6. Праця ревкому. Труднощі.

Січня 1-го 1920 року лікар ствердив у Давида сипняк, і я мусів остаточно перебрати обов'язки голови ревкому. О 10 годині передобіддя зібралися всі члени на перше пленарне засідання на Катерининському проспекті, в приміщенні збірної станиці УГА. Відкриваючи засідання, я подав приявним до відома, що за хворого голову перебираю провід ревкому, і склав широкий звіт про наслідки наших переговорів з большевиками, відчитав текст договору й просив приявних зайняти становище до нашого формального акту й створеної цим ситуації. Всі члени брали слово в дискусії, схвалили наші заходи, вважаючи, що, коли радянський уряд України затвердить союзний договір, ми справу виграли, УГА буде збережена й за сприятливого моменту відновить разом з іншими стягами України боротьбу за нашу державність. На кінці всі приявні, що не були попереднього дня в готелі "Савой", підписали союзний договір. Потім ми вирішили кооптувати до ревкому підстаршин Петра Малишевського й Івана Васькова.

Увечорі того ж дня в залі міського театру відбулося віче галичан. На ньому промовляли: від ревкому Гірняк, від КПбУ Хвиля, від Боротьбістів Ковтунович, від галицької компартії Є. Коханенко і від лівих рос. есерів Власов. По тих офіційних промовцях забирали голос ще Гачкевич, Чайківський і Микита Коляда. Це віче було першим прилюдним виступом нашого ревкому. Воно викликало жвавий відгук серед галицького стрілецтва і серед місцевого українського громадянства. Всі були вдоволені, що нам удалося зговоритися з большевиками й нав'язати з ними приязні взаємини. Зокрема раділи вінничани з того, що до галичан буде належати охорона публічного ладу в місті й околиці. Провідні мужі, як директор місцевої гімназії Богуславський, казали нам: "Робіть, що можете, може вам удасться перехитрити большевиків і зберегти вашу силу, вашу армію. Коли доб'єтеся певних успіхів, то й ми приєднаємося до вас; ми все зговоримося, а може й створимо спільний фронт для боротьби за вільну Українську Державу". Загал стрілецтва був за порозуміння з большевиками, як єдиним засобом рятунку стрільців, що через недуги або службу мусіли залишитися у Вінниці чи околицях. На наш ревком звалилися турботи за долю УГА, а в дальшому й за долю галицької землі. Силою обставин він зробився не тільки нашим військовим, але й політичним центром. Тягар праці й відповідальности за неї спав на плечі кількох старшин і підстаршин співробітників ревкому. До нього належало, щоправда, більше людей, але до праці було мало. Давид, розумна й розважна людина, відійшов від нас на лікування сипняка, а деякі ходили власними шляхами й пробували своєю "політикою" приподобатися большевикам. Повною парою працювали, окрім голови, Курах, Опока, Мих. Балицький. Щиро й з душею ставився до праці сотн. Ом. Паліїв, з природи скромний, і нерадо анґажував себе на відповідальну посаду, але нам таки вдалося втягти його в працю, і він не щадив себе в ній. Доброю силою був д-р М. Козоріс, пізніше приєднались до нас сотник Лукіянович і сот. Марків, інтендант. Обов'язки військового референта в ревкомі виконував солідно полк. СС-ів І. Роґульський, команд. Вінниці був сот. УГА М. Вацик.

Комічне вражіння справляв на всіх старий учитель тернопільської гімназії, Ів. Ростока-Сидоряк (лемко). Він перейшов був Збруч разом з УГА в липні 1919 р. і став пізніше інспектором однієї артилерійської частини. Він постійно боявся деконспірації, ходив усе переляканий, бував часто в ревкомі й у розмовах доказував, що він здавна був комуністом, бо як природник мав не раз нагоду подивляти комуністичний устрій серед бджіл і мурашок. Він шукав спершу опіки під крилом ревкому, потім причалив до організаційного комітету галицької комуністичної партії Є. Коханенка.

На засіданні ревкому 2-го січня рішено негайно провести такі акції:

1) взяти на облік усіх хворих галичан по лікарнях і приватних мешканнях покищо найближчого вінницького району,

2) устійнити й списати всі військові комори харчів, одностроїв та іншого військового майна,

3) нав'язати контакт з тими частинами УГА, що відійшли на південь з армією білого рос. генерала Бредова.

4) сконтактуватися конспіративним способом з частинами військ УНР, що були в зимовому поході,

5) перевірити банкові конта старшин і всяких галицьких спекулянтів, набуті нечесним способом гроші конфіскувати на користь УГА,

6) видрукувати летючки до членів УГА й цивільного населення з виясненням причин нашого союзу з червоними, наших плянів і завдань та наладнати видавання пресового органу ревкому "Червоний Стрілець",

7) піддержувати зв'язок з лівим крилом галицьких радикалів, які заявили готовість співпрацювати з ревкомом,

8) прийняти до відома створення Коханенком організаційного комітету галицької комуністичної партії й залишити йому вільну руку в справах, у яких ревком не працює.

Тимчасово обов'язки між членами ревкому поділено так: голова — загальний провід ревкому й контакт з офіційними большевицькими установами та відповідальними особами. Він же має з допомогою Козоріса й Маркова провірити банкові конта. Курах і Опока з Мих. Балицьким провірять стан усіх наших лічниць і складуть списки хворих, санітарного персоналу й складів лічниць. Марків і Лукіянович спишуть майно УГА, всі комори й запаси у Вінниці та околицях. Курах, Опока й Мих. Балицький утворять редакційну колеґію для видання органу ревкому "Червоний Стрілець". Вони ж мають добрати співробітників цього органу. Ними були: Федір Палащук (псевдо Конар), Микола Угрин-Безгрішний (псевдо Червоний Князь), Никифор Гірняк (псевдо Ничипір Строгий-Їжаченко), М. Козоріс, Є. Коханенко, Осип Гачкевич; відділ "Останні Новості" редаґував М. Бісик, що ходив по ресторанах і каварнях та збирав усякі плітки-новини, які були єдиним джерелом для нього. Пресового бюра ми не мали.

Січня 6-го 1920 р. появилося перше число "Червоного Стрільця". В передовій статті "Всесвітня революція й Українська Галицька Армія" писалося: "На сході Европи розгорівся вогонь соціяльної революції. Він стряс підставами старого дряхлого ладу й у крові та вогні кував нове життя. Цей вогонь докотився до галицького кордону. А в Галичині трудовий український нарід організувався для захисту своїх земель перед наступом польського панства, щоб вибороти собі вільне життя. Він створив Українську Галицьку Армію. Коли ж вогонь революції докотився до меж галицької землі, український нарід ладен був привітати його, як союзника, як свого спільника у визвольній боротьбі, Але не зробив цього.

А не зробив тому, що провідники революції вчинили тоді дуже нерозумний, шкідливий для них самих крок. Вони знехтували таке дуже важне для українського народу національне питання і в цьому відношенні поставили себе на становище дотеперішніх кривдників і визискувачів нашого народу, виступили в Україні як окупанти.

Наслідки цього показалися дуже скоро. На галицькому кордоні спинилася революційна пожежа, а вслід за цим упав і цей революційний підйом, який проявився в цілій Европі. Це використали різні контрреволюційні сили, які мріяли про здобуття Москви й Петрограду.

Помилковий крок провідників революції наніс велику шкоду всесвітній революції, скріпив реакцію на довший час, даючи їй у руки зброю проти себе.

Тепер обставини змінилися. Життя не одного навчило. Навчило воно й провідників революції, що треба присвятити належну увагу всім питанням, які хвилюють душу трудового люду, що не можна накидувати нічого народові, а треба прислухатися до його голосу, йти назустріч його бажанням.

Такі велети революції, як тов. Ленін і Троцький, признали справедливими домагання українських трудових мас на самостійне національне життя, признали їм повне право обрати собі форму державного устрою і життя".

У статті "Чому Українська Галицька Армія приєдналася до Червоної Армії?" м. і. було сказано:

"Українська Галицька Армія це армія українських селян і робітників Галичини, які по розпаді жандармської Австрії зорганізувалися для оборони своєї батьківщини перед польськими захватчиками. Через курні хати галицьких селян покотилася струя революції і галицький пролетаріят став активно боротися за свої права, зачав переводити соціяльні реформи...

Та на жаль цей рух тривав недовго. Сусідуючі маси польського селянства й робітництва, засліплені шовінізмом і імперіялізмом, збройною силою наступили на українські землі, а провід над розбурханими революційними масами захопили маломіщанські елементи, галапаси-авантурники, які не зрозуміли духа часу, здушили народній рух... Народні маси розчарувалися в своїх надіях...

За Збручем Українська Галицька Армія звернулася проти Червоної Армії наслідком цілого ряду прикрих непорозумінь. Тодішня Червона Армія виступила в Україні в ролі окупанта; вона ворожо ставилася до національного питання, а це викликало велике негодування серед УГА, де національна свідомість стоїть дуже високо. В обох арміях, в яких є одна мета, падало чимало жертв...

Тепер УГА з'єдналася з Червоною Армією, щоб спільно виступити проти польських панів, проти польської буржуазії". (Пор. Юрко Тютюнник: "Зимовий похід 1919-1920". Вид. "Трембіта", Коломия-Київ 1923.)

З оцих уривків із статтей "Червоного Стрільця" видно, як Вінницький ревком розумів своє ставлення до нового союзника. Він заступав справу УГА й не мав обов'язку вдаватись до політичних питань, ні пропаґувати большевицькі гасла серед нашого стрілецтва. Ми щасливо збулися клопоту з організацією галицької комуністичної партії; за це діло взявся Є. Коханенко. Він став головою організаційного комітету цієі партії, а його заступником став згаданий вище учитель І. Сидоряк-Ростока; секретарювали Марія Ґіжовська та Володимир Бойко. Цей комітет видавав свій орган "Комуніст Прикарпаття". Перше число редаґував М. Угрин-Безгрішний. Зараз по його появі до редакції прибіг наш добрий друг К. Ковтунович і порадив негайно знищити ввесь наклад, щоб ні один примірник не попав до рук большевикам, бо вони переарештують редакційну колеґію за контрреволюцію, за націоналістичні єресі, від яких аж кишіло в "Комуністі Прикарпаття".

Пізніше цей орган редаґував Лев Будай, колишній співробітник "Літературно-наукового Вісника" у Львові. Назагал цей орган галицької комуністичної партії не сподобався А. Хвилі, ні його однодумцям; занадто націоналістичним духом віяло від нього.

Реєстрація галичан у Вінниці й околиці дала ось яку картину:

Найбільше хворих було в Кримських казармах та лікарні для психічно хворих. Чимало було їх також по школах, пристосованих для лікарень. У всіх цих пунктах лежало галичан 8743. Але було їх багато й на приватних мешканнях, тільки ми не мали можливости списати їх, бо не знали адрес. Було багато також цивільних галичан, що перейшли влітку 1919 р. з УГА за Збруч; про цих ми також не мали точних відомостей. Одно було певне: їхнє становище було надзвичайно тяжке через брак харчів, ліків, білля й одягу.

Нам не вдавалося тоді охопити статистикою всіх здорових галичан у нашому районі. Зголосилося всіх 2019 осіб, але насправді їх було значно більше. Через непевність становища багато не реєструвалося й воліло жити законспіровано. Не бракувало також мародерів, що "промишляли" на власну руку й до нас не признавалися. Назагал можна прийняти число галичан, зосереджених у Вінницькому районі, приблизно на 15000 осіб.

7. Наші клопоти з Начальною Кмдою УГА.

Зараз по підписанні договору з большевиками ми намагалися неодмінно зв'язатися з таємною Колеґією Старшин при НК УГА, щоб поінформувати її про стан нашої справи. Нам удалося, бодай формально, примусити большевиків зустріти галицькі частини як союзників. У тому безвихідному становищі, в якому УГА опинилася при кінці 1919 р., це було вже великим шансом для нас; тепер треба було використати цей шанс для наших переговорів з большевиками в справі реорганізації УГА та збереження її організаційної цілости. Зірвання союзу (до речі, дуже непопулярного серед галичан) з білими москалями, припинення відступу УГА на південь з недобитками частин генерала Бредова та зосередження всіх корпусів УГА в невеликому районі давало б нам можливість обстояти наше домагання залишити УГА одною оперативною одиницею з автономними правами, а на випадок потреби ставити організований спротив можливим затіям большевиків проти нас.

Одначе Колеґія Старшин мала завдання схилити НК УГА до наших плянів. Але вона, виїхавши разом з НК на південь, не мала з нами ніякого зв'язку. Всі наші спроби з Вінниці встановити цей зв'язок не вдалися. Тому я, не зважаючи на велику навалу праці, виїхав до Немирова, щоб звідти сполучитися з штабом II галицького корпусу, що його начальник отаман Фердинанд Льонер позитивно ставився до нашої концепції — союзу з большевиками. За нашими відомостями штаб стояв у Тульчині, і я надіявся з Немирова зв'язатися телефоном з Льонером, якого я знав особисто з літа 1919 року.

По дорозі я спинився на ночівлю у Вороновичах. Тут до мене прибула делеґація від жидівської громади зі скаргою на сотника Едмунда Шепаровича (знімеченого українця), що він наклав на громаду контрибуцію на 250 тисяч царських карбованців, а як закладника велів арештувати місцевого рабина. Шепарович виправдувався абсолютним браком засобів до життя його кавалерійського загону. Мені вдалося полагодити це непорозуміння так, що Шепарович погодився звільнити рабина з-під арешту, а жидавська громада зобов'язалася зібрати харчі й трохи готівки для частин Шепаровича.

В Немирові мені не вдалося добитися зв'язку з отаманом Льонером. Перешкодили мені в цьому повстанці, що крутилися в поштовій управі й не допустили до розмови з штабом II корпусу.

Так, не вдіявши нічого, я вертався до Вінниці, де становище вимагало моєї приявности. Серед чистого поля, вкритого снігом, я зустрів кол. комісара Волині Ф. Сумневича, з яким улітку 1919 року працював у Кам'янці Под. в справі мобілізації Правобережжя. Це був вийнятково солідний урядовець адміністрації, людина з юридичною освітою. Він їхав у протилежному напрямі, тобто з Вінниці до армії ген. Омеляновича-Павленка. Помітивши один одного, ми негайно спинили коні й відійшли далеко в поле, щоб ніхто не чув нашої розмови. З нами їхали стрільці для охорони. Від Сумневича я довідався, що в Вінниці є вже червоні війська, яких при моєму виїзді ще не було. Він законспіровано їздив по Поділлі з рештками уряду УНР, а тепер прямував до ген. Омеляновича-Павленка в зимовий похід. Він знав уже про наше порозуміння з большевиками й дивився на це, як на конечне зло.

Обох нас пригнічувала свідомість трагізму нашого становища й непевність нашого експерименту з большевиками. На прощання я спитав його жартома: "Якщо нам пощастить, чи Ви приєднаєтеся до нас?" — "Побачимо", — відповів Сумневич. "А якщо не пощастить нам, чи приймете нас до себе?" — "Очевидно, очевидно", з гумором відповів він. Відтоді я з тією ідейною людиною більш не зустрічався.

В'їжджаючи в Вінницю, я вперше побачив червоноармійців; вони зайняли центр міста; зовнішнім виглядом нагадували банду нужденно зодягнених, неохайних волоцюг. Вулиці були завалені хурами, отож протовпитись трудно було, дороги й хідники були жахливо засмічені соломою й кінським гноєм. Тоді мені спало на думку, що саме такий вигляд мусів мати наш Київ у 1240 році, коли на нього напали татари. Якийсь тупий біль здушив мені горло, на думку, що доля кинула нас в обійми такого "союзника". А при цьому безперервно непокоїла мене думка: що буде з тими півтора десятка тисяч наших стрільців, якщо УГА лишить нас на "льоду", і большевики потрактують нас як обманців, які запевняли, що за ними, мовляв, стоїть вся УГА, а тим часом вона й далі тягнеться з недобитками Бредового війська на південь.

Ми день-у-день пробували зв'язатися з Колеґією Старшин при НК УГА, але без успіху. З-поміж співробітників ревкому один за одним відходили до лікарні на сипняк, людей для праці ставало щораз менше, а праці прибувало щораз більше. Від надмірної праці думки в мене почав витворюватись підгарячковий стан, що не покидав мене тижнями. Саме тоді приволікся до нас отаман Ст. Шухевич, який щойно покинув ліжко по тифозній гарячці й ледви держався на ногах. Я розказав йому про мою журу з Колеґією Старшин при НК УГА, про те, що для нас можуть виникнути великі труднощі з большевиками, якщо УГА й далі буде відступати з армією Бредова. Шухевич заявив мені про свою готовість зараз же їхати до постою НК й переговорити з Колеґією Старшин та примусити її до рішучих заходів. Спершу я відповів, що не можу погодитися з його проектом, бож він занадто знесилений, щоб їхати в далеку дорогу та ще й узимку. Але він заспокоїв мене, що має добре хутро й не боїться холоду й невигід подорожі. Тоді ми умовилися про те, що йому слід зробити з НК, згл. з Колеґією Старшин; він мав переконати її, щоб зробила "революцію" в НК, усунула її на випадок спротиву й поставила на її місце ревком УГА. Поза тим Шухевич мав привезти з собою ключ до шифрованих телеграм, щоб ми могли порозуміватися з цим ревкомом поза плечима большевиків. Шухевич був членом Колеґії Старшин і впевняв мене, що зуміє здійснити цей плян.

Десь у половині січня він вибрався в дорогу разом із сотником Петриком. Про цю подооож він розповідає в 4. частині своїх "Споминів" (ст. 10-36). З його оповіді виходить, що він зовсім не держався моїх спільно з ним обміркованих інструкцій; він не розмовляв з жодним членом Колеґії (окрім от. Лисняка, та й то вже по його розмові з генералами Ціріцом і Микиткою). Він повідомив генералів, що прибув з Вінниці в справі гуманітарного характеру, а саме в справі допомоги хворим у районі Вінниці стрільцям ліками, грішми та старшинами, що їх нам бракувало. А про розмову з от. Лисняком він пише дослівно так:

"З от. Лисняком ми обговорили ситуацію; він одверто сказав мені, що також бачить єдиний вихід у злуці з большевиками. Начальній Команді він дозволить доїхати ще тільки до Кодими та постарається, щоб під Кодиму підійшла одна з бриґад II галицького корпусу, і — коли б Начальна Команда захотіла дальше просуватися з Добрармією або переводити армію до Румунії — він приарештує і ген. Ціріца, і ген. Микитку і цілий їх тісніший штаб"...

Шухевич не дає ніякого пояснення, для чого він погодився в розмові з Лисняком дозволити НК-ді доїхати ще до Кодими, не означивши реченця, коли вони вважали за потрібне зробити переворот у командуванні УГА. Це тим більш дивне, що він же ж знав, як утруднюється становище ревкому у Вінниці зволіканням і рухом УГА на південь. Тим часом раз-у-раз нам докоряли.що не маємо впливу на УГА. Щоб цей докір бодай позірно відперти, ми вислали телеграму до Лисняка з вимогою арештувати генералів і встановити ревком УГА.

Шухевич, як "не в тім'я битий", повинен був догадатися, що ця телеграма була конечною "даниною" ревкому у Вінниці большевикам, а Колеґія Старшин мусіла піддержати наше становище своїми заходами, які вона вважала за потрібні в данім моменті.

Брак рішучости так у самого Шухевича, як і в Колеґії Старшин, значною мірою утруднив наше становище; зволіканням із тим, що мусіло статися, вони нічого не осягнули, а нашим партнерам, большевикам, дали в руки арґументи проти нас. Це й побачимо нижче.

ДО ЗМІСТУ