22. Реорганізація УГА.

В 19 розділі була згадка про те, що 9 березня відбулися формальні похорони УГА й народження ЧУГА. Затонський пішов послідовно по лінії, яку заповідав на першій моїй конференції з ним у штабі XII армії в Калинівці, зараз по вкладенні нашого договору з большевиками. Вже тоді він мав намічений плян, можливо, в порозумінні з Москвою, розділити УГА між трьома червоними дивізіями й тим самим скасувати її автономність, що її ми з початку й до кінця обстоювали. Вся його гра в Києві, всі крутійства, погрози й залякування мали на меті зламати опір галичан проти цих плянів Затонського й захопити УГА під вплив КПб Прикарпаття, згл. КПбУ. Спасування боротьбістів і злиття їх партії з КПбУ відібрало нам останню надію на збереження національного характеру УГА. Ми мусіли попасти в полон до большевиків України.

На нараді у Вінниці 9 березня Затонський тільки для форми поставив справу реорганізації УГА на голосування, і ми теж тільки для форми голосували "проти", хоча ми знали, що це "глас вопіющого в пустині".

Безпосередньо після цього почалася поступова ліквідація Вінницького ревкому, його аґенди ставали щораз менші, врешті їх перебрала галицька командатура міста, яку очолював сотник УГА М. Вацик. Я перейшов на працю до політвідділу 44 дивізії й організував там галицьку секцію, що мала вести аґенди й бриґади УСС. До тієї секції належало призначання політруків для формацій бриґади УСС-ів та перевірка їхньої праці.

Ті вояки, що видужували, переїжджали з Вінниці на південь до своїх частин. А там бистрим темпом ішла реорганізація УГА на три червоні бриґади. Вона відбувалася за вказівками В. Порайка, що був намічений на начального вождя, а проводив реорганізацію польовий штаб, згл. його начальник полк. Іванов та його помічник Солодуб. Загальний склад ЧУГА після реорганізації становив 17 тисяч осіб у піших полках і понад 20 батерій.37

Але багато більше галичан було по різних запільних формаціях, як: обслуга обозів, охорона військових комор, санітарна служба, а найбільше по лікарнях і збірних станицях нездібних до служби через перебуті хвороби. Під час реорганізації був плян зосередити в Києві всіх, незайнятих в УГА, там посортувати, звільнити від військової служби й приділити до різних установ цивільного характеру.

Наслідком зменшення наших бойових частин (при зміні корпусів на бриґади) багато старшин опинилися без призначення. Порайко використав це, щоб зробити селекцію старшинського складу, тобто усунення "політично ненадійних елементів", але що було критерієм для тієї селекції, офіційно про це не говорили. Мабуть, рішала в таких випадках думка політруків або мужів довір'я Порайка. В цю категорію попали військові судді, харчові старшини, душпастирі й військові урядовці. Але на рішучу вимогу стрільців душпастирів залишено, як учителів, бо їх і так після великої смертности було небагато (прибл. 60). Таких висортуваних зібралося кілька сотень. Для них у Бірзулі зформували окрему станицю, а звідти мали перепровадити їх до Києва в розпорядження польового штабу УГА. Вночі проти 18 квітня виїхав уже перший транспорт з Бірзули на Київ. Подорож затяглася доволі довго, а тим часом сталася подія, що відразу рішила долю цих наших старшин. Перехід кінноти сотника Едмунда Шепаровича (знімеченого українця) до військ УНР, а незабаром після цього — двох наших бриґад до поляків викликав страшну хвилю реакції терору проти галичан у запіллі. Першою жертвою цього терору впали саме ті старшини, що не мали призначення в УГА. Про їхню хресну путь докладно розповідає свідок і учасник тієї трагедії наших мучеників д-р Іван Максимчук у спогаді "Кожухів". За словами автора, це є збірна праця, факти перевірені й тому вартісніші для історії, чим "Спомини" Шухевича. Максимчук спростовує кілька неправдивих даних Шухевича про ген. Микитку й Ціріца, про отамана Я. Воєвідку й інших.

23. З бриґадою УСС-ів.

Підполк. Альфред Бізанц (народ. 1890 р.) командир 2 бриґади УГА після реорганізації в 1920 р., схоплений рос. НКВД у Відні в 1945 р. і знищений.

Організація бриґади УСС-ів тривала в Бершаді кілька тижнів. Про це розповідає Є. Бородієвич у своєму "Чотирикутнику смерти" на ст. 63 і д. Його спогад дуже цінний тим, що вірно схоплює психічні переживання УСС-ів у цій тяжкій добі й подає правдиво факти.

В другій половині березня формації бриґади УСС-ів почали переїжджати в район Бердичева, на протипольський фронт. На залізничій станції у Вінниці я зустрів артилерійський полк, що ним по трагічній смерті отамана Воєвідки командував отам. Юліян Шепарович. Він поінформував мене про настрої УСС-ів і боєвий стан. Настрій він схарактеризував коротко: "Для наступу знаменитий".

Взагалі всіх галичан окриляла тоді надія на скоре визволення батьківщини й кінець їхніх мук.

Командиром бриґади був тоді полк. Альфред Бізанц, начальником штабу сотник Б. Білинкевич, начальником оперативного відділу сотник Ганс Кох, політичним комісаром Яків Струхманчук. Під кінець березня до Бердичева переїхала також кмда 44 дивізії під командою Дубового; нач. штабу був Волков, політичним інструктором Берзин. Штаб бриґади УСС-ів якийсь час чекав у Бердичеві на закінчення концентрації своїх формацій у призначеному для бриґади секторі в околиці Чуднова Волинського, і тоді я мав нагоду переговорити про багато справ з членами штабу. Я користався також з харчівні штабу, яку тоді дуже в доброму стані тримав вістун УСС Володимир Гук. Ми знали його здавна як мистця свого діла. Страви були доволі скромні, але смачно зготовлені й подані на чистому столі. До нас часто заходив політ. інструктор Берзин; його так полонила товариська атмосфера поміж старшинами, культурна поведінка й чистота, що він якось сказав мені, бувши в настрої: "Я вже не хочу вертатися до моїх, бо це банда, а тут я почуваю себе дуже гарно".

Всі без вийнятку члени штабу бриґади скаржилися на свого політкома Струхманчука, закидали йому нетактовну поведінку з старшинами й стрільцями та нахабне накидання всім большевицької ідеології. Він у Бершаді по-хамському зірвав свято Шевченка, на велике обурення галичан і наддніпрянців. Старшини просили мене замінити Струхманчука більш тактовною людиною, що належало до моєї компетенції. Мене дуже здивували закиди проти цієї людини, бо я знав Струхманчука здавна, ще коли він був студентом Краківської Академії Мистецтва. Тоді він бував інколи в Рогатинщині на роботі (здається, малював церкву в с. Бабухові) й справляв дуже позитивне вражіння.

Замінити його було нелегко, бо він користувався повним довір'ям у большевиків. Треба було мати такі арґументи проти нього, які переконали б большевиків. Але на всякий випадок я обіцяв старшинам піти їм назустріч, як тільки трапиться відповідна нагода.

Нарешті штаб бриґади переїхав в околицю Чуднова, а в Бердичеві залишилися невеличкі відділи при бриґадних коморах, м. ін. третя кавалерійська сотня, в якій політруком був УСС Ст. Чумак, а його помічником УСС І. Сембай. З ними я міг відкрито говорити про все, що лежало нам на серці, бо був певний, що наші розмови не вийдуть поза нас.

На Великдень прийшла до мене депутація від тієї сотні; в тій депутації були: Чумак, Сембай і один гуцул. Він приніс мені ориґінальний дарунок — гарно розмальовану писанку з п'ятикутньою зіркою (большевицькою емблемою); на ній був напис: "Тов. Христос воскрес!" Я глянув на писанку й запитав сміючись: "То як, уже й Христос тобі товариш?" Всі щиро засміялись, а збентежений гуцул вияснив, що він хотів написати: "Товаришу", але не вистачило місця, і він мусів скоротити. Ми довго розмовляли про важке становище при большевиках, а Сембай не стримався й сказав: "Батьку отамане, не можна більше видержати з тією бандою; рука свербить кинутись на неї". Це був напевне вислів думок стрілецького загалу. Та я став їх заспокоювати, кажучи: "Товариші, держіть сильно зброю в руках і... мовчіть, може вже недовго. Поки в нас є кріси, то ми ще люди, вояки; коли ж упустимо їх з рук, то станемо вівцями, з якими кожний зробить те, що сам захоче". Я просив усіх впливати на інших УСС-ів у тому ж дусі.

Наша бриґада дуже вигідно вирізнялася серед інших формацій 44 дивізії. Бойова постава останніх не витримувала ніякого порівняння з УСС-ами. Це виявилося тоді, коли поляки ще задовго до наступу почали провадити коректури на фронті, намагаючись вирвати у ворога важливіші стратегічні пункти й здобути для себе корисні вихідні позиції для наступу. У зв'язку з цим бриґади 44. дивізії одержували тактичні завдання, щоб перешкодити ворогові осягнути бажану мету. УСС точно виконували свої завдання, держали здобуті позиції або проганяли ворога з його позицій, а червоноармійці, призвичаєні до партизанського способу війни, не видержували найменшого натиску ворога, розсипалися в різні сторони, навіть не повідомляли своїх сусідів УСС-ів, покидаючи поле свого розташування. Цим вони спричинялись до того, що УСС-и, щоб не бути оточеними ворогом, мусіли з утратами відступати. Бували також і такі моменти, коли УСС-и, здобувши наказані позиції, вимагали гліцерини для скорострілів, але постачання не давало його, бо й не мало. УСС-и знову мусіли залишати позиції. Все це викликало велике огірчення стрільців супроти їхніх "партнерів".

Політком бриґади Струхманчук не мав відваги виступити в обороні своїх людей, вказати большевикам на нестачі в постачанні й підтримати настрій у бриґаді. Для нього важнішим було стежити за "націоналістичними ухилами" серед УСС-ів. На це постійно скаржилися наші люди, що прибували до мене від бриґади. Перед наступом поляків до дивізії прибули ті три большевицькі аси, з якими я познайомився в Калинівці зараз же по вкладенні союзного договору на початку січня, а саме: Затонський, Аралов і Муралов. Вони оглянули всі бриґади дивізії і потім вернулся до Бердичева на конференцію. Тоді я мав нагоду заговорити про Струхманчука. Муралов дуже похвально говорив про УСС-ів. Він сказав мені, що такого "замєчательного" війська не бачив від початку революції. Я підхопив його слова й перейшов до справи політичного комісара. Сказав, що Струхманчук не вміє піддержати своїх людей на дусі, не має на них доброго впливу, не має й популярности серед стрільців. А звертаючись до Затонського, я спитав, чи можу підшукати іншого кандидата на місце теперішнього політкома. Цей відповів, що сам пошукає в Києві кандидата.

Незабаром по від'їзді тієї комісії з'явився до мене М. Баран і заявив, що він призначений на командира бриґади УСС-ів. Я зрадів, цьому бо знав Барана ще з часів нашої спільної служби в леґіоні УСС-ів у 1914 році. Тому й запропонував йому заночувати в мене, щоб докладно поговорити про справи бриґади. Він охоче погодився на це, і ми цілу ніч провели в розмові. Не знавши, що він із групи т. зв. "туркестанських комуністів", тобто з тих, що були прибічниками Затонського, т. зв. централістами, я щиро розповів йому про настрої УСС-ів, про їхню ворожість до КПбУ, яка мирилася з колоніяльною залежністю України від Москви, тощо.

Свого часу УСС симпатизували з боротьбістами, поки ці не злилися з КПбУ. У галичан взагалі переважає думка, що Україна повинна бути автономною республікою у вільній федерації з РСФСР, як це розуміють укапісти. А Струхманчук був централістом, сліпо йшов за КПбУ і тому не мав симпатії серед стрілецтва.

Баран запевняв мене, що й він того ж погляду, що й загал УСС-ів і що йому дуже приємно, коли немає між ним і стрільцями розходжень. Але пізніше виявилося, що Баран поводився нечесно; з його пізнішої поведінки виявилося, що він діяв з доручення Затонського й не відкрив мені своєї карти. Наслідки моєї непотрібної щирости я незабаром відчув; про це я розповідаю в 3-й частині цієї праці.

Ми з Бараном розійшился щиро; він запевняв мене, що триматиме зо мною постійний зв'язок. Але на цьому й скінчилося, зв'язку він зовсім не піддержував. На становищі політичного комісара, а потім і командира бриґади УСС-ів Баран поводився тактовніше, як його попередник, але таємно провадив і далі лінію КПбУ, обережно стежив за нашими людьми й збирав собі інформації на майбутнє. Взагалі він умів знаменито конспіруватися перед нами, знав усі большевицькі способи вивідувати ворогів революції. А ми були страшенно наївні, не крилися з своїми думками перед людьми, про яких були доброї думки, не усвідомлюючи собі того, як большевизм розкладав людські душі, нагинав до себе всякими способами.

Десь у половині травня був скликаний 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові. У зв'язку з цим скликано на 18. квітня (у Провідну неділю) конференцію 44 дивізії в Бердичеві, щоб вибрати делеґатів на цей з'їзд. З Києва прибули на цей час командарм Муралов, П. Михайлик, а до них приєднався Іван Сіяк, що прибув перед тим з Москви з аршинним мандатом від Леніна й Троцького в справі реорганізації УГА.38 Він, звичайно, спізнився, бо УГА була вже розбита на бриґади й стояла на протипольському фронті. Але він, маючи такі важні мандати, а до того ще й партійний квиток РКП, здобув собі довір'я в штабі XII армії й грав ролю дуже важної особи.

В президії конференції я заступав галичан і від них вітав її. Головну доповідь робив політком дивізії М. Кручинський на тему: "Червона армія — армія труда". Доповнював цю доповідь інтендант бриґади ЧУСС-ів Онуляк, доповівши про стан постачання в червоній армії, на підставі відносин у 44 дивізії. Провідною думкою його доповіді було:

"Якщо стрілець має виконувати своє завдання, то конче потрібно забезпечити його всім потрібним для воїна — одягом, вирядом, зброєю тощо. Всього цього в червоній армії немає, тому й не дивно, що червоноармійці не виконують своїх вояцьких обов'язків".

В цілому конференція була звичайною в большевиків аґіткою. Веселу точку дав колишній УСС д-р І. Сіяк. Ми його знали з минулих років, коли він був у леґіоні командиром технічної сотні; це був кар'єрист, з нахилом до театральности, подібний де в чому до Ґадзінського, але культурніший і не такий безхарактерний запроданець большевиків. Він привітав конференцію від Троцького, потім змалював перспективи визволення Польщі пролетарською червоною армією. Між іншим він сказав, що польський поет Адам Міцкевич, називаючи героя визволення Польщі числом 44, мав на думці якраз 44 червону дивізію, яка незабаром рушить на захід, щоб виконати свою історичну місію, що її вістив цей поет. Всі галичани вибухнули гучним сміхом, а большевики хвалили бистроумність промовця.

На 228 делеґатів від дивізії було 52 галичан. З-поміж них вибрано 34 делеґати на Всеукраїнський з'їзд Рад, а між ними 11 галичан, а саме: кмдт бриґади М. Баран, П. Михайлик, Н. Гірняк, д-р О. Паліїв, д-р Михайло Козоріс, д-р Мелетій Кічура, сотник Запутович, хорунжий Р. Заклинський, Ст. Чумак, ст. дес. Петрів і один стрілець.

На 23 квітня була скликана в Києві ще одна конференція, а саме — політпрацівників усіх бриґад ЧУГА. Скликав її Затонський з метою пізнати докладно всіх галичан, які незалежно від партійної приналежности працювали в ЧУГА як політруки чи політкомісари. Один наш мемуарист, П. Мигович, називає цю конференцію конференцією большевиків Галичини й Буковини.39 Але це не відповідає правді. Політичними працівниками в бриґаді ЧУСС-ів були не самі комуністи, бо їх було небагато. Тому на ці посади призначали й людей інших партійних угруповань; наприклад, Мих. Балицький і Федір Замора були анархістами, Дм. Білик, Ом. Паліїв, Є. Яворівський, Ф. Палащук були радикали. Були й позапартійні, напр., В. Бобинський. Дехто з них пізніше стали комуністами, одначе не з переконання, а тому, щоб мати можливість впливати на справи УГА.

Затонський і Порайко дбали про те, щоб налагодити роботу політпрацівників ЧУГА. Вони не питали думки галичан, а робили це на власне уподобання. Тому скликана конференція мала тільки слухняно прийняти до відома їхні пляни. Але одночасно вони були заінтересовані, щоб пізнати настрої політпрацівників головно таких, яких можна було б пізніше використати для їхніх задумів і завербувати до своєї партії.

Не відповідає правді також твердження Ю. Тютюнника в спогаді "Зимовий похід 1919-20", що в УГА були, мовляв, большевицькі, тобто московські комісари. Затонський вважав за неможливе для його плянів насаджувати москалів або й малоросів на такі посади, щоб не викликати некорисного враження й небажаної реакції серед галичан:

Конференцію відкрив Затонський о 9 год. ранку. Привітав делеґатів і гостей та подав до відома, що на конференцію прибуло 187 вибраних делеґатів з усіх формацій ЧУГА; вибраних і зареєстрованих було 240, але через віддалі й транспортові труднощі не всі встигли прибути; може деякі ще зголосяться під час конференції.

М. ін. він сказав таке: "На цій конференції мусимо спільно обміркувати питання над поправою стану УГА в зв'язку з тими подіями, що стоять перед нами. А перед нами нависла небезпека польського удару й наступу на українські землі, бо Польща, як форпост світового капіталізму, хотіла б зліквідувати революційні здобутки, що їх осягнули трудові маси Росії й України, дякуючи партії большевиків".

На голову конференції вибрали Затонського, на заступників Порайка й Михайлика, на секретарів призначили письменника Ол. Досвітнього й Мих. Кураха. До почесної президії покликали гостей: Фелікса Кона, представника комуністичної партії Польщі, Панаса Любченка й Василя Еллана-Блакитного (колишніх боротьбістів) від КПбУ. Були ще представники московської, польської та української комуністичної преси.

Почалися привітальні промови. Першим промовцем був Ф. Кон, з походження жид з Варшави, старий революціонер, що перебув сибірську каторгу. Він розуміє, що значить воля, цінить її, а тому й бажає, щоб українці Галичини разом із польським пролетаріятом повалили режим Пілсудського й створили собі вільну радянську державу, як це зробили вже трудові маси Росії та України.

В тому ж дусі говорив Еллан-Блакитний. Тільки П. Любченко чимало жовчі вилив на "жовто-блакитну наволоч" і "польського наймита" Петлюру. Говорив він з великим патосом, але вражіння не викликав; тому й небагато було оплесків на його промову.

В залі була большевицька оркестра, що після кожної промови греміла "Інтернаціонал".

Після привітань взяв слово Порайко. Він згадав Центральну Раду, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Петрушевича, згадав Денікіна, Пілсудського; всіх перемішав з болотрм, а закінчив тим, що в Галичину ми зможемо повернутися тільки під червоним прапором і під проводом комуністичної партії большевиків.

Після нього став до слова Ф. Палащук. Почав від біблійної теми про блуканину Мойсея з жидами в пустині в шуканні шляхів до волі.

Палащук був добрим промовцем, він гарно розвивав свою тему, але не встиг скінчити промову, бо саме в тому часі вбіг до залі посланець і подав Затонському листа. Цей, прочитавши листа, перервав промову Палащука й сказав до зібраних:

"Товариші! Польська армія переступила демаркаційну лінію й почала наступ на Україну. Запроданець Петлюра йде разом з поляками й веде з собою свою погромницьку банду, щоби знову кров'ю залити Україну й знищити здобутки жовтневої революції. Деякі галицькі бриґади зрадили, перейшли на сторону поляків і Петлюри. Наша геройська червона армія б'ється завзято й обстоює кожний крок нашої землі. Ворог буде розбитий, винуватці будуть відповідати перед судом революції.

Я перериваю нашу конференцію, вона буде скликана іншим разом. Сам зараз вирушаю на фронт і кличу з собою "всіх товаришів, котрим дорога наша радянська Україна". Оркестра вдарила гучно "Інтернаціонал" і заглушила все інше. Затонський вийшов поспішно з залі, за ним Порайко й усі гості-комуністи.

ДО ЗМІСТУ