ЧАСТИНА ПЕРША

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ

(від початку січня по кінець квітня 1920 р.)

 

Замість краси і добра, що їх сам Творець поклав в основу вселенної, людина створила таку химеру, про яку й не снилося творцям химер на фронтоні собору Паризької Богоматері.

І йому, Білогорові, судилося якраз пройти життєвий шлях під крилами цієї химери, коли насильство, брехня, зло були головними заповідями; коли людину вважалося тільки предметом, річчю, приналежністю того механізму, що творив зло, коли людину можна було вбити, спалити її житло, відняти в неї плоди її праці, визнати її ворогом народу, хоча вона ніколи й не думала бути ворогом свого народу, а врешті вирвати її з корінням з землі, в яку вона вросла, і жбурнути в пащу тайги, щоб проковтнула навік її життя і кості.

                                                                         Олексій Сацюк "ПТАШКА з ҐЕНУЇ".

 

1. Політичне становище й фізичний стан УГА в грудні 1919.

Під кінець 1919 року відроджена Українська Держава вступила в стан затяжної смертельної кризи. Уряд УНР подався в Польщу шукати азилю для себе, а може й союзника для дальшої боротьби з червоною Москвою.1 Рештки Армії УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка перейшли в денікінське, потім большевицьке запілля, у зимовий похід. Галицький диктатор Є. Д. Петрушевич виїхав з Кам'янця Подільського разом із штабом своїх урядовців до Відня на еміґрацію.

Галицька Армія залишилася без державно-політичного проводу (формально зв'язана т. зв. "зятківським" союзом з Денікіном), без запілля і без засобів до життя. Перед її очима згас той високий ідеал, за який вона з першої хвилини свого існування — серед нечуваних в історії воєн недостач у виряді, озброєнні, харчах, у воєнному й санітарному матеріялі — героїчно змагалася..

Епідемія висипного тифу перейшла вже була, щоправда, свій апогей, захорувань було щораз менше, але лікарні, касарні й приватні квартири були вщерть заповнені тими, що видужували з тифу всяких видів — людськими кістяками, що потребували особливої опіки, щоб прийти до сил. Про їх переміщення (транспорт) не могло бути й мови. По бриґадах гинула худоба, бо не було кому подати їй паші й води.2

В такому стані УГА її Начальна Команда під проводом. генералів Микитки й Ціріца лаштувалася до виїзду з Вінниці на південь, разом з недобитками військ московського білого денікінського генерала Бредова, не зважаючи на те, що карта білих була вже остаточно бита, й не оглядаючись на те, яка доля спіткає десятки тисяч галицьких стрільців, що залишалися на місцях.3

В яких умовах відбувалася ця катабаза Української Галицької Армії, про це розказують Бородієвич і Шкрумеляк словами, від яких читачеві мурашки лізуть по спині.

Бородієвич пише:

"Немалий клопіт мав я з перевозом хворих. У саперній сотні були хворі з тифозною гарячкою, які лежали без пам'яти, а надворі студень. Відставити їх до лічниці було неможливо, бо там не було місця: впрочім і лічниці відходили й також не могли забрати зі собою своїх хворих. Стрільці дуже просилися, щоби їх не оставляти. На підводи треба було взяти і харчі і саперське знаряддя. Перевезти хворих я хотів за всяку ціну. Сотня нараховувала тоді 39 осіб, з того 23 хворих, а між ними 8 тяжко". (Пор. "В чотирикутнику смерти", ст. 50).

В іншому місці він каже:

"Мені одно було неясне: Чи Начальна Команда брала до уваги це велике число стрільців, що залишалися по лічницях і що їх не було можливости забрати з собою з причини великих морозів і браку одягу. Вони залишилися по селах без найменшого заосмотрення. Можна сміло сказати, що ми в цей спосіб утратили по дорозі 50% стрільців". (Там же — ст. 54).

Ю. Шкрумеляк в оповіданні "Поїзд мерців" описує ось-таку понуру містерію в час переїзду УГА на південь, коли поїзд спинився в полі й одні стрільці носили дерево для паротягу, другі — користаючи з перерви в їзді — хоронили померлих у дорозі товаришів:

"Стрільці йдуть з лопатами, вибирають м'якше місце під гичкою й копають... Щохвилини перестають, тупають ногами і гріються в руки... "Виносити мерців! За порядком від першого воза! Списати на картці ім'я, назву, степень! Списати інвентар!" Санітари виносять трупи. Стягають з них чоботи, кожушки, плащі. Беруть папери й гроші. Черговий списує все: "Це для здорових, а це для родичів". Командам дає знак; скидають трупи в ями, засипають землею, снігом. Черговий видирає картку з нотеса й пише: "26 галицьких стрільців, 8 старшин. Вічна Вам пам'ять, Товариші!" (Пор. Ю. Шкрумеляк, цит. твір, ст. 54 і 55).

В дні виїзду Начальної Команди з Вінниці Ст. Шухевич дежав у лічниці хворий на тиф. Свої настрої в тій хвилині він передає такими словами:

"Тепер ми осталися між двома боєвими лініями. Хто цего не переживав, не може мати поняття, які почування переживає людина, опущена своїми, прикована до постелі важкою недугою, безсильна й безборонна, очікує приходу тих, про котрих чулися такі страшні оповідання, що на їх згадку волосся ставало дубом на голові. Цей стан можна прирівняти до стану того нещасного розбитка, який остався сам-один на розбурханому океані й бачить, як його товариші, спокійні й безпечні, на великому кораблі відпливають у далеку даль". (Пор. Ст. Шухевич — цит. твір, ч. III, ст. 134).

Велика частина старшин УГА була проти відступу НК на південь. Вони плянували рятувати УГА від катастрофи об'єднанням її з рештками військ УНР, що перебували тоді в районі Липовця — Животова. В опозиції до НК ці старшини створили т. зв. Колеґію старшин, що мала заступити УГА державно-політичний провід і конспіративно керувати її долею. Про неї пишуть два її члени — Ст. Шухевич і Дм. Паліїв.4 Шухевич твердить, що до складу цієї Колеґії входили: Шухевич — голова, отамани Лисняк і Бубела, чотарі Паліїв і Микита — члени. Пізніше вступили до неї від галицьких корпусів: отаман Ю. Шепарович, сотник Молещій і чотар Гачкевич. За твердженням Палієва, членами Колеґії були: Шухевич — голова, й члени: Лисняк, Молещій, Турчин і Паліїв, а від корпусів прийнято Шепаровича і Василя Чайківського.

Ця Колеґія поставила собі завдання: 1) Дати УГА який-небудь політичний провід, 2) Знайти контакт з Диктатором Петрушевичем, 3) Сконтактуватися з нашими повстанчими загонами й військами ген. М. Омеляновича-Павленка, 4) Нав'язати контакт з большевиками — "на всякий випадок". Про працю тієї Колеґії Шухевич пише:

"Отверто скажу, що вона за моїх часів не проявила такої діяльности, яка була намічена і якої можна було по ній сподіватися... Навіть першої точки програми Колеґія не виконала".

Паліїв широко розписується про те, що таємна Колеґія старшин в імені УГА договорилася з командуванням військ УНР (ген. Омеляновичем-Павленком), щоб дня 25 грудня проголосити у Вінниці владу уряду УНР в районі, не зайнятому ворогами, опершись на об'єднані війська України. Одначе, за твердженням обох згаданих мемуаристів, Начальна Команда УГА 24 грудня виїхала з Вінниці на південь і об'єднання не було проголошене. І Шухевич, і Паліїв погоджуються в одному: Колеґія нав'язала контакт з підпільним аґентом КПбУ Андрієм Хвилею, що працював у Вінниці як голова подільського губпарткому цієї партії.

Думка про військову конвенцію УГА з большевиками, що виринула серед старшин при Начальній Команді в грудні 1919 р., не була новою. Вона кількакратно виринала серед військових і політичних діячів УНР на протязі літа й осени того ж року. Про це широко розповідає І. Мазепа в 2-ій частині своєї праці "Україна в огні й бурі революції".5 Наводжу тут важливіші місця з твору Мазепи.

Перший раз наші державні мужі пробували нав'язати контакт з червоною Москвою в першій половині вересня 1919 р., коли наш уряд прийшов до переконання, що війна УНР з Денікіном неминуча. Мазепа пише про це так:

"Через кілька днів удалося спільно з Петрушевнчем вирішити ще одну дуже важну справу, що також торкалася нашого відношення до Денікіна. Маю на думці спробу нашого уряду нав'язати контакт з большевиками для спільної боротьби проти Денікіна.

Як я вже сказав, думка про нав'язання такого контакту вже раніше була в декого з членів нашого уряду. Але політика "порозуміння" з Денікіном, яа якій весь час настоював Петрушевич, не давала можливости для переведення будь-яких кроків у цьому напрямі. Тепер, крім деякої зміни в настроях Петрушевича, була ще одна обставина, яка позволила поставити цю справу на порядок денний. Саме в той час (половина вересня) в Кам'янець приїхав швайцарський комуніст Пляттен, особистий приятель Леніна. На нашу територію він попав випадково. Ще в липні 1919 р. він виїхав з Москви літаком до Совітської Угорщини з дорученням большевицького уряду. Але літак упав на румунській території й був сконфіскований румунською владою. Пляттена румуни затримали й відмовилися пустити його в дальшу подорож до Угорщини. На його бажання пустили його за Дністер, на територію, зайняту нашими військами. Так він дістався до Кам'янця, де зустрівся з українським сопіял-демократом П. Бензею, якого знав особисто ще з часів перебування Бензі на еміґрації в Швайцарії. Довідавшись від Бензі про загальну ситуацію на нашому фронті й про те, що ми не сьогодні-завтра оголошуємо війну Денікінові, він зараз же запропонував свої послуги бути посередником між нашим урядом і урядом Леніна для заключення військової конвенції проти Денікіна. Директорія і Петрушевич дали на це свою згоду. Через кілька днів Пляттен виїхав з пропозицією нашого уряду".

А трохи далі Мазепа пише:

"Тим часом через кілька днів (25 жовтня) з Москви вернувся Пляттен. Він приїхав з позитивною пропозицією. Хоч Денікін, яв уже сказано, почав відступати перед большевиками, але Київ був ще в його руках. Тому московський уряд був заінтересований в тому, щоб якнайскорше нав'язати контакт з нашим урядом для спільної боротьби проти Денікіна. Зміст доповіді, яку Пляттен зробив мені в той час, був такий:

1) Совітський уряд згоджується на військову конвенцію проти Денікіна як перший крок порозуміння з нами,

2) Совітська республіка готова очистити певні території для зайняття їх нашими військами з тим, що на тих територіях не буде переслідувано большевиків,

3) В разі нашої на те згоди треба вислати з обох сторін уповноважених: з нашої до 12 большевицької армії, з їхньої — до нашої армії, яка розташована найближче до совітського фронту,

4) Після того починаються політичні переговори.

Пляттен заявив, що резолюцію Центр. Комітету комуністичної партії він залишив у командувача 12 армії Муралова, від якого привіз дозвіл на приїзд наших делеґатів. Муралов, — казав він, — має наказ Троцького видати нам після того, як обміняємося делеґатами, 20 тисяч крісів з набоями (по тиеячі на один кріс), 12 нових гармат і потрібну кількість кулеметів та набоїв.

Про зміст доповіді Пляттена я негайно повідомив Директорію і Петрушевича. Запропоновані умови буди прийняті. В порозумінні з Петрушевичем, з яким відносини знов унормувалися, наш уряд негайно вислав військову делеґацію в складі Гдадкого, Красовського й Неїла.

Взагалі приїзд Пляттена з Москви сприятливо вплинув на Петрушевича. Ще в більшій мірі, як давніше, він почав схилятися до тієї думки, що іншого виходу немає, як те, щоб битися з Денікіном, зліквідувавши одночасно фронт проти бельшевиків. В такому дусі тісної співпраці з наддніпрянським урядом він висловився й на державній раді, що саме в день приїзду Плятгена відбулася в Кам'янці".

Тим часом большевики стали відтискати Денікіна на південь і не потребували нашої співпраці. Вони й не спішили реалізувати свої пропозиції, зроблені нашому урядові. За десять днів після виїзду нашого уряду з Кам'янця, 26 листопада 1919 р. відбулася нарада уряду з Петлюрою в Староконстантинові, де вирішено дальше відступати перед Денікіном на північ у напрямі Бердичева, з метою: якнайшвидше ввійти в безпосередній контакт з большевиками. Це, за словами Мазепи, мав бути останній крок для продовжування нашої боротьби реґулярним фронтом. Та любарські події (бунт Волоха, Божка й Данченка проти уряду й пограбування державної скарбниці — Н. Г.) перешкодили цьому задумові. В Новій Чорториї наступила ліквідація нашого фронту, Петлюра виїхав до Варшави й перед тим заявив Мазепі, що єдиним рятунком для нашої армії є її союз з большевиками. Але його (Петлюри) особа буде на перешкоді цьому. Тоді вислано другу делеґацію до большевиків, до Житомира на переговори; а незабаром третю в складі сотника Петрика й чот. Веремієнка — до Козятина.

Про тодішні думки серед нашого вояцтва Мазепа каже:

"Хоч большевики не звертали ніякої уваги на всі ці наші делеґації й продовжували наступати на Україну, але військові, особливо галичани, настоювали на тому, що, мовляв, треба ще раз послати своїх делеґатів для переговорів з большевицьким військом. Віра в можливість порозуміння з північним ворогом все ще не покидала наших військових, як і політичних діячів".

В половині грудня я прибув до Вінниці й подався до команданта міста отамана Петра Бубели, якого я добре знав з часів нашої праці в Державному Секретаріяті Військових Справ у Станиславові. Він повідомив мене, що генерал Ціріц уже знає про мій приїзд і передав йому (Бубелі) наказ для мене: негайно зголоситися в Ціріца, в Нач. Кмді. Генерал плянує вислати мене до Миколаєва, к. Одеси, де я маю провадити за планами Ціріца реорганізацію УГА, що буде там концентруватися. Бубела поінформував мене також, що Нач. Кмда задумує відступати на південь разом із військом Денікіна (групою ген. Бредова), а тисячі хворих стрільців і старшин УГА залишити на місцях на поталу долі. Тому група старшин при Нач. Кмді, що не погоджується з її плянами, створила таємну Колеґію, яка має протидіяти Нач. Кмді, відірвати УГА від Денікіна — проти волі командувачів-генералів, Микитки й Ціріца, а на всякий випадок нав'язала вже контакт з большевиками.

В дальшій розмові Бубела запропонував мені взяти участь у засіданні Колеґії, що саме того дня ввечері мало відбутися, і ми погодилися на те, щоб я покищо законспірувався перед Ціріцом. На моє питання, чи Колеґія має такий вплив, щоб керувати справами УГА, Бубела відповів: "Поправді кажучи, — ні. Ми намагаємося впливати на корпуси через наших довірених старшин, але досі нам не вдалося ніодне потягнення. Отже, в практиці наші впливи рівняються нулеві".

Увечорі того ж дня члени Колеґії зібралися на кватирі одного з них. Найперше я поінформував зібраних про те, що діялося в Любарі. Чорториї, Хмельнику й Літині, про постанову старшин корпусу СС-ів, на внесок Отмарштайна, не брати участи в зимовому поході ген. Павленка, бо це, на думку внескодавця, неповажна справа й не може дати поважних наслідків. Партизанським рейдом не може кінчатися відбудова нашої держави, радше могла б ним зачинатися.

В дискусії над становищем військ України в цю пору стверджено, що ні УГА, ні Дієва Армія УНР не становлять такої сили, яка могла б провадити якісь воєнні операції. УГА є, по правді, великим шпиталем і мусить упасти в руки тих військ, які вступлять у район її розташування. Єдиним рятунком її був би договір з большевиками, що зближаються до УГА. Якщо ж вони захоплять її в полон, то це скінчиться повною катастрофою для галичан. Тому Колеґія сконтактувалася вже з Хвилею, головою законспірованого подільського губпарткому КПбУ.

Дмитро Паліїв, який досі, на доручення Колеґії старшин, вів переговори з А. Хвилею, заявив, що він настільки скомпромітований в очах Хвилі, що продовжувати з ним розмов не може. Хвиля йому вже зовсім не довіряє. Члени Колеґії стали розглядатися за новим кандидатом для переговорів. Остаточно вибір упав на мене, бо я, мовляв, не скомпромітований в очах большевиків тому, що під час союзу УГА з Денікіном не був при ній. Після докладніших вияснень Палієва про дотеперішній перебіг його розмов з большевицьким аґентом я погодився продовжувати переговори, але зажадав на допомогу ще кількох старшин і зв'язків до Хвилі. Мені додано пор. артилерії д-ра Гр. Давида й чотаря розвідки 1 корп. УГА Гачкевича.

Нам залишалося ще кілька днів до умовленої зустрічі з Хвилею, і я хотів використати той час на відновлення зв'язків з нашими старшинами, від яких я відстав був з літа 1919 р. Я хотів також зорієнтуватися щодо поглядів товаришів у зброї з-поза Колеґії на задум останньої зговоритися з большевиками й принагідно укласти з ними союз.

В першу чергу я відвідав ген. М. Тарнавського, мого давнього товариша в праці у леґіоні УСС-ів. Він тоді жив приватно на вул. Хмельницького, в тім самім будинку, де була старшинська харчівня. Генерал був тоді ще під враженням недавнього процесу проти нього "за зраду", проведеного на наказ Диктатора Є. Петрушевича, по укладенні союзу з Денікіном. Найбільше боліло генералові те, що в акті оскарження йому закидали, немов би він проти волі уряду вчинив це. Закінчуючи розмову, генерал сказав: "Так ви ж знаєте мене не від нині: чи ви могли б подумати, що я зробив би щось проти мого уряду?"

Я, звичайно, не мав підстав не вірити генералові, бо знав його як людину, хоч політично не вироблену, але всім серцем віддану нашій справі й урядові. Виглядало так, що Диктатор сказав провести процес проти генерала, щоб виправдати себе перед Урядом УНР, хоча сам був у дусі за ліквідацію протиденікінського фронту. Зрештою, кілька днів після процесу нова Нач. К-да УГА, з ген. Микиткою на чолі, на доручення Диктатора, таки вклала союз із московським білим генералом. Та й Уряд УНР хотів тоді укласти конвенцію з Денікіном, але останній не прийняв його делеґата полк. Камінського. Про це пише мемуарист Д. Долинський:

"Галицькій армії закинено, як уже згадано, "чорну зраду", а прецінь перед заключенням умови з доброволецькою армією, коли отам. Ціммерман телеграфував з Одеси, що доброволецький генерал Шілінґ катеґорично відмовляється переговорювати з представниками наддніпрянської армії, відповів ген. Микитка: "Ще раз повторяється, що переговори можна вести тільки для обох армій (УГА й УНР — Н. Г.) і для них разом може бути заключене перемир'я". Правда, — делеґати Галицької армії не вспіли цього перевести в діло, бо на те не мали відповідної сили, але все таки зробили хоч стільки, що перейняли на оебе опіку над усіма наддніпрянцями, що залишилися у власному районі постою".6

Через два дні по нашій розмові генерал Тарнавський знов прийняв командування УГА, коли ген. Микитка захворів на тиф.

У старшинській харчівні я застав знайомих старшин УГА, УСС і СС. Ці останні перейшли до УГА з доручення полк. Коновальця. Були там: Микола Опока, Михайло Курах, Андрій Домарацький, Микола Бісик, Іван Кичун, Михайло Турок, Франц Борис, Юліян Чайковський, Мирон Маренін, Омелян Кучеріжка, Яків Ґрех, Михайло Козланюк і ін. В обміні думок про становище нашої справи взагалі, а зокрема про становище УГА, всі без вийнятку старшини погоджувалися на тому, що єдиним рятунком УГА є порозуміння з большевиками, щоб вони при першій зустрічі з галичанами потрактували їх як союзників. Ця думка наших старшин зміцнила моє рішення щодо переговорів з Хвилею.

ДО ЗМІСТУ