19. Реакція вінничан на київські події.

По поверненні делеґатів УГА з Києва в помешканні д-ра Давида (що видужував з тифу) відбулася довірочна нарада. У ній узяли участь: Н. Гірняк, д-р Омелян Паліїв, д-р М. Козоріс, д-р І. Макух, полк. І. Роґульський, Микола Балицький, Ф. Палащук, чотар Гачкевич і Мих. Балицький.

Курах склав точний звіт з подорожі та всіх розмов у Києві. Приявні пересиділи до пізньої ночі, обговроювали всі справи й шукали якогось виходу з тієї прикрої ситуації, в якій опинилася УГА й наша справа. Остаточно всі погодилися на тому, що треба: а) держати контакт з нашими лівими (боротьбістами й лівими сд.), б) затягати розмови з большевиками, щоб виграти на часі, а покищо в) закріплювати наші зв'язки з повстанцями, г) добиватися контакту з прем'єром І. Мазепою та командувачем армії УНР ген. М. Омеляновичем-Павленком, щоб реалізувати договір про злуку обох армій (УНР і УГА) з грудня 1919 р. Всі наші збройні сили треба зосереджувати в районі розташування УГА, щоб підготовити утворення єдиного реґулярного фронту і з весною почати загальний наступ проти большевиків. До того часу мусить якось вияснитися становище Петлюри й Петрушевича, може вони врешті знайдуть якесь зрозуміння нашого становища на Заході й доб'ються від нього допомоги в дальшій боротьбі проти большевиків.

Такі були тоді наші задуми й пляни. Але жорстока дійсність ішла своїм шляхом і несла для нас ряд нових болючих розчарувань і несподіванок...

Після тієї наради чергового дня відбулося пленарне засідання ревкому УГА. на яке запросили також представників галицьких комуністів, лівих радикалів, боротьбістів, большевиків, укапістів, борьбістів і деяких діяльних старшин. Приявні були: Н. Гірняк, І. Роґульський, В. Чайковський, М. Козоріс, пор. Марків, чот. Гачкевич, О. Паліїв, А. Музичка, Ф. Замора, а з членів делеґації: М. Курах, М. Угрин-Безгрішний, В. Бойко, І. Сидоряк-Ростока, Ф. Кондрацький, Васьків і Малишевський. Від боротьбістів — Кость Ковтунович, від КПбУ Андрій Хвиля з дружиною Женею, від борьбістів Власов, від лівих сд-ів Юрій Войціховський; від галицьких комуністів Михайло Балицький, М. Ґіжовська, від радикалів Макух, Палащук, Онищук і Микола Балицький. Окрім того, були ще наші старшини СС-ів: Бісик, Домарацький, Маренін, Борис, Індишевський Степан, Козланюк Мих. Головував Н. Гірняк, секретарювали: Гачкевич і Козоріс.

Відкриваючи засідання, голова привітав приявних, потім звітував про дотеперішню працю Вінницького ревкому та про його намагання зберегти одність організації УГА, підкреслюючи її значення в дальшій боротьбі проти польських загарбників. Про відносини в Україні говорив загально, про те, що можна було згадати у зв'язку .з станом нашої справи взагалі. Треба було добре вважати на слова, бо на засіданні були приявні, окрім наших випробуваних людей (старшин і гром. діячів), також різні люди, які, може, тільки вдавали наших приятелів, а насправді чигали на кожне необережне слово, щоб донести про все тим, кому служили.

Потім М. Курах звітував про подорож до Києва, про розмови делеґатів з большевиками (Затонським, Порайком, Михайликом, Скрипником і ін.), не згадуючи, звичайно, нічого про його й Опоки розмови з українськими діячами й провідниками, які мали довірочний характер. Звіт М. Кураха доповнювали інші члени делеґації, а саме: М. Угрин-Безгрішний, Бойко, Кондрацький і Сидоряк-Ростока.

Після запитів почалася дискусія. Започаткував її Гачкевич. Він доказував, що большевики обдурили нас, не додержали жодного пункта договору з 1 січня. Особливо накинувся він на Хвилю, назвав його самозванцем і гохштаплером, бо він провадив з нами переговори, не мавши на це мандату, ще й багато обіцяв. Гачкевич твердив, що договір з большевиками нічим не різниться від ганебного договору з денікінцями, а тому й кінець його буде такий самий. І денікінці, і большевики одної матері діти, діти Москви, яка за весь час свого існування не додержала ні одного договору, який підписувала й на який присягала. Ми, підписавши договір, готові додержати його, але його потоптали самі большевики, тому й нас він нічим не зобов'язує. Треба шукати іншого виходу й над тим ми мусимо тепер подумати.

Хвиля негайно взяв слово. Він гостро атакував Гачкевича за його "вузький галицький шовінізм".

"Такі, як Гачкевич, — казав Хвиля, — своїм нерозумом довели УГА до загибелі, занапастили й саму Галичину. А вона може звільнитися тільки при помочі большевиків і їхньої червоної армії". Самозванцем він (Хвиля) не є, бо для розмов з галичанами мав мандат ЦК КПбУ, що й зараз може доказати. Він добув з портфеля мандат і відчитав його та показував приявним так, щоб кожний міг побачити цей документ.

Щоб послабити неприємне вражіння, викликане виступом Гачкевича й Хвилі, слово взяв Ковтунович. Він говорив у примирливому тоні й намагався звести дискусію в ділову площину.

"Ситуація вимагає серйозної застанови, — казав Ковтунович, — нам треба найти вихід з того незвичайно важкого стану, в якому опинилася УГА й уся галицька політика. В Наддніпрянській Україні ситуація вияснюється; вже тепер видно, що Україна буде радянською республікою, буде державою "без холопа і без пана", а рішальний голос матиме трудова кляса. Центральна Рада свою ролю вже відіграла й відійшла в історію, гетьманщина ганебно провалилася; так само провалилася й денікінщина, а петлюрівщина доживає свої останні дні. Вороття до старого не буде, треба братися за нове, треба дружнім зусиллям закріплювати радянську владу в Україні. А Україна дасть свою помічну руку галичанам і всім землякам на Західньо-Українських Землях, щоб визволити їх з ворожого ярма й приєднати до матірнього пня. В цьому змаганні ми можемо розраховувати на поміч братньої Росії та її червоної армії; це ж єдина реальна сила в цю пору, вона може дати допомогу УГА й самій Галичині та іншим частинам Західньої України.

В цім напрямі зробив уже перші заходи ревком УГА, і його ініціятиву треба піддержати. Правда, є і будуть ще деякі непорозуміння між нами самими, між большевиками й галичанами, є й деякі тіні взаємного недовір'я, підозри, але при добрій волі все це минеться й виясниться, а замість того прийде доба щирої дружньої співпраці.

Не надійтеся на Петрушевича, ні на Петлюру, бо це політичні банкрути і в Україну вони вже не вернуться. Не надійтеся на Омеляновича-Павленка і його армію, бо дні її вже почислені. Надійтеся на себе самих, на свою УГА, бережіть її від повного розвалу, бо вона мусить бути вашим аванґардом у боротьбі з Польщею. А в цій боротьбі ви не будете самі, бо з вами буде Радянська Україна і Радянська Росія".

Ні Хвиля, ні Ковтунович не сказали нічого конкретного про справу УГА й та допомогу для неї. Вони обмежилилися на звичайній у большевиків аґітації.

Після них слово взяв референт військових справ при ревкомі І. Роґульський. Оперуючи конкретними цифровими даними, він доводив, що УГА, як бойова одиниця, тепер фактично не існує.

"У нас зареєстровано 16.785 старшин, підстаршин і вояків, хворих на тиф, що лежать по лікарнях, принагідних притулках та приватних квартирах. Але окрім цих, офіційно зареєстрованих, є ще багато хворих по таких закутках, до яких ми не можемо дістатись.

Є в нашій евіденції 21.412 таких, що видужують з тифу, але між ними багато випадків захорування на поворотний тиф, запалення легенів та інші післятифозні ускладнення, що виникають у наслідок невідповідного живлення, важких мешканевих умов, браку одягу, взуття, навіть білля. Тому не буде перебільшення, як я скажу, що наші тифозники та ті, що видужують, становлять армію 38.197 старшин, підстаршин і стрільців, якими командує хвороба. Ця армія постійно зменшується, з її рядів постійно вибувають наші бойові друзі, а команду над ними перебирає Смерть. Маємо ще 18.243 старшин, підстаршин і стрільців здорових, але одні з них зайняті службово по різних булавах, командах і етапних установах, а добра половина їх — це обслуга обозів, шпиталів, маґазинів та інших об'єктів державного й стратегічного значення. У нас у цій хвилині немає ніякої бойової сили, бо ми хворі, голодні, обдерті, у нас немає медикаментів, бракує зброї, муніції; наші обози неспроможні до руху, бо вози вимагають ґрунтовного ремонту, коні виснажені, заражені пархами, грудою. Ще гірший стан наших кіннотних і гарматних частин. Гарматний парк теж вимагає капітального ремонту й доповнення, нам бракує гарматних набоїв, а коні нездатні до раптових бойових рухів, бойової акції. В цілому ми є армія хворих, і, якщо не прийде негайна конкретна допомога, нас знищать наші язви. Хто не вмре, той буде рятуватися втечею від нас, щоб уникнути неминучої загибелі. Тому й нічого дивного, що останнім часом стали множитися в нас випадки дезерції. Щораз більше бойовиків покидають нас і цілими групами пробиваються додому, зневірені й знеохочені до всього. Інші приєднуються до різних повстанчих загонів або тягнуться за армією Павленка. Є також такі, що позалишалися на хуторах та по сільських закутках, зв'язалися з селянськими родинами, поженилися й уникають контакту з нами.

Такий наш фактичний стан. А моральний бік справи також важкий. Є ще по вищих командах люди, що надіються на Денікіна чи на Петрушевича або думають про те, щоб перекинутись на румунський бік.

Ми в такі фантазії не віримо, але що дав нам союз з большевиками? Коли б вони, замість дотеперішніх балачок, дали нам конкретну поміч, то й моральний стан УГА був би кращий, і ми за короткий час зреорганізували б її, поставили б на ноги яких 50.000 доброго війська до бойової акції проти Польщі, що загарбала вже наші Західні Землі, а тепер не криється з аґресивними плянами й супроти Наддніпрянської України.

Закінчу своє слово ствердженням: якщо не буде негайної допомоги, то ми пропадемо, пропаде наша УГА і наша загальна справа".

Доповідь Роґульського доповнив інтендантський референт Віницького ревкому сотн. Марків.

"З погляду забезпечення наших частин, — сказав Марків, — стан значно погіршився з приходом большевицьких частин у наш район. Деякі частини червоної армії відразу розграбували наші склади, маґазини й обози, не пощадили й лікарень, хоч наші запаси були дуже скромні. Тепер і це нам пограбоване, а допливу немає ніякого, бо на купівлю немає валюти, немає інших товарів на обмін, від большевиків не дістаємо нічого.

Під нашою охороною були деякі цукроварні, ґуральні, гарбарні, млини тощо. Ми мали від них за охорону приділи, що їх могли вимінювати на запаси, потрібні для армії. У нас були зв'язки з місцевими купцями, які сприяли нам і помагали. Тепер большевики наложили на все це свою руку, а без їх "ордера" ми не можемо нічого добути. До нашого розпорядження були ліси Ґрохольського в П'ятничанах біля Вінниці, звідки ми брали паливо для наших лікарень і на потреби армії. Дещо з палива ми кидали на місцевий ринок, на обмін за потрібні нам продукти, особливо для хворих та тих, що видужують. Тепер і це урвалось, бо без большевицького "ордеру" ми не можемо вивезти ні одного воза дерева.

В наших лічницях бракує палива, хворі мерзнуть, простуджуються й дістають запалення легенів та інші потифозні ускладнення, що здебільшого кінчаються смертю. Відсоток смертности в останніх часах знов збільшився.

Щоб рятувати наших людей і зробити з них військо, треба негайної помочі. Це дуже пильна справа; кожна хвилина проволоки збільшує наші жертви в людях".

Вражіння від доповідей двох наших референтів було велике. Взяли собі до серця нашу справу і Хвиля, і Ковтунович, Войціховський і Власов. Всі обіцяли вжити негайних заходів, щоб поправити трагічний стан УГА.

Приявні схвалили дотеперішню політику Вінницького ревкому та його діючого голови, схвалили становище делеґатів і їхні розмови з большевиками в Києві, а д-р Макух сказав: "Робіть так, щоб було добре, ми маємо повне довір'я до вас".

На цьому закінчилося засідання. Ревком продовжував свою важку працю та очікував на прибуття Затонського з його штабом, заповіджене в Києві. Але ще до приїзду Затонського появилися перші "стежі" його, що мали приготувати ґрунт для виступів Затонського і його трабантів. Спершу приїхали — Дідуник, Кай, Сірко; їх називали "хлопцями до послуг" нових верховодів УГА. За ними приїхав молодший Порайко (здається, Іван), а врешті повноважний Василя Порайка — Іван Матвійків, родом із Залозеччини, недалеко від Зборова. Він був гімназіяльним абітурієнтом і втік до Московії перед призовом до австрійської армії; нам говорив, що скінчив тернопільську гімназію, а в Києві був студентом комерційного інституту (вищої комерційної школи). Був мужем довір'я В. Порайка; у Вінниці він заходився коло реорганізації галицьких комуністів. Скликано загальні збори організації Є. Коханенка й групи Порайка (тобто Матвійкова, молодшого Порайка, Дідуника, Кая й Сірка). На цих "загальних зборах" здійснене злиття обох груп, згідно з київською умовою, обрано нову управу, на чолі з Матвійковим; членами управи стали: Мих. Балицький, Вол. Бойко, Іван Сидоряк-Ростока, Дідуник і молодший Порайко. Офіційну назву тієї організації прийнято: Українська Комуністична Партія большевиків Галичини. Вона мала діяти у Вінниці й районі УГА, очевидно на підставі директив Василя Порайка, що мав очолювати галицьку секцію в ЦК КПбУ. Дотеперішній голова організації галицьких комуністів Є. Коханенко виїхав до Києва і перейшов на працю як актор театру ім. Ів. Франка.

Новий голова вінницької групи Матвійків не влаштовував ніяких прилюдних виступів, бо не було й часу на це; події розгорталися бистрим темпом.

9 березня 1920 р. врешті приїхав до Вінниці Затонський з Порайком і Михайликом і зразу скликали засідання партійної управи; на це засідання закликано також управу нашого ревкому. Отже приявними були, окрім трьох київських "асів": від партії — Матвійків, Мих. Балицький, Ростока-Сидоряк, В. Бойко, Дідуник і молодший Порайко. Від ревкому — Гірняк, Курах, Роґульський і Кондрацький.

На цьому засіданні нас повідомили, що згідно з рішенням Центральних Комітетів РКП і КПбУ Галицька Армія буде реорганізована так, що з корпусів будуть зформовані 3 бриґади, які будуть введені до складу большевицьких дивізій. Там вони перейдуть відповідний політичний вишкіл. А щойно пізніше, в час наступу на Польщу (згл. Галичину) наші бриґади з'єднаються в одну оперативну одиницю як Червона Українська Галицька Армія. Реорганізацію буде проводити польовий штаб на чолі з В. Порайком. Всі члени управи ревкому однозгідно обстоювали організаційну цілість УГА і тому стали проти того, щоб з галицьких корпусів творено бриґади й розподілювано їх по червоних дивізіях. Вони переконували Затонського, що наказана большевиками реорганізація УГА й розбиття її організації викличе огірчення й деморалізацію серед загалу галицького стрілецтва, і ревком не бере на себе відповідальности за наслідки. Але Затонський був глухий на ці арґументи; він сказав коротко: "Ця справа вирішена в Москві, і ніяких змін не може бути".

Для форми Затонський поставив ще цю справу на голосування; наслідки були такі: "за" голосували В. Порайко, П. Михайлик, М. Балицький, І. Ростока, Дідуник і молодший Порайко; "проти" голосували: Н. Гірняк, І. Роґульський, і М. Курах. Утримались від голосування Ф. Кондрацький і В. Бойко.

Так відбулися похорони УГА й народження ЧУГА 9-го березня 1920 р. Потім Затонський подав до відома, що польовий штаб матиме осідок у Балті і в цьому районі відбудеться реорганізація ЧУГА. Вінницький ревком зліквідується, бо він уже не потрібний. Його військові члени повернуться до своїх формацій, Н. Гірняк одержить нове призначення, а Курах і Роґульський переїдуть до Балти в розпорядження польового штабу.

За реорганізаційними плянами з 2 галицького корпусу мала постати бриґада червоних УСС-ів, що мала ввійти до складу 44 червоної дивізії (до котрої належали бриґади: таращанська, богунська й 132 пластова). Політком 44 дивізії М. Кручинський запропонував мені перейти на працю до його політвідділу для ведення аґенд бриґади ЧУСС-ів. Я охоче прийняв пропозицію Кручинського, бо 1) хотів за всяку ціну відв'язатися від Затонського й Порайка, 2) Кручинського я знав уже з попередньої праці, в якій ми якось діходили до згоди між собою. Він — фанатичний комуніст — ніколи не виявлявся таким шовіністом, як інші москалі, до галичан ставився із зрозумінням.

Мені полегшало на душі, коли з мене спав тягар відповідальности за справи УГА, на які ми від появи Затонського на нашому обрії не мали ніякого впливу, а які нам дуже утруднювала нерішучість наших товаришів з Колеґії старшин та політичного відділу при НК і нічим не виправдана проволока в рішучих заходах Нач. Ком. від половини січня до лютого 1920 р.

ДО ЗМІСТУ