5. Уряд ГСРР (Галревком).

Склад "уряду" Затонського, з погляду національного, був дуже сорокатий; були в ньому українці (галичани), поляки, жиди. Відносно урядової мови в галицькій республіці Затонський видав наказ, що окремої урядової мови немає, що всі мови мешканців Галичини — урядові. Сам він, хоч і говорив дуже добре українською мовю, одначе в себе урядування проводив російською мовою. Комісаріяти ГСРР, де сиділи жиди й поляки, урядували польською мовою. Повіткомісар Тернопільщини Ф. Замора не оголосив наказу Затонського про урядову мову й вів своє урядування українською мовою. Якось Затонський, бувши в його комісаріяті, запитав Замору, чому він не оголосив його наказу. На те Замора сказав, що він кинув цей наказ до бюра й не оголосить його, бо вважає за недоречний і шкідливий. Коли в минулому окупанти нашого краю не визнавали нашої мови за урядову, то тепер при радянському устрої нашому народові належить природне право мати свою урядову мову. На заввагу Затонського, що Замора мусить виконувати накази Галревкому в порядку партійної дисципліни, цей відповів, що для нього партійна дисципліна не обов'язкова, бо він тільки кандидат партії, а членом її ніколи не буде. Він, як анархіст, тимчасово співпрацює з комуністами, а як державний урядовець мусить стояти на сторожі прав українського селянина, господаря цієї землі.

Затонський змовчав і перейшов до інших справ.

Члени Галревкому:

Володимир Затонський, родом з Кам'янця Под., літ коло 40. Видавав себе за професора політехнікуму, син священика, українець. Мав у большевиків повне довір'я, бо з самого початку революції працював з ними; був сліпим виконавцем волі Москви. У промовах на мітинґах раз-у-раз покликався на Маркса й Леніна, був зарозумілою, впертою людиною, не зважав на думку інших. Повсякчас оточений хмарою таємних аґентів. Був непоганим промовцем, але говорив демагогічно. Усіх, хто не належав до партії комуністів, вважав за контрреволюціонерів, якщо не активних, то потенційних, за принципом: хто не з нами, той проти нас.

Такими словами характеризує Затонського автор спогаду про ГСРР, пор. УГА Б. Колодій. До цих слів я додав би ще таке: Затонський говорив на мітинґах брутально, залюбки вживав грубих слів, як "запроданці капіталістів, політичні проститутки, кастрати духові".Любив хвалитись, як він розстрілював ворогів пролетаріяту, контрреволюціонерів. його садистичні вихваляння викликали в слухачів відразу. Зовнішністю своєю він справляв дуже неприємне вражіння: завжди неохайний, з довгою скуйовдженою чуприною, в брудному одязі — як це було звичайним за часів большевицької революції. Був найбільш несимпатичною людиною, яку мені доводилося зустрічати в житті. По вкладенні мирного договору з Польщею належав до партійної "трійки", що ліквідувала повстанчий рух на Правобережжі; був катом наших лицарів другого зимового походу під Базаром.

Федь Конар (Палащук) родом з Рогатинщини, син священика, літ коло 25. Як учень бережанської гімназії був релеґований за політичну діяльність і студіював опісля в Рогатині й Львові. З вибухом війни 1914 р. вступив до леґіону УСС. Року 1916-17 працював з Вітовським на Волині в шкільництві. По вкладенні мирового договору в Бересті був редактором стрілецького часопису "Будучина", який стояв в опозиції до офіційної політики галицької партії НД, очолюваної Костем Левицьким. Коли леґіон УСС-ів виїхав в Україну, Конар працював у.комісаріяті УСС-ів Поділля, потім до листопада 1919 р. був заступником губкомісара Поділля М. Кондрашенка. Тоді належав до партії ср-ів; був метким урядовцем, користувався довір'ям уряду УНР. Вислужився в праці коло мобілізації, наказаної міністром війни. Після падіння УНР, в листопаді 1919 р. разом із товаришем міністра внутрішніх справ д-ом І. Макухом був у Хмельнику й Літині, входив до складу Краєвої Ради й Ради республіки УНР. Потім був з нами в Вінниці, працював у Галревкомі й належав до редколеґії "Червоного Стрільця" й "Комуніста Прикарпаття", належав до опозиційного гуртка "федералістів" і був супротивником політики Затонського й КПбУ в Україні. Але вмів вправно замаскуватися й здобути собі довір'я в Затонського (на деякий час) і став комісаром внутрішніх справ у Галревкомі. Стояв у зв'язках з Винниченком і звітував йому про політику Затонського в Галичині. Здеконспірований галицькою Надзвичайною Комісією, був виключений з партії й висланий від Затонського в Москву до Сталіна на "перевишкіл". Тут здобув собі добре ім'я як незвичайно вправний організатор пресового бюра при комінтерні, врешті став головою московського держвидаву. Зліквідований на донос жінки, що служила в ЧК.

Конар був талановитим промовцем і редактором. По його усуненні з посади комісара внутр. справ його місце зайняв Михайло Левицький, з групи туркестанських комуністів. Це була людина з малою освітою (незакінчена учительська семінарія), як підстаршина австрійської армії, він попав у московський полон, перебував у Туркестані і там після жовтневого перевороту став комуністом. По зайнятті Галичини червоною армією з'явився в Галичині й став до послуг Затонського. Як людина обмежена й безхарактерна, по зайнятті посади комісара внутрішніх справ усунув з посад повітових комісарів усіх свідомих українців і на їх місця призначив поляків. Як усі туркестанці, був сексотом галицької ЧК.

В рр. 1922-23, будучи урядовцем большевицького консуляту в Празі, вів пропаґанду серед галицьких еміґрантів (колишніх вояків) за повернення до УСРР. Багато з них спіймалися на приманливі обіцянки Левицького, м. ін. також Гриць Коссак. Вса ці жертви обману Левицького були скоро зліквідовані московською ЧК. За ними пішов також і сам Левицький.

Одного разу я бачив Левицького в Празі під час концерту на пошану Шевченка. В перерві він походжав у фоє театру в оточенні своїх опікунів з ЧК. Я стояв у гуртку наших старшин. Коли один з них, знайомий Левицького, став на розмову з ним, цей, показавши головою на мене, сказав:

"Он там стоїть Гірняк, який в Тернополі 1920 р. готовив нам ніж у спину разом із своїми однодумцями. Ми це знали й чекали, поки цей гурт контрреволюціонерів розгорне широку працю, і тоді були б зліквідували всіх. Але їх урятував наш несподіваний відступ з Галичини.

Д-р Омелян Паліїв, комісар військових справ, літ коло 34. До війни був членом радикальної партії, у Вінниці 1919-20 р. став "про око" комуністом. Був добрим українським патріотом, належав до нашого опозиційного гуртка. В прилюдних виступах мусив, звичайно, вдавати комуніста, прихильника радвлади. З цього деякі наші мемуаристи зробили висновок, що Паліїв був поплентачем комуністів, закидають йому несправедливо, немов би він казав арештувати своїх найближчих товаришів і співробітників — М. Кураха й І. Роґульського, врешті, немов би на його доручення большевики розстріляли у Вінниці д-ра Гр. Давида. Ці закиди підносять проти Палієва д-р Максимчук і Б. Колодій. Паліїв сьогодні неживий і не може спростувати закиди, що їх роблять йому ті, хто не знав ближче цієї людини. Тому вважаю за свій обов'язок спростувати закиди, що завдають кривди честі близького товариша праці в тяжкому становищі нашої справи.

Обережність Палієва в прилюдних виступах була в ті часи конечна, в атмосфері постійного шпіонажу й провокації, коли в наше коло проникали таємні аґенти ЧК. Це були часи, коли дехто з наших людей заломлювався морально й ішов на службу до ворога, думаючи таким способом урятувати свою шкуру. Не заломлювалися тільки сильні характери. Большевики розвинули свою систему шпіонажу й провокації до свого роду мистецтва. В них шпіонять одне за одним геть усі: рідні, друзі, знайомі, навіть самі большевики шпіонять один за одним і, коли їм це потрібне, ліквідують один одного. Тому нічого дивного, що люди в таких умовах втрачають почуття власної гідности. Життя в таких умовах стає нестерпним. Передсмак тієї большевицької системи ми мали нагоду бачити 36 років тому, коли трагічне становище УГА примусило нас до військового союзу з ними. Випадок арешту Кураха й Роґульського, про який розповідає Колодій, дуже повчальний з цього погляду. На мій запит до інж. Кураха про його арешт цей відповів так:

"Це правда, що Паліїв ще в Балті дав наказ про арешт мене й Роґульського, в чому й сам опісля признався. Але ж він не міг відмовитися від підписання такого наказу, бо цим був би відразу здеконспірував себе й цілу групу. Коли не він, то хтось інший був би підписав такий наказ, а Паліїв був би видав себе з головою і вже нічим не поміг би нашій справі. Хоч він і підписав такий наказ, але одночасно покерував справою так, що нас через два дні звільнили, ще й перепросили за "прикру помилку".

Ми повсякчас були в контакті з Палієвим, знали всі його ходи й наміри. Він часто радився з нами й робив усе, що в тих часах можна було зробити на користь нашим людям і нашій справі. І в Тернополі він тримався нас, часто радився з нами й нічого не зробив такого, що могло б сплямувати його честь".

І справа д-ра Давида була зовсім інакшою, ніж її описує Колодій (на 9 сторінці свого спогаду). Давид був давно вже скомпромітований в очах большевиків і йому не було найменшої рації залишатись у Вінниці, а треба було тікати на захід, як ми йому радили, м. ін. також і Паліїв. Але він таки залишивсь у Вінниці, де діждався приходу большевиків і вступив до них на службу. Одночасно він мав зв'язки з повстанцями, думаючи, що йому вдасться перехитрити большевиків. Мусіла бути якась провокація, бо большевики розкрили його гру й присудили до смертної кари. Бідний Давид викручувався, як міг, покликався на знайомство з Порайком, Палієвим тощо, які могли б ручитися, що він завжди орієнтувався на большевиків.

І в Давидовій справі Паліїв радився з нами на нараді гуртка, в кімнаті подільського готелю (ч. 4), де мешкав і урядував Конар, в приявності Козоріза, Кураха, Конара й Гірняка. Ми відчували ввесь трагізм становища нещасного Давида, щиро співчували йому, але помогти, щоб урятувати загроженого товариша, нічим не змогли. Тому постановили спершу дізнатися про його справу й шукати якогось рятунку. Але наші заходи не мали ніяких наслідків, бо тоді Давид уже не жив. Про його справу ми дізналися перший раз у серпні, а його розстріляли в липні, саме тоді, коли в Тернополі розстріляли С. Короля.

Не відомо, на якій підставі Колодій твердить, що Паліїв не хотів інтервеніювати на користь Давида в Затонського й домагався його розстрілу. Правда, в Тернополі ходила чутка така, а причину до неї дав таки сам Паліїв. Він розповів нам, що принагідно Затонський запитав його, чи знає він Давида й чи можна тому довіряти. У відповідь Паліїв махнув рукою й сказав: "Давид на довір'я не заслуговує". Але ж це було вже тоді, коли ми знали про розстріл Давида, коли цим не можна вже було йому пошкодити. Затонський не запідозрював, що ми знаємо вже про розстріл Давида й Короля. Своїм запитом він хотів розвідати про справжній настрій Палієва та про його ставлення до цілої справи. Своєю відповіддю Паліїв хотів відвернути всі підозріння щодо його особи й нас усіх, що були зв'язані з Палієвим працею й дружбою.

Колодій пише вкінці про Палієва так: "В Тернополі Паліїв викрив змову старшин у своєму комісаріяті й дав арештувати одного з найближчих співробітників, М. Кураха, що його большевики вивезли в Астрахань, звідки він пізніше втік до Галичини. Так вислужувався Паліїв перед большевиками і все ж таки не заслужив собі марки "свого чоловіка". Його усунули від галицьких справ, а на його місце комісаром військових справ став М. Баран.

Курах спростовує твердження Колодія такими словами: "Ніякої змови старшин Паліїв не викривав і це неправда, що він дав арештувати свого найближчого товариша (співробітника) Кураха".62

До характеристики Палієва, поданої від Колодія, додав дещо О. Назарук, редактор "Нової Зорі", що її шрифтами друкувалися спогади Колодія. Він пише, що знав Палієва особисто; з тих часів, коли вони обидва працювали в громадському житті як члени української радикальної партії. Свою заввагу він (Назарук) дає в примітці до слів Колодія на ст. 10. Він пише:

"Уважаю своїм обов'язком зробити одну увагу до цих заміток Вп. Автора: П. Омелян Паліїв знаний нам особисто від молодих літ. Був це ідеаліст і дуже чесний та робучий чоловік. Тому нам трудно вірити, щоб він аж так міг змінитися, як його тут представляє Автор. Та не вважаю себе в праві викидати слова з пісні, яку нам заспівав Автор, тим більше, що та пісня добре представляє цілу ту "галицьку соціялістичну радянську республіку та ще й тому, що люди зміняються й особливо зміняє людей большевизм".

Так редактор "Нової Зорі" з обережности допускає можливість зміни Палієва. Назарук не був з нами в чотирикутнику смерти, але з Палієвим було кілька членів старшинського корпусу УГА, УСС і СС, які, як уже вище згадано, добре знали всю поведінку Палієва і його ж думки. На цій підставі я можу взяти на себе відповідальність твердити, що Паліїв і в цих над міру важких часах не змінився, а був тільки примушений обставинами конспіруватися, як і всі ми, і перед незнайомими людьми бути обережним, а деколи й скритим. А ті, хто не знав його ближче, зробили неправильні висновки з того, що чули від Палієва. Його намагання визволити якнайбільше старшин з кожухівського табору під час перебування в Москві свідчать про характерність його й патріотизм. Про це буде мова ще нижче.

На протязі зими 1920-21 р. ми з Палієвим часто зустрічалися в Києві, а весною 1921 р. він перейшов на мою квартиру в С. В. Тобілевичевої. Тоді він працював у штабі київської військової округи, що керував бойовою акцією проти Махна. Не раз у щирій розмові він казав про себе, що йому тяжко далі "валяти дурака" в партії. Довгими вечорами ми з Тобілевичевою розмовляли про тяжке становище України в тих часах та про політику большевиків. Ми не приховували одне від одного своїх думок, бо не мали на це потреби;

По моєму виїзді до Праги влітку 1921 р. він писав мені туди деколи з Києва. Одного разу м. ін. написав: "Дуже тішуся, що ви вже аж там. Деякі "товариші" зі сорту скіряних курток (тобто чекісти) чванилися, що ви не виїхали за кордон, а зогнили в московській тюрмі".

Мій брат Йосип розповів мені, що він жив деякий час з Палієвим на моїй давній кватирі. Восени 1921 р. Паліїв їздив із Затонським та Якіром, що працювали в штабі київської військової округи, під Базар і був свідком розстрілу наших 359 повстанців. Вернувся з Києва страшенно прибитий душевно, мовчазний і почорнілий від моральних мук. По якомусь часі він покинув працю в штабі округи й перейшов до кооперації. За свідченням брата Дмитра, він був зліквідований безпосередньо перед 2-ою світовою війною.

Михайло Баран, учитель народніх шкіл, родом з Гусятинщини; перед війною заявляв себе анархістом. Під час формування Галревкому в Києві був призначений комісаром освітніх справ, а по усуненні Палієва з посади комісара військових справ зайняв його місце, одначе на короткий час. Затонський призначив його потім на "амбасадора" уряду ГСРР при польському ревкомі, що перебував тоді в Мєнську й чекав на захоплення Варшави червоною армією, щоб проголосити радянську Польщу й узяти в свої руки владу в ній.

Про Барана вже згадувано в цій праці кілька разів, тому обмежуся на доповненні до сказаного вже. З вибухом 1-ої світової війни він вступив до леґіону УСС-ів і був командиром сотні. Вибираючись на розвідку, заявив кільком старшинам, що хоче перейти до москалів, і попрощався з ними. Свій намір він здійснив і жив у таборі полонених у Московщині. Після большевицького перевороту став членом РКП подібно до інших так зв. "туркестанських комуністів" — М. Левицького, Наваловського, Томкевича. Серед нас він появився тоді, коли ми були вже в союзі з червоними, і з доручення Затонсьокого став командиром і політруком бриґади УСС-ів. Під час польського весняного наступу в травні 1920 р. ми втратили його з очей; аж під час формування Галревкому в Києві він увійшов до його складу.

По від'їзді Барана з Тернополя до Мєнську комісаром військових справ став його заступник поляк Губер. З вигляду елеґантний, з лагідною формою поведінки він поводився як переконаний комуніст, але справляв вражіння дуже спритного таємного аґента польського генштабу. Належав до тієї групи комуністів, які змагали до приєднання Галичини до радянської Польщі. Ставши комісаром військових справ, усунув з комісаріяту всіх українців і набрав собі поляків та польок, урядову мову запровадив польську. По вкладенні мирового договору з Польщею належав разом із Затонським до пацифікаторів повстанчих загонів на Правобережжі.

За інформацією одного еміґранта з Наддніпрянщини, по 2-ій війні, Баран мав бути в 1921 р. комісаром школи червоних старшин у Києві, року 1923 — директором уманського садово-аґрономічного інституту. Року 1929 був директором київського будинку комуністичної освіти і тоді написав працю проти правого ухилу. Десь після 30-го року зліквідований.

Доля Губера мені невідома.

Михайло Козоріз, д-р прав, літ коло 35, родом з Калущини; до війни адвокат, член української радикальної партії, був комісаром судових справ (правосуддя по-большевицькому). Взимку 1919-20 р. був з нами у Вінниці, співпрацював з нашим опозиційним гуртком, стояв при Макухові, потім став комуністом. Був людиною з характером, певним, але в Тернополі, коли Затонський розгромив галкомпартію, "покаявся" й залишився в партії. Зимою 1920-21 р. ми зустрічалися деколи в Києві, тоді він працював у "Спілці Пролетписьменників Західньої України" на посаді шефредактора. Пізніша доля мені не відома, мабуть, загинув, як усі галичани, зліквідований большевиками.

Іван Немоловський, комісар фінансових справ у Галревкомі, колись член партії ср-ів і Центральної Ради. Потім став боротьбістом, а по злитті їх з КПбУ перейшов до цієї партії. Я згадував уже про моє знайомство з ним та про наші розмови, коли ми йшли разом із Києва на Ніжен з кошем УСС-ів, та під час 4 Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові. Він тоді обороняв політику большевиків в Україні й закидав нам брак розуміння великого революційного процесу світового маштабу, але в душі не був нашим ворогом, ставився до нас із зрозумінням. З ним можна було говорити щиро, бо він не був виказувачем у большевиків. В Тернополі він ніде поза своїм бюром не показувався, видно, не хотів контактуватися з нами. Ми й не шукали його. При ньому жила його дочка, що була дружиною Голубовича, який саме тоді сидів у харківській тюрмі. Про неї буде мова нижче.

Комісаром земельних справ був робітник із Збаражу Гаврилюк. Українець з походження, але видавав себе за поляка. Належав до партії польських сд-ів. Тримався погляду, що Галичина має належати до Польщі.

Комісаром освіти після Барана став Мирослав Гаврилів, літ біля 40; до війни був учителем гімназії в Станіславові. Симпатична, культурна людина, лагідної вдачі. Належав до групи туркестанських комуністів, але відрізнявся від них дуже позитивно. З обережности ні з ким не вдавався до відвертих розмов, щоб не впасти жертвою провокації. Був шуряком Ф. Замори. Десь після самогубства Скрипника також застрелився саме перед тим, коли ГПУ мало заарештувати його.

Комісаром народного здоров'я був студ. медицини Гаврилів, брат Мирослава.

Комісаром пошти, телеграфу й комунікації був такий самий перевертень, як і збаразький робітник Гаврилюк, Літвіновіч. Обидва вони урядували виключно польською мовою. Комісар торгівлі й промислу Савка, друкарський складач, жид із Львова. Говорив і урядував виключно по-польському.

Секретарем ради комісарів був знайомий уже нам Іван Сіяк. Шефом телегр. аґенції, а одночасно головою мистецької ради при Галревкомі був жид з Уманщини Кулґик. У цій раді Є. Коханенко був головою театральної секції, а Яків Струхманчук головою секції образотворчого мистецтва.

Галицький ревком Затонського не мав, здається, ніякого пляну щодо державного становища радянської Галичини, а чекав на наказ із Москви. А Москва чекала на хвилину окупації цілої Польщі, а в крайньому разі Варшави, щоб виявити свій плян. Ми мали підстави догадуватися дещо про цей плян, про що мова буде нижче. В праці галицького червоного "уряду" не було покищо ніякої системи; Затонський обмежувався на чистці апарату від "контрреволюційних елементів" поза тим усю працю здав на своїх комісарів. Про їхню працю цікаві інформації подає один співробітник комісаріяту внутрішніх справ, колишн. пор. УГА д-р Лонгин Горбачевський у своїм спогаді, що є в моєму архіві. Він пише:

Льонгин Горбачевськвй, чотар УГА (народ. 15 березня 1889 р.), викладач української мови в школі червоних старшин у Києві 1920 р. (після повернен-ня з Совєтської України 1923.)

"До нас належало опрацьовувати проєкти законів для Галичини. Конар особисю цим не займався у своєму відділі (комісаріаті — Н. Г.). Він же був членом Галревкому й переводив час на перманентних засіданнях так що ми мало бачили його в себе. По більшій часті він давав мені доручення, а я потім розробляв її з моїми товаришами. З тієї причини я часто бував у нього в бюрі, що одночасно було й його помешканням. М. ін. ми розробили проєкт закону про недоторканість особи (про забезпечення особистих свобід) громадян, беручи за зразок австрійський конституційний закон з р. 1867. Згідно з ним ми вставили в проєкт постанову про недопускальність арешту й ревізії без судового доручення, про тимчасове придержання громадян органами безпеки, про їх обов'язок передати придержаних до 24 годин властивому судові разом з обвинуваченням. На наше здивування нам звернено проєкт до перерібки із заввагою, що в періоді диктатури пролетаріяту не можна всім громадянам — тобто також і членам буржуазної кляси — признавати такі самі широкі права особистої недоторканости. Тоді ми, згідно з заввагами, переробили наш проєкт в тому напрямі, що засадничо признали право недоторканости осіб тільки членам пролетарської кляси, а право на арешти підозрілих признали не тільки органам безпеки, але кожному робітникові. Цей останній припис ми вважали курйозним, але вмістили його в проєкті на те, щоб переконатися, як поставиться до нього Галревком. На наше здивування наш проєкт дістав повну апробату".

Здається у всіх комісаріятах праця була така сама, як у тому, де працював Горбачевський: плянування на майбутнє, ніякої систематичної роботи, безпляновість, тимчасовість. Радянська влада в Тернополі очікувала вияснення ситуації на воєнному фронті, бо могли наступити такі події, коли влада взагалі мусила покинути захоплену смугу нашого краю. В комісаріятах, де комісарами були нефахові люди, як примір., торгівлі й промислу, пошти й телеграфу, взагалі нічого не робилося.

Горбачевський так характеризує працю в своєму бюрі:

"На загал праця в комісаріятах Галревкому ані мене, ані інших службовиків не захоплювала, ми працювали тільки "від напасти", бо вся комуністична ідеологія була нам чужа й органічно осоружна. Ми знайшлися тут тільки силою обставин, бо інакшого виходу для нас не було. Мої товариші у розмовах часто висловлювали критичні завваги про працю в Галревкомі, їдкі, іронічні".

Через нездарість "уряду" достана харчів до м. Тернополю була зовсім неналаднана, і урядовці таки добре голодували. Щоправда, для них була створена спільна кухня, про яку Горбачевський іронічно каже, що її назва була (так і з апострофом) "Рад'янська столова". Суддя Віктор Цебровський (вивезений большевиками в 1939 р., пропав безслідно — Н. Г.) від недоїдання дістав курячу сліпоту і вечорами мусів мати провідника. Цивільне населення голодувало ще гірше, майже щодня бували випадки голодової смерти. Лише Галревком не голодував. В подільському готелі була їдальня для урядовців Галревкому (комуністів), в якій подавали навіть шоколяд і кав'яр. Це дало привід до скарги службовців радянських установ до робітничо-селянської інспекції, яка мала стежити за надужиттями урядовців і притягати їх до відповідальности. Цю скаргу підписали від імени всіх службовців: член партії боротьбістів Семен Король, к. сотник УГА М. Капуста й згаданий Льонгин Горбачевський. Усіх, що підписали, Затонський звелів арештувати за контрреволюцію. Короля незабаром після того розстріляли, бо під час ревізії у нього знайшли 2 пари жіночого взуття, яке він купив "з-під поли". Але той самий Затонський, що велів розстріляти Короля, сам узяв собі з награбованих у тернопільських крамарів кілька пар такого ж взуття. Капуста й Горбачевський сиділи в тюрмі ЧК до відступу червоних з нашого краю. Відступ був такий несподіваний, що Затонський і його люди нагло вночі втекли, і це врятувало в'язнів від смерти.

ДО ЗМІСТУ