11. Галичани й червоноармійці; дивна пропозиція ЧК.

Стрільці першої бриґади

Між галичанами й червоноармійцями була дуже велика різниця, як у зовнішньому вигляді, так і в ставленні до мирного населення. Червоні були неохайні, з зарослими обличчями, довгим нечесаним волоссям. Одяг на них брудний, часом подертий, таке саме взуття. Такий зовнішній вигляд був тоді дуже модний. Людей, чисто одягнених і пристойного вигляду вважалїі тоді за контрреволюціонерів, "бєлоручок", ворогів народу. Гігієну вважали за "буржуазний предразсудок". У громадських приміщеннях, на концертах і театральних виставах червоні сиділи в повному озброєнні, в папахах, курили смердючу махорку й говорили між собою так голосно, що глушили спів хору й репліки акторів. Сидіти на таких імпрезах культурній людині було справжньою мукою.

Діяметрально протилежно поводилися галичани. Вони відріжнялися від своїх союзників чистим, хоч і зношеним одягом, поголеними обличчями й зачесаним волоссям. На публічних імпрезах були пристойні, з мирним населенням коректні, з усіма справедливі, у випадках потреби спішили з допомогою кожному, без огляду на національне походження. Цим вони здобули собі прихильність усіх вінничан.

Галицькі частини підлягали юрисдикції ревкому УГА; стрільці — нашій командатурі міста. Большевики не могли втручатися в наші внутрішні справи. Коли часом ЧК арештовувала галичанина, ми зараз же інтервеніювали й відбирали арештованого. Одного разу до червоної комендатури міста міліціонер привів арештованого галицького стрільця. Тоді командант міста сотник Власов (пізніше генерал, що співпрацював за другої світової війни з німцями) наказав звільнити арештованого, як такого, що підлягає нашій командатурі міста.

Найбільше зненавидженою установою була, звичайно, губчека. Вона містилася в гарній колись віллі, недалеко від міського театру. Тепер це був знищений будинок, обведений кільчастим дротом, обставлений скорострілами, що їх отвори виглядали крізь дошки забитих вікон. За будинком був невеликий сад, усіяний могилками розстріляних жертв ЧК.

Всі з великим острахом минали цей страшний будинок смерти.

Якось до мого бюра в ревкомі прийшов начальник ЧК з пропозицією обмінятися з ревкомом приміщеннями. На моє здивоване запитання, що спонукає його до такої пропозиції, він відповів простодушно: "Бачите, товаришу, недалеко від нас стоїть Таращанська бриґада; її червоноармійці дуже не люблять моєї установи. Ми боїмося, що таращанці колись нападуть на нас і понищать наші акти. А галичан вони люблять і їм не грозить ніяка небезпека".

Я викрутився від цієї пропозиції начальника ЧК тим, що наш ревком є в центрі розташування наших частин і військових складів, тому нам незручно переходити в інший район, далеко від наших людей і установ.

12. Наша конспіративна праця.

Наш союз з большевиками ми розуміли як хвилеве військове порозуміння (конвенцію) з ясною метою: зберегти Українську Галицьку Армію як збройну силу України для пізнішої боротьби за нашу державність, а рівночасно для визволення нашої вужчої Батьківщини, Східньої Галичини, від ворожої окупації при нагоді походу червоної армії на Захід. Після осягнення цієї мети, коли наш нарід перебере в свої руки владу в своїй країні, цей договір має скінчитися. У своїх публічних виступах я, звертаючись до галичан, постійно підкреслював значення нашого союзу для справи визволення Галичини, але промовчував те, як ми уявляємо собі його кінець.

Зовсім інакше дивилися наші союзники на їхній договір з УГА. З мілітарного погляду вони тоді були дуже слабі, а до того вся Україна кипіла в повстанні проти них. Тому вони хотіли використати для себе хоробру й досвідчену в боях УГА, а рівночасно використати союз для пропаґанди серед українського селянства, мовляв, дивіться: з нами йде УГА, то чого ж поборювати нас, ми не вороги вам!

За своїм звичаєм большевики не тільки не думали додержуватися свого договору з УГА й забезпечувати її матеріяльно (харчами й санітарними матеріялами), але своєю безоглядною пропаґандою намагалися розкласти УГА, прихилити її до своїх комуністичних гасел, убити в ній національний дух та зробити її слухняним знаряддям в їхніх руках. Цих своїх плянів большевики, звичайно, не виявляли, про око ставилися до нас коректно, особливо їхні офіційні чинники, але ми швидко помітили облудну гру наших союзників і таємно приготовлялися до того моменту, коли можливо буде відв'язатися від них і ступити на шлях відкритої боротьби з ворогами нашого народу й його визволення від усіх займанців.

Був це важкий шлях, але для нас не було тоді іншого виходу. Ми тримали таємні зв'язки з нашими військовими формаціями УНР і повстанцями. До армії ген. Омеляновича-Павленка їздили кур'єри Михайло Козланюк, Петро Доників-Шекерик і Василь Нанкінський з пропозицією, щоб армія генерала підсувалася до району Вінниці й приготовляла об'єднання з УГА; від армії Павленка приїжджав до нас кур'єр, чотар Іван Веремієнко. З урядом УНР ми шукали контакту через І. Макуха й Хведора Сумневича. До полковника Коновальця та Безручка, що були за кордоном, нашими кур'єрами були Микола Бісик, Іван Кичун і Маруся Яворська; в Харкові були нашими зв'язковими Омелян Кучеріжка й Юліян Чайковський, а в Києві Микола Опока, Яків Ґрех, Семен Ткачівський і Дмитро Білик.

Наш договір з большевиками нічим не був подібний до злопам'ятного союзу УГА з армією білого генерала Денікіна, бо цей союз мав капітулянтський характер, а ми в союзі з большевиками не сходили від нашої національної й державницької лінії. Корисною для нас була та обставина, що не тільки все патріотичне громадянство України, але й ліві політичні угруповання, як боротьбісти й ліві СД (пізніші укапісти), що були фактично комуністами, енерґійно поборювали змагання московських комуністів до супрематії Москви над Україною й рішуче вимагали для України повної автономії в союзі з РСФСР. Ці угруповання співчували нам у національному питанні, приязно до нас ставилися, давали нам поради і в разі потреби помагали нам. Ми були в контакті з боротьбістами: Полозовим, Шумським, Гриньком, Блакитним-Елланом, Приходьком і Ковтуновичем, з УКП-істами: Річицьким, Авдієнком, Войціховським Юрком; навіть А. Хвиля й М. Скрипник, найзавзятіші комуністи, не ставилися до нас вороже.

Згадана вже група лівих радикалів, під проводом І. Макуха стояла в тісному зв'язку з нами, і її члени працювали в Вінницькому ревкомі, а деякі з них були політичними комісарами галицьких ч'астин. До цієї групи належали: Микола Балицький, Андрій Музичка, Федь Конар-Палащук, Микола Опока, Іван Роґульський, Михайло Турок, Степан Індишевський, Яків Ґрех, Омелян Кучеріжка, Петро Доників-Шекерик, Антін Онищук, Михайло Козоріс; нам співчувала також група лівих СР-ів Івана Лизанівського.

Таким чином, усі наші плянування й почини були контрольовані зорганізованим громадянством України, і ми нічого не робили самозванчо.

Особливо законспірованими були наші зв'язки з військовими й урядовими колами УНР, із зрозумілих мотивів. З огляду на моє експоноване становище, я не брав безпосередньої участи в зустрічах із зв'язковими; до цього були призначені окремі старшини, переважно СС-и; вони провадили всі розмови і про них мене інформували. Раз зустрів мене на вулиці отаман УГА Шашкевич і запропонував мені прийти на таємні сходини, де мав звітувати чотар Веремієнко, що прибув з постою штабу ген. Павленка. Я відмовився від участи в цих сходинах, але відповів йому, що тішуся з того, що він має зв'язки з армією УНР, та побажав йому успіхів. Шашкевич зрозумів мене. На випадок деконспірації я спричинив би катастрофу всієї УГА.

А за кілька днів після цієї розмови до моєї кімнати влетів, як буря, комісар 44 дивізії М. Кручинський, і схвильованим голосом кинув мені питання: "Товаришу Гірняк, чи це правда, що у вас є петлюрівська організація?" При цім він свердлив мене очима, як вогнем. Я витримав його погляд і рішучим тоном відповів: "Це нікчемний наклеп, товаришу Кручинський! Маєте в заклад мою голову!" Кручинський моментально заспокоївся й сказав, що сьогодні на мітинґу в театрі я буду говорити про це. Я, звичайно, погодився.

Скільки разів я пригадував собі пізніше цей момент найбільшої душевної напруги, що її переживав за час союзу з большевиками, все мені спадало на думку, що я, бувши членом гуртка Шашкевича, міг легко заломитися; міг видати себе самою барвою лиця.

По відході Кручинського я почув великий тягар на душі; в устах відчув страшну гіркість. Цілий день я бився з думками: "Що я скажу моїм землякам у театрі? Як відвернути від них цю грозу, що нависла над усіма нами?"

Увечері заля міського театру була по береги виповнена червоноармійцями й галичанами. За президіяльним столом засіли всі большевицькі аси. Кручинський говорив дуже довго про героїчну боротьбу пролетаріяту з капіталістами та про таємних ворогів, які підкрадаються до червоного вояцтва, щоб розкласти його морально. Але ні словом не згадав про галичан. На закінчення сказав: "А тепер слово за товаришем Гірняком".

Зміст мого слова був приблизно такий: "З вірогідного джерела я чув, що серед галичан крутяться провокатори, які намагаються порізнити нас з нашим союзником, революційною армією радянських республік, щоб ударемнити здійснення головної мети союзу: визволення нашої батьківщини з-під влади польського окупанта. Сьогодні немає іншої сили, яка помогла б нам вернутися до наших родин по жахливих переходах нашої армії, окрім червоної армії. Десятки тисяч наших товаришів, що спочили тут у могилах від ворожих куль і від епідемій, кличуть нас, живих, із могил, не переставати боротися за волю нашого краю. Як же ж нам виконати цей заповіт поляглих товаришів? Тільки у вірному союзі з революційним пролетаріятом РСФСР, який простяг до нас дружню руку для спільної боротьби, ми дійдемо до нашого обітованого краю! Тому я від імени ревкому закликаю вас, товариші: не дайтеся збаламутити ніяким провокаторам! А коли з'явиться між вами котрий з них, віддайте його нашому ревтрибуналові, хай він розправиться з ними!"

Кручинський, мабуть, заспокоївся моїми словами, бо ніколи до цієї теми не вертався. Але я не знаходив спокою. Не було сумніву, що хтось з-поміж наших людей працював проти нас і збирав матеріяли. Аж перегодя я дістав вістку, що один наш старшина, жидівської національности, вступив на службу до "Особого отдєла" (військової ЧК) і там на нас виказував. Він був до недавна кмдтом Збірної Станиці для тих стрільців, що видужували з тифу, і дістав від мене сувору догану за занедбування обов'язків. Тоді він пішов працювати до "Ос. отдєлу". Він, очевидно, щось знав про наші зв'язки з армією Павленка. Щоб підірвати довір'я "Ос. отдєлу" до нього, я вирішив інтервеніювати у голови. Я знав його з того часу, як був у нього в справі от. Шухевича.

"Маю інформацію, — кажу голові, — що до вас став на службу один наш старшина. Знаю добре, що вам треба людей на працю; але прохаю вас приймати їх тільки в порозумінні зі мною. Тоді я беру на себе повну відповідальність за тих людей. От ви прийняли до себе людину, яка скомпромітована у нас на службі. За неї я не беру ніякої відповідальности й приходжу вам про це заявити".

У большевиків був тоді великий страх перед відповідальністю. Не один політичний працівник наложив головою на її рахунок. Тому начальник "Ос. отд." з місця відповів, що відішле до нас того старшину, і рівночасно просив мене підібрати для нього кільканадцять співробітників для його відділу. І дійсно, за два дні вернувся до мене старшина-виказувач з листом від голови "Ос. отд.", що той звільнив його від обов'язків.

А тим часом я вишукав кільканадцять певних УСС-ів і запросив їх на кватиру на довірочну нараду. Я розповів їм усе про випадок з "Ос. отд." та про свої наміри. Якщо ворог веде розвідку проти нас, то ми мусимо протидіяти цьому. Але не кожний надається до такої служби, тому я питаю, хто з зібраних тут готовий піти на "працю" до "Ос. отд." але не для... них, а для нас. Усі мої УСС заявили бажання піти на цю працю. Тоді я попросив їх прийти наступного дня до ревкому по посвідки. З того часу ми мали дуже секретні інформації про всі задуми большевиків супроти нас. Я не раз пізніше з подивом згадував про тих кільканадцять УСС-ів, що в тих небезпечних часах уміли нести свою службу на нашу користь.

* * *

З Літина прийшла до нас вістка, що ЧК заарештувала групу к. старшин СС, на чолі з полковником Цівірком та що їм загрожує розстріл. Ми негайно інтервеніювали в Губчека, домоглися їх визволення; всі вони приїхали до Вінниці, були зареєстровані в ревкомі й вислані до частин УГА в Балті. Звичайно, вони всі опинилися в армії генерала Омеляновича-Павленка (в зимовому поході).

В половині січня 1920 р. до Вінниці прибули: полковник СС-ів Іван Роґульський, сотник Степан Індишевський та інші разом із цілою сотнею СС-ів. Вони лежали в Староконстантинові, хворі на сипняк, а по видужанні зібралися разом, щоб із зброєю пробиватися до Вінниці. По дорозі вони захопили залізничу станцію в Жмеринці (від Денікінців) з великим майном і передали все большевикам. Ці спочатку прийняли цю групу на службу як охорону залізничої станції та складів, а потім дозволили переїхати до нас, давши посвідки про їх службу в Жмеринці. Ми примістили цю групу в нашій збірній станиці, яка тим самим опинилася в руках СС-ів. Потім сотники Індишевський і Турок поїхали до автопанцирного дивізіону, а Роґульський став військовим референтом при ревкомі УГА. На цьому становищі він залишався до кінця вінницького періоду, по кінець березня.

У Вінниці збиралося щораз більше київських СС-ів. Тому Курах і Роґульський носилися з думкою організувати бриґаду червоних СС-ів. По нараді над цією справою в ревкомі ми почали зондувати ґрунт в губвоєнкома Микити Коляди, політичного комісара 44-ої дивізії Кручинсько-го та ін. Вони поставилися до цієї справи позитивно. Тоді в "Червонім Стрільці" й "Комуністі Прикарпаття" був надрукований заклик згаданих двох старшин, щоб усі СС-и зголошувалися до тієї бриґади. Згоду на її формування дала була вже команда 12-ої червоної армії і на її внесок — також харківський уряд. Москва рішуче поставилася проти цього, і наш плян не пройшов. Навіть більше — ми почали побоюватися репресій від большевиків проти тих СС-ів, що були в нас, і їх треба було якось законспірувати. Курах і Роґульський піддали думку, щоб вислати їх усіх на південь до 2 галицького корпусу. По дорозі вони всі відійшли десь інде; одні до групи Ю. Тютюнника, другі до Павленка.

Якось на засіданні Губревкому голова Козицький схвильованим голосом заявив, що цілий відділ наросвіти заповнений петлюрівцями. Він дав наказ голові ЧК тієї ж ночі позаарештовувати всіх працівників цього відділу, а наступного дня на засіданні ревкому скласти звіт про це. Свідком цієї розмови був мій брат Омелян, що мав конфлікт з одним комісаром бриґади за українську мову. Він бував на засіданнях Губревкому як протоколіст. Зараз по засіданні він набрав перепусток, поставив на них факсиміле Козицького, попідписував їх і забіг до найближчого співробітника Губвідділу наросвіти та повідомив його про небезпеку й дав перепустки. Уночі ЧК не застала в помешканні нікого. Наступного дня Козицький шалів на засіданні ревкому, кричав, що між його членами є провокатор. Але дійсного справника цього не викрито; наших видніших педагогів Поділля, м. ними директора гімназії Б. врятовано від большевицьких куль.

На моїй кватирі переховувався два тижні учитель з Полтавщини Голуб, який працював у Кам'янці Подільському в редакції офіціозу уряду УНР "Україна". У Вінниці він перебув сипняк, а по видужанні прийшов уночі до мене по хліб, бо дуже голодував. Я порадив йому сидіти деякий час у мене, бо недалеко є повстанець одного з ним прізвища, тому небезпечно появлятись на вулиці. Він сидів конспіративно в мене; але одного дня, коли мене не було, він вийшов на свою кватирю по білля і не вернувся. Того ж дня його найшли в парку (вул. Хмельницького) застреленого.

Якось ідучи Катерининським проспектом, я почув, як хтось гукнув до мене з вікна. Я оглянувся й побачив сотника Ол. Благодіра, що працював зо мною в ГУГШ Міністерства військових справ у Кам'янці (в архівнім відділі). На моє питання, що він тут робить, Благодір відповів, що він переховується вже довгий час у знайомих, і просив мене якось помогти йому в потребі. Я взяв його зараз з собою до бюра ревкому, видав йому посвідку на подорож, і він подався до своєї рідні.

Наприкінці січня в ревкомі обмірковувалася справа призначення командувача УГА. На це місце висували кілька кандидатур: полк. Вітошинського, дотеперішнього кмдта запілля УГА, полк. І. Роґульського й отамана артилерії УГА Вол. Клодницького. Над цими кандидатурами тривала довга уперта дискусія. На одній нараді членів ревкому та запрошених громадських діячів І. Макуха й інших Ст. Шухевич обстоював кандидатуру полк. Вітошинського; Курах опонував проти цього кандидата. Він висував кандидатуру полк. Роґульського, мотивуючи так: старі, австрійські старшини в УГА надто закостенілі й не надаються до ведення нашої армії бурхливих революційних часів. Роґульський добре обізнаний з відносинами в Україні і знає всі способи тактики, що витворилася й оформлювалася під час революції на побоєвищах України. Але Роґульський рішуче відхилив свою кандидатуру. Макух, Конар і Балицький Микола запропонували отамана В. Клодницького, що був тоді кмдтом групи "північ", до якої належали Літинська бриґада і повстанські загони Шепеля та Степанишина. Вони знали свого кандидата з часу перебування їх у Хмільнику, де Клодницький був кмдтом міста й перебував у близьких зв'язках з Крайовою Радою УНР. Але на цій нараді остаточно кандидата не устійнено. В цю справу втрутився А. Хвиля, а потім ще й Ковтунович. Вони були проти Вітошинського, як старого старшини австрійської школи, отже людини "обмеженої". На їхню думку, на таке становище треба б добрати людину з революційним розмахом. Але вони також були й проти Клодницького; закидали йому розтрату військового майна, розпродаж цукру та шкіри тоді, як він був кдмтом Хмільника. Курах додумувався, що хтось із старшин очорнював Клодницького перед Хвилею, бо цей вимагав усунення його з посади кмдта бриґади й віддання під суд.

Довго тривав спір за цю кандидатуру, а що Хвиля уперто стояв на своєму, Макух зажадав від нього сконкретизувати закиди проти цього кандидата на письмі. Якщо буде підстава, то ревком сам віддасть під суд от. Клодницького. Врешті в суперечку між Макухом і Хвилею втрутився Ковтунович. Він казав, що не можна засуджувати людину на підставі пліток та поговорів. Він порадив вислати когось до Хмільника, щоб довірочно перевірив усі закиди в справі зловживань Клодницького. На його думку, слідство мав би провадити тільки галичанин, що ніяк не зв'язаний з Клодницьким. З-поміж членів ревкому один Курах не знав його й міг об'єктивно провести слідство. Він, хоч і нерадо, вибрався до Хмільника, Синяви, Уланова й Райгородка — тобто туди, де Клодницький, за словами Хвилі, учинив зловживання.

Наслідки праці Кураха дали таку картину: в Синяві була цукроварня, де бриґада Клодницького одержувала свої приділи. А що стрільці цієї бриґади охороняли склади цукру від грабіжників з-поміж місцевих людей та від приблудних кримінальних елементів, то бриґада одержувала ще додаткові приділи. За заощаджений цукор та за додатковий Клодницький купував в Уланові шкіру на взуття для своїх стрільців. Таким самим способом він добував матеріяли на однострої та білля для своїх людей. Наслідком цього стрільці бриґади Клодницького були одягнуті, озуті й неголодні. Тому вони любили свого командира; його господарство було розумне й доцільне.

З таким звідомленням вернувся Курах до Вінниці; він казав, що має повне вдоволення, що спричився до реабілітації людини, яку безпідставно кривдив його таємний ворог інтриґами й наклепами. Ревком прийняв до відома звідомлення Кураха, але Хвиля не був задоволений таким обертом справи. Він, щоправда, не підносив більше своїх закидів проти Клодницького, аде його кандидатура не вдовольняла Хвилю. Здається, він мав свого кандидата, але покищо не висував його.

Ревком викликав Клодницького до Вінниці, він узяв участь у засіданні і тоді вперше почув, що він є кандидат від ревкому на командувача УГА. Він був дуже здивований цим і заскочений, вагався, чи зуміє впоратися з новими обов'язками. Остаточно він погодився бути кандидатом від ревкому. Але ця кандидатура відпала, бо большевики мали щодо УГА свої пляни й свого кандидата на її командувача.

Для з'ясування мотивів, якими керувався Вінницький ревком при висуванні кандидатури отамана Вол. Клодницького на командувача УГА, вважаю за потрібне спинитися на значінні Хмільника в тому часі та на ролі, що припала згаданому нашому старшині. При цьому я, окрім своїх особистих записів, користуюся також спогадами отамана Клодницького,17 що їх дав до мого розпорядження.

Місто Хмільник лежить в осередку промислово-торговельного району, між Любаром - Бердичевом - Козятином - Літином - Калинівкою й Старою Синявою. В цьому районі були цукроварні, млини й тартаки, текстильні фабрики, ґуральні, кравецькі й шевські кооперативи. Тому цей район мав велике значення для постачання УГА, особливо в справі забезпечення вояцтва одягом, біллям, взуттям, навіть санітарними матеріялами, що їх роздобували шляхом товарообміну (за цукор і сіль); також харчі для армії й лікарень легко було здобувати в багатому районі Хмільника.

Від серпня 1919 до березня 1920 ця територія жила мирним життям, всі підприємства працювали безперебійно, під захистом хмільницької залоги (під командою отамана Клодницького й повстанських загонів Шепеля з осідком у Вонячині та Степанишина з осідком у Старій Синяві). Ці формації працювали в повній згоді й провадили спільно деякі військові акції; вони не допускали ні поляків до Ст. Синяви, ні денікінцв, як також і червоних москалів, що не раз пробували вдертися в цей район.

Отаман Клодницький був не тільки добрим бойовиком, але й тактовним та обачним адміністратором і здобув для себе й цілої залоги симпатії серед населення, а серед жидівських багатіїв — значну матеріяльну поміч для вояків. Його стрільці були добре одягнуті й узуті, мали досить білля й належне харчування; тифозні в лікарнях були забезпечені лікарською обслугою й санітарними матеріялами. В серпні 1919 р. Начальна Команда УГА призначила його на кмдта Хмільницької залоги, з підлеглістю 1-му Галицькому Корпусові. Коли у вересні Міністерство війни УНР зарядило мобілізацію 15-річників для поповнення стягів УНР і УГА, отаман Клодницький почав формувати з тих, що видужували, Літинську бриґаду; одначе воєнні події не дали йому змоги завершити процес формування цієї бриґади. Хмільник опинився у прифронтовій смузі.

В листопаді того року Клодницький став кмдтом "Групи Північ" на підставі наказу Штабу Головного Отамана (через кмду 1 Галицького корпусу). Відносний наказ був:

КОМАНДА І ГАЛИЦЬКОГО КОРПУСА, ВІННИЦЯ 3/ХІ 1919.

Приказом Штабу Головного Отамана, ч. оп. 1406 підчиняється вся міліція приказам І Галицького Корпуса. Вона має задачу охороняти район Старі Прилуки - Козятин - Райгород - Пиків (включно). На захід до цего району притикає район групи отамана Клодницького; її західна границя: Любар - Остропіль - Стара Синява. Отаман Клодницький переймає команду над підгрупою Бердичів і підгрупою Хмільник. Обі підгрупи — підгрупа Бердичів і Підгрупа Хмільник називаються "Група Північ", постій у Хмільнику. Постій підгрупи Бердичів у Калинівці. При тій групі буде приділений пор. Клим Шостак, як старшина зв'язку. Прикази, доставлені пор. Шостаком, маються безуслівно й точно виконувати й вважати їх приказами Головного Отамана. Так само прикази отамана Клодницького.

В 2 точці приказу подаються точні інструкції в справі постійного зв'язку поодиноких частин "Групи Північ" і дається розпорядження підгрупі Бердичів перейти до Калинівки. Потім повідомляється, що кмда І Галицького Корпуса переходить 4 листопада до Вінниці, де належить тримати постійний зв'язок (телефоном) з тією командою. В наказі нормується район, який має забезпечувати група Клодницького за ним же пересланим кмді Корпуса шкіцом.

Ч. оп. І Корпуса 916/1, підпис начальника штабу: отаман Кунліш. За згідність з ориґіналом підписав дир. канцелярії Близнак.

У грудні після любарських подій (бунт Волоха), коли зліквідовано наш фронт, і деякі члени Уряду УНР подалися за кордон, у Хмільнику зібралися державні й політичні діячі, які не еміґрували й продумували справу створення державного центру в Хмільницькому районі, що охоплював коло мільйона душ населення. Тоді створено т. зв. Крайову Раду, а пізніше в Літині Раду Республіки. На нараді в Літині був наш прем'єр І. Мазепа. Обидві установи очолював Іван Макух, від УГА до їх складу входив і я. Ми бачили тоді працю отамана Клодницького (він саме тоді видужував від сипняка). Коли під кінець грудня Вінницький ревком обмірковував справу призначення на начального командувача УГА, наша увага спинилася на особі Клодницького.

Зимою я дістав листа з Києва від С. В. Тобілевичевої, що вона тяжко бідує з своєю хворою матір'ю. Вона писала, що по відході УСС-ів на її хутір, де вона часто гостила нас у себе, налетів Махно, пограбував і знищив хутір, і вона живе тепер у великих нестатках.

Мені хотілось конче помогти якось цій нашій діячці сцени й видатній громадянці, а до того великій приятельці УСС-ів. Тому я попросив до себе мого приятеля з часів дитинства, тепер старшину інтендантури; він відав великим складом харчів УГА в артилерійських касарнях, недалеко від залізничої станції. Він був дуже чесна людина, прекрасно виконував свої обов'язки. Ніколи не користався сам з того, що мав у віданні харчові запаси, навіть разом з нами голодував. Я дав йому прочитати лист С. В. Тобілевич і запитав, чи не міг би він видати щось із свого складу. Мій приятель спершу рішуче відмовив. "Як я це зроблю?" — сказав він. "Таж у мене кожний мішок має свою метрику". "Я не розуміюся на цьому, Ромку, — кажу йому, — але ми мусимо помогти Тобілевичевій. Як це зробити, то твоє діло". Він стояв на своєму й далі, і ми нарешті посварилися. Я з тим і пішов. Але я знав, що в нього було добре серце та що він таки щось зробить. І справді, незабаром прийшов його посланець із запискою, що він має приготованих два пуди борошна, один пуд сала й один пуд цукру; я даю прислати одного певного УСС-а по ці речі. Їх відвіз мій колишній стаєнний, гуцул Лесь Білак, з околиці Косова, до Києва й привіз листа від С. В. із зворушливою подякою за те, що врятував її хвору матір від голоду. Закликав я знову до себе мого приятеля і дав прочитати листа. В його очах заблисли сльози зворушення.

ДО ЗМІСТУ