20. Відносини на півдні в Нач. Кмді УГА.

Змалюванню відносин в НК УГА й у наших частинах на півдні, в районі Балти Шухевич присвячує цілий 4 том своїх "Споминів". Він докладно спиняється на зображуванні настроїв і думок старшин і Нач. Кмди, на розходженнях між ними в справі дальшої долі УГА, а зокрема на намаганні командувачів генералів послідовно стояти при добровольчій армії білого генерала Денікіна, а потім добиватися дозволу румунського уряду перейти з рештками формацій УГА за Дністер, на румунську територію. Шухевич описує всі фази переговорів делеґатів НК з командуванням румунської прикордонної сторожі, підкреслюючи ілюзійність надій генералів Микитки й Ціріца на дозвіл від румунів для УГА, перейти на їх землю.

Але відповідальність за події на півдні він складає виключно на згаданих генералів, згл. на одного Ціріца, бо Микитка, за його словами, був під абсолютним впливом першого. Він каже, що праця Ціріца для нашої армії була "більше, ніж шкідлива". .Ні одним словом автор "Споминів" не згадує про шкідливість наслідків пасивної постави Колеґії старшин при НК, а потім політичного відділу, організованого за згодою обох генералів. Вони не були політиками, а тільки вояками; тому й погодилися на створення політичного тіла при НК, складеного з політично зорієнтованих людей. Консеквентно ця Колеґія мала нести відповідальність за політичні дії НК.

На словах ця колеґія визнавала правильність позиції Вінницького ревкому УГА та потребу співпраці з ним у перших тижнях союзу УГА з большевиками, але в дусі всі її члени чекали на вислід переговорів з румунами й мріяли про перехід за Дністер. Сам Шухевич каже: "Питанням про перехід за Дністер зайнявся трохи довше, бо воно було в своїх наслідках дуже важне й далекойдуче, про що читач дізнається з дальших моїх споминів. Не можу одначе не зазначити одного: коли б румунське правительство було призволило на перехід армії на його територію, ціла УГА, мимо противних запевнень, була б пішла за Начальною Командою й остали би лише ті, що мусіли остати, то є ті, котрих прикувала до Великої України недуга, й ті, котрі мали остатися, щоб заопікуватися своїми хорими товаришами без огляду на те, яка майбутність їх чекала. А ця майбутність зачала зарисовуватися в не дуже рожевих красках".22

Цілком протилежними були міркування членів Вінницького ревкому: Румуни вже в 1919 р. виявилися нашими ворогами. Вони кинулися на нашу армію, що відступала за Збруч, немов гієни на труп — зайняли підгірську смугу Галичини, щоб віддати її полякам. То й тепер, якщо б навіть вони погодилися на перехід нашої армії на їх територію, то напевно були б інтернували її й ніколи б не дозволи, щоб вона виступила проти Польщі за визволення Галичини. А при большевиках для нас існувала можливість нової війни з Польщею і надія вернутися до визволених Західньо-Українських земель.

Коли б усі формації УГА зразу стали були одним фронтом і солідарно виступили перед большевиками, то ми б мали шанси добитися свого, а саме зберегти цілість УГА, як однієї військової сили. Большевики мали тоді замало сил або може й не хотіли виступати вороже проти УГА, щоб використати її для своїх плянів. Тільки з цієї причини вони не розгромили нашої армії при першій зустрічі з нею. Творячи три бриґади, вони все ж таки давали нам надію об'єднати їх в одно оперативне тіло. Ці наші шанси з січня 1920 р. дуже послабив опір Нач. Кмди (разом з К. старшин). Коли ж нарешті й на півдні рішилися на остаточний крок і на швидкуруч створили Начальний ревком, то було вже пізно; большевики мали вже цілу нашу армію в своїх руках і могли накинути нам те, що їм було вигідне. А коли б частини УГА перейшли були за Дністер, то це спричинило б повний розгром двох третин нашої армії, які залишилися б в Україні.

В той момент, коли політичний відділ при НК рішився на "революцію", червоні вступили в район наших частин і декуди зажадали скласти зброю. Про це писав Начальний ревком, за словами Шухевича, у зверненні до галичан:

"Червона Армія зажадала видачі зброї. Причини цего це тільки недовір'я в щирість нашого переходу в ряди червоних. В тій справі ведуться переговори з командуванням червоних військ. Приказ червоних відносно здачі зброї є хвилевий і він ніяк не може вплинути на наше повзяте рішення. Ревком — у порозумінні з винницьким Ревкомом — наказує: 1) Всі частини УГА мають остатися на своїх місцях. Команданти частин і старшини, які вводили б переполох у ряди, будуть віддані Революційному Трибуналові, 2) Частини, від яких червоні зажадали видачі зброї, мають таку зложити за поквитуванням.

Зазначується ще раз, що нашими політичними й військовими чинниками вжито всіх заходів, щоб Червону Галицьку Армію вдержати в цілості".23

Червоні війська, які знали про договір Вінницького реввкому з большевиками, зустрічали галичан приязно. Ю. Шкрумеляк у спогаді "Поїзд мерців" оповідає, що командир червоної кінноти Котовський при зустрічі з Галичанами сказав, що він поінформований про галицький ревком у Вінниці й має вказівки щодо поведінки з нами. "Червоні, — каже Шкрумеляк, — показалися дуже ввічливими, питалися нас, чим можуть нам помогти, а коли сотник Колодницький сказав, що ми смертельно помучені духово й фізично та потребуємо кількадневого відпочинку в котрійсь з недалеких колоній, Котовський погодився на те, казав зібрати хури й завезти нас до Бадену, 6 верстов від Кучерган. Зброю позволено нам носити — отже ми формальні союзники".24

На підставі цих слів Шкрумеляка можна було думати, що червоні всюди були б так само поставилися до галицьких частин, коли б відповідальні за УГА старшини при НК своєчасно підготували ґрунт для цього.

Дальшим неґативним наслідком цього занедбання було те, що Начальний Ревком УГА в Балті, у почутті своєї вини, намагався маніфестувати свою льояльність до червоних надмірною поступливістю та послужливістю. А до того були в цім ревкомі старшини-комуністи, що виявляли свою відданість большевикам просто рабським підлабузництвом: їх Шухевич називає "надкомуністами". На чолі їх стояв сотник В. Ґадзінський, знаний серед галичан авантурник, що ладен був направо й наліво розстрілювати своїх товаришів зброї, щоб тільки доказати большевикам свою вірність. Про це свідчить афера з арештом ген. М. Тарнавського, в якій московський старшина полк. Іванов показав себе лицарем, а наш старшина Ґадзінський — нікчемним рабом.

У Вінниці ми були в тому щасливому становищі, що в нас не було таких типів; навіть наші комуністи, члени партії большевиків-комуністів Прикарпаття були щодо цього на нашому боці. Ми від самого початку обстоювали автономність УГА й ніколи не допускали, щоб большевики встрявали в наші внутрішні справи. А це дало нам можливість врятувати від катівні ЧК не тільки галичан, але й наддніпрянців; сотні СС-ів, найодіозніших для большевиків вояків України найшли в нас захист і своєчасно могли втекти в безпечні околиці, до повстанців, в першу чергу до армії ген. Омеляновича-Павленка.

В Балті, місці осідку Начального ревкому УГА, большевики від самого початку стали порушувати наш союзний договір, вмішуватися в наші справи, при повній пасивності ревкому. Їхня несамовита пропаґанда проти "контрреволюціонерів" серед старшин, проти душпастирів і взагалі всіх інтеліґентів, топтання наших національних святощів на мітинґах мали такий наслідок, що стрільці, а то й старшини почали тікати до повстанців, до військ Тютюнника та Павленка, або шукати захисту серед селян, які часто співчували нам і пригортали, мов рідних братів.

Темною сторінкою перебування УГА в Балті була діяльність революційного трибуналу, зорганізованого на зразок большевицьких революційних судів. Мені невідомо, хто його організував і хто входив до його складу. Про нього багато пише Ст. Шухевич, що був членом цієї установи. Він намагається спростувати закиди, що їх підносили проти Революційного трибуналу наші старшини. Мені важко будь-що сказати в цій справі, бо я не був у Балті. Це міг би зробити хтось із тих, що були там і мали нагоду бачити цю діяльність ревтрибуналу. Досі появився лише спогад сотника УГА Алиськевича в "Літописі Червоної Калини". Він пише: "З усіх установ найживішу діяльність проявляв тоді Полевий Суд (Ревтрибунал — Н. Г.), а його присуди були єдиними подіями, що збуджували наші приспані нерви. Саме тоді (в лютім 1920 р. — Н. Г.) згаданий суд присудив був одного сотника, Стахура, на смерть, але засудженому вдалося втекти від смерти в останній хвилині, дякуючи конвоєві галицьких жандармів. Вони везли засудженого темного вечора возом за місто. Не доїжджаючи до місця страти, віз — чи не навмисне — перевернувся, а засуджений використав це на щасливу втечу.

Тоді таких випадків було багато, але поодинокі годі мені тямити, тим більше, що я в той час не виходив з хати (видужував з тифу — Н. Г.). Влада большевиків щораз більше закріплювалася, а кожний її приріст зазначувався новими присудами й слідом за цим потрясеннями наших нервів. Тоді й росло наше пригноблення".25

21. Доля генералів УГА.

Начальний ревком УГА в Балті, створений 10. лютого 1920 р., почав свою діяльність тим, що наказав арештувати обох командувачів генералів — О. Микитку й А. Ціріца. Щоправда, Вінницький ревком скоро по вкладенні договору з червоними, в половині січня наказав був Колеґії старшин (на руки от. О. Лисняка) арештувати цих генералів. Алеж ми мали на увазі не те, щоб притягати їх до судової відповідальности, а — усунення від впливів на УГА тих, що й далі держались війська білого генерала Денікіна. Цим мали ми приготувати ґрунт для переговорів з большевиками про реорганізацію УГА. Шухевич про це пише:

"Мушу признати, що я з таким наказом зовсім погоджувався. Треба було хоч на деякий час усунути людей, що вперто провадили армію на полудне з полишенням по дорозі, на морозі й снігові, тисячів хорих, то своїм судорожним придержуванням добровольчої армії і концепцією переходу за Дністер витворили для армії незвичайно несприятливі, просто вбивчі умови для переговорів з большевиками".26

Одначе через п'ять тижнів, у половині лютого, була зовсім інша ситуація. УГА була вже вся в руках большевиків. Коли вони зажадали видачі наддніпрянських старшин, Шухевич зовсім правильно міркував:

"Ми це могли зрозуміти, що можна було притягати до відповідальности перед Ревтрибунал за те, що хтось був функціонером за попередньої влади. Розумування було зовсім просте: служив при тім уряді, а тепер служить при цім; коли невигідний, то щонайбільше усунути його. Тому жаль було нам тих наддніпрянських старшин, що ще оставали при УГА, бо це були дійсно гарні люди".27

Але на таку саму об'єктивність щодо наших командувачів генералів Шухевич не здобувся. Про них він пише:

"Генерали Микитка й Ціріц арештовані сиділи на своїх квартирах під вартою чергових старшин. Сталося безправство. Обох генералів арештовано ще 10 лютого 1920 р., обох через майже два тижні задержано під арештом і не віддано до розпорядження суду. Не входжу в те, хто тут завинив, тільки констатую факт, що сталося безправство, яке опісля відбилося на долі обох генералів".28

Пор. Константин Мазуренко (перший вартовий при арештованих генералах - Микитці й Ціріцові)

Першим старшиною, що вартував коло арештованих, був поручник Кость Мазуренко.29 У своїм недрукованім досі спогаді він переповідає свою розмову з Микиткою та розмову останнього з Ціріцом. Вони сиділи в одному переділі, а Мазуренко в коридорі на кріслі. Микитка знав його особисто, бо Мазуренко був приділений до НК. Одної хвилини Микитка відхилив двері свого переділу й пошепки спитав Мазуренка, чи можна залишити двері відкритими, бо йому бракує повітря. Цей схопився з крісла, став "струнко" й відповів стверджувально. Помітивши, що пор. Мазуренко вважає його й далі за свого генерала, Микитка почав з ним розмову, такими словами: "Добoролась Україна до сaмого краю!" Ці слова зворушили Мазуренка. Він дуже співчував арештованим і в обережній розмові, запропонував Микитці сховатися в одному українському домі на передмісті Балти, що його він добре знав. Це був дім брата М. Грушевського Але Микитка рішуче відмовився; він не хотів покидати УГА.

В розмову вмішався Ціріц. Він скаржився на УГА, на арешт генералів, назвав його бунтом проти влади. Микитка боронив нашу армію і її старшин. Він казав, що це ніякий бунт проти влади, що його не робить ні український нарід, ні його армія, а робить конечність у безвихідному становищі. "Чи є інший вихід?", — продовжував Микитка. — "Нема! Що це зроблено поза нашими плечима, то друга справа; можливо, що цього вимагало добро УГА. Воювати дальше неможливо, піднести руки теж. Одинокий вихід — угода; капітуляція то смерть".

А бачачи тривогу Ціріца за долю обох арештованих, Микитка потішав його словами: "Нічого, друже, нам не станеться; ми ж між своїми людьми. Революційний трибунал — це тільки віньєтка, там є свої люди, там є Україна".

В цьому самому вагоні, в сальоновій кімнаті, сидів новий вождь УГА, призначений ревкомом, от. О. Лисняк.

Про видачу арештованих генералів докладно оповідає Шухевич в IV част. свого спогаду. На ст. 105-110 він пише:

"Дня 22 лютого воєнком одеського округа Краєвський (жид) зажадав, щоб дня 24 обох генералів вислано до Вапнярки, а звідтам їх, як воєннополонених відставити до Ревтрибуналу 14 армії. Ревком ЧУГА (Начальний у Балті — Н. Г.) радив щодня, був майже в перманенції. Коли повідомлено про цей наказ, Ревком щиро більшістю голосів рішив задемонструвати проти цього жадання. Цей крок мотивовано так, що генералів не можна видавати, бо вони стоять перед Ревтрибуналом ЧУГА, та що цей є єдино компетентним до їх осуджування. На запит одеського воєнкома голова Ревкому Кондрацький заявив, що генерали сидять в арешті, але слідство проти них ще не почалося. Тоді военком Краєвський жадав безумовного видання генералів. Генерали Микитка й Ціріц, повідомлені про цей наказ, зголосилися хорими. Лікар одної радянської бриґади, що стояла в Балті, оглянув генералів дня 24 лютого перед полуднем, визнав її хорими й рішуче неспосібними до транспорту. Але мимо цього балтський воєнком Самоходов наказав негайно перевезти обох генералів до Вапнярки на його відповідальність. Це було 24 лютого, в полудне, а мабуть о 2 годині мав відійти поїзд, в котрім треба було відставити генералів. По одержанні наказу Самоходова Гупаловський підніс на засіданні Ревкому питаня, чи маємо взагалі видавати генералів і поставив внесок, щоб катеґорично відмовити домаганню видачі. Зачалася широка дискусія, а час наглив бо до від'їзду поїзду було не цілих дві години.

Склалося так, що за видачу і проти видачі була рівна кількість голосів. Проти видачі голосували: Волощук, Цап'як і д-р Гупаловський. Я здержався від голосування, бо в Армії було аж надто відомо, що я в останніх часах відносився до генерала Ціріца щонайменше неприхильно; тому можна було мене посудити о сторонничість, а дальше тому, що я, не визнаючись на повищих фінезіях, не міг з чистою совістю заявитися за нею або другою стороною. Та Волощук і Цап'як піднесли, що в такій важній справі не можна так хитро-мудро викручуватися від голосування. Тоді я віддав голос за видачею обох генералів і в цей спосіб мимоволі причинився до їх незавидної долі".

Тут я хотів би висловити свою думку в справі видачі наших генералів Ні одеський воєнком, ні тим менше балтський не мали ніякої законної підстави вимагати видачі наших генералів. Єдиною установою, що могла рішати це питання, був Начальний Ревком УГА, і д-р Гупаловський правильно дивився на це, а почуття національної чести й вояцької моралі наказували йому поставити внесок на голосування й відкинути безправну вимогу обох воєнкомів. Ані Начальний Ревком у Балті, ані хтобудь інший не мав права судити арештованих генералів. За ними не було ніяких кримінальних злочинів, а за політичні дії Начкмди відповідало політичне тіло, яке вони сами створили; до цього тіла належав також Ст. Шухевич. Тому безправством було не те, про що твердить Шухевич, тобто, що генерали сиділи під арештом два тижні без слідства, а те, що їх поставлено перед ревтрибуналом взагалі.

УГА не була в полоні червоної армії, а її союзником, і ніякий воєнком не міг вимагати видачі генералів большевикам.

Досвід Вінницького ревкому показав, що коли ми стали на становищі, що большевики не сміють втручатися в наші внутрішні справи, то вони брали це до уваги. Наш Вінницький ревком забезпечив (бодай на деякий час) не військового д-ра Макуха; це могло, звичайно, пізніше змінитись, але Макух сам передчував цю небезпеку й своєчасно поринув у підпілля. Та перших тижнів большевики ставилися до нас доволі льояльно. Шухевич, за фахом юрист, чомусь не визнавався "на повищих фінезіях". Він сам визнає, що в нашій армії була опозиція проти видачі генералів у руки большевиків. Він каже:

"Мушу тут піднести мотиви, якими руководилися одна й друга сторона. Подаю їх тому, бо вважаю видачу генералів дуже важним фактом в історії нашої Армії, фактом, який дехто намагався піднести до ваги великого п'ятна на честі УГА. Тоді говорилося про те, що була теж актуальною справа видачі німецьких генералів французькій владі. Про це писалося в часописах і радіозвідомленнях. Німецький нарід рішучо відмовився видати своїх генералів. Тепер підношено це як закид проти нас, що ми видали своїх генералів".

Потім автор "Споминів" наводить мотиви обох сторін, але вони не мають суттєвого значення. Вже тоді УГА засудила цей вчинок Начального Ревкому. Шухевич розповідає далі:

"Не можу не піднести одного: між старшинами й стрільцями, які знали особисто генерала Микитку, видача його викликала великий жаль (чи тільки? — Н. Г.). Його долею івтересувався й інтересується загал Армії до нинішнього дня, та про це буде ще мова. Видачі генерала Микитки я посвятив більше місця, бо вважаю цей факт надто важним і гадаю, що вияснення його повинно наступити ще й від інших людей.

Не можу не зазначити ще одного: коли навіть видачу генералів визнав хто-небудь скандалом, то за цей вчинок не може під ніякою умовою впасти яке-небудь п'ятно на УГА, а тільки щонайменше на тих чотирьох людей, що не голосували за спротивлення видачі і тому — окрім мого власного назвиска — не подаю назвиск тих осіб, що противилися внескові Гупаловського (тобто голосували за видачу генералів. — Н. Г.)".

Про момент передачі генералів большевикам Шухевич пише: "Коли їх перевозили, ген. Микитка із страшного жалю розплакався, а ген. Ціріц сказав: "Це сором для цілої УГА, що видає своїх генералів!"

Чи сльози загартованого в боях одного генерала й виправданий докір другого не б'ють по совісті й вояцькій честі винних у цьому ділі?!

Я не спинявся б довше на цій прикрій справі, бо її вияснив Шухевич. Одначе, я вважаю за свій обов'язок спростувати думки його про наших останніх командувачів генералів, щоб кривда, заподіяна їм від автора "Споминів", не ввійшла в історію. Цим я виконую також волю всіх тих моїх товаришів зброї, які в процесі мого листування з ними вимагали від мене, щоб цим генералам вернути заслужену ними честь

Мені не доводилось мати справу з ген. О. Микиткою, коли він був командувачем леґіону УСС-ів, бо ми не були зв'язані службово. Але посилаюсь на свідчення тих, хто знав його ближче з минулих років.

Автор спогаду про Кожухів д-р І. Максимчук розказує про нього багато. На ст. 54-55: "Генерала Микитку я знав особисто з австрійського війська. Він був командантом дивізійного телеграфного відділу при 45 дивізії, де я служив у польовім суді. В 1916 р. до дивізії приїхав польський єпископ Бандурський, і з цієї нагоди видано наказ, щоб усі старшини явилися до старшинської харчівні, яка містилася в церкві. Ген. Микитка, тоді сотник, відмовився від участи, а на своє виправдання заявив австрійському генералові Смекалеві, що церква є для нього домом молитви, а не забави й гри в карти". Цей інцидент свідчить про пошану Микитки до церкви, на яку не здобувся навіть польський католицький єпископ.

До леґіону УСС-ів він прийшов як політично незорієнтована людина. Але в кліматі стрілецького життя він став українським патріотом. Під час перебування УСС-ів в Олександрійському він наказав старшинам, щоб на пообідніх зайняттях навчали стрільців історії рідного краю; тих, хто не виконував наказу, він картав при людях і тим він став не дуже популярним у деяких старшин.

Але й до себе ген. Микитка ставив високі вимоги: в боях був завжди в першій лінії і власним прикладом поривав стрільців до хоробрости. До того ж був дуже скромний; коли по здобутті Олександрівського одержав високе відзначення, то на зборах стрільців сказав, що воно заслужене не ним, а стрільцями і по правді належить їм.

Професійні інтриґани між стрілецькими старшинами в моменті розпаду Австрії постановили усунути його від командування леґіоном і повідомили його про це в поїзді, що ним УСС-и їхали з Чернівців на Львів. Микитка вислухав це стримано, але по відході бунтарів на очах йому показалися сльози. Він щиро прив'язався до стрільців і тому усунення його від командування заболіло йому до сліз. Микитка вступив в УГА, визначився в боях за Львів, став командувачем групи "Північ", потім 1 Галицького корпусу, врешті начальним вождем УГА

Про його останні хвилини розповідає кожухівський в'язень д-р Максимчук, свідок описуваних ним подій, так:

ДО ЗМІСТУ