ЧАСТИНА ТРЕТЯ

З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ

(липень-вересень 1920)

1. Перед протинаступом на польському фронті.

Від закінчення Всеукраїнського з'їзду Рад наш гурток галичан, що був тоді в Харкові, мав чимало роботи. Після того, як слідча комісія в справі "зради" галичан видала ухвалу, що 60% вини в переході двох наших бриґад до поляків падає таки на самих комуністів, які працювали в галицьких частинах, як політпрацівники, нам дозволено знову організуватися в галицькі формації для боротьби проти поляків. Але ж ми не могли братися до організації на більшу скалю, бо для такої праці було нас у Харкові дуже мало. Одначе ми створили окремий комітет для опіки над нашими вояками, оборони їх проти арештів ЧК та допомоги потребуючим. Бо саме тоді до Харкова прибув з Одеси транспорт (приблизно 600 осіб) галицьких стрільців, разом із цивільними громадянами, що перейшли були влітку 1919 р. в Україну та разом з нами переживали пекло т. зв. "чотирикутника смерти". Всі вони були арештовані в Одесі після подій на фронті в квітні 1920 р. Власне, це були недобитки наших людей, бо багато їх порозстрілювали чекісти в одеських тюрмах. Нерозстріляних довго тримали в тюрмах і врешті, на настирливі заходи поруч. УГА Семена Галицького вислали їх до уряду УСРР у Харків. Коли всі вже були посаджені в товарові вагони, то вночі, як люди спали, чекісти оточили поїзд і засипали його вогнем із скорострілів. Це було "прощання" одеських чекістів з нашими людьми. Тоді в цьому пеклі загинуло багато вояків УГА й цивільних громадян, між ними також жінки й діти. Одеська жахлива подія на залізничій станції була мініятюрою тієї великої трагедії галичан, які по подіях на фронті залишилися в Україні. Приблизну картину цієї трагедії дають численні спогади тих, що якось осталися живі й друкували ці спогади в календарях "Червоної Калини" з 30-х рр. та в інших календарях. Одначе ніколи, мабуть, не можна буде устійнити, скільки загинуло тоді наших людей.

Добрим янголом одеських в'язнів був згаданий вище пор. С. Галицький. Він щиро опікувався ними, заступався за них у ЧК, передавав в'язням білля, харчі, що їх жертвували наші одеські патріоти галичанам та своїм рідним, які були в тюрмі. Кінець-кінцем Галицький добився того, що ЧК вислала галицьких в'язнів до Харкова. Вони прибули туди зовсім пограбовані, без грошей, без будь-яких харчів. Ними треба було негайно заопікуватися, роздобути для них одяг, білля, взуття. Не легка це була справа. Тому наш гурток мав праці по вуха.

Всіх тих людей зібрали в одному пункті, і звідти вони ходили шукати собі роботи, щоб заробити на прожиток. З цим одеським транспортом прибув до Харкова колишній ком. бриґади УСС-ів отаман Осип Букшований. Його не було при УСС-ах цілу зиму, він десь роз'їжджав, але ніхто не знав, де й з якою метою. Схоже було на те, що комусь служить. Одначе він ніколи не згадував про це. Тому ми й не мали довір'я до нього й не втаємничували його в наші справи.

Незабаром після з'їзду Рад прибув до Харкова В. Винниченко з Відня. Він перейшов тоді на радянську плятформу й видавав у Відні комунофільський часопис "Нова Доба", а тепер приїхав до уряду УСРР на переговори в справі йоіго співпраці з большевиками; вимагав для себе місця в ЦК КПбУ, в Політбюрі партії та в уряді УСРР. Надіявся, що большевики приймуть його з відкритими обіймами. Про велике розчарування, що його зазнав Винниченко в большевицькій дійсності, я розповідаю далі.

На початку червня 1920 р. большевики почали несподіваний наступ на польському фронті. Дня 5 червня перша кінна армія під командуванням Будьонного, прорвала польський фронт в районі Попільня-Козятин і за два дні просунулася вже на захід від лінії Бердичів-Житомир. Майже одночасно кіннота Котовського у хвастівській групі військ займає Білу Церкву (8 червня) і Хвастів (9 червня).58 Цим несподіваним наступом большевики просунулися далеко в запілля 2-ої й 3-ої польських армій й зчинили серед поляків паніку. Поляки хутко й хаотично відступають, знищуючи по дорозі всі мости, від ланцюгового в Києві починаючи. Це чималою мірою сповільнило темпи наступу червоних, бо достана воєнного матеріялу й харчів для армії на фронт була на деякий час спаралізована.

Головний удар червоних був спрямований на Варшаву. Тому большевицький західній фронт під командою Тухачевського йде швидшим темпом, а за ним тягнеться південно-західній фронт у напрямі Збруча. В половині липня 1920 р. червоні переходять Збруч і займають вузьку смугу Галичини між Збручем і Гнилою Липою — на заході, по Дністер на півдні. Відтоді по день 12 вересня ця частина нашого краю була під большевицькою окупацією. В Тернополі, найбільшому місті в цій смузі, при головному шляху Львів-Київ, осів тимчасовий "уряд" Галицької Соціялістичної Радянської Республіки під головуванням Володимира Затонського.

Діяльність цього "уряду" та його поплічників, галицьких комуністів, становить предмет цієї частини моєї праці. Для неї я використав, окрім моїх особистих спогадів, ще такі джерела:

1) Борис Колодій: "Галицька Соціалістична Радянська Республіка", вид. накладом Української Католицької Організації, Львів 1932 р.

2) Д-р Лонгин Горбачевський: "До історії Галревкому" — недрукований спогад учасника подій (у моєму архіві).

3) А. В. Лихолат: "Разгром националистической контрреволюции на Украине 1917-22", вид. Державного Вид-ва політ. літератури, 1954.

4) Михайло Курах: Записник, недрукований архів Кураха.

Названі під 1), 2) і 4) автори — це колишні старшини УГА й СС-ів, що були в Тернополі під час большевицької окупації й пишуть як очевидці. Твір московського історика наскрізь тенденційний, далекий від історичної правди. Це я принагідно спростовую.

2. Реакція галичан у Харкові на фронтові події.

На першу вістку про протинаступ большевиків на польському фронті всі галичани, що були в Харкові на весні 1920 р., заметушилися. Перспектива визволення Галичини від поляків не могла бути для нас байдужою. Але з другого боку, ми не мали підстав до повної радости, бо знали, що большевики накинуть нашому народові свою ідеологію, свої революційні гасла й свій терор, а рівночасно будуть розписуватися в своїй пресі про "радість нашого села з приводу визволення" від поляків. Ми були певні, що наш нарід не сприйме ні комуністичної ідеології, ні большевицького ладу, що з цього приводу стануться конфлікти, які коштуватимуть великих жертв. Сама думка про це наганяла на нас острах.

Найбільше пригнічувала нас свідомість, що немає вже нашої хороброї УГА. Передчасний перехід двох наших бриґад до поляків та військ УНР, що стався кілька тижнів перед тим, спричинив не тільки смерть великого числа наших старшин і стрільців, але й остаточну ліквідацію тієї нашої збройної сили, яка, вступивши в Галичину, навіть у складі червоної армії, могла б захистити наш край від большевицьких експериментів і насильства. До трагедії з кінця квітня 1920 р. ми вірили, що шанси нашого народу на повне визволення від ворожої окупації та на відбудову самостійної держави в Галичині з вороттям УГА до краю значно зростуть. Бо большевики й поляки, зайняті війною на життя і смерть, не зможуть задушити спонтанного зриву галицьких українців, що його викличе поява рідної армії, коли її ряди виповняться масовим напливом свіжих незужитих молодих сил, які стануть на місце виснажених воєнними діями й пошестями стрільців, що в наслідок цього наш уряд на еміґрації, очо люваний Петрушевичем, нарешті доб'ється від Заходу визнання для нас права на вільне життя. Ця віра окриляла нас цілу зиму 1919-1920 р. і надавала нам моральних сил перетривати надмірно тяжкі часи союзу УГА з червоними. В цій вірі ми й робили все можливе, щоб зберегти цілість нашої, хоч і здесяткованої епідеміями, армії. Але наші сподівання розвіялися в квітні 1920 р. по зникненні УГА. Замість неї тепер мали вступити в наш край московські полки, що їх наш нарід бачив недавно, в рр. 1914-17; в його пам'яті ще свіжою була картина нечуваних утисків від москалів, нещадного нищення нашого культурного доробку та господарських надбань, а також жорстоких репресій над нашими громадськими діячами, включно з князем нашої Церкви митрополитом Шептицьким.

Ми були свідомі того, що наш невеличкий гурток галичан, які силою обставин залишилися в УСРР, поза таборами праці над Волгою і в Кожухові, не буде відігравати ніякої ролі в Галичині та що ми будемо німими свідками большевицького порядкування в нашому краї. Але ми були безсилі в нашому становищі, нас, немов потопельників, несла течія.

Була в нас ще маленька надія на те, що большевики в Галичині інакше будуть поводитися, як у наддніпрянській Україні. Бо ця країна була на протязі двох століть під московською владою, і большевики могли вважати її за частину московської імперії, яку відбудовують. А Галичина жила в парляментарному устрої австро-угорської держави, і ментальність галичан була зовсім відмінна від ментальности наддніпрянців. Ми надіялися, що большевики в нашім краї будуть уживати інших метод у поведінці.

Ми нічого не знали про задуми большевиків у галицькій справі. Можливо, що вони самі не мали ще тоді ніяких плянів. Та проте нам дуже хотілося почути щонебудь бодай посередньо через Винниченка, що був саме тоді в Харкові на переговорах з большевиками.

Але Винниченко не хотів зустрічатися з нами офіційно, може тому, щоб не пошкодити собі в большевиків. Та попри все, нам удалося "добратись" до нього через Конара й з його посередництвом ми взаємно інформувалися про завваження та вражіння з розмов з офіційними представниками уряду УСРР. Перед кожною зустріччю Конара з Винниченком ми радилися в різних справах і устійнювали напрямні для розмов на тих зустрічах. Ми переконували Винниченка, що він у большевиків нічого не осягне, що вони тільки використають його ім'я, але числитися з ним не будуть. Але він якийсь час дурив себе надією на позитивні наслідки його торгів з партійними й урядовими колами УСРР. Для нього показником большевицьких плянів в Україні мала бути їхня політика в Галичині. Він міркував так:

"Якщо большевики дадуть автономні права Галичині, то й наддніпрянська Україна матиме автономію в РСФСР; коли ж Москва відступить Галичину радянській Польщі, тоді й Україні нема чого сподіватись від неї. Тому Винниченко просив нас через Конара інформувати його з Галичини про большевицьку політику там. А з того, що він довідувався від нас, з листів, що їх Конар слав йому з Тернополя в Харків, він кінець-кінцем переконався, що з большевиками спільної мови він не знайде. Це великою мірою вплинуло на його постанову вертатися туди, звідки приїхав. У своїх сподіваннях Винниченко спирався на постанови з'їзду РКП з 1919 року та на рішення 4 Всеукраїнського з'їзду Рад у справі державного становища УСРР. Та це дуже скоро виявилося політичним маневром Леніна.

Наш гурток галичан брав до уваги ще одну можливість: залучення Галичини до УСРР на підставі проголошеної в січні 1919 р. соборности. Цього ми, правду кажучи, найбільше бажали. А покищо ми лаштувалися в дорогу на Київ, щоб у міру просування наступу большевиків пробиватися до Галичини.

В Києві ми були недовго. Тут ми радилися, що робити далі, тобто які брати на себе обов'язки. Конар думав у Галичині активно встрявати в політику й добирав собі людей. Він був душею нашого гуртка, і ми орієнтувалися на нього. Своїм спритом він з усіх нас найбільше надавався, щоб до деякої міри впливати на Затонського. На його запитання, що я думаю робити, я відповів, що після розпаду УГА для мене вже немає місця між большевиками, бо відпали моральні спонуки, які примушували мене співпрацювати з ними. З Затонським мені не по дорозі, а він певно буде грати важливу ролю в Галичині (тоді ми ще не знали, що він буде головою радянського уряду в Галичині). Тому я хотів би при найближчій нагоді відв'язатися від большевиків, а покищо мушу ще деякий час "валяти дурня".

З Конаром я міг говорити зовсім щиро. Ми здавна були у близьких взаєминах. Він був моїм учнем у рогатинській гімназії, а за війни в леґіоні УСС моїм мужем довір'я й деколи виконував дуже вправно мої доручення політичного характеру. Під час союзу УГА з большевиками він зробився дуже метким, активним комуністом. Я був тієї думки, що в душі він не був щирим комуністом, а коньюнктурним, в національних питаннях він був абсолютно певною людиною. Так дивилися на нього й усі інші члени нашого гуртка.

В той час не можна було ні з ким говорити щиро, бо в наші ряди проникали таємні аґенти ЧК, насамперед наші перевертні, що заради особистої кар'єри ладні були жертвувати не тільки товаришами, але й рідними, навіть добром народу. Це й є прокляття кожного революційного хаосу, що в ньому випливають на поверхню всякі темні типи, які завдають своєму оточенню багато лиха.

Конар узяв до відома мої пляни щодо майбутнього, тільки просив мене у випадках потреби помагати йому порадами, бо він відчуває потребу таких порад просто для контролі себе самого. Покищо він порадив мені піти на працю до штабу ХІV армії, що вже наближається до Збруча і вступить у Галичину.

При виїзді з Києва Конар просив мене заїхати до Бердичева. Там мали залишитися чимало галичан при відступі червоних під час польського наступу; їх треба б мобілілізувати до нашої галицької червоної армії, яку радянський уряд після реабілітації галичан у Харкові дозволив знову формувати. На це я відповів, що я принципово проти втягування наших стрільців у нову авантуру, бо вони занадто виснажені минулорічними переходами. До того нова галицька армія не буде вже нашою ідейною армією, а — силою в руках большевиків, згл. Затонського й його поплічників. Про око я можу поїхати в Бердичів, але не докладу руки до тієї справи. Конар не протестував.

В Бердичів я попав якраз під час з'їзду голів сільських ревкомів. За большевицьким звичаєм я привітав з'їзд від імени галичан, а потім запитав, чи є в повіті які стрільці УГА. Багато з приявних заявили, що в їхніх селах є галичани, всі працюють у селян на полях, деякі одружилися й пристали до родин своїх жінок. Мене просили залишити наших хлопців по їх місцях, бо вони "браві" люди й добрі робітники, дуже потрібні тепер під час жнив. Я відповів, що мобілізація не є примусова, а коли наші люди працюють на полях, то це також корисне для держави. Але якщо хто з них хотів би вступити в галицьку частину, щоб такого спрямували на Київ. Наскільки мені відомо, ніхто з наших стрільців до нової галицької армії не вступив.

В Києві одна пані просила мене провідати в Жмеринці, де стояв штаб ХІV армії, її брата, інженера, що працював в управі залізниць. Від весни вона не має ніякої вістки про брата й дуже стурбована цим.

В Жмеринці на вказаній адресі зустріла мене на порозі дому літня пані і на мій запит про інженера дала ухильчиву відповідь. Спершу це мене здивувало, але я зараз подумав собі, що вона правильно зробила, не зрадивши місця перебування свого чоловіка незнаній особі. Коли ж я відрекомендувався їй та передав привіт від сестри її чоловіка, вона завела мене у великий сад за домом, де в кущах цілими днями переховувався інженер; тільки на ночівлю приходив до хати. Там ми провели якийсь час у розмові. Факт, що він переховувався від большевиків, збудив у мене довіру до нього. Виявилося, що це був видний діяч, здається, партії с-д і мав зв'язки з членами уряду Мазепи. Про долю УГА він також знав доволі докладно.

Інженер дуже скаржився на поляків, що вони поводилися в Україні, як завойовники, з місцевим населенням були такі ж жорстокі, як і червоні. З польською армією до Жмеринки приїхали польські залізничники, обсадили всі вищі посади в управі залізниць, вигнавши звідти попередніх урядовців, серед них також і цього інженера.

Те саме розповідає І. Мазепа в своїй праці "Україна в огні й бурі революції". Він пише:

"При всьому несприятливому враженні, яке зробив на мене зміст Варшавського договору, я все таки не припускав, що поляки дозволять собі так по-грабіжницьки поводитися з своїм союзником. Вже під час перебування нашої армії в Зимовому поході поляки так чисто повивозили з західніх повітів Волині й Поділля все, що тільки можна було, що тепер, коли почався спільний похід на Україну, навіть сам Петлюра залишився без засобів пересування: він мусів тепер їздити в поїзді, що складався з кількох звичайних теплушок. Таким поїздом він приїхав до Могилева".59

"До нашого уряду доходили скарги на те, що поляки в багатьох містах і селах Поділля й Волині встановлювали свою владу і поводилися з населенням як звичайні завойовники: усували українців з адміністративних посад і на їх місця призначали поляків, забирали й вивозили в Польщу різне майно, особливо залізниче й пошт.-телеграфне".60

Про інтернування наших двох бриґад, що в квітні перейшли від большевиків до поляків, щоб разом з армією УНР стати до боротьби з червоними, Мазепа розповідає:

"Саме в той час у Вінниці стало відомо, що поляки інтернували галицькі частини, які перейшли від большевиків до польсько-українського фронту. Петлюра під час нашої розмови в Могилеві нічого не сказав мені про це. Про інтернування галицьких частин я довідався вперше у Вінниці від І. Макуха, що разом з іншими членами нашого у-ряду приїхав тоді з Кам'янця. Всі ми дивилися на інтернування галицьких частин, як на вияв тих дійсних плянів, з якими поляки йшли на Україну. Ми вважали, що перехід галицького війська до нас відновлює соборний український фронт проти большевиків і зокрема ліквідує те роз'єднання українських національних сил, яке сталося восени 1919 р. Але польський "союзник", очевидно, був заінтересований у протилежному".61

В 2-му томі своєї праці на ст. 166 Мазепа каже, що особливе хвилювання серед учасників наради членів уряду по від'їзді Петлюри до Польщі викликала вістка про те, що поляки захопили на станції Миропіль наш панцерний поїзд і забирають майно нашого постачання. Панцерний поїзд вони наказали видати їм на перепустку для С. В. Петри до Польщі.

Окрім згаданого інженера, в Жмеринці я говорив ще з кількома нашими патріотами-наддніпрянцями після відступу поляків. Всі вони однаково висловлювалися про польську політику в Україні весною 1920 р.

ДО ЗМІСТУ