2. Моя перша зустріч з Андрієм Хвилею.

Десь коло 20 грудня відбулася моя перша зустріч з А. Хвилею, підготовлена Дм. Палієвим. Я вибрався до нього в товаристві Давида і Гачкевича та ще артиста театру Євгена Коханенка, що працював над організацією Галицької Комуністичної Партії. І в пізніших моїх розмовах з Хвилею він завжди був присутній.

На вступі Хвиля запитав мене, чи маю я мандат від УГА вести з ним переговори; я потвердив і спитався з свого боку, чи й Хвиля має мандат від радянського уряду або від партії КПбУ для переговорів з нами. Потвердивши моє питання, Хвиля одразу накинувся на нас, що з нами взагалі тяжко говорити. Палієва він назвав "спекулянтом": як тільки фронт УГА просунеться на одну верству вперед, він зриває переговори, коли ж червоні війська просунуться вперед, він прибігає до нього на розмову. На це я заявив Хвилі, що маю мандат довести до вкладення союзного договору з червоною армією без огляду на становище на фронті.

По цих вступних заявах Хвиля подав мені широку інформацію про зміну політики Російської Комуністичної Партії (РКП) в Україні, що обов'язкове також і для Комуністичної Партії большевиків України (КПбУ). На останньому з'їзді РКП, що відбувся 18-23 березня 1919 р., стверджено, що дотеперішня політика в Україні була помилкова. У зв'язку з цим ухвалено (на пропозицію "папаші" Леніна) визнати Радянській Україні права автономної республіки у вільному союзі з такою ж московською республікою. На підставі цієї постанови Л. Троцький, як воєнний комісар РСФСР, видав наказ ч. 174 30 листопада того ж року до червоної армії на фронті, що вона йде в Україну не поневолювати її, а допомогти їй по вигнанні білої армії організувати своє вільне життя й радянський уряд. Наслідком цієї постанови разом з КПбУ тепер працюють і боротьбісти і ліві есери (борьбісти). Члени цих партій мають відповідальні становища в червоній армії та радянській адміністрації. Українські боротьбісти мають навіть свої червоні повстанчі загони.

З черги я з'ясував Хвилі становище УГА. Воно таке: Українська Галицька Армія, як екстериторіяльна військова формація, не зацікавлена в розвою політичних подій в Наддніпрянській Україні.7 Її мета: визволення Галичини з-під польської займанщини. Але ця армія тепер перебуває в катастрофічному становищі в наслідок страшної епідемії тифу і на довгий час стала неспроможною до воєнних дій. Саме тому вона не могла реаґувати на договір з денікінцями, хоч він серед галичан був дуже непопулярний; а втім він триває всього один місяць. Начальна Команда лаштується до відступу з військами Денікіна на південь, але загал галицького стрілецтва не має такого бажання. Якщо ми договоримося з большевиками, то УГА перейде на нашу сторону й покине Нач. К-ду. Ми надіємося, що червона армія поможе нам у визволенні Галичини. По вилікуванні хворих та реорганізації наших частин і доповненні воєнного матеріялу УГА буде надійним союзником червоної армії в поході на Польщу за ціну визволення Галичини з-під ворожої окупації.

Українська Галицька Армія хоче зберегти свою дотеперішню організаційну форму, тактичну єдність і військове майно. Саме тепер вона потребує негайної допомоги в харчах і санітарних матеріялах. Багатьом галичанам загрожують сухоти через брак відживи.

Хвиля уважно слухав мої слова й виявляв багато співчуття щодо трагічного становища УГА. Наші бажання щодо харчів і санітарних матеріялів визнавав виправданими. Наскільки його слова були щирі, показала недалека майбутність. На закінчення тієї нашої зустрічі ми умовилися знов зійтися за кілька днів по від'їзді Нач. К-ди УГА з Вінниці, щоб устійнити текст союзного договору УГА з червоною армією. А тим часом обидві договірні сторони мають порозумітися з своїми мандатарями щодо подробиць цього договору.

3. Перед укладенням союзу УГА з червоними.

По нашій першій зустрічі з Хвилею ми могли заспокоїтись, бо перед нами відкривалась перспектива приязної зустрічі з червоною армією. Але Колеґія старшин при НК, що дала нам доручення на переговори з большевиками, виїхала 24 грудня з Нач. К-дою на південь,8 і наші зв'язки з нею перервалися. Нашими мандатарями тепер були старшини УГА й СС-ів, що перебували у Вінниці і що до них ми постійно вдавалися по пораду. Я повинен тут ствердити, що ці старшини (особливо СС-ів) щиро помагали мені, не шкодуючи праці, коли треба було взяти на себе відповідальні завдання. Але я не здогадувався тоді, що за причина спонукала їх до цього. Щойно на еміґрації в половині 40-их років, в Інсбруку, інж. Михайло Курах розповів мені, що його група старшин СС-ів була в постійному зв'язку з полковником СС-ів Коновальцем, який перебував за кордоном. Ці старшини інформували його про нашу працю й діставали від нього вказівки.9 Деякі з них, як самий Курах, Опока та Роґульський, жертовно працювали у Вінницькому ревкомі й великою мірою спричинилися до його початкових успіхів.

До мене на квартиру заходили члени боротьбістів — студ. медичного факультету Київського університету Кость Ковтунович, студент права Харківського університету Сумовський, Микита Коляда, пізніше воєнком губерніяльного ревкому Поділля у Вінниці. Всі вони скептично дивилися на большевицьку політику в Україні й радили нам бути обережними з большевиками. КПбУ — це прихвостень РКП, а москалі ніколи не погодяться на незалежну радянську Україну. Постанову з'їзду РКП про ревізію політики в Україні Ковтунович назвав тактичним маневром Леніна; він же сам сказав на цім з'їзді: "Ми робимо сьогодні один крок назад, щоб завтра піти два кроки вперед".

"Правда, — казав Кость, — для галичан немає іншого виходу, як союз з червоною армією, але ви не повинні ні в якій формі в'язатися з ними політично, а залишити собі вільну руку. По мойому, галицька армія могла б приєднатись до боротьбістів, що є самостійники. Вони плянують організувати українську червону армію з тих повстанчих загонів, що їх уже мають, а потім примусити большевиків практично виконати постанову РКП з березня 1919 р. По добрій волі вони цього не зроблять".

Такі самі думки я почув кілька днів пізніше від члена УКП (лівих сд-ів) Юрія Войціховського, якого я відвідав на пропозицію Костя на приватній квартирі; він видужував з тифу й ще не виходив з помешкання. Розгорнувши мапу України на столі й показуючи на чотирикутник: Балта-Христинівка й Золотоноша-Кременчук, він розвивав такий плян:

"В оцім чотирикутнику концентрується УГА, і вона буде тереном української червоної армії. Тут зосереджуються також червоні повстанчі загони; шляхом мобілізації українські червоні війська доповнюються до ста тисяч. Поки вони перейдуть організацію й вишкіл, большевики не зможуть нічого зробити проти нашого пляну, бо самі занадто слабі. А коли українські сили будуть готові, тоді ми скажемо большевикам: "Ми, товариші, обороняємо радянську Україну, а ви, будь ласка, бороніть свою радянську Москівщину".

Ця справа, як запевняв Войціховський, була тоді в ЦК лів. СД-ів у стадії дискусії. Незабаром відбудеться в Києві засідання ЦК СД-ів, де остаточно все вирішиться. На питання Войціховського про мою думку я відповів, що це створює нову ситуацію і тому я, без порозуміння з моїми мандатарями, не можу зайняти до неї становища. По нараді з ними я повідомлю його про наслідки.

З моїх розмов з боротьбістами й лів. СД-ми ми довідались, що УГА буде предметом спору між політичними угрупованнями, що кожне з них схоче втягти її в свої пляни. Тому ми в проєкті союзного договору з червоною армією поставили застереження проти цього в 7 точці.

Бували тоді в мене представники інших політичних груп, а саме: російські ліві есери (борьбісти) і анархісти. Від перших приходив Власов, від других Молчанов з одним молодим чоловіком. Власов запевняв мене в прихильності його партії до галичан, про большевиків говорив те саме, що й наші боротьбісти. Молчанов зовсім не крився з ворожим ставленням до большевиків, називав їх насильниками. На мітинґах вони обожують продетаріят, а в практиці гнітять його не гірш від царських опричників. Особливо засуджував він большевицький терор. Коли ж я спитав його, чому вони співпрацюють з большевиками, він сказав:

"Для нас важливою справою є перемога революції й закріплення соціяльних реформ. Тому ми помагаємо комуністам. їхня перемога буде етапом до анархізму. Потім ми звернемося проти комуністів і будемо боротися за наші ідеали".

Часом мені здавалося, що Молчанов провокатор, надісланий від Хвилі, щоб простежити за нашими справжніми настроями. Тому я говорив з ним стримано, навіть холодно. З того часу він не появлявся в мене. Пізніше я переконався, що моє підозріння не було виправдане.

Поза моїми офіційними зустрічами з Хвилею я бував у нього також приватне, на чаї. Туди затяг мене Є. Коханенко; він запевняв мене, що сам Хвиля і його дружина Женя, теж партійна робітниця, радо бачать у себе галичан. За чаєм ішла розмова про наше життя під австрійською займанщиною, про наші політичні партії, про парляментарне життя. Одного разу він піднесеним голосом сказав мені: "Але ж ви, галичани, страшні націоналісти!"

Я відповів йому: "Ви, товаришу, мусите взяти до уваги умовини, в яких ми виростали і які зробили нас такими, які ми є. Нас переслідували за те, що ми заявляли себе українцями, що ми вимагали для нашого народу права говорити своєю мовою, щоб в урядових установах нашу мову визнавали рівною з іншими і щоб наші діти навчалися матірньою мовою, врешті, щоб ми могли розвивати рідну культуру. Ми жили в Австрії нібито в демократичному устрої людового парляменту, а в практиці ми були під владою поляків, що мали в своїх руках адміністрацію Галичини. А ці дивилися на неї, як на частину історичної Польщі й шикувалися захопити її на випадок відбудови польської держави, що впала була при кінці 18 століття. Доказом цього є факт, що по розвалі Австрії поляки кинулися на нашу відроджену Західньо-Українську Державу і з допомогою альянтів силою завоювали її.

За Австрії ми мали бодай можність боротися проти захватницької політики поляків на терені віденського парляменту; ми могли виховувати наших дітей у рідному дусі. А тепер поляки завели в нашій батьківщині свій шовіністичний режим і придушили цілком наше національне життя. Те, що ви називали націоналізмом, було природною реакцією на утиски з боку поляків. Але при радянському устрої, коли наша культура матиме можність вільного розвитку, наш націоналізм виживеться й замре".

З черги я запитав Хвилю, для чого большевики за кожним своїм приходом в Україну переслідували нашу мову, вважали її синонімом контрреволюції? Багато українців загинули від большевицьких куль тільки за те, що говорили своєю рідною мовою. Хвиля визнав, що це й була ота помилка в українській політиці большевиків, що її засудив з'їзд РКП у березні ц. р. Наслідком таких наших розмов Хвиля ставився пізніше в прилюдних виступах з більшим зрозумінням до нас, як інші большевицькі діячі.

4. Союзний договір УГА з большевиками.

До часу виїзду Начальної Команди УГА з Вінниці я вів переговори з Хвилею на доручення таємної Колеґії старшин; вона була моїм мандатарем. Коли ж НК, а з нею й Колеґія старшин виїхали з рештками здорових стрільців на південь, в район Балти, тоді зорганізувався з приявних у Вінниці старшин Революційний Комітет УГА (ми будемо називати його "вінницьким" для відрізнення від створеного на початку лютого 1920 р. в Балті Начального Ревкому УГА), який мав опікуватися долею залишених на місцях стрільців і установ УГА.10 До складу цього комітету спочатку входили: д-р Гр. Давид — голова, д-р Никифор Гірняк — заступник голови, І. Курах, М. Опока, д-р О. Паліїв (брат чотаря Дмитра), доктор М. Козоріс, Андрій Музичка, Фр. Кондрацький, М. Дідуник, Мих. Балицький, В. Чайківський і М. Угрин-Безгрішний. Склад його змінювався. Давид відійшов через сипняк, натомість кооптовано бунчужних Петра Малишевського та Івана Васькова. Пізніше прийнято до цього ревкому голову Колеґії старшин Ст. Шухевича (по його видужанні із сипняка), І. Роґульського. Працював на початку в нас чотар Ол. Гачкевич, але він відійшов пізніше. Під контролем Вінницького ревкому були всі частини УГА з установами (коморами й лічницями), які залишилися в районі Вінниця-Хмельник-Жмеринка-Браїлів-Гнівань-Вороновичі-Немирів і далі на схід.

Від дня виїзду НК з Вінниці я переговорював з Хвилею про подробиці союзного договору з большевиками. Грудня 31-го 1919 р. зібралися в готелі "Савой" представники нашого ревкому й усіх революційних угруповань України на останню нараду з метою підписання згаданого договору. Від ревкому прибули: Давид, Гірняк, Курах, Опока й М. Балицький. Від революційних угруповань з'явилися такі представники: Андрій Хвиля від КПбУ, Ковтунович і Микита Коляда від партії боротьбістів, Власов від партії рос. лівих есерів. По узгідненні думок всі зібрані підписали ось який союзний договір:

1) Українська Галицька Армія припиняє свій відступ на південь, зриває союз з військом білого генерала Денікіна, проголошує себе Червоною Українською Галицькою Армією й приєднується до революційної Армії РСФСР;

2) ЧУГА задержує своє військове майно й дотеперішню форму організації;

3) По вилікуванні хворих і реорганізації ЧУГА буде включена в Черв. Армію як автономна військова формація і буде боротися на протипольському фронті за визволення Галичини від польських займанців;

4) ЧУГА не може бути вжита проти військ УНР, ні проти українських повстанчих загонів;

5) В цілі відпочинку й реорганізації ЧУГА зосереджується в районі Вінниці;

6) Командування Червоної Армії РСФСР забезпечує ЧУГА харчами, ліками й санітарним персоналом, а по реорганізації — воєнним матеріялом;

7) Не бажаючи бути предметом спору між поодинокими революційними угрупованнями України, ЧУГА організує свою власну комуністичну партію і її членами обсаджує всі політичні становища в ній;

8) Цей договір підписують представники ревкому і всіх політичних угруповань України.

9) Цей договір стає правосильним з хвилиною його ратифікації урядом України та центральними комітетами всіх революційних угруповань України.

Коли всі приявні підписали союзний договір УГА з большевиками, Хвиля зажадав від нас, щоб цей договір підписали також неприявні на засіданні члени нашого ревкому. Рівночасно він суґерував нам негайно вислати на протиденікінський фронт під Калинівку хоч малу частину УГА. "Це", — мовив Хвиля — "буде означати, що ви маєте за собою реальну силу, а не самих тифозників і трупів. Вістря ваших багнетів мають скріпити ваші підписи, і наш радянський уряд візьме це до уваги й напевно затвердить договір. Коли ж у вас не буде реальної сили, то й підписи ваші будуть нереальні".11

Перед закінченням зборів на залі з'явився Є. Коханенко, що працював над організацією галицької комуністичної партії. Йому доручили також покласти підпис під договором від своєї партії.

Безпосередньо після підписання договору я просив А. Хвилю подбати про те, щоб командування ХІІ-ої армії повідомило підкомандні частини про укладення союзу УГА з большевиками та щоб червоноармійці, вступаючи в район розташування галицьких частин, зустрічали їх як союзників. Хвиля порадив мені поїхати з ним до тієї команди; вона недалеко, в Калинівці. Ми умовились негайно після полудня поїхати туди.

А покищо на кватирі в Давида зібралося нас четверо: Давид, Курах, Опока і я на коротку нараду, що нам далі робити й як довести до кінця почате діло. Давид почував себе недобре, у нього була висока температура, і він запідозрював у себе сипняк. Тому він доручив мені перебрати на себе провід ревкому й керувати його справами. Тоді ми вирішили зараз чергового дня скликати пленарне засідання ревкому, а ввечері — віче галичан і оприлюднити наш договір з большевиками. Мені припало приготовити віче, а Курах з Опокою мали зараз же відшукати пор. Михайла Панаса, що залишився з своїм відділом кавалерії на периферії Вінниці, близько цікавився перебігом перемов з большевиками й запевнив нас у піддержці. Курах і Опока переконали його, щоб вирушив на фронт під Калинівку й зайняв там один сектор проти денікінців, зголосившись у червоному командуванні як аванґардна частина УГА. Панас прочитав письмовий наказ ревкому й заявив, що незабаром виступає на фронт проти білих москалів.

Я казав у бюрі ревкому оповістити пленарне засідання і приготувати до віча галичан на перше січня. Потім пішов знову до Хвилі й виїхав з ним паротягом до Калинівки.

5. Конференція в штабі XII червоної армії.

Біля третьої години по обіді ми з Хвилею вступили в сальоновий вагон, де мешкали члени командування й революційної ради XII червоної армії. Хвиля просив мене почекати в одному переділі вагону, а сам пішов до большевицьких асів, щоб заявити про наше прибуття. Дуже довго він не виходив, і мене став огортати неспокій. Хвилинами мені здавалося, що й наші розмови з Хвилею у Вінниці, і наш договір були большевицьким підступом, щоб заманити нас до себе й потім потрактувати як полонених. Деколи доходили до мене невиразні вигуки, але не можна було розібрати змісту розмови.

Нарешті Хвиля вийшов і попросив мене до великої залі, де чекали на мене командарм Муралов, члени реввійськради Затонський і Аралов. По звичайних формальностях Затонський указав мені місце при столі й почав розмову. Найперше випитував мене про мене, моє минуле й теперішне становище в УГА, потім про стан нашої армії, її розташування, настрої тощо. А що він довго не приступав до головної справи — нашого договору та його особистої позиції щодо цього, то я звернув розмову на цю тему сам. Згадавши про факт укладення договору УГА з червоною армією, я просив Затонського подбати про те, щоб штаб XII армії видав наказ червоноармійцям, що галичани є союзники большевиків і щоб їх так і трактували. Затонський відповів, що він уже знає про договір від товариша Хвилі та що зараз буде видане розпорядження про це всім підкомандним формаціям. Потім я звернув увагу Затонського на велику небезпеку, яка загрожує червоноармійцям від зустрічі з галичанами, що стали розсадником тифу, а тому суґерував йому видати наказ про заборону зустрічатися з ними. Затонський порозумівся поглядом із своїми товаришами, що це, мовляв, важлива справа, й сказав мені, що командування подбає про те, щоб охоронити своє вояцтво від зараження. Я ж насправді дбав про те, щоб охоронити своїх вояків від насильства з боку червоних. Чи штаб XII армії видав якийсь наказ у цій справі, невідомо, але червоноармійці не оглядалися на небезпеку й, де тільки могли, грабували наших. Про це буде ще мова нижче. В розмові про пляни щодо УГА я підкреслив 2 точку договору, в якій запевняється організаційна цілість нашої армії. На це Затонський відповів дослівно так: "Це, товаришу, буде можливо щойно тоді, коли ваша армія перевариться в революційному кітлі, а тому після реорганізації ваші три корпуси будуть розділені на три червоні дивізії. Коли ж галичани пройдуть політичний перевишкіл, тоді їх об'єднають в одно оперативне тіло. Про час, коли це станеться, буде рішати наше командування XII армії, до якої ви належите".

Затонський поставив мені питання: "Що ви думаєте робити, щоб перетягнути всі корпуси УГА на сторону Вінницького ревкому?" Я відповів: "Негайно по нашій конференції я хочу повідомити команди корпусів УГА, що ми в союзі з червоною армією, та закликати їх, щоб вони на власну руку, не оглядаючись на Начальну Команду, припинили відступ на південь і в міру можливости підсувалися назад в район Вінниці, де мають зосереджуватися всі частини УГА".

Потім Затонський пропонував мені наказати нашим частинам на півдні виступити збройно проти військ Денікіна, згл. Бредова, з яким УГА відступає. На це я завважив, що це буде можливе щойно тоді, коли червоні частини підсунуться до району розташування УГА; покищо ми могли вислати тільки один кавалерійський відділ під Калинівку з наказом виступити зараз же разом з червоними проти білих.

На моє запитання, чи командування червоної армії буде забезпечувати наші частини харчами й санітарним матеріялом, чого ми конче потребуємо, Муралов вияснив мені, що він дасть наказ постачанню 44 дивізії, яке буде у Вінниці, доставити нам усе потрібне, і я на місці повинен порозумітися в цій справі з начальником постачання.

На цьому закінчилася наша перша конференція в штабі XII червоної армії. На ній команда цієї армії й реввійськрада прийняли до відома наш договір, обговорено також важливіші питання. Пізно ввечорі я повернувся до Вінниці до краю виснажений. Хоча багато питань тоді ще не вияснено, але я відчув велике відпруження нервів. Наші побоювання за долю галицького стрілецтва стали покищо неактуальні, а це було в даному моменті першою для нас справою.

Трагічний стан нашої відродженої Держави під кінець 1919 р., що його спричинила захланність лихих сусідів України на наші родючі й багаті землі, при повній байдужості Заходу, а зокрема безприкладна в історії воєн катастрофа УГА в чотирикутнику смерти, примусили нас увійти в союз з большевиками, що їхні ідеї та терористичний режим в Україні зогидили їх у наших очах, цих нових наших союзників. Тяжко уявити собі більшу іронію долі! Та все ж таки, входячи в союз з ними, ми ні на хвилину не допускали думки про компроміс з чужою та ворожою до наших політичних змагань большевицькою ідеологією. Ми були певні, що, входячи в союз з червоними, ми до деякої міри муситимемо "грати в їхню дудку", а разом із цим вести дуже небезпечну, ризиковану гру. Тому часто томила нас думка: чи і як довго видержать наші нерви, і чи галицький стрілець найде в собі стільки моральних сил, щоб не заломитися під впливом отруйної большевицької пропаґанди, на яку ми мусіли бути приготованими. Але союз з червоною армією давав нам надію зберегти нашу збройну силу в нашому тяжкому становищі до моменту, коли можливо буде поновити боротьбу за нашу державність, а принаймні при допомозі червоних визволити східню Галичину. За таку ціль ніяка жертва з нашого боку не видавалася нам завеликою.

ДО ЗМІСТУ