8. Наші ліві радикали.

У Вінниці були тоді з нами деякі члени галицької радикальної партії, як: Микола Опока, Микола Балицький, Петро Доників-Шекерик, Федь Палащук, Онищук. Ця група прийняла радянську плятформу й переговорювала з організаційним комітетом Коханенка в справі злиття з галицькою комуністичною партією. Але їхні розмови не мали успіху. А коли за комітет Коханенка взялися Затонський, Порайко й Михайлик, він перестав існувати. Коханенко виїхав спершу в Балту, а потім у Київ і став на працю в театрі. Опока, Мик. Балицький і Онищук також покинули Вінницю й пристали до центральної групи есерів, очолюваної І. Лизанівським.

Був короткий час у Вінниці також один із провідних мужів радикальної партії І. Макух, недавній товариш міністра внутрішніх справ УНР. По виїзді уряду УНР з Кам'янця в половині листопада 1919 р. ми держалися разом до половини грудня, до мого прибуття до Вінниці. Тоді ми бували на нарадах політичних діячів у Хмельнику й Літині, входили до складу Краєвої Ради, а потім — Ради Республіки.12 В першій половині грудня ми були на нараді представників УГА й Армії УНР у Хмельнику, також у Літині. Щоправда, там радилися ми над справою всіх військових формацій України, (також і УГА), але в дискусії однозгідно стверджено, що стан наших армій катастрофальний, що вони в даний момент не являють собою поважної військової сили.

Під час цих нарад ми з Макухом зговорилися про те, чи не було б доцільно порозумітися також з большевиками, що бистрим темпом наближаються до місця розташування УГА, де по лікарнях лежать тисячі тифозних. Коли б нам пощастило укласти військову конвенцію з червоними, ми врятували б галицьких стрільців від повного розгрому. Макух сказав тоді мені: "Їдьте у Вінницю й орієнтуйтеся в становищі. Я вважаю, що треба рятувати наше вояцтво за всяку ціну".

З Літина я подався негайно до Вінниці, ідучи за радою Макуха. По вкладенні союзного договору з большевиками Макух дав мені знати, що він у Летичеві й хотів би дістатися до Вінниці, до нас. Я пішов тоді до Хвилі й розповів йому, що недалеко живе Макух, видатний політичний діяч Галичини, дуже популярний серед галичан і має на них чималий вплив. Тепер він хоче співпрацювати з нами. Я просив Хвилю, щоб він подбав про те, щоб ЧК не прискіпувалося до нього, а я беру повну відповідальність за нього. На випадок, якби йому щось сталося, це викликало б велике обурення серед галичан. Хвиля запевнив мене, що Макух може спокійно приїжджати до нас; моя порука для нього вистачальна.

Я негайно ж повідомив Макуха, що він може спокійно їхати до Вінниці. А чергового дня він з'явився в моїй канцелярії й привітав мене словами: "Ґратулюю вам безкровної революції". Я дуже зрадів його появі й відповів йому: "Дай Боже, щоб ця "революція" була безкровна". А переходячи на жартівливий тон, сказав йому: "Ми, за большевицьким звичаєм, реквізуємо ваш мозок. Ви поїдете в Москву й будете там студіювати радянський устрій та приготовляти адміністрацію Галичини". На це Макух замахав руками й каже: "А, дайте ви мені спокій! Я застарий на такі експерименти. Вам, молодим, це ще пасує, мені вже ні".

Під час свого короткого перебування у Вінниці Макух сконтактувався з партійними товаришами, але помітивши, що вони полівіли, незабаром виїхав у товаристві Доникова-Шекерика на південь, в район Могилева Под. Мені полегшало на душі, коли я почув про це, бо, не зважаючи на запевнення Хвилі, я був неспокійний за нього. Я не довіряв большевикам. Ми знали, що Макух жив законспіровано в околиці Могилева й не хотів ні з ким зустрічатися, щоб його не здеконспірували.13

9. Наші союзники; галицькі слабодухи.

Червоні частини, вступаючи в наш район, поводилися дуже різно. У Вінниці, де були найвищі установи КПбУ й губревком Поділля, також команда 44 дивізії, вони ставилися до нас коректно. Дивізія складалася з бриґад: таращанської, богунської й 132-ої пластунської. Комісаром дивізії був москаль Михайло Кручинський; у нього не було помітно того московського шовінізму, з яким ставилися до українців москалі, що виросли в Україні.

Командувач дивізії Дубовий, українець, був до нас прихильний. Головою Подільського губревкому був москаль Козицький; він говорив, як і Кручинський, тільки по-московськи, але під впливом Хвилі ставився до нас льояльно. Цій обставині ми завдячували також приязне ставлення до мас червоноармійців у Вінниці. Тут не було випадків ворожих виступів проти нас.

Але з інших місць ми діставали тривожні вістки про грабунки наших харчових комор, навіть лікарень; про різні насильства червоноармійців по наших частинах. Ще гірше було на півдні по захопленні району галицьких частин червоною армією. Це мусіло викликати сильну реакцію з боку галичан. Коли в лютім один большевицький комісар убив загальнолюбленого отамана артилерії д-ра Я. Воєвідку за те, що цей відмовився віддати йому свого вірного коня, стрільці розправилися з убивником ту ж мить.

Щойно при безпосередній зустрічі з червоним військом ми побачили, як низько воно стояло з кожного погляду. Значний відсоток червоноармійців були кримінальні типи (визволені з тюрем по революції), що їх удержувано в послуху тільки незвичайним терором або обіцянками грабунку в здобутих містах. Було багато також китайців, які за нужденну пайку хліба сліпо виконували будь-які накази. Нас просто дивувало, як така банда могла перемагати в боях.

Організація червоної армії була значно гірша від нашої, постачання — зовсім зле. Червоноармійці одержували малі харчові пайки, тому грабували мирне населення. Нічого дивного, що всі дрижали перед такою армією грабіжників і насильників і з великою радістю вітали галицькі частини, бо вони приносили з собою завжди безпеку громадянам і правопорядок.

Хоча большевики зобов'язалися видавати для УГА харчі з своїх комор, але ми нічого від них не діставали й мусіли дбати про харчування наших стрільців сами. Старшини-постачальники купували в селян продукти самі, а це була дуже тяжка справа, бо селяни приймали тільки українську валюту, а в крайньому разі "керенки". Большевики дивилися на це дуже косо. Одного разу ЧК перехопила на селі наш купівельний загін, що купував харчі за гроші, зібрані поміж стрільцями й старшинами. Чекісти сконфіскували закуплені продукти й валюту, а людей заарештували. На нашу енерґійну інтервенцію вони вернули харчі, звільнили людей, але замість сконфіскованої української валюти видали свою, що не мала ніякого ходу між населенням. Така поведінка большевиків копала прірву між нами й нашими новими "союзниками".

У справі ідеологічній большевики на частих мітинґах, що їх улаштовував політичний відділ 44 дивізії, згл. його начальник Кручинський, намагалися приєднати наших стрільців до себе своїми гаслами; вони малювали їм, яке то щастя несе комунізм для трудящих, який гарний радянський державний лад. При цьому вони з великою ненавистю нападали на всі інші партії; зокрема плямували вони соціялістів, які не йшли з ними (сд-ів і меншовиків), називали їх "соціялпредателями", тобто соціялістами-зрадниками. Коли Кручинський і його співробітники говорили про їхню ідеологію тільки загально, то наші комуністи, як Затонський, Порайко та їхні аґенти вважали за свій обов'язок ганити поіменно наших державних мужів, наш національний прапор і навіть нацьковували стрільців проти "панів-офіцерів", що, на їхню думку, були такими самими ворогами працюючого люду, як роджені буржуї.14 Було очевидним, що вони хотіли розшарувати нашу ЧУГА на два ворожі табори, щоб легше прибрати до своїх рук наше стрілецтво.

Але вони не передбачили тих наслідків, що їх викликала така пропаґанда. Стрілецтво не тільки не далося зловити себе на їхні гасла, ба навпаки, воно з тим більшою повагою ставилося до наших національних цінностей, горнулося до старшин щораз більше. Цікаві з цього погляду записки генерала Кравса в його спогаді "За українську справу". Він пише:

"Хоч ми назверх стали червоні, вивісили на будинку, де містилась команда, червоний прапор, носили червоні відзнаки, одначе в нутрі ми були такі, як були до того часу. Стрільців бавило робити з себе комуністів... Наш перехід до большевиків викликав особливе явище: стрільці ще більше прив'язалися до своїх старшин. Це просто аж зворушувало, з якою вірністю й відданістю вони тепер до старшин відносилися. Мене самого вони берегли, наче ока в голові, аби часом мені щось не сталося. Це й є найбільшою чеснотою цього добросердого народу, що він є вірний і прив'язаний і це він найкраще доказав у тих тяжких часах".15

Незабаром по вкладенні нашого договору з большевиками почали появлятися між нами посланці від Затонського, наші землячки, що з одного боку хотіли втиснутися між нас і стежити за нами, і з другого, ширили між стрільцями пропаґанду на користь КПбУ. Між іншим до мене прийшов тоді мій колишній учень з рогатинської гімназії Іван Сірко і просив мене піддержати його в праці. Він був занадто наївний, щоб не зрадити мені своїх задумів. В розмові він закидав змосковська, як наш безсмертний "знімечений Юрко", й підписувався не "Сірко", а "Сирко". Був одягнений також, як москаль. Взагалі робив погане вражіння.

Я відповів йому, що за працею в ревкомі не маю ні часу на політичну працю, ні охоти помагати йому, бо він нагадує мені нашого "землячка з цинковими ґудзиками" на царськім дворі. Шевченко назвав би його "перевертнем", який за марну копійку служить москалям. Від того часу мій "Сирко" більше не показувався мені на очі.16

Але й між нашими старшинами були такі, як, наприклад, Ґадзінський, що, бажаючи приподобатися большевикам, на мітинґах ганили наших політичних діячів і державних мужів, зневажали наш національний прапор і тризуб. Вони один поперед одного старалися здобути собі марку надійних комуністів. Перед у цьому вели два цивільні: Коханенко й Сидоряк.

Але загал нашого стрілецтва виявився характерним. Між селянами, за одним вийнятком, не бувало випадків відступлення від наших національних ідеалів. На пропаґанду посланців Затонського й інших кар'єристів вони реаґували зовсім протилежно, як цього сподівалися большевицькі аґенти.

Відколи у Вінниці почала працювати губчека, до неї вступили деякі наші люди, і це викликало між нами атмосферу недовір'я. Ніхто не знав, кого треба берегтися.

В процесі нашої співпраці з большевиками ми щораз більше переконувалися, що в них була ціла прірва між словами і вчинками. Для них договір з УГА був шматком паперу, не вартим найменшої уваги. Хоча ми застереглися проти встрявання в наші справи з боку будь-якої політичної групи, большевики явно й таємно втискалися між нас, одних намагалися прихилити до себе, проти других нацьковували стрілецтво, щоб остаточно нас розшарувати.

Не раз я згадував тоді слова анархіста Молчанова, який так правдиво оцінював большевиків. З тактичних міркувань большевикам незручно було самим ліквідувати невигідних їм старшин УГА, тому вони закликали наших стрільців "по законам революції" розправлятися з тими "наймитами капіталістів". Але вони не мали найменшого успіху між нашими стрільцями.

Тоді й виявилося, наскільки правильною була вимога Вінницького ревкому УГА, щоб політичні посади в нашій армії були в руках наших людей. Ми не хотіли віддавати нашого стрільця на поталу большевицького комісара. Спочатку нам таки вдавалося назначати на ці посади людей, до яких ми мали повне довір'я. Про тих наших комісарів генерал Кравс каже:

"В найближчих днях прийшли до нас комісари. Це були самі галичани, гідні й браві люди, які в дійсності не були ніякими комуністами. Назвища я на жаль призабув".

З великим признанням він говорить про комісара Федя Замору, що своїм тактом та вмілою поведінкою підносив авторитет старшин серед стрілецтва якраз тоді, коли Затонський та Порайко найбільше проти них аґітували.

Але не всі комісари були такими, як ті, про яких говорить Кравс. До тих, які "грали в большевицьку дудку", стрільці ставилися з великою ненавистю. Напр., таємного донощика Затонського Івана Кая стрільці самі зліквідували.

Розкладова робота большевиків серед галичан мала в наслідку те, що їх симпатії стали схилятися до боротьбістів, хоч їхні гасла й були нам зовсім чужі. Але ж вони були все таки братами по крові, самостійниками, а до того поводилися щодо галичан тактовно, часом помагали нам своїми інтервенціями в большевиків. Тому ми стали зв'язувати наші надії з боротьбістами, а їх злиття з КПбУ викликало велике огірчення в нас. Ми відчували тоді, що станемо жертвою КПбУ. Так воно пізніше й сталося. Наші побоювання цілком здійснилися.

10. Біда з русотяпами.

Згідно з постановою з'їзду РКП про ревізію політики большевиків в Україні, ми вважали самозрозумілим, що наша мова має в українській радянській державі повні права й що московські комуністи теж будуть додержуватися цих постанов, тим більше, що вони самі раз-у-раз на мітинґах на них покликалися. Ми вживали всюди тільки української мови; по-московськи ми й не могли говорити, бо цієї мови й не знали. Тоді, здається, наша мова вперше вийшла на вулицю. Одначе, наші земляки наддніпрянці, навчені досвідом з минулих років, воліли не маніфестувати себе прилюдно так, як ми.

Тим часом московські комуністи, окрім комісара М. Кручинського й голови губревкому Козицького, зовсім не крилися з своєю неприязню до нашої мови. Бували випадки, що вони на мітинґах прилюдно її зневажали. В таких випадках ми з місця гостро протестували проти такого вияву русотяпщини. Треба визнати, що офіційні большевицькі діячі тоді завжди піддержували нас і закликали своїх партійців до порядку. Навіть Хвиля, голова губпарткому, стояв за нас. Щоправда, ні Кручинський, ні Козицький не знали нашої мови і на мітинґах промовляли по-московському, але перед тим вони завжди просили вибачення, що говоритимуть по-московському. І нам цього вистачало.

Якось прийшов до губревкому якийсь комісар бриґади, москаль, і зажадав спиріту для авта (у большевиків тоді не було бензини). Діловодом там був мій брат Омелян; він написав українською мовою розпорядження до ґуральні у Вінниці видати бажаний спирт. Комісар глянув на листа й обурений скрикнув на брата: "А ето што за татарщина?"

На ці слова брат скипів гнівом і став гістерично лаяти комісара: "Ти сволото московська, не моя, а твоя мова — татарщина!" Комісар остовпів з дива, бо тоді ніхто так не реаґував. Але цей крик зачув голова ревкому Козицький, що працював у сумежній кімнаті; він влетів до залі й запитав піднесеним голосом: "Що тут діється?"

На це брат обуреним тоном до Козицького: "Подумайте товаришу Козицький, ота каналія називає мою мову татарщиною. Що ви на це?"

Козицький теж скипів і скрикнув до комісара: "Пощо ти ображаєш мого найкращого робітника? Дістав бумагу, іди к чорту!" Потім звернувся до брата й став заспокоювати його: "Не дивуйтеся, товаришу, цьому дурневі; він не розуміє, що робить. Заспокійтесь і працюйте дальше".

Некультурність москалів ми відчули раз дуже прикро. Було це під час свята на пошану Т. Шевченка. І ми, галичан, і наші наддніпрянські земляки, вважали день Шевченка за велике національне свято. Всі явилися святково одягнені, програма свята була гарно приготовлена губвідділом наросвіти. Аж тут перед відкриттям свята виходить перед завісою брудний бородатий москаль, у неохайнім одязі й починає доповідь про боротьбу з сипняком. Говорив понад півтори години, і не було способу усунути його, бо це КПбУ доручила йому виголосити цю доповідь. Всі українці відчули це, як велику зневагу їхнього свята.

Згаданий уже комісар Кручинський якось дуже довго промовляв до галичан на тему радянського устрою держави. Говорив, може, години зо дві, звичайно, по-московському. Після доповіді я приступив до нього й сказав: "Ви, товаришу, говорили дуже інтересно, але я даю вам мою голову, якщо вас зрозуміли хоч 10 відсотків галичан".

"Що ж мені робити?" — спитав мене Кручинський.

"Учіться говорити по-нашому, — була моя відповідь. — Я можу давати вам лекції української мови".

Він охоче погодився на це, і від того дня ми щоденно читали книжечку С. Тобілевичевої "Під розвагу старим дітям". Я вчив його вимовляти й наголошувати слова. Кручинський був пильним учнем. Спершу він читав мені текст уголос, а потім пробував говорити нашою мовою. За деякий час він уже почав калічити по-нашому на мітинґах. Галичани дуже вподобали його за те, що шанував нашу мову й сам пробував говорити нею. Але це був унікат між москалями.

ДО ЗМІСТУ