Розпочавши в травні наступальні операції проти більшовиків, Добровольча армія генерала Денікіна в липні 1919 року підійшла до Чигирина 88. Похід червоної орди був зупинений походом орди білої. Згадують сучасники: «Під час наступу денікінців в часі, коли Коцура в Чигирині не було, заскочила туди якась червона частина, переодягнена в денікінську форму з погонами. Зібравши юрбу людей «офіцер» став агітувати за «єдіную і недєлімую Русь» і за – «смерть большевикам». Слухачі з холодком віднеслися до «єдіної – недєлімої», але горячо стали нарікати на большевиків. (...) Тоді червоні «денікінці» загнали щось коло 60 душ чоловік і жінок у помешкання і повбивали їх шаблями і багнетами» 89. Влітку 1919 р. напередодні приходу денікінців. одної “місячної ночі в місто в’їхав обоз красних. Попереду хтось ішов і вказував, в яку хату заходить. Людей забирали в приміщення сучасної міліції. Там рубали… Кров текла через поріг.” Так червоноармійці відомстили міській самообороні, яка перед тим, вдень, дала бій під містом в районі села Галаганівки передовим червоним частинам 90.
В серпні Чигирином оволоділи денікінці 91. При вступі до Чигирина партизани дали бій денікінцям, а ті у відповідь обстріляли місто з гармат 92. Білогвардійцям не вдалося ліквідувати збройних сил «Чигиринської республіки», які відійшли в район Вовчого Шпиля. На Воздвиження, 27 вересня денікінці ввійшли в Суботів 93. Свирид Коцур провів мобілізацію в сусідніх селах, вибив денікінців із Суботова 94. За закликом С. Коцура у селі «відбули сільський сход, сказав, що хто не піде проти Денікіна – сам зарубає». Денікінці знову атакували село з боку «Іванькової гори», але вогнем трьох кулеметів з вітряка коцурівці наступ відбили 95. Згадує двоюрідній брат С. Коцура Григорій Феохтистович Горний: «Коцура Свирида мати і моя мати - це рідні сестри. Коли денікінці в Суботів зайшли, мати варила - ставила бражку. З річки зашуміли, та до Коцура. Він жив на горі, а я внизу. І вони вискочили, коней пустили в садок. Мати – брагу в річку, бо вона знала, що буде нехороше дєло. Кричать, що Степана (Коцура. – Авт.) зарубали. Він на коні прискочив, його шаблею голову зрубали. А я малим був, то в хату заглядаю, а вони крутяться там, сіли за стіл. А я в вікно піднявся та й кажу: «Комуністи, дайте їсти», вони кричать на мене. А я спугався, та в кропиву, де й сидів до самого вечора» 96.

Для боротьби з денікінцями більшовики зміцнювали свою агентурну сітку. До Коцура прибули зв’язківці – представники від командування радянськими військами Лівобережної України. В доповідній командуючого більшовицькими військами Колосова ЦК КП(б)У говорилося: «На правом берегу также восстановил связь с Чигиринским отрядом... В тоже время узнал, что повстанческое движение стремится использовать с одной стороны, петлюровщину, с другой стороны – махновщину. Как те, так и другие являются нашими врагами. Коммунистических сил в повстанческом движении было мало, если и были коммунисты, то не могли повлиять на массы, (...) так как отряды все политически ненадёжны, воспитать их в тылу невозможно; заранее предвиделась будущность их обезоружения, а посему всякое обезоружение отдельных отрядов должно пройти безболезненно, объединить их в одну единицу нецелесообразно».97
В липні – серпні 1919 р. в сусідньому Олександрійському повіті Херсонської губернії в тилу Денікіна рейдувала революційна Повстанська Армія України Нестора Махна. Штаб армії знаходився в с. Добровеличківка 98. Свирид Коцур налагоджує стосунки з «батьком», а у вересні вливається зі своїм загоном до Повстанської армії. На початку жовтня чигиринський відділ (1000 штиків та 10 кулеметів) був виділений разом з іншими загонами в так звану «Середньодніпрвську групу» 99. Денікінці констатували: «В Чигиринском, Черкасском, Каневском и Звенигородском уезде развилось сильное повстанческое движение крестьян против деникинских войск и уездной администрации. В окрестностях Чигирина крестьяне по первому зову Коцуры собираются для налётов на город и железную дорогу. Повстанцы имеют автомобили, миномёты, бомбомёты и другое военное снараяжение» 100. До Чигирина на боротьбу з повстанцями направлено до 2000 денікінців, в тому числі одна офіцерська рота 101. У кінці листопаду 1919 р. загін С. Коцура, що мав на озброєнні 4 чотирьохдюймові гармати та кулемети, захопив Чигирин. Білогвардійці відступили на Новогеоргіївськ 102. «Денікінським карним загонам, надісланим проти Коцура, ні одного разу не вдалося перемогти партизанів» 103.

Більшовики, зосередивши значні сили на Південному фронті, розпочали наступ проти денікінців. 1 лютого 1920 р. лінія фронту підійшла до Чигирина 104. Тили в денікінській армії практично були відсутні: там розгорілася активна партизанська боротьба. В доповіді командуючого білогвардійськими військами Новоросійської області генерала Шиллінга Денікіну від 11 лютого 1920 року читаємо: «...Широкой волной развивалось повстанческое движение на правом берегу Днепра, захватившие районы Черкасс, Чигирина, Кременчуга, Кривого Рога... Движение это создавало угрозу тылам войск Киевской области и быстро приближало момент разрыва железнодорожной связи между Правобережной Украиной и Северной Таврией (линия Долинская – Кривой Рог – Александровск была в руках Махно, а линия Бобринская – Знаменка – Екатеринослав проходила через район, уже давно окружённый сетью повстанческих организаций» 105.
Згідно Постанови Всеукраїнського ВРК від 9 січня 1920 р. «все поддерживающие ... предателей махновцев» повинні безжально знищуватися 106. С.Коцур отримує наказ вести полк на переформування до Глинська. Проте, порушуючи наказ, Чигиринський полк вирушив визволяти рідне місто в черговий раз від денікінців. Імітувавши наступ з боку Суботова, С. Коцур з основними силами атакував ворога з боку Янича (Іванівки) та Вершаць. Денікінці залишили Чигирин 107.
Більшовики все ж не покидали надії «приборкати» Свирида Коцура. На початку січня 1920 року зі штабу 14-ї армії до Чигирина прибуває із Кременчуга делегація в складі 5 осіб на чолі з політруком армії Звєрьйовим з метою поповнити склад повітового ревкому своїми людьми та об’єднати загін С. Коцура з Червоною Армією. Після спільного засідання обох «ревкомів» Свирид Дементійович наказав втопити новоприбулу владу в криниці. Помічник Звєрьйова зумів утекти до Новогеоргіївська. Опісля цієї події С. Коцур розпочинає вже відверту боротьбу з більшовиками, перемішуючи анархічні гасла з національними 108. Першим кроком «незалежного» Коцура було проголошення в Чигирині Наддніпрянського коша 109.
9 лютого 1920 р. в с. Яничі постоєм на ночівлю розмістилися частини третього кінного полку Запорозької дивізії армії УНР, що здійснювала похід тилами Червоної Армії. Згідно наказу по Дієвій Армії, запорожці погано поставилися до місцевого населення, хотіли «обеззброїти окремих партизанів» Свирида Коцура. За наказом чигиринського отамана запорожці були роззброєні місцевими повстанцями. Тоді по Дієвій Армії було видано наказ «всі відділи Коцура вважати за ворожі до нас і при нагоді роззброювати». Знищити Чигиринський курінь радив і Василь Чучупака. 10 лютого всі частини похідної групи армії УНР виступили проти Коцура. Полоненних Свирид Коцур повернув, але зброю та коней так і не віддав. 18 – 19 лютого частини Запорозької дивізії роззброїли коцурівську охорону м. Кам’янки 110. Полковник Стефанів, що вів перговори із Свиридом Коцуром, ось як його описує: «років з 28, в національному, що переходило в опереткове, убранню, фізично добре розвинений, він хотів робити вражіння на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, робило вражіння вмерлого міста. Влада Коцура поширювалась на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не визнавала і ставилася до нього одверто вороже» 111.

У лютому 1920 р. в Чигирині перебував один із загонів Нестора Махна 112.
Силами чотирьох полків піхоти, двох полків кавалерії та двох дивізіонів артилерії червоні невдало штурмували Чигирин 113. Лише 30 березня більшовикам вдалося розбити коцурівські загони. За офіційною версією С. Коцур був захоплений в полон і незабаром розстріляний на станції Знам’янка 114. У своїх спогадах І. Жураченко пише: «Коцур, расправившись со Зверьёвым и другими лицами, которые работали у Коцура по особому заданию... выехал из Чигирина в село Маржановку Знаменского района с целью пробраться к Махно, который в то время оперировал на Екатеринославщине. Когда Коцур прибыл в село Маржановку, то о его прибытии было сообщено на Знаменку командованию Красной Армии, был послан специальный отряд, который арестовал Коцура и его помощника, во время ареста Коцур и его помощник были ранены, поскольку они оказали сопротивление, и доставлены на ст. Знаменка, где были осуждены военно-полевым судом и расстреляны» 115. Проте численні свідчення очевидців та нововиявлені архівні документи ставлять під сумнів істинність версії про смерть Свирида Коцура. Секретар зі штабу Чигиринського куреня Кузьма Кулинич (с. Шабельники) розповідав, що під час арешту у Маржанівці «брат Свирида і товариш втекли, а Коцур не встиг на коня, бо був кривий. Красний командир до Коцура: «Ой, брат, де ти пропадав так довго». Поцілувалися. Коцура посадили на тачанку і поїхали на Знам’янку. В Знам’янці товариш (разом відбували політичне ув’язнення напередодні Першої світової війни. – Авт.), взяв табакерку іменну в Коцура і віддав одному паренькові. Його, як Коцура, і розстріляли. А Коцур пішов своєю дорогою – виїхав у Болгарію» 116.

Вже в травні 1920 р. загін Коцура (150 – 200 осіб) зробив спробу знову захопити Чигирин. «Налёт был организован в воскресенье под видом приезда на базар, оружие бандиты прятали на возах. Выставили на Каменной горе и кладбище секретные посты, в центре города подъехали к госбанку и продовольственным складам Упродкома и внезапно открыли стрельбу по охране складов». Охорона в паніці розбіглася. Лише через три години з Глинська прибула викликана кавалерійська сотня будьонівців і атакувала коцурівців на базарній площі. Коцурівці змушені були відступити. 12 полонених повстанців були розстріляні. У спогадах І. Жураченка керівником цього нападу називається Петро Коцур, проте автор спогадів був одним з розповсюджувачів легенди про смерть С. Коцура, оскільки живий Свирид міг би багато розповісти про співробітництво «старих більшовиків» з ним як з «бандитом» та «махновцем» 117.
16 липня 1923 р. начальник особливої групи ДПУ УРСР Мартинов повідомляв: «16 июня 14 часов. По имеющим сведениям банда Коцуры количестве шестнадцати человек перешла из Чёрного леса в Нерубаевский лес» 118. Далі прослідкувати долю залишків Чигиринського полку практично неможливо. Навіть свідчень про ліквідацію цього загону органи радянської влади не залишили. Ймовірно, коцурівці або легалізували своє життя в іншій місцевості під іншими прізвищами, або все ж таки змогли емігрувати за кордон.
На тлі історичних переказів та легенд відстежується ще одна розповідь суботівчан: нібито якийсь «такий білий чоловік» приїжджав вже у 1980-их роках до Іллінської церкви, що в Суботові, на цвинтар, відвідував могили, де поховані «його (Свирида. – авт.) брати». Як кажуть суботівські старожили, той чоловік був дуже схожий на Свирида Коцура 119.

Таким чином, життя і діяльність Свирида Дементійовича Коцура були відображенням тих протиріч в українському суспільстві, що змушували іти «брат на брата». Еволюція поглядів С. Коцура: від активного соціаліста-революціонера та політичного злочинця за царату до організатора Вільного Козацтва, а згодом – повстанського отамана, командира червоного полку, анархіста свідчили про практичну відсутність в середовищі українського селянства періоду революції та громадянської війни стійких політичних переконань. Селяни, у тому числі і їх отамани, жили за принципом: «Моя хата з краю, я нічого не знаю», але не могли допустити у свою господу «чужого»: чи то німецьких окупантів, чи то більшовицькі частини. Користуючись ситуацією, завойовникам було легко посіяти розбрат поміж окремими «республіками», змусити воювати їх одна з одною до повного виснаження, щоб згодом остаточно приборкати «політичний бандитизм». Проте це коштувало для української нації на початку ХХ століття чергової втрати державності та значних людських жертв. Тільки протягом 1919 - 1926 р. р. населення Чигирина скоротилося з 16 545 чоловік до 7 954 жителів 120.