24. Протибольшевицьке повстання двох бриґад УГА.

В попередніх розділах було вже кількаразово згадано про те, що большевики своєю поведінкою щодо союзної Галицької Армії самі копали прірву між обома партнерами. Напружена атмосфера між ними дійшла до точки кипіння тоді, коли поляки шикувалися до наступу на Україну з дієвою армією УНР. Роз'ярення галичан проти своїх союзників було таке велике, що кожної хвилини міг вибухнути виступ проти червоних. Справа полягала в тім, щоб опанувати ці настрої й вичекати до відповідного моменту, коли була б змога повстати проти червоних і приєднатися до військ УНР; треба було виждати наближення армії ген. Омеляновича-Павленка до місця розташування бриґад УГА, а ця армія підсувалася надто поволі.

Як відомо, повстання двох бриґад сталося в кінці квітня, саме перед наступом Петлюри й Пілсудського. Про цей факт маємо два спогади учасників: начальника оперативного відділу в штабі 2-ої бриґади сотника М. Луцького й поручника Л. Макарушки, що їздив від цієї бриґади до 3-ої з усним наказом до виступу проти большевиків. Луцький написав короткий спогад "Уваги до протибольшевицького перевороту ЧУГА в квітні 1920 р." В ньому автор пише, що ініціятива до перевороту вийшла від 2-ої бриґади, що її провід "заступав становиска, що військово-політичний союз (з большевиками — Н. Г.) в обличчі монтування Західнім світом протикомуністичного спротиву та головно з уваги на ідеологічну настанову Українських Визвольних Змагань, являється найбільшою історичною помилкою, яку треба хоч би й ціною крови й життя перекреслити". А трохи далі: "При існуючім недовір'ї до нас зі сторони червоних, за фронтом наших бриґад були розташовані дві червоні армії, 12 і 14 та ще ударна червона кіннота Котовського, що була пострахом фронту. Від початку квітня 1920 р., тобто від моменту погодження у вузькому колі штабу 2 бриґ. про неминучість протибольшевицького повстання, заіснував ряд важливих фактів, що перерішили й прискорили переворот. На початку квітня до штабу 2 бриґади (до сотника Головінського) з'явилася жінка-кур'єр, що її імени не пам'ятаю, від полк. Удовиченка, командувача дивізії УНР. Ця дивізія була залучена до польської армії й готувалася разом з нею до наступу на Україну проти червоних. Цей кур'єр передав посередньою дорогою від Головного штабу УНР повідомлення для ЧУГА, що армії польська й українська розпочнуть наступ наприкінці квітня, з одночасним дорученням для ЧУГА не наступати під час цих дій проти поляків, а натомість пробиватися перед моментом наступу через повстанчі райони до армії генерала Омеляновича-Павленка, що діяв тоді в большевицькому запіллі в околицях Балти й Бершаді. Як другу можливість штаб УНР подавав — пробитися бриґадам ЧУГА безпосередньо для з'єднання з дивізією Удовиченка.

"Майже в тому самому часі, біля 10 квітня 2-гу бриґаду відвідав большевицький командувач 12 червоної армії Муралов (якій підлягала 2 бриґада) з розпорядженням від головного штабу червоної армії про зміну організації ЧУГА на фронті. Три бриґади ЧУГА будуть негайно поділені й долучені окремими малими відділами до червоних дивізій. Він лишив також наказ про негайну підготову до наміченої реорганізації фронту перед передбачуваним польським наступом.

Цей наказ, розрахований на нехибне знищення до решти Галицької армії, перерішив переворот. Частини 2-ої бриґади під ростучим тиском большевицької пропаґанди й при тероризуванні кожного національного вияву стрілецтва (прим., арешт духівника о. Чайківського) загрожували щораз дужче самочинним виступом проти червоних і вимагали протидії. В такій хвилині морального тиску й грізної ситуації штаб 2-ої бриґади рішився підняти повстання цілої ЧУГА, опрацював у постійній приявності в штабі червоного комісара Т. Ткалуна детальний наказ щодо протинаступу й розіслав його окремими довіреними старшинами-кур'єрами (пор. Макарушка) до постоїв обох бриґад: 1-ої й 3-ої, дня 23 квітня 1920 р. Одночасно повідомлено про наказ підняти повстання наші команди у Вінниці, а також вислано окремих кур'єрів для зв'язку з оперативними повстанськими загонами в районі Вінниці. Збройний переворот згідно з наказом розпочали 2 і 3 бриґади, тим часом 1 бриґада (к. УСС), від якої у нас була посвідка про одержання наказу, не взяла ніякої участи в повстанні й цим спричинила невдачу цілої акції. Пасивна поведінка 1 бриґади була тим рішальна, що ця бриґада була розташована на північному крилі ЧУГА й тим самим відкрила його під час пробоєвого наступу в напрямі на Вінницю. Неначе злою долею викликана атака червоної кінноти Котовського саме на ліве крило, а згодом на запілля 2 бриґади, що наступала, спричинила небувалу паніку, що її несила було стримати ніякою протидією. Друга бриґада у відступі подалася на Лятичів-Літин, а 3-я по завзятій боротьбі з полками 14 червоної армії, що мала й панцерники, теж заломилася.40 На довершення нещасної долі польські полки саме в цей критичний момент почали наступ з району Лятичева і в цій ситуації неопанований відступ опинився в оточенні між двома вогнями.

Трагічний епілог цієї позитивно плянованої акції УГА для перекреслення в історії ненависної співпраці, з головним нашим ворогом — червоною Москвою, закінчився роззброєнням нашої армії поляками і слідом за тим інтернуванням решток героїчої Української Галицької Армії в польських таборах. Додати треба, що 1-й бриґаді, яка виждала на розвій польського наступу на Київ, удалося перебитися на захід і оминути інтернування".41

Мені невідомо, з яких мотивів 1 бриґада не приєдналася до акції проти большевиків, бо я тоді саме був у дорозі до Харкова, але твердження сотника Луцького вимагає малого спростовання: 1 бриґада відступила разом із червоними через Козятин і пізніше попала в польський полон. Про це буде ще мова.

Другий мемуарист, пор. Макарушка, надрукував у "Ділі" за 26 березня 1939 р. свій спогад і пише таке:

"Мені судилося їхати з усним наказом до 3 бриґади, що стояла тоді на фронті коло Бару. Тому хід подій мені відомий не з оповідання, а з власних переживань. Дня 21 квітня мене в приявності шефа штабу й начальника оперативного відділу поінформував тодішній командант бриґади Ю. Головінський, що запало рішення про переворот, повідомив мене про виїзд парляментарів до команди польської армії та до ставки Головного Отамана й доручив мені перевезти 3 бриґаді наказ: негайно виступити проти большевиків. На мій запит, чи команда бриґади має бодай якусь приблизну запоруку, що польська армія не потрактує нас як полонених, відповів мені кмдт бриґади, що ніякої запоруки з огляду на наглий час не можна покищо тепер дістати; однак для нього є поза всяким сумнівом, що польські політичні й військові чинники використають у позитивному напрямі це добровільне рішення галицьких озброєних частин, бо це рішення матиме для польської держави поважне військове й політичне значення. Адже ж годі припускати, щоби по зговоренні в засадничих справах між маршалом Пілсудським і Головним Отаманом Петлюрою не використано у спільній акції досвідчених галицьких частин. У тому глибокому переконанні, що не можуть заіснувати такі перешкоди, які унеможливили б галицьким частинам брати участь у складі армії УНР в поході на Київ, зробили галицькі бриґади в днях 23 і 24 квітня протибольшевицький переворот, створили в трьох місцевостях на просторі кількадесяти кілометрів большевицький фронт та ввійшли в контакт з наступаючими польсько-українськими частинами".

В дні 24 квітня 1920 р. командувач 2-ої бриґади видав наказ своїм стрільцям такого змісту:

"Два місяці вже минуло, як Українська Галицька Армія, виснажена довгими боротьбами й лютою пошестю, заключила злуку з большевиками. Великі надії ми покладали на цю злуку. Ми вірили, що вона принесе нам визволення найдорожчої нам Галичини від польського панства, але гірко на цім завелись. Вже зразу було видно, що союз з большевиками веде наше стрілецтво до нової неволі — неволі московської комуни, а не до визволення.

Що ж дали нам большевики? Розділили нашу армію між поодинокі совітсько-московські дивізії, старшин наших частинно вимордували, частинно вивезли в далекі московські ляґри, наслали хмару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили наше духовенство, хотіли ще вирвати з наших зболілих грудей наш послідний скарб — любов до свого народу — і під покришкою комуністичних кличів стопити нас в єдину, нєдєліму совєтську Рассею.

Наша армія, як така, вже перестала існувати для зовнішнього світу. Не маючи вже ніякого представництва, замовкла перед цілим світом. За неї міг говорити лише тов. Троцький, Лєнін, Нахамкес, Муралов і прочі спасителі.

А тепер знов надійшов момент, де Українське Галицьке Стрілецтво скинуло своїх опікунів і віддихнуло свобідніше. Може знов закинуть нам зраду? Зраду закинуло нам у минулому році наддніпрянське правительство, коли ми перейшли до Денікіна. Закинув нам зраду Денікін, коли ми опинились над пропастю безвихідного положення в його союзі й конечністю рятунку були приневолені шукати союзу з большевиками. Закинуть нам тепер зраду й большевики, що ми їх опустили.

Однак ні один щирий українець не посміє нам закинути, що ми зрадники свого народу. Ширший світ довідається ще про нас і осудить, чи доброю ми йшли дорогою, чи злою.

Та як би це не було, факт є, що в історії не було другої подібної армії, яка б перейшла стільки горя, злиднів і наруг, як Ти, Українське Галицьке Стрілецтво. Але й нема другого приміру в цілому світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свого народу, як Ти, Український Стрільче.

Команда бриґади все йшла за голосом дорогих їй Стрільців. І коли побачила, що послідна дошка рятунку, якого ми сподівалися від нашого нового опікуна, завела, — рішилася на послідню пробу визволення. Так нехай ніхто з Вас не вагається, куди йому тепер іти. Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах і бити всіх ворогів. Тоді тільки станемо сильними й проб'ємо собі дорогу до визволення рідної нам Галичини.

Хай живе Самостійна Українська Народня Республіка!"42

Хоча міркування штабу 2-ої бриґади про поставу польського командування армії було логічне, і через це він не дочекався вороття своїх парляментарів у надії, що поляки зустрінуть нового союзника приязно, одначе життя перекреслило надії сотника Головінського. Поляки виявилися такими самими "джентлменами", як білі й червоні москалі. Вони ж ішли на Україну не для того, щоб помогти їй подолати червону загрозу, але — щоб захопити її землі під свою владу, думали навіть про давні кордони історичної Польщі над Дніпром.

І. Мазепа наводить ряд, фактів, з яких виявляється, що поляки під час перебування їх армії в Україні влітку 1920 р. поводилися не як союзники, але як окупанти. Мені самому довелося ствердити це по відході польської армії в розмові з нашим інженером, урядовцем дирекції залізниць у Жмеринці.

А вже клясичним доказом віроломности поляків супроти українського партнера є факт, що польський уряд цинічно порушив 4 точку Варшавського договору, в якій він зобов'язався не вкладати жодних міжнародніх умов, спрямованих проти України, і в м. Ризі уклав мировий договір з большевиками (при чому обидві ці договірні сторони поділили між собою землі України).

Збереження Української Галицької Армії не вкладалося в тодішні політичні пляни поляків, і вони ліквідували її, не зважаючи на. т, що цим вони втрачали найнадійнішого, досвідченого в боях спільника в боротьбі з червоними.

За кілька днів після протибольшевицького перевороту на фронті галицьких бриґад відбулася нарада командирів армії .НР в кватирі ген. Омеляновича-Павленка в приявності Мазепи. Тоді цей генерал сказав: "З галичанами взагалі біда; вони, не призвичаєні до наших умов боротьби, роблять не те, що треба, або не тоді, коли треба. Ось, наприм., тепер. Ми мали відомості, що Галицька армія вже виступила проти большевиків, не дочекавшись нас і навіть не повідомляючи нас про це. Тому ми поспішаємо на захід, щоб допомогти Галицькій армії, якщо її ще не знищили, большевики".43 Але генерал не вияснив, чому його армія не поспішила в район УГА, хоч часу на це мала доволі. Вістка про перехід наших бриґад до поляків була для нас, зібраних у Києві, громом серед ясного неба. Наші надії на вороття до визволеної батьківщини розвіялися. Всі дотеперішні зусилля зберегти УГА — єдину галицьку військову силу, всі моральні муки, що їх ми зазнали в останніх місяцях, скінчилися для нас повною невдачею. До цієї страшної свідомости приєднувалося ще й те, що за "зраду" наших бриґад платитимуть своїми головами ті галичани, які залишилися в больщевицькому запіллі. Ми вийшли із залі конференції до краю приголомшені, не знали, що нам тепер робити. В Києві розпочався шалений терор проти галичан; безконечні арешти й безвиглядність становища відбирали нам спокій і здібність холодно розважити про все, що сталося.

Політпрацівники, які прибули до Києва на конференцію, дістали наказ зібратися в Бендерських казармах, де був Кіш УСС-ів, і там чекати на дальші розпорядження. Дехто думав іти зараз на фронт до своїх частин, але розважливіші переконали їх, що це не має ніякого глузду, бо фронт ЧУГА фактично перестав існувати, а до того їхати на фронт без документів у такій ситуації зовсім неможливо. Чекісти виловлювали всіх галичан, які не мали при собі вірогідних посвідок. Старшин збирали в Миргородській казармі, щоб вивезти їх на північ. Тільки одиницям пощастило скритись у знайомих киян і перетривати дні грози.

* * *

Про становище в бриґаді ЧУСС-ів ми не мали ніяких відомостей; щойно в Харкові я зустрів на з'їзді Рад мого шефа політкома М. Кручинського й дізнався від нього про бої УСС-ів у складі 44 дивізії проти поляків і тоді зрозумів, для чого большевики застосовували щодо Коша УСС-ів у Києві найлагіднішу форму реакції: роззброєння й вивід на Лівобережжя. З ним я подався пішим походом через Броварі-Козелець-Остер до Ніжена. Коли ми йшли битим шляхом повз великий ліс (за Броварями), я помітив, що на краї лісу стояло багато озброєних молодих людей, які пильно до нас придивлялися. Це були, очевидно, повстанці. В найближчому селі (не пам'ятаю назви) ми стали на ночівлю. Я був певний, що повстанці потрактують нас як ворогів, союзників большевиків. В село ми ввійшли за дня, і я, розмістившись на кватирі та вмившись, вийшов на вулицю. На моє велике здивування я побачив наших стрільців у товаристві місцевих юнаків, як вони, взявшись попід руки, йшли вулицею й співали наших пісень. Це, як незабаром виявилося, були ті самі повстанці, які придивлялися до нас із лісу. Вони знали, хто ми, й співчували нам; вони щиро гостили наших людей на квартирах. Один із них вияснив нам, що повстанці добре знали про нашу нещасливу долю під большевиками; коли б вони побачили большевицький загін, то вступили б у бій з ним, але нас вони залишили в спокої.

Ранком наступного дня, перед відходом у дальшу дорогу ми довідалися, що вночі заблукала була до села большевицька розвідка й спинилася в одній стодолі на ночівлю. А вночі повстанці перебили їх усіх до ноги.

З партійців ішов з нами ввесь час І. Немоловський, колишній боротьбіст, з дружиною. Ми з ними йшли на самому заді й увесь час жваво обговорювали наше становище й большевицьку політику. Я нічим не зв'язував себе в розмові, гостро нападав на облуду червоних, їх московський шовінізм та імперіялізм щодо України. Між іншим я не щадив докорів боротьбістам, що злякалися большевиків, без потреби злилися з ними й через це втратили прихильність і серед наддніпрянців, і серед галичан. У нас була вся надія на боротьбістів, поки вони думали організувати українські червоні частини та з їх допомогою обороняти незалежність України від москалів. Немоловський боронив лінію боротьбістів, закидав мені націоналізм і брак розуміння великого революційного процесу в Україні. Хоча ми гострю атакували один одного в дискусії, між нами був дружній тон. Особливо обстоювала мої погляди дружина Немоловського (віком старша за нього). Вона теж не захоплювалася політикою большевизму в Україні.

Марш з Києва на Ніжен тривав цілий тиждень. У Ніжені нас примістили далеко від центру, на передмісті. Там на нас чекали вже галицькі комуністи з В. Порайком на чолі. Вони мали супроводити нас до місця нашого призначення. А ми перебували в стані непевности, бо ніхто нам ні словом не згадав про те, що з нами станеться. Останній акт трагедії УГА з кінця квітня, утрата надії на вороття нашої армії в Галичину, а до того терор проти нашого вояцтва в запіллі спричинили в мене на деякий час занепад духа: ніщо мене не цікавило, я ходив, як непритомний і сприймав усе цілком апатично. Але між нами залишався й далі рухливий і меткий Ф. Конар. Він крутився між партійцями й хотів неодмінно довідатися від них, що жде нас далі. М. ін. був там Еллан-Блакитний, наш тихий приятель; він поінформував Конара, що нас вивезуть десь далеко на Схід. А ми дуже хотіли, щоб нас залишили в Україні. Про це, на наше прохання, дбав Блакитний, але його впливи були замалі для цього.

Врешті нас загнали в товаровий поїзд; тільки партійці дістали гарний особовий вагон. Ми ж душилися по 40 і більше осіб у брудних вагонах, вистелених старою на січку потертою соломою.

Як потопельник хапається й бритви, так я шукав якоїсь можливости відв'язатися від того транспорту В. Порайка. Я пригадав, що мене обрали на делеґата від бриґади УСС-ів на 4. Всеукраїнський з'їзд Рад, і тоді рішив використати це для свого визволення. В Курську я повідомив Порайка, що я, як делеґат на з'їзд Рад, відлучуся від транспорту й від'їду на Харків. Він не заперечив, і я зараз же пересів на харківський поїзд. Це врятувало мене від концентраційного табору праці над Волгою, куди погнали роззброєний кіш УСС-ів.

ДО ЗМІСТУ