Костянтин Завальнюк. Отаман-характерник Матвій Цимбалюк

 

Кожна епоха народжує героїв, життя та діяльність яких із часом стає легендою. Чимало таких героїв зродила щедра подільська земля, край (... ) легендарних уличів та тиверців, свободолюбивих берладників, козаків Данила Нечая та Максима Кривоноса, гайдамаків Івана Ґонти й Максима Залізняка, безстрашних бойових побратимів Устима Кармалюка… У цьому ж ряду і ім’я Матвія Охрімовича Цимбалюка, – талановитого та відважного повстанського командира доби Визвольних змагань 1920-х років, українського козака-характерника.
Народився Матвій Цимбалюк 21 серпня 1891 року (за новим стилем) в багатодітній селянській родині Охріма Івановича та Єпістимії Євдокимівни Цимбалюків в селі Іцка Брацлавського повіту Подільської губернії, яке згодом стало носити промовисту назву Столипіне (нині – с. Тарасівка Тульчинського району Вінницької області). Окрім Матвія, в сім’ї було ще шестеро дітей: сини Григорій (найстарший), Семен, Андрій, Юхим, Танас та дочка Мотря. З розповіді племінниці Матвія Цимбалюка, Надії Юхимівни, яка, мов справжня берегиня, з любов’ю оберігає та примножує усе, що пов’язане з ім’ям її дядька, стає відомо, що дід уславленого подільського отамана служив управителем лісів у графа Потоцького, був освіченою людиною, знав 7 іноземних мов. За чесну службу граф наділив його багатьма землями. Прабабуся отамана була знана як чаклунка. Її дар перейшов у спадок до нащадків, насамперед, до правнука Матвія. До наших днів дійшли перекази про те, як у брацлавській в’язниці з його рук та ніг самі собою спали кайдани. Також Матвій Цимбалюк володів даром гіпнозу та передбачення, що не раз рятувало йому та його козакам життя. Розповідають, що досить часто Матвій, розкинувши карти, говорив своїм бойовим побратимам: “Чекайте гостей”. І дійсно, через деякий час в село налітали червоні карателі. Підтвердженням сказаного може служити і більшовицький документ від 15 грудня 1920 року: “Банда Цимбалюка в кількості 30 чоловік, з ручним кулеметом, щоденно входить в Столипіне, робились неодноразові облави, захопити поки не вдалося” (ДАВО, ф. Р – 2625, оп. 2, спр. 110, арк. 158).
Матвій Цимбалюк вирізнявся справедливістю та шляхетністю. Так, мешканці Тарасівки та інших сіл пам’ятають і досі, що отаман Цимбалюк не лише не дозволяв своїм козакам кривдити місцеве населення, а й змушував різних любителів дармового повертати награбоване у селян майно. Тому-то Матвій Цимбалюк, який добре знав ціну заробленого важкою працею селянського хліба, за самою своєю природою не міг миритися з будь-якою несправедливістю. Так, ще у царській армії, коли він служив у 50-му Кубанському полку, Матвій заступився перед держимордою-офіцером за катованого ним солдата, через що, аби уникнути розстрілу, мусив утікати з війська.
Не міг Матвій Цимбалюк, як справжній волелюбний нащадок козацького роду, миритися і зі знущаннями більшовицької влади. Ось лише кілька скупих офіційних повідомлень, які все ж дають часткове уявлення про характер поведінки російських зайд. Так, у с. Кобилівка Брацлавського повіту (нині – село Зарічне Тульчинського району) п’яні червоноармійці 8-ї дивізії неодноразово били та грабували місцевих селян. В с. Гриненки (нинішнього Немирівського району) червоноармієць 133-ї піхотної бригади 45-ї дивізії Григорій Черемисов розстріляв із кулемета молоду жительку цього села Марину Буняк лише за те, що вона його не нагодувала. За відмову від сплати продовольчої контрибуції червоноармійцями були спалені села Копіївка та Шура. Така ж доля чекала і Журавлівку, жителі якої, доведені до відчаю знущаннями та непомірними поборами з боку червоноармійців, повстали. Одним з організаторів цього повстання був Матвій Цимбапюк.
На осінь 1920 р. загін Цимбалюка, який у той час співдіяв з отаманами Андрієм Костюком із с. Шури та Іваном Пушкарем із с. Жабокрича, нараховував 500 чоловік. 24 жовтня 1920 р. відділ Цимбалюка напав на продзагін, який у с. Журавлівці (нинішнього Тульчинського району) грабував місцеве населення. Близько 20 яничарів того дня наклали головою. Наступного дня червоні обстріляли з гармат Журавлівку, Шуру та Копіївку (внаслідок обстрілу останні два села повністю згоріли). Зазначені події послужили прологом до Журавлівського повстання, в ході якого Матвій Цимбалюк відіграв діяльну роль у мобілізації місцевого населення на боротьбу з більшовиками і організації опору.
І надалі повстанці неодноразово чинили напади на червоних окупантів та їхніх місцевих прислужників. Так, за офіційними данними, 27 листопада 1920 р. Цимбалюк захопив у полон 2-х червоноармійців, одного з яких було одразу знищено.
В лютому 1921 р. Матвій Цимбалюк увійшов до складу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Годзиківського… Відомо, що 25 березня 1921 року 60 козаків Цимбалюка вчинили наліт на частини 213 полку, що перебував у районі містечка Печери. У березні – квітні загін Цимбалюка поповнився втікачами з Красної армії, яких насильно мобілізували більшовики. Тоді ж загін Цимбалюка у с. Юрківці роззброїв залізничну охорону.
Квітень 1921 року, однак, виявився нещасливим для Матвія Цимбалюка та для повстанців Тульчинщини в цілому. 14 квітня в губернській газеті “Вісти” з’явилося коротеньке повідомлення про загибель отамана…
Мені вдалося знайти документ, в якому стверджувалося, що винуватцем смерті Матвія Цимбалюка був повстанець отамана Пушкаря Порфирій Залізняк, який ціною життя ватажка тульчинських повстанців сподівався заслужити ласку та милість із боку більшовиків. Однак, чи правдиві були свідчення Залізняка, добуті до того ж після його арешту в 1931 році?
Втім, існує й інша версія, з якою поділилася Надія Юхимівна Цимбалюк. Вірогідно, що отаман Цимбалюк не загинув, а інсценував власну смерть. Зрештою, ніхто не бачив отамана вбитим. До того ж, після війни селом циркулювали чутки про візит якогось незнайомця (відчувалося, що прибув здалеку), який цікавився родиною Цимбалюків… На жаль, ця версія так і не дістала свого логічного продовження.
Справу Матвія Цимбалюка у квітні 1921 року продовжив його молодший брат Андрій (народився 16 липня 1897 року), який до червня того ж року продовжував боротьбу з ворогом та 27 червня 1921 року разом зі своїми товаришами – Пантелеймоном Сеньком, Костянтином Гайдушнюком, семінаристом Федором Яськом із с. Столипіного та Григорієм Трималюком, братами Гаврилом і Андрієм Макодзьобами з с. Кобилівка був змушений піддатись на “амністію”, яка, проте, не врятувала від більшовицьких переслідувань.
Нині, як зазначалося вище, духовним спадкоємцем козацької слави братів Цимбалюків є їхня племінниця Надія Юхимівна. З нагоди 10-ї річниці незалежності України, за яку чималі жертви понесла і її родина, відновлення доброго імені та пам’яті про отамана Цимбалюка було б гарним подарунком для неї та її сім’ї.