3. В штабі ХІV армії.

Начальник політвідділу ХІV армії був москвин. Його прізвища не пам'ятаю. Був людиною культурною, привітною, без тієї нахабности й задерикуватости, що її ми помічали в інших большевиків. До галичан ставився добрe. Він доручив мені вести розвідку на польському фронті, поки стане актуальною справа галицького фронту. Це, щоправда, був не мій фах, але треба було щонебудь робити якийсь час. Я вислав кілька галичан за польський фронт, одначе за короткий час не одержав від них ніяких інформацій. Фронт скоро посунувся до Збруча, і червоні вступили в Галичину.

М. ін. я вислав тоді в Галичину о. Володислава Носковського, батька двох УСС-ів — Зенона, що був сотником в леґіоні, та його молодшого брата. О. Носковський з'явився до мене вкрай виснаженим, змарнілим, у старому виношеному одінні. Всі лихоліття УГА, в якій він був душпастирем, відбилися на вигляді цього патріота. Він просив мене уможливити йому вороття додому, на його парафію. Користаючи з моїх повноважень, я дав йому на дорогу потрібні посвідки й гроші та просив по щасливому воротті відправити Богослужбу на мою інтенцію. О. Носковський щасливо добився додому й жив там до 1929 року, коли помер у львівській лікарні. Улітку 1920 року в Жмеринці ні йому, ні мені не спадало на думку, що доля поріднить нас: мій молодший брат Володимир став його зятем, коли його вже не було між живими.

З начальником політвідділу ми багато говорили про Галичину, її минуле, про політичні, культурні й господарські відносини. Це все було йому зовсім чуже, тому він з великим інтересом слухав моїх інформацій. У тих розмовах у мене назріла думка дати доповідь усім політпрацівникам ХІV армії, щоб вони орієнтувалися у відносинах у новому для них краї. Начальник прийняв мою пропозицію й доручив приготувати доповідь. Користаючи з застою в воєнних діях у цьому секторі фронту, він скликав нараду політпрацівників.

Заля жмеринського залізничого театру була виповнена по береги. У своїй доповіді я спершу спинився на історичному минулому Галичини; згадав княжі часи, коли Галичина стояла дуже високо з погляду культуріи й матеріяльного добробуту, коли селянин був вільним хазяїном на своїй землі. Потім я довше спинився на добі козаччини, коли польська шляхта, завоювавши нашу землю, поневолила вільне селянство економічно, нищила його культуру і взагалі духове життя. Тоді народні маси багато разів зривалися до боротьби з гнобителями, але Польща — тоді наймогутніша держава на Сході Европи — в крові придушувала всі спроби галицького селянина до визволення.

При кінці ХVIIІ ст. Польща впала, і галицька земля попала під владу Австро-Угорщини і тоді галичанам стало легше. З приходом конституційного ладу, по революції 1848 р., всі народи австро-угорської держави мали можливість вільного культурного й господарського розвитку. Хоча польські пани зуміли опанувати цісаря й захопили адміністрацію краю в свої руки, українці, користуючись конституційними правами, могли розбудувати своє політичне, господарське й культурне життя; край наш покрився мережею приватних шкіл, де молодь училася рідною мовою, наша мова здобула собі рівні права в установах. Наслідком такої праці наше життя піднялося до високого рівня з кожного погляду.

Після падіння Австро-Угорщини галицькі українці проголосили свою незалежну державу, але поляки кинулися на неї і з допомогою західніх альянтів захопили наш край, витиснувши з нього нашу армію. Вони зразу накинули нашому народові свій шовіністичний режим і придушили наше господарське й культурне життя. Наше селянство опинилося знов у ярмі польського поміщика, здане на самоволю польських адміністраційних урядовців.

В отаких історичних передумовах галицькі українці стали дуже чуткими до того, як влада ставиться до їх мови й культури, до їх господарського розвитку. Не треба дивитися на це, як на вияв шовінізму, але — як на природну реакцію на утиски з боку чужої влади. Особливо болюча справа для галичан — це господарське лихоліття, в якому вони жили сотні років під чужою владою. Польська шляхта захопила землі в свої руки й держить їх і досі. Є в Галичині села, де 3/4 землі мав дідич, а 1/4 селяни. Наслідком постійного роздріблення землі утворилася в нас велика чисельність малоземельних, а то й безземельних селян. Постійний голод виганяє наших селян або на заробітчанську еміґрацію в краї західньої Европи, або на постійне життя за океан, в Америку, Канаду, Бразілію, Арґентіну тощо.

Вже шостий рік на території Галичини триває жахлива війна,що обернула чимало сіл в руїну: хати попалені, знищений живий і мертвий інвентар, люди живуть у землянках, а пошесть скосила тисячі люду.

Перед червоною армією стоїть важливе завдання:

1) показати, що вона — це не та царська армія, яку наш нарід уже бачив у роках 1914-17 і яка нищила наш край не менше, як польська шляхта, а політично придушила все наше громадське життя. Червона армія повинна принести з собою повне визволення від будь-якого гніту;

2) забезпечити культурне життя українського населення;

3) зокрема з погляду господарського наш край не може нічим помогти червоній армії, бо сам потребує помочі. Тому постачання армії не може забирати господарські продукти без порозуміння з місцевою цивільною владою. На забрані з конечности продукти видавати посвідки, а по налагодженні транспорту повернути продукти в натурі, ні в якому разі не платити за них грішми, бо ними населення не можна накормити.

Приявні на доповіді політпрацівники виявляли велике зацікавлення до порушених питань. У дискусії майже всі погодилися з тим, що червона армія своєю коректною поведінкою з населенням повинна здобути собі довір'я й прихильність. Закінчилися збори прийняттям тез для політпрацівників армії, що їх вони мають додержуватися в Галичині.

В першій половині липня до Жмеринки прибув "уряд" Галицької Соціялістичної Радянської Республіки з В. Затонським на чолі. До складу цього "уряду" належав також М. Баран, що був у мене в квітні в Бердичеві, коли їхав до бриґади УСС-ів. Він зустрів мене на залізниці й став говорити тоном дуже важної особи. Він спитав мене, чи я пам'ятаю нашу розмову в Бердичеві (про яку я писав у першій частині). Коли я відповів йому, що пам'ятаю, він запропонував мені написати про це широке звідомлення. Ця дивна пропозиція примусила мене задуматись, і я спитав Барана, кому, навіщо і на якій підставі я мав би про це писати. Я вже знав тоді, що Баран був беззастережним прибічником Затонського, тому пропозицію його я прийняв як провокацію; йому треба було мати матеріял проти мене. Я заявив йому, що він сам добре пам'ятає нашу розмову і що він у ній заявив, що схиляється до позицій боротьбістів у справі державного становища УСРР, то нехай сам собі пише про це, куди йому треба, а я не буду писати. З цього приводу у нас виникла досить шорстка розмова, але я скоро перервав її й пішов у своїх справах. Я вже знав, що туркестанські комуністи ворогують проти нас та інтриґують перед Затонським, а Баран, як тепер виявлялося, ішов разом з ними. Тому я став уникати Барана, особливо з моменту, коли, в дорозі з Підволочиського на Тернопіль я своїми власними очима побачив, як він з кількома узброє-ними міліціонерами забирав на фіру колишнього отамана УГА Примака як арештованого. Це зразу відкрило мені очі на те, яку ролю він і його поплічники збиралися відігравати в Галичині. Вже тоді большевики мали намір ліквідувати всіх старшин УГА, як своїх потенціяльних ворогів. Щоправда, тоді їм це ще не вдалося, бо замало часу були вони в Галичині й замалу смугу її зайняли були. Але вони довершили це в 1939 р., коли захопили наш край. Усіх наших старшин, яких вони застукали тоді в Галичині, арештували й вивезли. За ними, як і за Примаком, загинув слід.

Під час вступу червоних у Галичину я покинув своє місце в штабі армії й поїхав до Тернополя.

4. Перші дні перебування червоних у Галичині.

Большевицький історик наших часів А. В. Лихолат у згаданій вище праці описує перші хвилини перебування червоних у Галичині зовсім фальшиво, незгідно з дійсністю. Про настрої наших селян при зустрічі з червоним військом він пише (ст. 487-489):

"Робітники й селяни Західньої України "с огромной радостью и подйомом" стрічали свою визвольну червону армію. Трудящі Західньої України у визволених містах, містечках і селах встановляли радянську владу в формі революційних комітетів (ревкомів), проганяли поміщиків, відбирали в них худобу й інвентар. В ряді сіл, за зразком бідноти східніх областей України, біднота організувалася в комітети незаможних селян. В Західній Україні з кожним днем поширювався рух робітничих мас за об'єднання українських земель "в єдіном совєтском государствє". Насправді наше населення в першій хвилині появи червоних принишкло й з великим неспокоєм вичікувало дальшого розвитку подій. Селяни не проганяли панів польських, бо всі ці до одного покинули свої посілості разом із відступом польської армії. Ніхто не забирав панської худоби, бо її зразу реквізувало постачання червоної армії. Гасло большевиків "грабуйте награбоване, забирайте панську землю" не викликало в селян ніякої реакції. Вони не вірили, що большевики вдержаться в Галичині, а до того наш селянин з натури своєї не надавався до революції в стилі большевизму.

Одначе Лихолат не хоче бути голословним; він наводить ряд "доказів" у формі телеграм про радянське будівництво. Ось вони:

Збараж: Настрої селянства революційні, незвичайно висока свідомість (самосознательность). В селах записуються добровольці в червону армію. 29 серпня відбувся в Збаражі з'їзд сільських ревкомів і земвідділів.

Скалат: Закінчена праця організації радянської адміністрації. Населення ставиться співчутливо до рад. влади. Земля розподілена між малоземельними й безземельними, не тільки поміщицька, але й попівська. Жадоба революційного слова, в ревкомах біднота.

Гусятин: Відношення до радвлади добре. В червону армію вступило багато добровольців. До виборів ревкомів населення ставиться дуже уважливо, вибирають безземельних і малоземельних.

Борщів: Відкриті політичні курси для селян і робітників (яких, до речі, там зовсім не було — Н.Г.)

Чортків: Всюди встановлені ревкоми.

Звідки Лихолат узяв ці телеграми, чи від політруків червоної армії, чи сам їх видумав, не відомо. Але ж вони зовсім не віддзеркалюють дійсности. Про настрої населення я вже згадував; організацію сільських ревкомів, як я сам ствердив, селянство сприймало як накинену форму влади й ставилося до них зовсім пасивно. Бували випадки, що неосвідомлені сільські юнаки записувалися до червоної армії (в дуже нечисельних випадках), в надії, що твориться нова УГА, яка має захищати наш край перед новою окупацією поляками, але їх або відсилали додому, або приділяли до чужих, московських дивізій. Наші хлопці тікали додому. Не можна також говорити про організацію сільської бідноти в комнезамах, на зразок українських комітетів, бо такі комітети в Україні щойно почали організуватися після 4 з'їзду рад. Наші селяни ані не знали ще про них, ані взагалі цим не цікавилися.

Скоро по зайнятті Тернополя червоними військами туди приїхав Ф. Замора, призначений від Затонського на повітового комісара. Нікого з членів галицького "уряду" (Галревкому) тоді ще не було в місті. Я зайшов до нього безпосередньо по своїм прибутті до Тернополя, щоб дізнатися про його пляни й розповісти йому про мої завваги в Жмеринці і під час подорожі до Тернополя. Замора, хоча не належав до нашого гуртка, був з нами в контакті й співчував нам. Він був анархіст і, як усі анархісти, співпрацював покищо з комуністами в добі соціяльної революції. Він у багатьох питаннях не погоджувався з поведінкою РКП і КПбУ, не вступав у їх партію, а був тільки кандидатом партії. Анархістом був і М. Баран, але цей вступив у КПбУ (згл. РКП) і вірно виконував доручення Затонського, беззастережно служив москалям. А Замора (при своїх анархістичних поглядах) був людиною з характером, ідейним українським патріотом. З ним ми могли щиро говорити про все й були певні, що він не використає цього проти нас. Коли він узимку 1919-20 р. був політкомісаром однієї частини УГА, то поводився дуже тактовно, не нацьковував проти наших старшин, як це робили інші, а навпаки, піддержував їх авторитет. Тому й ген. Кравс пише про нього в своїх спогадах дуже позитивно.

Я розповів Заморі про спробу провокації з боку Барана в Жмеринці та про арешт отамана Примака, який ще не мав навіть часу виявити себе ворогом большевиків. З реакції Замори на мої інформації було видно, що він був обурений поведінкою Барана, назвав його підлизою Затонського. В дальшій розмові він сказав, що має доручення якнайшвидше організувати сільревкоми в цілому повіті, але не має на це людей. Просив мене, щоб я покищо поміг йому. Я погодився на це, бо 1) треба було щонебудь робити, щоб виправдати свою приявність у Тернополі, і 2) я хотів при цій нагоді ознайомитися з настроями населення та з його ставленням до нової влади.

З великим мандатом повітревкому я вибрався до недалеких сіл — Березовиці великої, Острова й Сищина. Там були мої знайомі громадяни, що знали мене і що з ними можна було говорити щиро. В Березовиці був парохом о. Ратич, якого я знав здавна як зразкового громадянина; його брат Василь служив у леґіоні УСС-ів. При першій зустрічі ми довго вночі говорили про стан нашої справи та про перспективи під большевицькою займанщиною. Я розповів йому про нашу трагедію в Україні, про ліквідацію УГА, що її безмірна жертва крови й 18-місячна боротьба за волю пішла намарне. Сьогодні наш край буде предметом торгів між червоною Москвою й Польщею, наш уряд на еміґрації, без збройної сили, а це спричинило великий занепад духа серед галичан. Я розповів о. Ратичеві про наш гурток, який мимоволі, силою обставин опинився серед червоних і намагається зробити щось для нашої справи, але його вигляди дуже марні; проти нас стоять наші перевертні, більш для нас небезпечні, ніж чужі вороги.

О. Ратич був дуже пригнічений подіями останніх місяців. В його думках пробивався такий сами занепад духа, який характеризував тодішні настрої нашого громадянства. Але він льояльно поставився до мого прохання скликати парахвіян на нараду в справі організації сільревкому. Я вияснив зібраним засади радянської адміністрації, не вдаючися в політичну сутність большевизму. Люди сприймали все пасивно, без особливого зацікавлення. Вкінці вибрали склад сільревкому. Подібним способом я провів вибори комітетів по інших селах. Всюди приявні засипали мене запитаннями про УГА, особливо ті, хто мав рідних у нашій армії. Але я не міг бути цілком щирим перед загалом, з огляду на можливість доносів большевикам, які напевно стежили за кожним моїм кроком. По виконанні доручення повітревкому я вернувся знов до Березовиці, до о. Ратича. Від нього я почув, що до села приходив якийсь міліціонер з Тернополя й питався поміж людьми про мене; був і в о. Ратича. Міліціонер говорив, що має доручення арештувати мене й привести до ревкому.

Знаючи добре, що тепер мені недоцільно ховатися, я вирішив зараз же їхати до Замори й жадати вияснення в справі незрозумілої поведінки щодо мене. Замора вияснив мені, що це справа Затонського, який уже урядує в Тернополі як голова Галревкому. Він чув про мою "контрреволюційну" доповідь у Жмеринці на конференції політпрацівників ХІV армії і хоче притягти мене до відповідальности. Я вияснив Заморі перебіг конференції в Жмеринці з тим, що за неї відповідає начальник політвідділу, який доручив мені зробити доповідь, був на конференції і не тільки не протестував проти моїх тез, але й сам їх піддержав. Замора схарактеризував поведінку Затонського як "чисту напасть", а на моє прохання погодився говорити про це з головою Галревкому, бо ж я тепер працюю в Замори. З того часу Затонський більше до мене не чіплявся.

Від Ф. Конара, що приїхав з "урядом" Галицької Соціалістичної Радянської Республіки й замешкав у подільському готелі, я довідався про настрої між членами Галревкому таке: туркестанські комуністи ставляться вороже до самого Конара й до тих, що з ним, тобто до нашого гуртка. Вони намагаються переконати Затонського, що нам, мовляв, не можна довіряти, що ми "петлюрівці" і тільки прикидаємося прихильниками радвлади. З цієї причини ми мусимо бути дуже обережними, готовими до всяких несподіванок. На всякий випадок туркестанці хочуть відсунути нас від усяких впливів на галицькі справи.

З приводу цього я просив Конара підшукати для мене таку працю, де б я стояв осторонь від усякої політики; нічого не робити було б гірше, тому треба було сидіти на якійсь непомітній посаді. Конар запропонував мені працю в бібліотеці й архіві Галревкому. Я, звичайно, охоче погодивсь. З того часу я сидів собі спокійно в будинку т. зв. "Фльоріянки" (польського убезпечального т-ва), складав каталоги книжок, сортував книжки й на доручення "уряду" складав невеличкі бібліотеки для сіл у зайнятих червоною армією повітах. Але таємно я зустрічався з Конаром та іншими товаришами нашого гуртка, довідувався про політику Затонського та його комісарів, не встряючи сам у ці справи.

ДО ЗМІСТУ