорить, що тоді ж з Лютеньки у Зіньків прибув також старший брат Леонтія із загоном чоловік у двадцять з наміром вступити до зіньківського гарнізону.
В другій половині грудня прийшли більшовики, а з ними «комбеди», продзагони, ЧК...
Леонтій Христовий перейшов у підпілля. В травні 1919 року він зі своїми сподвижниками планував знищити Зіньківське ЧК і звільнити в’язнів. Замір було викрито. Уникаючи арешту, він тікає до Полтави, а потім до Києва.
У Києві Христовий пробув з літа 1919 до вересня 1920 року. Пережив і білогвардійську навалу.
В столиці України він був пов’язаний з нелегальними українськими патріотичними угруповуваннями петлюрівської орієнтації, брав участь у розробці тактики партизанської боротьби в тилу більшовиків. Весною 1920 р. таємно повертається в Лютеньку. Саме в цей час Симон Петлюра та його союзники-поляки звільняють від більшовиків Правобережну Україну й Київ.
Леонтій Христовий та його побратими ставлять за мету організувати на Лівобережжі численні партизанські загони, звільнити від російських окупантів й утримати до приходу визволителів якомога більше території.

Базою для організації свого загону він обрав Лютеньку і не випадково.
Лютенька - одне з найстаріших і найбільших сіл на Україні. Вже в 1643 р. вона згадується в історичних документах, як укріплена фортеця, потім як козацьке сотенне містечко Полтавського й Гадяцького полків. В 1920 р. її населення складало близько 10 тисяч - досить великі людські і продовольчі ресурси. Лютеньку із заходу оточують півколом найбільші на Полтавщині припсельські (від «Псел» - ред.) ліси, а зі сходу - поля. В цих лісах і розмістився повстанський загін Христового, що спочатку складався з тисячі чоловік, а потім зріс до двох тисяч. В схилах лісових яруг були викопані землянки, стайні для коней, склади для провізії та боєприпасів. Намагаючись розширити контрольовану ним територію, здобути боєприпаси, Христовий ходив походом на Гадяч, ліквідовував радянську владу в околишніх селах, готувався до зустрічі військ Директорії. Але цього не сталося. Симон Петлюра не зміг звільнити Лівобережжя, під ударами ворога він змушений був відступати на захід.

В липні 1920 року на Полтавщину вступила 14 російська армія більшовиків, що йшла на так званий «польський» фронт, маючи завдання знищити на шляху свого просування повстанські загони. З наближенням цієї армії до повстанців Христового в Лютеньці приєдналися загони Масюти та Мандика - щоб дати відсіч наступаючій орді.
20-22 липня 1920 року під Лютенькою відбувся жорстокий бій. Частини 14-ї армії цілий день атакували село, але не могли його взяти. 22 липня росіяни почали гарматний обстріл Лютеньки. Запалали хати, закричали поранені. В селі - паніка серед населення.
Ворожа піхота пішла в багнетну атаку. Повстанці, у яких скінчилися набої, відбивалися вилами й ціпами.
Село було спалене. Населення, яке не встигло втікти у ліси, знищене.
В цьому бою загинув отаман Масюта та рідний брат Леонтія. Говорять, що серед полонених повстанців, була й сестра Христових, красуня Наталка. Вона нібито не була розстріляна, а вивезена до Москви. Її слід загубився.

Поразка під Лютенькою не спинила повстанського руху: Христовому вдалося зберегти свій загін, переформувати його і продовжити боротьбу.
Але тепер йому було набагато важче. На фронтах бойові дії закінчувалися. Вся сила більшовицьких армій тепер була кинута проти «внутрішнього» ворога: Махна, Григор’єва, Христового.
До речі, кілька слів про один досить цікавий епізод. На початку серпня 1920 р. Зіньків і околишні міста і села взяла армія Нестора Махна.
Христовий відрядив до Махна делегацію: просив допомогти амуніцією, зброєю і боєприпасами. Махно це прохання задовольнив, незважаючи на те, що політична орієнтація двох ватажків була різна. Нестор Махно - анархіст, політичний противник Симона Петлюри, Леонід Христовий - його гарячий прибічник. Але обидва вони були ватажками повсталих українських селян, а ворог був спільний - російські більшовики.

Христовий розширює район своїх дій: повстанці діють від Гадяча до Диканьки, від Зінікова й Опішні до Миргорода й Комишні. Загони Христового, озброєні гвинтівками й кулеметами, ліквідують большевицьку владу, громлять продовольчі загони, що грабують селян.
Ось один промовистий факт, описаний в офіційній «Історії міст і сіл Полтавської області»:
«У квітні 1920 р. за рішенням Зіньківського повітпродкому в Полтаву відправили 1500 голів великої рогатої худоби, відібраної в куркулів. Худобу охороняв загін міліції на чолі з Д.П.Церковним. В Опішні на загін напала банда Христового. Але Д.П.Церковний при підтримці місцевої міліції відбив спроби бандитів захопити худобу» (с.357)...

Христовий зі своїм загоном «гуляв» більше двох років, включаючи весь 1921 рік. Зима 1922 року була тяжкою для повстанців. Усе сильніше їх тиснули більшовицькі загони, все менше їх ставало.
Розв’язка настала в березні 1922 р. в с.Загрунівці Зіньківського району: Леонтій Христовий із побратимами був оточений у хаті, де ночував, і загинув у нерівному бою.
Названий вже свідок твердить, що бачив труп Л.Христового у Зінькові, де він був похований на місцевому кладовищі після таємної церковної відправи.
Згодом могилу розрівняла влада, але люди насипали її знову.
В Лютеньці ще й досі ходять чутки, що Леонтій живий, що хтось бачив його вже після 2-ї Світової війни...