О. Марченко. Повстанець Христовий

 

Рік 1920. Російські большевики нанесли поразку українським петлюрівським військам і один із комуністів, Лісовий, чванився, що це його заслуга, бо нібито в нього було 50 тисяч озброєних людей десь у лісах за Гадячем на північ.
Завівши свою владу, большевики почали забирати від селян хліб. Таке поступування збільшило невдоволення, що й було причиною повстання проти них.
Під лісом розлягалося велике козацьке село Лютенька. Воно було дуже велике, мало біля 9-сот хат і чотири муровані церкви. Історія цього села стара, ще з часів козаччини. Лютенчани заявили большевикам: “Дайте нам одяг, взуття, а ми дамо вам хліб, але не даром”. Большевицька банда, яка звала себе “робочими”, постановила присмирити селян та силою відібрати хліб.
Це й було причиною подій, які глибоко увійшли в мою пам’ять. Це історія одного з багатьох сіл, що вже в перших днях большевицького “господарювання” перетворилося в руїну.
Про поведінку большевиків знали селяни добре з подій довколишніх сіл. Знали, як большевики поводяться з селянами, знали про знущання над безборонним народом, знали також про знасилювання молодих дівчат, жінок. Перед ними стояла проблема: або виконати наказ большевиків, або ставити рішучий спротив. Козак Хрестовий 1 вибрав останнє: збройним спротивом можна врятувати село від неслави. Зброєю можна врятувати козацьку честь та висказати волю народу.
Коли “рабочі” показалися вперше, їх було легко відігнати, бо це була мала група, яка не сподівалася збройного спротиву. Вслід за цим “рабочі” спровадили на допомогу військо, але зорганізована, хоч мала група Хрестового не допустила вдруге большевиків, а навіть завдала їм великих втрат. З поміччю большевикам прийшла артилерія. Хоча лютенці не мали гармат, однак бій тривав цілих чотири дні. Втрати в людях були великі. Село зазнало спустошення і майже ціле було спалене. Для оборонців не було ради. Вони були змушені покинути село і піти у ліс. Подібно, як за татарських часів. Але в цьому випадку це не було літо, а пізня осінь.
З хвилиною втечі оборонців у ліс, большевики стали панами Лютеньки. Їх не вражали згарища й руїни. Вони мабуть і привикли господарювати серед руїн. Першим їх завданням було зібрати всі останки харчів. Під час шукання за здобиччю, вони застали ще в недогорених хатах кількох стариків, що не мали сили втекти до лісу. І тут вони виказали себе “гідно”. Тих, котрі не хотіли, або не могли вийти, залишали в хатах, підпирали двері кілками, щоб унеможливити втечу і підпалювали хату. Полум’я осушених попереднім вогнем хат, зойк вмираючих в обіймах вогню, були свідками відступаючих “визволителів”, які тягнули пограблене все за собою. Лютенці в недалекому лісі не мали сили на відплату відступаючим.
Цей образ глибоко врився в пам’ять повстанця Хрестового. Він чув також і крик своєї дівчини, яка залишилася при хворому батькові, бо (він) не міг і не хотів залишити своєї хати – власности його дідів, прадідів. Коли большевики залишили село, Хрестовий довго шукав за Анною, яку знайшли опісля з кількома дівчатами утопленими в криницях. “Ні, не зловлять вони мене живим!” – скрикнув Хрестовий і подався в ліс до своїх друзів-повстанців.
Лютенці жили ще довго в лісі. Вістка про Лютеньку рознеслася по цілій Полтавській губернії. Перестрашені люди в довколишніх селах віддавали хліб большевикам.
В той час я перебував у Гадячі. До нас час від часу доходили вістки, що Хрестовий із невеликою групою повстанців робив наскоки на чекістів, які повернулися до села, щоб не пустити селян на їх подвір’я.
Минула зима, що своїм білим покривалом держала в укритті довго ще свіжу кров, згарища та селянські обгорілі плуги та інше майно власників, які тепер жили в криївках, захованих в селі, або в лісі. Тільки недогорілі стовбурі ставали неначе вищі і своїм чорним кольором вказували на те, що тут була забудова Семена Петровича, а дальше, – Хведора Івановича.
На весні люди почали поволі вертатися до села. Чейже треба і город впорядкувати і поле засіяти. Чекісти нічого не говорили селянам, їхньою ціллю було знищити Хрестового і других повстанців. Село однак цілковито відділено від зовнішнього світу. Мешканцям не вільно було виходити з села і ніхто з довколишніх сіл не мав права увійти до Лютеньки. З заходом сонця, всі мусіли бути в селі і аж ранком можна було їм виходити на поблизькі ниви. Не згадуючи вже про такі речі, як потребу взуття чи господарського приладдя, селяни відчували великий брак хліба й соли.
Гурток повстанців меншав. Деякі ночами перекралися і пішли у далекий світ, щоб там, під прибраним ім’ям знайти працю. Життя для селян і повстанців ставало щораз то тяжче. Відірвання від світу, кормлення чекістів, а рівночасно їх знущання щораз більше дошкулювали лютенцям.
Хрестовий знав тільки одне – йому треба боротися до останку. Він не міг спокійно глядіти на ці знущання. Йому ні на хвилину не сходив з пам’яті крик старців, які згинули в полум’ях вогню. Він переховувався часто в лисячих норах. Між лютенцями знайшовся зрадник, який виказав місце перебування Хрестового, однак не знав про другий ще вихід лисячої нори. Чекісти спільно з частиною війська обступили ліс. Усі відомі входи до лисячих нір большевики запалили, щоб при допомозі диму дізнатись про другий отвір. Застосували, отже, такий спосіб, як це робиться під час ловлі лиса.
І дійсно, в другому виході появився Хрестовий і на вид большевиків заявив: “Я отаман Хрестовий!” Після цього почалася коротка стрілянина. В Хрестового не стало набоїв, однак він не здавався. В рукопашному бою він згинув від ударів прикладу рушниці.
Остання подія мала місце в літі 1921 року. Після смерти Хрестового чекісти залишили село. Люди відітхнули по довгих місяцях облоги. Мені тоді прийшлося їхати з Гадяча в недалеке село, і хоч село Лютенька не було по дорозі, то все ж таки я завернув туди, щоб оглянути це місце спротиву.
В той час усе було знищене. Криниці, в яких знайдено тіла затоплених дівчат, були закриті дошками. На диво, залишилась цілою тільки школа, якої учитель-очевидець розповів мені про усі подробиці.
Таких твердинь, як село Лютенька та повстанців, які боролися до останку, як Хрестовий, в Україні на той час було багато. На жаль, не було тільки людини, щоб усю ту силу спрямувала у всецілий національний зрив. Чи поставив хто Хрестовому бодай хрест на його могилі, – не знаю. Знаю тільки те, що в пам’яті Лютеньки і околиці Хрестовий залишиться на довгі часи, як борець проти большевиків в обороні свого рідного села.
Мені відомо також, що прислужник Лісовий згинув відтак з рук комуністів, хоч він був вірний їм. Москалям вистачало те, що він був українцем.


Примітка

1. Зустрічається і така форма подання прізвища отамана.