Загони самооборони діяли в селах Тіньках, Адамівці, Шабельниках Боровиці. У випадку появи підозрілих загонів чати, виставлені в окрузі, підіймали по тривозі охоронні сотні села. Якщо ворожий загін чисельно переважав сільську самоохорону, за допомогою вістового підіймалися навколишні села. Таким чином, утворювався загін в декількасот осіб, який міг відбити напад більш серйозного противника. Із листа начальника Шабельницької охоронної сотні до Якова. Щириці (28.?.1919 р.): “Начальнику охоронної сотні села Тюнєк. Тільки що із села Боровиці кінний вістовий повідомив, що на с. Боровицю, а там і далі, наступає загін бандитів зі степу. Згідно цього повідомлення, яке, можна вважати, повністю відповідає дійсності, треба звернути увагу, тому у нас скликається по тривозі козацтво самоохорони, а тому просимо Вас з цим повідомленням відрядити на допомогу в с. Шабельники свій загін, підтримуючи постійний з нами зв’язок. Про наступне просимо повідомити з цим же вістовим.”19
Учасник тих подій Мина Дешевенко розповідає: “Керівництво всіма цими охоронами належало Щириці, який їздив по селах, виступав на громадських сходах із закликом (підійматися. – О. С.) на боротьбу з Коцуром і Денікіним з метою встановлення (...) Української самостійної республіки. На той час Щириця був людиною дуже розумною і користувався великим авторитетом серед населення” 20. Як стверджує сам Яків Щириця, оскільки радянська влада “із України відійшла, я не вважав, що вона може здійснити справу передачі землі трудовому селянству... До того ж я бачив, що переважна більшість селянства налаштована в бік петлюрівського руху, і я хотів і намагався відобразити волю селянства. (...) Місцева Тіньківська влада була однаковою і в час дій “Білоярського полку” і належала, головним чином, загальним зборам жителів села” 21.

Існування загонів самоохорон дозволило захищати села від нападів до лютого 1920 р., коли загони самоохорони відбили черговий напад полку С. Коцура. Після бою, розповідає Щириця “я захворів черевним тифом і лікувався 7 тижнів, а самоохорона зберігалась “по інерції”. Коли коцурівці взнали про дійсний стан з нашою охороною, то знову почали висловлювати наміри напасти на наше село; була, між іншим, моя голова оцінена ними в 30 тисяч рублів” 22. Водночас, у серпні 1920 року наказом по частинах Червоної Армії Південно-Західного було оголошено мобілізацію громадян 1896 – 1900 років народження 23. Холодноярський повстанком прийняв постанову всіляко перешкоджати її проведенню 24. Тоді ж до Якова Щириці прийшло близько 15 охоронців, які потрапляли під оголошену більшовиками мобілізацію. На спільній нараді було вирішено іти не на збірний пункт до м. Кам’янки, а в Холодний Яр. Однак, після декількох днів переховування в Боровиці, мобілізовані вже в кількості 60-70 осіб зібралися в Білому Яру, що в с. Тіньках. “На цих зборах знову вирішили організувати самоохорону за зразком 1919 року і ухилятися від мобілізацій, хто б їх не проводив, а також відбиватися від банд.”25 Саме тоді “з метою приховати справжнє прізвище” Яків Щириця почав користуватися псевдонімом “Мамай” - прізвищем своєї матері 26.
З розповіді Якова Щириці, “охорона, організована повторно в серпні 1920, складалася з молоді – селян не тільки села Тіньок, а й частково – Бужина. Були і з інших сусідніх сіл, а ставили своїм завданням захист не лише Тіньок, але і інших сіл від коцурівців. Охорона зробила собі дерев’яну печать з написом “Білоярський полк” і я, таким чином, був командиром цього полку, який чисельністю доходив один раз до 150 чоловік. Полк в свою чергу ділився на декілька сотень від 15 до 20 осіб в кожній. Було вже і жовто-блакитне знамено з написом: “Хай живе Україна”, здається. Був штаб полку, вірніше, збиралися його організувати. Політичною нашою метою було наступне: організувати широкий повстанський рух (...) для самозахисту, оскільки одночасно на Чигиринщині відсутня була певна влада, а домінуюче становище займав Коцур. Вступати до нашого полку ми нікого не примушували”27.
Штаб загону розмістився в приміщенні школи. Начальником штабу було призначено Гринька Андрія Мартиновича, студента Харківського сільськогосподарського інституту, який називав себе “начальником чи помічником начальника штабу петлюрівського отамана Гулого-Гуленка” 28. Влітку 1920 року з метою залучити на свій бік Білоярський полк в Тіньки прибув начальник штабу полку Свирида Коцура капітан Леонтій Михайлович Коваленко. Проте Я.Щириця відмовився від пропозиції 29.
Відразу по організації полку за наказом його командира в різних напрямках були відправлені розвідувальні загони для з’ясування оперативної обстановки. Приблизно через два дні один із таких розвідзагонів захопив на Дніпрі баржу з мобілізованими до лав Червоної армії 30. Розповідає один учасник тих подій: “Всіх призваних і признаних здатними до служби з Черкас направляли по частинах, а також була направлена група прийнятих осіб 500 – 600 в місто Кременчук. (...) Нас повантажили на баржу, із Черкаської пристані буксирним пароплавом направили на Кременчук. (...) Коли доїхали по Дніпру в межі бувшого Чигиринського повіту, то під вечір навпроти села Тіньки пароплав сів на мілину і ніяк не міг знятися з мілини, так і зупинилися на нічліг. На світанку з берега Дніпра почулися якісь вигуки, і коли всі люди, які знаходилися на баржі і пароплаві почали розпізнавати, то вияснилося, що це банда. (...) банда з’явилася понад берегом Дніпра і почала кричати до команди пароплаву, щоб остання причалювала пароплав і баржу до берега, інакше вони будуть стріляти. Пароплав став рухатися з місця, але довго не міг цього зробити, але потім вирулив з місця і направився до берега. Причаливши до берега, банда віддала команду всім виходити з баржі на берег. Всі мобілізовані вийшли на берег і були вистроєні в шеренгу бандою і нею оточені. Банда обшукала пароплав, забрала весь провіант, а всі мобілізаційні документи тут же спалила. (...) Після цього банда повела нас в село Тіньки колишнього Чигиринського повіту, де призупинила на відпочинок. Сюди через деякий час з’явився в присутності попа сам отаман банди (як там говорили) якийсь “Мамай-Щириця”, який виступив до мобілізованих з такими словами: “Куди ви, добродії, ідете? На Сибір? Кацапщину захищати? Кого ви слухаєте? Треба захищати свій рідний край, а не кацапщину” і т. д. і т. п. Після своєї агітації цей отаман звернувся до призовників з наступними словами: “От що, шановні добродії. Мені зараз нема часу довго балакати, що ви й самі бачите, коли між вами є чесні й предані своєму краю, то, будь ласка, скажіть мені, хто тут між вами ті, як вони себе називають “добродєтєлі” – комуністи”. Після цього серед мобілізованих помітний був (...) шум, а також чути були слова невідомих мені призивників: “а ну виходь, чого ти тут сидиш”, а також було чути такі слова також невідомих мені осіб: “а ну, жиде, чого сидиш, виходь”. І таким чином тут же бандою було забрано чоловік 5 – 6, точно не пам’ятаю, людей, в тому числі євреїв, і відведені від нас. (...) Протримавши нас решту, банда до вечора і сам почала розходитись, а нас розводити по селу на нічліг по дворах. Я скористався цим випадком, вирушив з місця і прийшов назад в Черкаси наступного дня” 31. Яків Щириця віддав наказ відправити командний склад мобілізованих до Холодного Яру, а “решту вивести за село і відпустити”. Однак, того ж дня комсклад був “перевезений на якийсь Дніпровський острів і там розстріляний” 32.
У серпні того 1920 р. полк пішов з розвідкою до Чигирина з метою довідатися про перебування там військових частин. Біля яру поміж селами Гущівкою і Кожарками його почали обстрілювати коцурівці. Двох чоловік з полку було взято в полон. Водночас, тими, хто наступав було спалено, декілька кожарських дворів. Через декілька днів після цього розвідка донесла, що в Чигирині ніяких військових частин немає. Користуючись цим, полк увійшов до Чигирина, де й пробув два дні. Потім білоярці пішли на Адамівку – Подорожнє – Клочкове. Довідавшись, що на них із Крилова наступають двома частинами – Дніпром та сушею – червоноармійські підрозділи, почали відходити. У селі Тарасівці червоні наздогнали Білоярський полк і почали його обстріл 33. З трьох бронепароплавів Дніпровської флотилії, які йшли з Києва на врангелівський фронт, був висаджений десант 34. Протримавшись біля години, загін Якова Щириці в більшості розбігся в напрямку Адамівки, Бужина і Тіньок. Червоні захопили Тіньки і почали палити хати повстанців. Згорів і двір отамана Щириці 35.

Під час бою штаб Білоярського полку намагався зв’язатися з Холодним Яром, але допомоги від нього так і не отримав. Залишки полку (17 осіб) з метою “самозбереження” на чолі з Я.Щирицею пішли до Холодного Яру 36. Отаман Холодноярської бригади Іван Деркач запропонував білоярцям залишатися у її складі самостійним підрозділом і запросив Я.Щирицю наступного дня на нараду. В її роботі, окрім отамана, брали участь Юхим Ільченко, Семен Чучупака та сотники. На нараді було вирішено для налагодження зв’язку зі штабом Симона Петлюри послати до нього делегацію на чолі з Юхимом Ільченком. Вирішено просити Петлюру про надання фінансової допомоги та допомоги спорядженням. Розглядалося також питання військової дисципліни, оскільки спостерігалися випадки недбалого ставлення до обов’язків і дезертирство. Сотникам було запропоновано уважно придивлятися до новоприбулих. За для збереження своїх сил вирішено було вести партизанську війну з більшовиками, “всіляко заважати просуванню червоних частин.” Обговорювали питання постачання продуктами Холодноярського загону. Оскільки в розпорядженні повстанців було багато цукру, то вирішили здійснювати його обмін на їстівні припаси в селах Побережжя.
Наступного дня холодноярський загін вирушив за маршрутом Вовчий Шпиль – Черенече, звідки розпочав підготовку до наступу на м. Чигирин. Члени штабу бригади їздили навколишніми селами, проводили мітинги та сходи, закликаючи селян до повстання. Сформувавши разом із повсталими селянами загін близько 1000 чоловік, повстанці захопили Чигирин. В старій гетьманській столиці залишився невеликий загін на чолі з Юхимом Ільченком, який скликав загальні збори жителів міста і просив на них допомоги 37. 8 вересня в Чигирині були випущені й розповсюджені листівки, які проголошували ліквідацію “совіцької грабіжницької влади” і її перехід до Окружного Повстанського Комітету 38. Більша частина холодноярської бригади відразу ж по захопленню старої гетьманської столиці пішла на постійне місце своєї дислокації. 39
Дочекавшись в Холодному Ярі повернення загону Юхима Ільченка, повстанці вирушили в напрямку м. Черкас. Дорогою “по всіх селах збиралися громадські збори, на яких вказані вище особи виступали із закликом виступити проти Радянської влади ” 40. У селі Мошнах до холодноярців приєднався кінний загін отамана Голого (понад 60 осіб) та повстанський відділ отамана Товкача. Після спільної наради та мітингу за участю жителів Мошен розпочався наступ на м. Черкаси. Згадує Яків Щириця: “Вночі того ж дня ми вирушили на Черкаси в наступному порядку: берегом Дніпра йшов Голий із своєю бандою; з боку села Руська Поляна йшли холодноярці – це був правий фланг; між Голим і холодноярцями рухалися селяни Мошен та інших сіл. По дорозі на Черкаси холодноярці підіймали на повстання селянство. Я йшов зі штабом на правому фланзі, а мій загін розсипом між холодноярцями. До ранку ми підійшли до Черкас. Штаб і я залишилися біля села Руська Поляна, біля лісу. Зі сходом сонця розпочався наступ на Черкаси. З Черкас почалася стрілянина, при чому одночасно, як піхота, так і гарматні постріли з бронепароплава, що стояв на Дніпрі. Снаряди з бронепароплава попадали до штабу в тил тих, що наступали, це зразу внесло паніку в наші ряди і почався відступ. Куди пішли селяни і Голий, я не знаю, а холодноярці зібрали свої частини і направилися до Холодного Яру через село Кумейки. Під час бою був поранений в ногу Деркач, який знаходився в лаві. Я пішов також з холодноярцями. Коли дійшли, здається, до Худоліївки, в 4 верстах від с. Медведівки, Ільченко послав мене з моїм загоном розвідати Чигирин. Ми дійшли до села (нерозбірливо. – О. С.), побули там до ночі і вночі пішли в напрямку до Чигирина, звернули на полі біля села Тіньок і розійшлися, так як, на мою думку, повністю не було рації вести подальшу боротьбу” 41.
Приблизно через місяць після військової операції під м. Черкасами Я. Щириця зібрав на нараду актив загону (10 – 15 осіб), на якій передав командування отаману Скирді, що приїхав з Полтавщини 42.

Згідно кримінальної справи вже в листопаді 1920 року Я. Щириця покинув Чигиринщину. Однак, можливо, під час допиту він намагався приховати від слідчих своє перебування в Холодноярській бригаді. Так, в одному із більшовицьких документів йде мова, що 17 липня 1921 року, використовуючи право на амністію, здався більшовикам командир 1-ї Гайдамацької кінної сотні отаман Мамай 43.
Згодом Яків Щириця “пішов сам на Катеринославщину в м. Верхньодніпровськ, де поступив під своїм прізвищем учителем Куцоволівської семирічки. Вчителюючи, я (...) приймав участь в громадській роботі. В травні 1921 року Верхньодніпровський повітовий з’їзд послав мене членом Катеринославського Губернського Правління Ради робітників і селян, де я завідував культвідділом, виконував цілий ряд доручень по Губнаросвіті і культпросвіту. У вересні 1921 року я вступив до Катеринославського інституту і був одночасно призначений учителем 4-ї залізничної школи м. Катеринослава. У вересні місяці 1921 року новий губернський з’їзд мене звільнив від обов’язків члена Правління. По закінченні інституту, в жовтні 1924 року я був посланий Губвідділом наросвіти на стажування в Криворізькі педкурси. Був там помічником завкурсами і лектором по історії класової боротьби. З вересня 1925 року я перевівся на посаду помічника завідуючого (...) залізничного технікуму і був там по 27 жовтня 1926 року. До цього часу, 5 квітня 1926 року, я вступив в компартію кандидатом з дворічним стажем, приховавши своє минуле. Наприкінці жовтня 1926 року за сімейними обставинами перейшов в Дніпропетровськ на посаду учителя (...) робітничої школи 2-го ступеня на транспорті і викладача суспільствознавста в Зем. технікумі. Знаходячись на цій посаді, я був заарештований Дніпропетровським ОДПУ” 44.
26 серпня 1928 року уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ДПУ УРСР розглянув матеріали щодо “злочинної діяльності громадянина Щериці Якова Опанасовича”, яке полягало в організації в 1919 – 1920 роках повстанського руху проти Радянської влади на території колишнього Чигиринського повіту” побачив у його діях “наявність ознак злочинів, передбачених ст. 54 – 2 КК”, порушив кримінальну справу і постановив розпочати попереднє слідство по ній. Того ж дня було вчинено допит підозрюваному 45. За справою невідомою залишається дата та обставини арешту Якова Щириці; невідомо також, чому справа на нього заведена після восьми років перебування на легальному становищі, а не раніше.
Вже 18 грудня 1928 року, розглянувши матеріали слідства, “прокурор по суддогляду Шевченківської округи” визнає “досудове слідство досить повним, (і) що є підстави віддати обвинувачених під суд” 46. 19 квітня 1929 року відбулося закрите судове засідання Кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окрсуду, на якому звинувачувалися Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирієвич, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович за ст. 54 2 арт. КК. Незважаючи на визнання вини підслідним і апеляції до судових органів, суд виніс вирок: “Щирицю Якова Опанасовича, 42 років за санкцією 54 2 арт. КК до вищого заходу самооборони – розстріляти; від конфіскату майна як не імущого звільнити”. Дешевенка М. М. та Сіянка Г. П. було засуджено на “вісім років позбавлення волі з суворою ізоляцією кожного та конфіскацією майна на 10 крб. у кожного, а за силою амнестії 10 роковин Жовтневої революції для них як трудящих захід самооборони зменшити на половину”. Романенка Ф. А., Чубенка К. Я., Великого М. Г. та Великого С. І. рішенням суду позбавлено волі “на три роки з суворою ізоляцією кожного та конфіскацією майна на десять карб. у кожного... За силою амнестії 10 роковин Жовтневої революції захід самооборони зменшити їм всім на половину і залишити до відбуття по півтора роки позбавлення волі з суворою ізоляцією кожному”. Оскільки з урахуванням утримання під вартою чотири останніх особи відсиділи третину терміну, їх звільнили під розписку про невиїзд 47.
27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкасах вирок стосовно Якова Щириці приведено у виконання, а його тіло поховане на міському цвинтарі 48.

Вже вкотре підтверджується істина: “Переможців не судять, а судять переможених”. Постановою №44с-197 Президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року засуджених визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації 49.