25. Кінець бриґади У. С. С.

Про трагічний кінець решток УГА після подій з кінця квітня на фронті маємо низку спогадів учасників. Окрім цитованих уже праць, варто відзначити ще спогади: підх. УГА П. Голинського, який розповідає про події в Одесі, Т. Лисівського — про долю київських курсантів, стр. УГА І. Томинчука, В. Струця, Дидика, Ст. Венгриновича, П. Околота, К. Орфойського, Ол. Кузьми; спогад Ірчана "Трагедія Першого травня", виданий в Нью-Йорку 1923 р., такий тенденційний і далекий від правди, що не являє собою ніякої історичної вартости.44

Останні хвилини бриґади УСС-ів описують: І. Іванець і Антін Дівнич, врешті, Бородієвич у згаданому на початку цієї праці спогаді. На моє прохання написали свої спогади проф. д-р Г. Кох, проф. І. Витанович і мій брат Володимир. Постава бриґади УСС на фронті тоді, як інші бриґади перейшли до поляків, спричинилася до злагіднення долі галичан і до їх реабілітації та припинення терору.

Д-р Витанович у своїм спогаді "Кіш і Бриґада УСС-ів узимку 1919-20 і на весні 1920" пише:

"Хвора Бриґада й Кіш вирушили в похід на південь у грудні 1919 р. з району Шелестян і Браїлова на Поділлі. З денкінцями, про договір з якими ми мало що знали, ми зустрілися в дорозі один раз біля Нової Ушиці (на який день, не більше); ми не знали, чи битися, чи миритися, й були на все приготовані, бо докладних відомостей не мали. Отаман Букшований був у Кам'янці, й ми втратили з ним зв'язок. Більше денікінців ми не бачили.

Тільки в поході висилали кінну розвідку для охорони правого крила, де понад Дністром у протилежному напрямі посувалася група генерала Бредова. Тоді в одній розвідці загинув чотар Велитович; убили збунтовані селяни в селі Кучі н/Дн., бо хотіли забрати коней.

Бойовий стан бриґади був такий слабий, що часто не вистачало людей на стежі під час походу, обози з постачанням часто застрявали в болоті або в снігу. Ті, що видужували з хвороби, не мали теплого одягу, приставали, чимало з них залягали знову. Був якийсь зв'язок з Павленком і до нього самочинно перейшло декілька старшин і стрільців (пор. Струць); на довшому постої, здається, весь час був зв'язок з зимовим походом Павленка, деякі його хворі, що відставали, залишалися в нас. Перед Йорданом ми добилися до Бершаді; там став штаб бриґади, постачання й деякі менші частини, в селах Баланівка-Ободівка. В однім став Кіш (команд. сотник Б. Гарасимів), командир полку сотник Староселець (другий полк зліквідовано); в селі Ободівці стояли артилерійські частини.

Тиф не переставав, і стрільці мерли й далі; тоді вмер пор. Нагайло й сотник Клим, поховані в Бершаді. Для охорони райну в складній ситуації ми висилали спеціяльно творені старшинські відділи на стежі й застави.

Між стрільцями, що видужували, й місцевим населенням розгорталася національно-виховна робота (театральні вистави, концерти тощо). Про події у Вінниці та в Нач. Команді доходили до нас дуже скупі й баламутні вісті Большевицькі частини до весни нашому районові безпосередньо не загрожували. Чутки були всякі: і про перехід на румунський бік, і про договір з червоною армією. Самих большевицьких частин у нашому районі ми й не бачили, тільки вже "на наказ" прийняли під весну нову ситуацію, коли приїхали на мітинґ до Бершаді Затонський, Порайко й Струхманчук. Почалося переформування. Пам'ятаю: на якомусь зібранні, інформуючи нас про ситуацію (здається, чотар Романюк), сказав, що нам треба просто наказом призначити своїх комісарів і політвиховників, щоб не накинули їх нам згори. І тоді призначено таких і в Коші, і в полку. На командувача Коша призначено нам сотника Заліпського, бо Гарасимів мав конфлікт з деякими старшинами коша (пор. Безпалко й ін.).

На весні в березні кіш спрямовано до Києва, полк на фронт у район Чуднова.

Коротко згадаю про такі події в бриґаді ЧУСС-ів на фронті:

Стрільці вперто носили на шапках тризуби на червоній підкладці (з сукна). Такої моральної дисципліни й відданого ставлення стрільців до старшин, мабуть, не було ніколи в українській армії за ввесь час. Можна навіть сказати, що моральна й патріотично-національна поведінка стрільців підтримувала й рятувала з пригнічення багатьох старшин.

По дорозі на фронт і на фронті большевики ввесь час надсилали своїх аґітаторів, які перевіряли настрої й намагалися — зовсім безуспішно — створювати суперечності між старшинами й стрільцями (справа джурів, старшинських харчівень), але супроти досить небезпечного й зовсім поприховуваного ставлення стрільців до них, на фронті вони вже не показувалися. З сусідніми большевицькими частинами контакту було мало (часом тільки передавали літературу й казали, що й Христос, мовляв, був комуністом). Чимало було з ними клопоту, бо часто трудно було найти їх на наших крилах, і нам симим доводилося забезпечувати себе кінними стежами. В наслідок такого сусідства на самий Великдень поляки глибоко вклинилися в наш фронт, що його наші частини з власними втратами і ще більшими втратами з боку поляків залатали. Тоді ми хоронили поляглих стрільців з церковними й національними корогвами по-християнському; потім насипали могилу разом з волинськими селянами. Перед Великоднем уся бриґада говіла. Полкові духовники ввесь час були з нами; ми, жартуючи, звали їх учителями моральности.

Мушу ще згадати, що були намагання встановити контакт з обома іншими нашими бриґадами. Всі нитки сходилися в руках пок. отамана Ю. Шепаровича. Я був приявний на двох таємних сходинах кількох старшин, на яких Ю. Шепарович (він був командиром артилерійського полку бриґади УСС-ів) розповів нам про труднощі щодо втримування зв'язку з іншими бриґадами та про те, що деякі окремі частини УГА виступили проти большевиків, а це недобре. Треба було виждати до спільної акції. Розповів він також про налагодження контакту кур'єрами. Треба в цьому напрямі стримувати "гарячі голови" до слушного часу. Він доручив нам поінформувати найнадійніших і з нами заприязнених товаришів-командирів віддлів. Мені доручено тримати зв'язок з хор. Л. Смулкою, що був заступником комісара 3 полку. Комісаром був Ревуцький, що довіряв йому багато таємниць, одержуваних від партії, і з нами він був у приязних взаєминах.

Коли поляки десь після Великодня розгорнули наступ, наша бриґада кілька днів стримувала їх, потім почала відступати з боями (бої в с. Бабушках, Бубищі, Чехах тощо. В Бабушках м. і. загинув пор. Німилович, з 3. полку).

Найгірше було те, що большевики відступали без боїв і оголили зовсім наші крила. Під час відступу ми кілька разів зустрічали дрібні загони кінноти Таращанського полку, які уникали нас. Чутки були про відступ на Козятин, а потім на Черкаси, бо на Київ було вже не можна; залізничий шлях у нашому запіллі Вінниця-Козятин був уже відтятий. Спершу стали появлятися в нашому запіллі кінні польські стежі, і треба було при відступі взяти в середину артилерію й обози (з артилерії пам'ятаю важку батерію сотника Медведя, сотника Зубрицького, пор. Олексія й пор. Полянського). Прямуючи з околиці П'ятки на Білопіль, ми вночі зустріли лави польської піхоти, що почали нас оточувати. В бої під Махнівкою (24. 4.) нашій головній частині (прибл. 2.000 багнетів і частина артилерії та обози) вдалося пробитися; в пробої нас урятувала кіннота УСС-ів (команд. пор. Шухевич), що була десь заблукалася і дуже на часі вдарила на польське оточення, що вже було майже замкнуло нас. Вона й помогла нам прорубати дорогу. Курінь поручника Ґоєва, а в ньому найбільша сотня пор. Шеремети, втративши зв'язок з головною групою, відступив таки на Черкаси.

Вирвавшись у напрямі на Погребище, ми ввійшил в постанчий район Тетієва. Вияснивши справу з повстанцями (переговори провадили з отаманом Шляхтиченком, що є десь на еміґрації), перепочили в їх районі і потім рештки бриґади пішли в напрямі на Гайсин (район сильного повстанця Волинця), бо мали чутки про частини Зимового походу Павленка десь біля Гумані, добре нам відомої з давніших операцій в цім районі; ми мали намір з'єднатися з частинами Павленка.

Тим часом польський і большевицький фронти зблизились один до одного вздовж залізниці Козятин-Христинівка, і нам треба було пробиватися вже дуже вузенькою смугою. Раз було навіть так, артилерія наставила була гармати в дві сторони: проти поляків і проти большевиків. Сподіваючись небезпеки, ми пристали в районі Волинця й шукали контактів.

Один старшина, що втік із польського полону, побував уже в Вінниці (де перебував тоді уряд УНР), вернувся знов туди як кур'єр від нас. Тим часом Волинець вислав своїх людей до Павленка з повідомленням про нас.

В містечку Цибулів ми позбулися непотрібного вантажу, спалили папери, важливіші передали місцевим інтеліґентам, щоб закопали й берегли. Там відбулася також нарада старшин. На ній виникло три проєкти: сотник Зубрицький був речником тих, що радили пробитися між поляками й большевиками до дністрового яру й ним увійти в Галичину, а там у Карпати... Пор. Полянський був за те, щоб слідом за іншими бриґадами перейти на сторону війська УНР, хоч би довелося й скласти зброю перед зустрічними польськими частинами. Отаман Шепарович вважав, що треба влитися в повстанчу групу Волинця (така сама думка переважала й серед старшин та стрільців 1 полку УСС-ів). Не досягнувши певного вирішення, ми посунулися в напрямі села Воронки (Гайворон, чи Вороновичі?), біля Гайсина, а через ніч уранці стежі повідомили, що нас оточила велика польська частина (дивізія?) і наставила на нас гармати й скоростріли. Тоді аж, після наради, ми вислали парляментарів на переговори з ними. Одночасно ми почали здавати Волинцеві придатну ще зброю й коні. Отаман Шепарович і дехто з старшин та стрільців перейшли до Волинця; Шепарович був деякий час у нього за начальника штабу. Але між нами переважила думка, щоб держатися разом, не відриватись окремими групами чи одиницями, хоч би що там нас ждало.

Поляки погодилися, щоб ми, склавши рештки зброї (старшинам дозволили лишити при собі револьвери), зформували з усіх піші частини під нашою власною командою. З рештками обозу ми вирушили під польською екскортою (щоправда, досить віддаленою від нас) в напрямі на Вінницю, а там справа буде, мовляв, вирішена.

У Вінниці нас завели в т. зв. кримські казарми, охорона була несувора, і багато старшин, підстаршин, а то й стрільців виходили в місто. Тут якийсь сотник Бачинський з армії УНР видавав нам посвідки, що ми учасники повстанчого руху Правобережної України. На цій підставі дехто влаштувався в частинах армії УНР (в юнацькій школі, в охороні Головного Отамана тощо). В одному городі відбувалися наради старшин (біржа); ми чекали на прибуття Павленка; до нього ми мали вислати свою делеґацію. Тим часом хтось привіз нам із Львова "Вперед", в якому були списки наших полонених, які недавно були ще з нами. Надійшли чутки й про те, що перехід на Чехо-Словаччину дуже легкий та що полонених стрільців відпускають додому. Тоді ми вирішили не намовляти стрільців до втечі з казарм, а більшість старшин перейшли до 3-ої стрілецької дивізії (Удовиченка), до 5-ої херсонської (Долуда), дехто подався до 6-ої київської дивізії Безручка".45

Спогад чотаря І. Витановича доповнює своїм спогадом проф. Г. Кох (кол. сотник УГА); в ньому оповідається про ту частину бриґади УСС-ів, яка не була в польському полоні. Проф. Г. Кох пише:

"В момент катастрофи (прибуття червоних частин у район розташування УГА — Н. Г.) я був у Балті начальником оперативного відділу НКГА. По випаді генералів (Микитки й Ціріца — Н. Г.) і звільненні полковника в ген. штабі Шаманека (він загинув пізніше біля Сорок на Дн. в травні 1920) я вважав моїм обов'язком вичекати до хвилини правильного звільнення. Цего доконав ген. Іванов, потім Порайко й Михайлик.

По розділі Армії на три нові фронтові сектори я зголосився до 1 бриґади в Чуднові Волинському і мене назначено шефом оперативного відділу (кмдт Баран, нач. булави А. Бізанц). У цій Бриґаді я відбув польську офензиву на Козятин-Бердичів. У бою в часі відступу під Махнівкою 23-24 квітня 1920, в якому цілу 44 сов. дивізію оточено й знищено, пропали також частини УГА (між ними відділи сотника Барановича, пор. Іванця, пор. Люнца й ін.); решту я, як заступник кмдта (бо Барана й Бізанца відтиснули) вивів з кітла через Козятин і по кількадневому марші, 30 квітня 1920 з'єднався з штабом Баран-Бізанц в Дзюнкові Таращанського повіту. При цьому штабі були тоді ще Затонський, Михайлик і Кручинський.

В дні 1 травня 1920 напали повстанці на штаб у приходстві в Дзюнкові й полонили його, рештки кол. гордої 1 бриґади (кол. 2. Галицького корпусу) роззброєно й передано в польський полон. Між полоненими були також Баран і Кручинський, дальше Бізанц, Шепарович і Байґерт. Два перші втекли й сховалися серед населення.

Сам я проломив і цей котел, утік серед боїв у товаристві Затонського й Михайлика до сусіднього куреня поруч. УСС-в Ґоєва й у його складі відбув до кінця польську війну.

Щойно 1921 р. я вернувся через Київ-Берно до Відня. Курінь Ґоєва був, здається, останньою реґулярною формацією УГА на фронті.46 Він продовжував другий наступ на Польщу, непокоїв відступ кавалерії коло Радомишля, врятував на зал. станції Миронівка штаб 44 сов. дивізії перед знищенням розпучливим польським диверзійним ударом через Кагарлик, в складі 132 Пластунської бриґади (ком. Л. І. Вайнер) переслідував ворога до Грубешова й крив тамошній міст на Бузі перед наступом кавалерійського корпуса полк. Румля на Варшаву. В районі Грубешова курінь залишився як охорона правого крила 44 дивізії (XII армії, південнозах. фронту: Фрунзе-Затонський) і як лучник до сусіднього західнього фронту (Тухачевського), аж до перемир'я. Курінь потім реґулярно демобілізовано і він поринув серед населення. Рештки куреня з'єдналися в Києві (в школі червоних старшин) з місцевою підпільною групою, але її викрито (наслідком провокації, яку виконав кмдт Михайло Баран — Н. Г) і зліквідовано; у вересні 1921 р. загинули таким способом сотник Решетуха, пор. Залужний, чот. Мирон, м. ін. Тільки кільком удалося втекти, примір., пізнішому історикові леґіону УСС-ів Осипові Думінові.

Затонський і Михайлик знайшли контакт із своєю владою і до кінця свого життя були мені до деякої міри вдячні за позірне врятування їм життя".47

Мій брат Володимир, що був старшиною зв'язку в бриґаді УСС-ів, написав спогад про момент полонення УСС-ів п. з. "Лебедина пісня орхестри УСС", що його подаю тут увесь.

"Було це на весні 1920 р. в Україні, на леваді під селом НН (мабуть Ситнівцями). Після того, як поляки розбили під Бердичевом 1 бриґаду УСС-ів, рештки недобитків під командою сотника Білинкевича опинилися під Гайсином. Становище було безвихідне й тому команда вирішила вислати делеґатів до поляків з капітуляцією, тим більше, що ми зачували, що Головний Отаман Симон Петлюра прибув із своїм штабом до Вінниці.

Володимир Гірняк, хорунжий УСС, 1920 рік, Львів.

Чергового дня вернулися наші делеґати з точними наказами для нас від польської команди відтинку — вимаршувати в напрямі Вінниці до села НН і там зложити зброю. Ми в порядку, згідно з наказом, вимаршували наступного дня над ранком. Була з нами стрілецька орхестра, якою дириґував тоді Кухтин. Біля полудня, наближаючись до села, ми помітили польські відділи, які стояли на леваді в чотирикутнику, з відкритим для нас входом. Коли ми, сотня за сотнею, разом з обозами ввійшли в середину того чотирикутника, поляки замкнули за нами вхід.

Потім упав наказ: "Зложити зброю і все майно, включно з інструментами орхестри!" Ми стали мовчки виконувати наказ. Лише Кухтин чомусь стягався з його виконанням. Він поставив орхестру в півколо, посередині чотирикутника, перед нею поставив пульт, вбрав білі рукавички й дав знак оркестрі батурою. В цій хвилині понеслися звуки стрілецької похоронної пісні "Видиш, брате мій..."

Ми всі, немов зачаровані, стали на "Позір!" і так переслухали цілу пісню.

Коли орхестра перестала грати, Кухтин зложив батуру й рукавички на пульт, орхестранти свої інструменти на землю й відступили.

Ми довго стояли мовчки і тоді щойно прийшли до повної свідомости, що сталося. Хтось з-посеред нас заплакав і тоді не з одного ока старих загартованих у боях УСС-ів попливла гаряча сльоза... Навіть поляки не сміли перешкодити нам у хвилині нашого душевного болю, але мовчки стояли довгий час.

Найтяжчі переходи на нашому стрілецькому шляху не залишили в мене такого потрясаючого враження".

ДО ЗМІСТУ