13. Наші намагання добитися ратифікації договору з большевиками.

Цілий місяць січень 1920 р. ми нічого не чули про ратифікацію нашого союзного договору з большевиками. Вони мовчали про цей договір. Поза пропаґандивними мітинґами, влаштовуваними для галичан, вони не робили нічого, не давали нам ніякої помочі ні в харчах, ні в санітарних матеріялах, не зважаючи на те, що Затонський і командувач 12-ої армії Муралов обіцяли мені в Калинівці негайну допомогу. Не було також зовсім вияснене наше політичне становище. Всі наші інтервенції в справах харчів і інших потреб у вінницьких большевицьких установах збували коротко: "Ми не можемо нічого зробити, командування 12 армії і Київ мовчать, не дають ніяких директив". Нам радили поїхати в Київ і там вияснити все. За це взявся спочатку чотар О. Гачкевич. Він вибрався разом із Орлівною, своєю знайомою, членом партії лівих СР-ів, яка впевняла нас, що, як киянка, має широкі знайомства між боротьбістами й большевиками та може за їхньою допомогою вияснити нашу справу. Ані Гачкевич, ні Орлівна нічого не досягли; бачилися з підрядними людьми, пересварилися з ними й вернулися до Вінниці, обурені до краю проти большевиків. Вони й почали розголошувати всім, що нам з ними не по дорозі, що ми мусимо зірвати союзну умову. На їх думку, краще вже наладнати якось з поляками. Кінець-кінцем вони сконтактувалися з емісарами уряду УНР, які конспіративно бували в Вінниці, і щось з ними плянували. З того часу Гачкевич перестав бувати на засіданнях ревкому УГА і взагалі не цікавився його справами.

При цій нагоді я хотів би згадати про кінець Гачкевича. Наприкінці квітня, коли я стояв з бриґадою червоних УСС-ів в районі Бердичева, Гачкевич з доручення 2-ої бриґади ЧУГА зорганізував у Вінниці повстання проти большевиків. До міста влетіла кавалерія Котовського й зчинила там справжнє пекло. Тоді загинув і Гачкевич, а інтендант сотник Марків покінчив самогубством.

На початок лютого ми приготовляли велику делеґацію в Київ для переговорів з політичними чинниками в справі УГА. Спонукали нас до цього щораз більші труднощі та безвиглядність нашого становища. По різних місцях приходило до непорозумінь і навіть до сутичок галичан з червоноармійцями. Через те, що большевики нічого не робили, щоб реалізувати наш договір, доля УГА була непевна. А ми за всяку ціну намагалися зберегти її організаційну цілість, наше військове майно й старшинський корпус. Тому ми через нашу делеґацію хотіли зв'язатися з представниками уряду радянської України в Києві, а якби й там не договорилися, то мали зв'язатися безпосередньо з Харковом, де був осідок уряду.

Над цим питанням ми довго дискутували на засіданнях ревкому, садилися з політичними й військовими діячами у Вінниці: Хвилею, Кручинським, командувачем 44 дивізії Дубовим, Козицьким, Ковтуновичем і Микитою Колядою. Наслідком цих розмов з ними ми й вирішили вислати згадану делеґацію до Києва. До її складу входили: від Вінницького ревкому М. Опока. М. Курах і М. Угрин-Безгрішний. Спочатку мав їхати Михайло Балицький, але він захворів на тиф і на його місце впросився Угрин, бо хотів у Києві відвідати своїх знайомих, насамперед С. В. Тобілевичеву. Ми пішли йому на руку тим більше, що він був редактооом "Комуніста Прикарпаття", отже представником нашої преси. Від компартії Прикарпаття Є. Коханенко, Iван Сидоряк і Вол. Бойко; від УГА прибув із Балти сотник Франц Кондрацький і бунчужні Петро Малишевський та Іван Васьків. Я мав очолити делеґацію, але в останній хвилині захворів на ґрипу й попросив Кондрацького заступити мене. З ним я відбув довгу нараду, вияснив йому всю вагу, якої ми надаємо нашим розмовам у Києві, принагідно в Харкові. Я вмовляв його твердо стояти на наших позиціях, особливо в справі організації УГА, бо це цілком відповідає настроям армії і є суттєве для наших дальших плянів. Наші домагання до радянського уряду, устійнені на засіданні ревкому, були: а) ратифікація й негайна реалізація всіх пунктів договору з червоною армією, б) негайна поміч УГА харчами, одягом, взуттям, медикаментами й санітарним персоналом, в) припинення погромів наших частин червоними, головно лікарень і їх майна.

Оці мої інформації про працю нашої делеґації в Києві та про її наслідки подаю виключно на підставі щоденника М. Кураха, бо сам я в Києві не був.

Делеґати виїхали ввечері 6 лютого з Вінниці. Вони мали окремий вагон-теплушку, яку пристосував до подорожі сот. Марків. Його хлопці вичистили й подизенфекували вагон і приготували досить палива. До цього вагона впросилися деякі кияни та ті, хто хотів бути в Києві. Між ін. їхала також студентка Оксана Калиниченко, що провадила в Вінниці організаційну працю СР-ів. Тоді вона дружила з Опокою, що належав до галицької радикальної партії. Пізніше вона перейшла до большевиків і спричинилася до його загибелі.

Їхав до Києва з делеґацією також Йосип Гірняк, щоб вступити там до театру О. Курбаса. Він був багатий на всякі вигадки й тим став у пригоді делеґатам. На кожній станції до вагона тиснулися подорожні. Щоб їх позбутися, делеґати вияснювали, що вони мають окреме призначення, але подорожани не приймали цього до уваги. Потім написали на вагоні, що в ньому їдуть хворі на сипняк, але й це не помагало. Тоді Гірняк написав на вагоні: "Не мешать! Спецкомісія Че-Ка". З того часу делеґати мали спокій аж до Києва.

Всякими анекдотами Гірняк розважав товаришів подорожі. Між ін. розповідав анекдоти про київського артиста з кабаре Троцького й співав його куплети. Один із них такий:

Україна, сівши в крісло, три століття проспала,
Тепер вона пробудилась і, мов рожа, зацвіла.
Пробудилась із славою,
Великою державою.
Знову гетьман з козаками і дівчата з парубками,
Знову танці до зорі, шинкарки і шинкарі.
Україна — чистий рай, вік живи, не умирай.
Хто багатий чумаками? — Україна,
Хто їсть борщ із буряками? — Україна,
Хто кричить: "Нам миру треба!" — Україна,
А хто сам сидить без хліба? — Україна.

По двох днях утомливої їзди наші делеґати добилися до Києва й примістилися в готелі Контіненталь (Нікольська вул.), де були приготовлені для них квартири. Незабаром з'явився до них Павло Михайлик (один із поплентачів Затонського), познайомився з ними й випитував про їхні потреби. Він порадив їм, щоб усі мешкали разом і були повсякчас під рукою для всяких розмов, бо прийдеться обмірковувати всі питання тільки вечорами, — вдень бо всі зайняті своїми справами. Він повідомив також, що о 10 годині буде знайомитися з ними член радянського уряду Володимир Затонський та його помічник у галицьких справах Василь Порайко.

В означеному часі дійсно з'явився Затонський у товаристві Порайка й Михайлика. Він цікавився всіми членами делеґації, випитував кожного про соціяльне походження, освіту, партійну приналежність, працю в українських організаціях, в армії і т. д. Розмова мала доривковий характер, було видно, що Затонський кудись поспішав і покищо не хотів зачіпати тих справ, які були для делеґації найважливишими, задля яких вона прибула до Києва. Врешті Затонський заявив, що поспішає на відкриття міжпартійної конференції і радив делеґатам узяти участь у ній в ролі гостей. На вечір він заповів продовження розмови. Далі повідомив, що делеґати повинні звертатися з усіми справами до Порайка та Михайлика, бо він переобтяжений обов'язками і буде брати участь у розмовах тільки тоді, коли будуть потрібні конкретні рішення й постанови.

По цій першій розмові Затонського з нашими делеґатами вони в товаристві Порайка й Михайлика пішли до оперового театру, де відбувалася міжпартійна конференція. Її скликали большевики (КПбУ), участь брали боротьбісти, укапісти (ліве крило СД-ів), російські ліві СР-и (борьбісти) й анархісти; були також представники від профспілки. Ціллю конференції було: устійнити напрямні для співпраці згаданих організацій в розбудові народнього господарства та закріпленні радянської влади на місцях.

Вже з перших виступів різних промовців стало ясним, що конференція має виключно пропаґандивний характер та що большевики мають свої наперед заготовлені пляни й будуть їх послідовно реалізувати.

Для галицької делеґації приділено окрему льожу. Заля театру була виповнена учасниками конференції; на сцені почесна й ділова президія, багато червоних прапорів. За столом між членами почесної президії був "отаман" Данченко, недавній учасник волохівського бунту проти уряду УНР в Любарі...

Конференція почалася привітами. Большевицькі промовці говорили демагогічно, по-вічевому, інші стримано, посутньо.

Від боротьбістів конференцію вітав Дмитро Клунний. Згадав про жертви, що їх зложила його партія за реалізацію тих кличів, які велика російська революція виписала на своїх прапорах, про боротьбу партії з контреволюційними елементами в Центральній Раді, із скоропадщиною, Директорією, денікінщиною й поляками. Підкреслив, що українські революційні маси показали свою силу й організованість у боротьбі за свої соціяльні гасла та що таку саму силу вони виявлять у боротьбі за свої національні права, якщо б хтось задумав топтати або обмежувати їх. Закликав усі ці революційні угруповання до щирої, дружньої співпраці. Своє слово Клунний закінчив окликом: "Хай живе Українська Радянська Республіка!"

Від укапістів промовляв Авдієнко. Він остерігав перед русотяпством в Україні, підкреслив велике значення національного питання, яке мусить знайти свою повну розв'язку вкупі з розв'зкою соціяльних питань. "Нема волі там, де обоє ці питання не будуть позитивно розв'язані". Закінчив таким же окликом на честь Української Радянської Республіки, як і боротьбіст.

Російський анархіст Авсеєв, остерігав большевиків перед ґльорифікацією мас, з одного боку, а з другого, перед поневолюванням і приниженням людської гідности одиниці.

Велике вражіння зробило слово секретаря Київського Бюра Союзу Професійних спілок, російського меншовика Романова. Він гостро критикував політику большевиків супроти працівників професійного руху, їх соціяльні й національні реформи; відкрито сказав, що большевики несуть не визволення, а нове поневолення робітничої кляси. "Ви чванитесь", — сказав Романов, — що перемогли на всіх фронтах боротьби та що радянська влада держиться повних три роки. Династія Романових продержалася повних триста років, а повіяли нові вітри історії і змели її зовсім, мов пилок знесли її і рознесли вітри революції у безвість небуття. Таке буде й з вами, бо з революціонерів ви перетворилися в найгірших реакціонерів".

Промовцеві ніхто не перебивав, не відбирав слова. Реакція большевиків прийшла щойно чергового дня: Романова заарештували, в бюрах Союзу Профспілок зробили ревізію, опечатали їх, а потім зліквідували.

Того ж дня галицька делеґація була в театрі О. Курбаса на виставі "Горе брехунові" Ґрільпарцера в буфонадній поставі. Гра артистів була дуже добра, але заля світила пусткою. Разом з делеґатами було того вечора найбільше 30 глядачів.

Повернувшися з театру, делеґати мали другу розмову з Затонським у приявності Порайка й Михайлика. Першим говорив Кондрацький; він з'ясував причини, через що УГА вступила в союз з большевиками, які потреби нашої армії і яка мета прибуття делеґатів до Києва. Промову Кондрацького перебив Затонський заввагою, що — поки наша делеґація вибиралася в дорогу, — він уже був поінформований, тому над цим немає потреби тепер розводитися. Сьогодні він (Затонський) не може говорити про наші потреби, бо жде директив з Харкова й Москви в цих справах; вони повинні прийти за 2-3 дні. А тим часом він хотів би послухати інформацій про стан політичної акції серед галичан (в УГА), зокрема, — як представляється в даний момент організація українсько-галицької комуністичної партії.

На те Є. Коханенко став інформувати про ріст компартії по всіх частинах УГА, сипав цифрами, фактами — одне слово, "буяв добре", — каже Курах. Із слів Коханенка виходило, що Галкомпартія має тісні зв'язки з усіма закутинами Західньо-Українських земель. На делеґатах "шкіра тепла" під час доповіді Коханенка, бо вони знали, що все те, що він говорив, було простою вигадкою. Вони боялися, щоб він не заплутався та не скомпромітував себе й усю делеґацію. Але, на щастя, цього не сталося.

Затонський і його прибічники уважно слухали його "доповідь", а потім стали засипати його питаннями: де є тепер петлюрівські банди? Де Павленко? Тютюнник? Де сам Петлюра? Чи галичани мають зв'язки з ними? Чи мають контакт з "мандрівним прем'єром" Мазепою? З Бараном? З тими галицькими політиками, що залишилися в Кам'янці Под.? Де тепер диктатор Петрушевич, Назарук і інші?

Коханенко відповів, що з тими реакційними елементами в нас немає ніяких зв'язків, наше ставлення до них неґативне та й вони самі не шукають контакту з УГА, вважаючи її членів зрадниками.

Наскільки Коханенко переконав Затонського і його товаришів, не можна знати, але вони до цього питання більше не вертались. Із кінцевого слова Затонського виходило, що большевики найбільшої ваги надавали політичній, конкретно, комуністичній пропаґанді серед галичан та об'єднанню "революційних сил" під проводом Порайка. Вони самі догадувалися, що їм важко буде пролізти між галицьке стрілецтво, тому й вимагали від Коханенка, щоб він своєю парторганізацією мостив їм шлях до душі галицького стрільця. А потім вони самі вже подбають про те, щоб опанувати УГА та зробити її сліпим знаряддям у руках Затонського і взагалі — большевиків.

Вінницький ревком не вважав за поважну справу організації комуністів серед галичан і тому доручив її артистові театру Є. Коханенкові, щоб він грав ролю лідера й провадив роботу, що була в той час нам потрібна. Коханенко любив свою ролю й виконував її добре. Як тільки утворився організаційний комітет Галкомпартії, його роботою зацікавилися большевики, а також і наші боротьбісти, потім також і укапісти. У Вінниці появилися зразу аґенти Затонського; вони аґітували серед наших стрільців за злиття партії Коханенка з групою Порайка. Рівночасно з ними серед наших стрільців працювали також наші боротьбісти (м. ін. також Семен Король, к. УСС) на користь їх партії.

Не зважаючи на те, що ми в союзному договорі застереглися проти втручання в наші справи будь-якої політичної (революційної) групи, всі намагалися втягти галичан у коло їх політичних плянів, для нас зовсім нецікавих. Для нас на першому місці стояла військова справа й визволення Сх. Галичини від займанця при допомозі червоної армії. На цю саме обставину звернув увагу наших делеґатів у Києві Курах, і всі рішили бути обережними.

Затонський закінчив свою розмову з делеґатами того вечора заявою, що він кілька днів буде дуже зайнятий і не матиме часу на розмови. Їм сказав тримати зв'язок з Порайком або з Михайликом. Отой вільний час Курах хотів використати на те, щоб у розмовах з провідними особами в Києві розвідати про стан нашої справи взагалі та про їхні настрої в галицьких справах. Він мав широкі знайомства між киянами з перших днів революції. Тепер же в Київ пробралося чимало старшин СС-ів на підпільну працю із спеціяльними дорученнями. Вони мали щастя пролізти на службу до большевиків, і Курах хотів зв'язатися з ними та "засягнути язика".

Він знав також особисто деяких боротьбістів та укапістів, що займали чолові станов'ища в їхніх партійних організаціях, співпрацювали з большевиками й могли допомогти галичанам. До одного з них Курах мав рекомендаційного листа від К. Ковтуновича з Вінниці, а саме до Антона Приходька, що був тоді секретарем ЦК боротьбістів. З цим листом Курах пішов до нього в товаристві М. Опоки. Розмова відбулася в приміщенні партії на Прорізній вул. Прочитавши листа від Ковтуновича, Приходько зразу почав говорити з нашими представниками дружнім тоном. Він жваво цікавився станом і розташуванням УГА, наслідками дотеперішніх розмов з Затонським. На завваження Кураха, що наша делеґація досі з ним не зговорилася, бо він (Затонський) очікує на конкретні директиви з Харкова й Москви, Приходько гірко посміхнувся, а потім запитав:

"А хіба ж ви не знаєте, яке рішення большевиків у справі вашої армії?"

— "Нічого не знаємо", — відповіли Курах і Опока.

Приходько хвилину мовчав, ніби щось обмірковував, а потім сказав:

"Це дуже секретна справа; нікому не зраджуйте, що ви щось знаєте про це від мене. Тому й не дивуйтеся, що Затонський обходить питання УГА й не хоче говорити з вами про армію".

З дальших слів Приходька виходило, що большевики вирішили покінчити з УГА, як з гніздом націоналістичної контрреволюції та пристановищем для недобитків петлюрівщини. Армія має бути роззброєна, старшини заарештовані, а стрільців большевики мають забрати на перевишкіл до таборів. Питання Галичини буде розв'язуватися разом із загально-польським питанням. Для польських справ існує окремий польський ревком, на чолі з Феліксом Коном, Мархлєвським і Мєнжинським. До справ цього комітету причетний також Дзержинський, що має безмежне довір'я в Леніна й Троцького. Справу УГА можна вважати пересудженою, бо вона не матиме ніякої сили протиставитися цим плянам.

Ця вістка приголомшила Опоку й Кураха. Щойно тепер їм стало ясно, чому Затонський у розмовах з нашими делеґатами не порушував справи Галицької Армії, ні взагалі справи Західньо-Українських Земель.

Шукаючи хоч слабої іскорки надії в цім безвигляднім становищі УГА, Курах спитав Приходька, чи його партія не могла б ужити своїх впливів на користь УГА, на користь Галичини. Але Приходько відповів на це:

"Як окрема партія ми вже не існуємо. Позавчора наші делеґати підписали в Москві договір про злиття партії боротьбістів з большевиками. Відтепер буде діяти в Україні тільки одна партія: комуністична партія большевиків України. А вона є філією російської комуністичної партії".

На запит Кураха, чи не було б добре поїхати делеґатам у Харків і там інтервеніювати перед радянським урядом України, Приходько відповів:

"Шкода праці, такого уряду фактично немає; є звичайна московська експозитура для справ України, а вона робить тільки те, що каже Москва".

Немов для осолодження гіркої правди, Приходько сказав, що він порадиться ще з своїми товаришами. Вночі з Москви вертаються провідники боротьбістів: Полоз, Шумський, Гринько й Блакитний-Елланський. Завтра ввечері має відбутись останнє засідання ЦК боротьбістів перед ліквідацією партії. Можна буде поговорити й про справи Галицької Армії й Галичини. Тому Приходько порадив прийти під кінець засідання ЦК, може ще найдеться якийсь вихід з цієї ситуації. На цьому Курах і Опока попрощалися з Приходьком.

Під важким, гнітючим вражінням від розмови з Приходьком Курах і Опока цілу ніч не могли заснути; вони пошепки говорили до ранку про фатальні новини, що їх почули від Приходька; думали про те, чи говорити про все, що почули секретно, з членами делеґації, чи самим нести цей тягар. Остаточно рішилися втаємничити в цю справу лише Кондрацького, що був представником УГА, а тому повинен знати все, що її стосується, і взяти його на нараду з боротьбістами. Щойно після того вони мали подумати, над тим, як підійти з цими справами до інших членів делеґації.

На Кондрацького ці вістки зробили теж незвичайно гнітюче вражіння. Він, як вояк, не політик, звик трактувати справи безпосередньо, просто, без крутійства. Почувши новини Приходька, він хотів спершу негайно вертатись до УГА, в район Балти, зібрати останки наших сил і вдарити по зрадливих московських окупантах. "Може прийдеться положити голови в нерівному бою, — казав він, — але буде врятована національна честь армії; останеться тільки слава, невмируща слава".

Того дня М. Курах і Опока бігали по Києву, щоб віднайти наших діячів та порадитися з ними в справах УГА, яку вважали за загально-українську проблему. Але ці діячі сиділи тихо, законспіровані, щоб не наразитися на репресії з боку червоних окупантів. Та попри це, обом їм пощастило поговорити з проф. Ол. Грушевським, Ол. і Людмилою Черняхівськими, а через них і з Сергієм Єфремовим, Володимиром Дурдуківським, Віктором Дубровським, проф. Янотою та Миколою Кудрицьким.

З лівих українських діячів вони бачилися з братами Любченками (Панасом і Миколою), Євг. Касяненком, Андрієм Річицьким, Мих. Авдієнком, до яких вони також мали листа від Ковтуновича, приятеля галичан.

Українські патріоти в Києві були відірвані від усього того, що діялося поза червоним фронтом, у Вінниці і в районі розташування наших військ. Для них було дивним і незрозумілим, чому Петлюра зійшов з поля боротьби й виїхав у Польщу, для чого зліквідовано реґулярний фронт і чому ген. Омелянович-Павленко із своєю армією погнався в большевицьке запілля. Питали про прем'єра Мазепу та його уряд, що сталося з галицьким Диктатором Петрушевичем. Про галицькі справи, про трагедію УГА не мали ніякого поняття, а тому все, що почули від нас, дуже здивувало їх і стривожило.

Проф. О. Грушевський і інші діячі, прихильники УНР, дуже осуджували Петлюру за його "втечу" з поля бою, не вірили, щоб з поляками можливо було зговоритися й укласти якийсь корисний для України договір. Хоч би який був цей договір, він не найде прихильного відгомону в Україні, бо поляки були й будуть загарбниками-імперіялістами. Якщо б, одначе, вдалося Петлюрі договоритися з поляками і втягти Польщу в війну з Москвою, то це був би великий успіх і історична заслуга Петлюри. Бо: 1) в боротьбі з москалями ми не були б самотні, 2) через Польщу Україна ввійшла б у контакт з переможними західніми альянтами, які мусіли б піддержати нас у боротьбі з московсько-больщевицькою загрозою для культурного світу.

В такому аспекті належало б Петлюру піддержати, бо — якщо за ним буде в Україні реальна політична сила й армія — це матиме великий вплив на його позицію і значення у Варшаві.

З тих мотивів треба б за всяку ціну вдержати УГА, яка повинна стати центром для організації наших військових сил і дій. Конче треба перевести армію ген. Омеляновича-Павленка з большевицького запілля в район УГА; інакше вона все буде в небезпеці ліквідації червоними військами.

Думки київських патріотів про Денікіна були: цей білий генерал провалився остаточно, і ніхто з його можливих наступників не зможе вже створити такої сили, яка б загрожувала Україні. Діставши добру науку, денікінці й інші білоґвардійці муситимуть респектувати слушні права України, а може й шукатимуть порозуміння з нею для спільної боротьби з червоною загрозою.

Тепер існує одна велика небезпека для України — це московська червона армія. Большевики — це нові будівничі московської імперії. УГА конче мусить зговоритися з большевиками, щоб зберегти свою силу для дальшої боротьби. Навіть коли б довелося Галицькій Армії поступитися де в чому большевикам, вона повинна йти до цього, щоб виграти час. Треба піти на всякі компроміси, підписати всякий договір. У відповідній хвилині цей договір перекреслити, як це роблять самі большевики з усіма договорами й умовами, коли вони стають для них невигідні. З такими контраґентами, як большевики, не приходиться робити ніяких собі скрупулів, бо й вони самі не мають їх щодо своїх партнерів. А УГА мусить мати передишку за всяку ціну.

Міркування українських лівих діячів можна звести до таких пунктів:

1) Доба Центральної Ради минула безповоротньо й ніколи не повториться. Це була весна української революції, що розбурхала наші народні маси й висунула на арену історії українську проблему. Берестейський мировий договір то історичний акт; але на цьому й докінчилася історична місія Української Центральної Ради.

2) Гетьманщина ганебно скомпромітувала себе в Україні, втратила там ґрунт і тому не має чого шукати серед народу України. Вона не ввійшла в міжнародню політику й не може надіятися на якубудь піддержку для себе зовні. Гетьманщина, як і денікінщина, була коньюнктуральним рухом, тому так соромно провалилася і не може входити в якісь пляни української визвольної боротьби.

3) Петлюрівщина — це ліве крило гетьманщини; і вона провалилася, бо не зуміла розв'язати ні національної, ні соціяльної проблеми. Вона навіть не потрапила наблизитися до цих проблем. Як гетьманщина, так і петлюрівщина — це пропащий час, час утрачений для нашої визвольної справи.

4) На арену історії виступає нова сила — це українське селянство, робітництво й трудова інтеліґенція. В її аванґарді йдуть українські комуністичні й соціялістичні партії, які стоять на становищі Української Соціялістичної Радянської Республіки. Вони її створять, бо така їх історична місія. За ними йдуть народні маси. Української держави не створили демоліберали, ні романтики з Центральної Ради, не створила її й чужонаціональна буржуазія під гетьманською булавою, ні міщансько-інтеліґентська верхівка під диктатурою С. Петлюри та різних отаманчиків, що тепер опинилися на смітнику історії. Але створять її українські революціонери-соціялісти та комуністи в тісному союзі й співпраці з українськими трудовими масами. Ці маси прагнуть радянської України, бо тільки в ній вони бачать запоруку своїх революційних здобутків. Тепер іде мобілізація всіх революційних сил України для закріплення радянського будівництва, для ліквідації всіх залишків старого режиму.

Але проти нас назріває грізна небезпека націоналістичної Польщі, Румунії, Чехії й Мадярщини, і на цей фронт ми мусимо звернути належну увагу. Тому ми мусимо виступати спільно з революційними силами Радянської Росії; вона заводить у себе радянську форму правління, вона й нам допоможе такі самі форми завести у нас, в Україні. Безперечно, в рядах наших братів росіян є багато русотяпського елементу, який шкодить революційній справі, який шкодить і нам; тому ми мусимо мати свою реальну силу й радо повітаємо в наших рядах усіх тих, хто хоче йти з нами й щиро помагати нам у розбудові радянської України.

Питання Галичини, Буковини й Карпатської України будуть позитивно полагоджені в Радянській Україні; вона не забула ні про один закуток української землі, про найменшого брата, всіх пригорне й об'єднає в українському радянському центрі.

Але наші делеґати цікавилися не так декляративною, як практичною сторінкою справи, тому вони поставили лівим такі конкретні питання:

1) Якщо осуджують Петлюру й політику його уряду, то як належало б потрактувати армію ген. Омеляновича-Павленка, яка діє в Україні під прапором УНР і яка могла б знадобитися в боротьбі проти Польщі?

2) Яке становище лівих щодо УГА й чим практично вони могли б помогти їй в реорганізації, піднесенні її бойового стану і в ужитті проти Польщі?

3) Чим і як вони могли б помогти УГА в реалізації всіх пунктів її договору з червоними з дня 1 січня 1920 р.?

4) Як бути їй (УГА) у ставленні до Затонського, Порайка й Михайлика, отієї "трійки", яка з доручення Москви діє серед галичан і відає їхніми справами, вимагаючи повного підпорядкування рішенням тієї "трійки"?

Ці питання викликали широку дискусію, різні відповіді приявних лівих; їх можна звести до таких пунктів:

До 1 питання (армія Омеляновича-Павленка): Все, що брало участь у боротьбі під проводом Петлюри, глибоко здеморалізоване націоналістичними кличами й отаманськими амбіціями. Практика показала, що навіть такі "радянські" формації, як загін отамана Волоха, не є позитивним елементом у радянському будівництві. Волох має на увазі особисті амбіції й кар'єру; йому чужі принципи соціялізму й радянського будівництва. Його загін має характер бандитсько-погромницький і тому мусить бути зліквідований. Волох спричинив боротьбістам і радянській владі чимало мороки, тому його доля рішена. Не можемо потішати себе ілюзіями, що армія Павленка з цього погляду являє собою щось краще. Це недобитки ґвардії Петлюри, це збір голоти й погромників. Вони мусять піддатися радянській владі, скласти зброю, вернутись до мирного життя й праці і цим заслужити собі ласку радянської влади. Отаманів треба половину порострілювати, решту до тюрми й таборів.

До 2 питання (УГА): Галицька армія має в собі багато надійного елементу, вона може бути важливим чинником у боротьбі проти Польщі. З погляду національного вона певна, з соціяльного — хитка. В її рядах багато чорносотенних старшин, які не забули "добрих" часів" Франца-Йосифа І й Австрії; є між ними прихильники Скоропадського, Денікіна й Петлюри. Між старшинами треба провести ґрунтовну чистку, викинути всіх австріяків і німців, а також і тих українців, які скомпромітували себе денікінщиною. Після такої чистки й реорганізації Галицьку Армію треба піддержати всіми силами, щоб вона привела себе до порядку й стала на висоті свого бойового завдання, щоб вона в процесі дальшої боротьби стала радянською ґвардією.

До 3 і 4 питання не зайняли ніякого становища; їх мали обмірковувати щойно після того, як вернуться з Москви делеґації боротьбістів; саме тепер там обговорюються питання про злиття боротьбістів з большевиками та про реорганізацію радянського уряду України.

На марґінесі всіх отих розмов з нашими діячами різних політичних угруповань у Києві М. Курах нотує в своїм щоденнику:

"Нічого певного, нічого конкретного, самі загальні фрази й декляративні заяви. Загальна атмосфера була тяжка, для нас несприятлива. Щоправда, і праві, і ліві співчували Галицькій Армії, але ніхто не міг вплинути на те, щоб прискорити вирішення наших справ і дати нашій армії конкретну допомогу. Лише большевики могли зробити це, але вони не поспішали говорити з нами. "Трійка" не викликала на розмови, ждала директив з Москви".

В очікуванні дальших офіційних розмов, члени делеґації УГА відвідували багато київських знайомих, інформувалися в них про настрої та ставлення до радянської влади. Добру роботу провадили Микола Угрин-Безгрішний та Володимир Бойко, що деякий час студіював у Київському університеті і мав широкі знайомства в студентських колах. Курах і Опока зв'язалися з кол. УСС-ом і СС-м Михайлом Козланюком, що по розформуванні СС-ів працював у Книгоспілці та в нашім військовім підпіллі разом з Дмитром Біликом, Семеном Ткачівським і Михайлом Білячем.

В розмовах із старими друзями наші делеґати находили чимало моральної підтримки й заохоти до праці, щоб за всяку ціну врятувати цілість УГА.

ДО ЗМІСТУ