Незважаючи на цілий ряд публікацій статей, досліджень, збірників документів, Національно-визвольні змагання українського народу початку ХХ століття до цього часу залишаються білю плямою в історії державотворення, а значна частина матеріалів цього періоду під грифом “таємно” зберігається в архівах спецслужб. Одною з таких мало вивчених тем є утворення і діяльність на півдні колишньої Київської губернії Холодноярської республіки, яка найдовше в Україні залишалася осередком боротьби з більшовицьким режимом.
Спроби більшовицького уряду силою зброї здобути, за висловом Леніна, “хлібородні місцевості і райони добування вугілля” в Україні в 1918 – 1919 рр. не увінчалися успіхом 1. Український селянин не поспішав віддавати хліб та йти в “світле майбутнє” - комуну. У відповідь на численні селянські повстання в травні 1919 р. “на Україні російські більшовики оголосили “червоний терор” для всього українського населення, а особливо селян” 2. Червоний терор передбачав комплекс заходів, покликаних розколоти українське суспільство, знищити збройні формування, залякати слабкодухих.
Згідно постанови Ради Робітничо-Селянської Оборони України від 17 липня 1919 р. про придушення “куркульських білогвардійських заколотів на селах” губкомам надавались права оголошувати цілі райони на військовому становищі, утворювати там ревтрибунали; в селах вводилась кругова порука; дозволялось брати заручників, а “у випадку контрреволюційного виступу заручників розстрілювати”. Щоб примусити селян скласти зброю, вводилась блокада сіл, на непокірні села накладалася контрибуція. Рекомендувалося виселяти повстанців та конфісковувати їх майно 3. Українське село потерпало від численних реквізицій продовольства, майна та худоби, мобілізацій чоловіків до різного роду армій. Потерпала від цього і Чигиринщина, де влада могла змінюватися по кілька разів на день. Найяскравішим прикладом терору того періоду стала відома посеред старожилів Чигирина так звана “Варфоломіївська ніч”. Влітку 1919 року у відповідь на вчинений збройний опір чигиринської міської самооборони червоноармійська частина здійснила в старій гетьманській столиці криваву різанину. В ніч з 28 на 29 липня 1919 р. одної “місячної ночі в місто в’їхав обоз красних. Попереду хтось ішов і вказував, в яку хату заходить. Людей забирали в приміщення сучасної міліції. Там рубали… Кров текла через поріг” 4. Тоді загинуло від 200 до 280 чоловіків 5.

Не поліпшилася ситуація в Україні і після розгрому військ Денікіна. Терор і репресії щодо мирних жителів ставали звичним явищем. У відповідь на скарги населення на тилові частини, “викриті в насильстві (…), пограбуваннях мирних жителів”, 9 травня 1920 року було видано наказ по тилу Червоної Армії, в якому відмічалося: “Кожний начальник загону, який діє проти бандитів, повинен пам’ятати, що він повинен розправлятися з бандитами, спійманими зі зброєю в руках, найжорстокішим чином розстрілюючи їх на місці і конфіскуючи майно як бандитів, так і тих, хто приховує їх” 6.
Таким чином, українське село залишалося в руках каральних загонів, які могли без суду карати винних і невинних, не несучи ніякої відповідальності, збагачуючись конфіскованим майном, підтримувати і захищати неіснуючу на селі радянську владу. Полишений сам на сам з терором різноманітних військових загонів та формувань з метою самозахисту український селянин брав у руки зброю. Села ставали військовими базами повстанських підрозділів і загонів самооборон.

На зберіганні в архіві Управління Служби безпеки України в Черкаській області знаходиться архівна справа за №1083 на учасників т. зв. Білоярського полку (загонів самооборони ряду сіл дніпровського узбережжя Чигиринщини) “Щириці Я. О., Романенка Ф. А. та інших”. Справа ця порушена проти одного з отаманів Холодноярської бригади армії УНР – командира Білоярського полку Якова Опанасовича Щириці (Мамая) через вісім років після ліквідації основних повстанських відділів на Чигиринщині і загибелі практично всіх керівників цього руху.
Яків Опанасович Щириця народився 8 жовтня 1887 року в с. Боровиці Чигиринського повіту 7. Навчався разом із майбутніми холодноярськими отаманами братами Чучупаками в двокласній Головківській учительській школі 8. По її закінченні у 1906 – 1914 роках працював учителем у селах Бужині та Тіньках Чигиринського повіту 9.
З 1914 року – на військовій службі. 1 червня 1917 року по закінченні Київської військової школи отримує звання прапорщика, і вже як офіцер, приймає участь в українізації царської армії, де “ріс з кожним днем все більше самостійницький рух”. У січні 1918 року Яків Щириця був обраний “спочатку в полкову раду” 312 Васильківського полку 26 армійського корпусу, що стояв в с. Стульніканах (Румунія) на австрійському фронті, а “згодом безпосередньо брав участь в дивізійних зборах представників полкових рад”, де, за рекомендацією комісара 78 дивізії Пивовара, був обраний головою ради цієї ж дивізії. За словами Якова Щириці, “до того часу в середовищі українців-солдат почалося бродіння проти “кацапів”, і мені, як голові ради, доводилося багато надавати уваги тому, щоб не допустити розправи з росіянами. Крім того, мені і раді доводилося боротися з ненормальними взаєминами між солдатами і офіцерами нашої дивізії”. За свідченням голови Корпусної Ради 26-го Українського корпусу, “Яків Щириця, будучи Головою Ради 78-ї пішої Української дивізії добросовісно працював, віддававши багацько сил організаційно роботі і, не дивлячись на те, що яко учитель мав право увілитись з війську, оставався на чолі організації до того часу, коли вся дівізія вийшла з фронту на Україну. Вважаючи в особі Щириці енергійного працьовника, Корпусна Рада 26-го Українського корпусу підкреслює велику його здатність до організаційної і агітаційної роботи ” 10.
Наприкінці лютого 1918 року згідно з розпорядженням начальника штабу 78 дивізія через румунську територію до м. Кам’янця-Подільського. По дорозі вона була роззброєна гетьманськими військами. Її командний склад під арештом направили в місто Борщів. Два тижні пробувши в Борщові, Яків Щириця утік і наприкінці березня чи на початку квітня ст. ст. того ж року повернувся додому в с. Тіньки. Відразу по поверненні він розпочав учителювати.
Влітку 1918 року Я.Щириця заарештований гетьманцями, обеззброєний і направлений в розпорядження чигиринського коменданта Жука Григорія Амбросійовича, “колишнього шкільного товариша по Головківській двокласній школі.” Однак, був звільнений комендантом “під чесне слово” 11.
24 – 27 квітня 1919 року на повітовому учительському з’їзді Я.Щириця був обраний членом шкільної ради 12. У травні того ж року, після ліквідації повстання Григор’єва, загони якого на короткий час захопили Чигирин, Яків Щириця “тимчасово завідував Чигиринським відділом народної освіти” 13. Перебуваючи на цих посадах, він “проводив лінію позбавлення всіх росіян права вчителювати в Україні, мотивуючи свою думку тим, що кацапи завжди вимагають більшої зарплати, через це селяни незадоволені учительством, а тому і до нас, українців, ставляться вороже; а також і тим, що під час учительської конференції в тому ж році в травні чи червні місяці відверто виявив свою самостійність до того, що після закінчення конференції було заспівано “Заповіт” Шевченка, після якого Щириця запропонував проспівати “Ще не вмерла Україна”, що видно із протоколу” 14.
Влітку 1919 року з ініціативи члена повітового бюро УПСР І. Ф. Торопа Яків Щириця вступає до лав партії соціалістів-революціонерів. За його словами, “знайомству з (програмою УПСР. – О. С.) сприяли виключно виступи в перші роки революції – 1918 – 1919 р. р. – на громадських слуханнях села Тіньки місцевого жителя, старого есера Мірошниченка Харитона Івановича” 15.

На початку осені 1919 року в Чигирині господарювали загони анархо-комуніста Свирида Коцура, а потім – денікінці. “Приблизно з жовтня 1919 року, – розповідає Я.Щириця, – я розпочав вчителювати у своєму селі Тіньках, не перестаючи водночас переховуватися, коли це було потрібно. Жалування ніхто нікому не платив. В тому ж жовтні місяці почали з боку Денікіна і Коцура проходить напади на села з метою вилучення продуктів і залучення в свої ряди молоді. Відбиралась також зброя. На село Тіньки в жовтні 1919 року напав загін в кількості 12 чоловік. Селяни с. Тіньки виступили проти загону, відібрали взятих коцурівцями коней і 2 чоловік взяли в полон, покінчили з ними самосудом. З цього моменту почалась організовуватись в с. Тіньках самоохорона, на чолі якої став я, як офіцер. Охорона ставила перед собою завдання захисту села від Денікіна і Коцура, для чого виставлялись навколо села чати. Зброя була принесена з фронту і охорона складалася виключно з тіньківців різного віку.”16
У жовтні 1919 р. у с. Матвіївці з ініціативи штабу Холодноярського гайдамацького полку був скликаний повітовий селянський з’їзд. У його роботі взяли участь представники всіх волостей, окрім Рацівської. Керував з’їздом член УПСР та представник холодноярського штабу Логвин Панченко. На з’їзді вирішено поставити С. Коцуру ультиматум – протягом трьох днів скласти зброю. До радянської влади з’їзд поставився вороже. Ймовірно тоді ж вирішено розпочати масову організацію в населених пунктах Чигиринщини загонів самооборон. Після з’їзду холодноярці повели наступ на Черкаси, де були денікінці. Поміж Леськами і Червоною Слободою Черкаського району відбувся бій. Холодноярці були розбиті, частина з них пішла назад в Холодний Яр, а частина повстанців розійшлася по домівках. Коли холодноярці поверталися назад, “то в селі Боровиці застали сотню Щириці Якова, який направлявся на допомогу Холодному Яру, але запізнився. Всього у Щириці було чоловік до 300”. Частина холодноярців разом із загоном Щириці пішла “назад до Лесьок – Худяків на допомогу селянству, що билося з Денікіним”. Однак, денікінці залишили м. Черкаси внаслідок наступу з боку Золотоноші червоних частин. Сотні Щириці розійшлися по своїх селах, сам Щириця з Тінчанською сотнею пішов у Тіньки” 17.

Зрозумівши безперспективність боротьби з ворогом по одинці, з ініціативи Я.Щириці та під його керівництвом по селах Побережжя утворюються загони самооборони. У протоколі Шабельницького сільського сходу читаємо: “1919 року листопаду 22 дня ст. cт. Шабельницький сільський сход Шабельницької волості Чигиринського повіту, скликаний цього числа нашим сільським старостою Іваном Бондаренком, згідно розпорядження громадян села Шабельники в кількості 300 осіб із загальної кількості 500 домовласників, які мають право голосу на сільському сході, де мали між собою нараду про прийняття рішучих заходів боротьби проти всіх можливих бандитів і грабіжників – вікнолазів, які останнім часом в нашому селі почали здійснювати безжалісні пограбування та інші можливі безчинства в жахливих розмірах: безжалісно грабувати і бити мирних громадян, палити їх майно, забирати коней, вчиняти непотрібну публічну стрілянину, лаяння, богохульство, бунти і таке інше, не лише вночі, а і серед білого дня, при чому операції свої стали здійснювати і в сусідніх селах волості, чого народ терпіти далі не в силах і його терпіння закінчилося. Достатньо обговоривши цю обставину, сільський сход знайшов, що для вжиття заходів боротьби проти всіх можливих бандитів і грабіжників, які наводять щохвилинно страх і жах на мирне населення своїми неймовірними вчинками і такими, що порочать цим всю громаду, необхідно заснувати в своєму селі охорону з місцевих громадян чесних, добросовісних і надійних, але не молодших 20 років”. До загону самоохорони на сході було обрано 285 осіб, “які поведінки і моральних якостей добрих, і ні в чому поганому помічені не були і виборам своїм відповідають. Охорона ця повинна називатися “охоронною сотнею села Шабельників”, якій наказуємо виконувати наступне: