6. Большевики в галицьких селах.

В першому розділі була вже згадка про те, як Лихолат змальовує революцію в нашому селі з появою червоної армії. Для характеристики тієї "революційности" селян хочу навести взяті з життя приклади. Коли на Тернопільщині закінчилася організація сільревкомів, тоді Замора скликав з'їзд усіх сільських комітетів з метою дати їх членам точні інструкції про урядування цих радянських осередків. З'їзд тривав цілий день, усі референти повітревкому давали широкі доповіді й повчання, як треба сільським комітетам співпрацювати з повітовим комісаріятом. У радянському устрої вони можуть розгортати власну ініціятиву, але про свої дії мусять точно звітувати повітовому комісаріятові. Через кілька днів після того з'їзду я зайшов до Замори на розмову. Він з гумором розповів мені про веселі звідомлення сільревкомів і для прикладу прочитав мені два з них. В одному писали:

"До Високоповажаного Пана Ревка в місті.

Доносимо вам, що наш комітет засудив такого, а такого на 5 буків за те, що він у неділю коло церкви робив паскудні речі на всіх наших комітетів (у селян кожний член сільревкому називався "комітет" — Н. Г.). Чотири буки він дістав, а перед 5-им утік. Просимо донести нам, що ми маємо з тим 5 буком зробити". Підпис голови й секретаря.

Ми щиро сміялися з того, що наш дядько мав ініціятиву засудити "контрреволюціонера" й усипати йому 4 буки, а перед 5 буком утратив ініціятиву.

В другому донесенні писали, що сільревком засудив такого а такого на 3 буки за те, що він бив свою жінку. Кару виконано.

Отака була та "революція" в нашім селі, про яку з такою емфазою пише Лихолат.

Уряд Затонського вислав на села багато своїх аґітаторів з літературою, тобто книжками й летючками, в яких вихвалявся радянський устрій. В них населення сіл і містечок закликали піддержувати нову владу, організувати революційні комітети, боротися з "буржуями й куркулями", вступати в червону армію, вели завзяту кампанію проти церкви й священиків, одне слово, закликали до революції на зразок московсько-большевицької.

Але зусилля комуністичних аґітаторів не мали успіху. Старші громадяни й національно свідома молодь поставилися до нової влади та її аґентів зовсім пасивно, а сільська голота, якої не бракувало по селах, зрозуміла заклики аґітаторів так, що стала безконтрольно бешкетувати. До повітового ревкому в Тернополі раз-у-раз прибували делеґати з сіл із скаргами на безпорядки, на брак твердої влади на місцях; вони скаржилися на те, що в селах хазяюють підозрілі типи, грабують населення, замикають церкви й тероризують священиків. У цьому їм помагають червоноармійці, що теж грабують усе, що попало. Наші селяни, нищені війною від 1914 р., тепер лишаються без ніяких засобів до життя.

Щоправда, офіційно червоноармійцям було заборонено грабувати селян, але на ділі ніхто цього не додержував. Затонський наказав скеровувати ці делеґації із сіл до себе, спокійно їх вислухував, але в душі радів, що на селі починається "революція", процес боротьби кляс. Подекуди поважні громадяни на домагання селян приймали на себе обов'язки членів ревкому, щоб поборювати безладдя й бешкети, але коли їх намагання не мали успіху, вони кидали працю в ревкомі, а на їх місце приходили авантурники або люди, що прагнули лише своєї наживи. В селі Купчинцях жила поважна, від усіх шанована родина Гарматіїв, відома своїм високим патріотизмом і демократизмом. В ній здавна панував патріярхальний устрій. Старий Гарматій був головою великої родини, синів і внуків, усі працювали в згоді. Ця родина була заможна, але кожний сільський бідняк знаходив у ній допомогу. Я відвідав якось Гарматіїв, бо був знайомий з ними з ранніх літ. Тепер я хотів бачити, як їм живеться в нових умовах, у цих бурхливих місяцях. Я не мав потреби приховувати свої думки перед Гарматіями, і ми щиро розмовились. Старий Гарматій, хоч був доволі лівих поглядів, як член радикальної партії й приятель Франка, висловлювався дуже неґативно про большевицьку революцію, а зокрема про політику большевиків в Україні, про яку багато знав. Він зовсім правильно розцінював її як імперіялізм нового червоного видання. За ці свої погляди він заплатив життям. На його хутір зайшов якось червоний комісар москаль. Гарматій гостинно прийняв його. В розмові він у формі дискусії висловлював свої критичні завваги до того, що большевики робили в Галичині, без тону ворожости, щиро радив комісарові вплинути на відповідні кола партії КПбУ, щоб змінилїї свою політику в Галичині. Сам Гарматій був до деякої міри прихильником радянського ладу, але не того, який большевики показали на практиці в Галичині. Родина Гарматіїв за своїм старим звичаєм гостинно прийняла комісара, а цей, добре наївшись і напившись, при відході добув нагана й застрелив голову родини як контрреволюціонера.

Поведінка большевиків у Галичині до решти розвіяла початкові надії деякої частини наших громадян на полегшення політичних і господарських умов по вигнанні польських окупантів. Наслідок галасливої, пустословної пропаґанди большевицьких гасел і нещадного грабування населення був такий, що большевиків зненавиділи всі верстви і просили Бога, щоб визволив їх від цієї пошести. Колодій помилково твердить, немов би наше село з радістю прийняло появу червоної армії. Правду кажучи, воно раділо з того, що зникли польські загарбники, але ця радість дуже швидко обернулась на тривожний неспокій, а далі на ненависть до нових окупантів, далеко гірших від попередніх.

На закінчення хочу навести один приклад большевицької грабівлі. В Тернополі жив один бідняк швець, що мав 7 дітей. Щоб мати хоч трохи молока для найменших, він купив собі козу, і діти пасли її по стежках на полі та в придорожних рівчаках. Коли большевики почали реквізицію білля, одягу в тернопільських інтеліґентів, що як урядовці жили тоді також у нестатках, тоді забралі також і козу в бідного шевця; даремно мати стількох дітей вистоювала перед комісаром і слізно благала вернути дітям козу.

7. Галицька надзвичайна комісія (ЧК).

"Оком і вухом" Галревкому була надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією й спекуляцією, на зразок московської ЧК. Її наші люди називали надзвичайною комісією, або Галчека. Вона зайняла будинок тернопільського суду, при якому була тюрма. Це були старі будівлі московського походження, збудовані в рр. 1806-1815, коли малий окрайок Галичини після розбору Польщі попав був під московську окупацію. Після Віденського конґресу 1815 р. його приєднано до Австрії. Окрім того, було в Тернополі ще кілька таких будівель московських, що впадали в вічі своїм тяжким, незугарним стилем, грубими колонами спереду. Отаку спадщину по московських царях зайняла тепер галицька надзвичайна комісія. Над вхідними дверима висіла велика таблиця, пофарбована червоним, а при написі на ній були намальовані око й вухо, як символ того, що НК все бачить і чує, що перед нею ніщо не затаїться. Все це робило гнітюче враження, і люди обминали цю будівлю з почуттям страху.

Головою НКомісії був наш землячок, з групи "туркестанських комуністів" Наваловський, його помічником д-р Томкевич, а працювали в ній українці: Дністренко-Бабак (псевдо), Норич-Дзіковський, Сеник і Юрчук, поляки: Пайончек і Рихловіч, жиди: Ґольдберґ, Вольфман і Різниченко. Секретних співробітників було багато, м. ін. також деякі члени Галревкому, як М. Левицький, М. Баран. Дністренко-Бабак пізніше перейшов на працю до НК в Заліщики й виловлював тих утікачів, що хотіли перекинутись на Буковину, до Румунії поза територію впливу большевиків. Там і вбили його наші люди (а не в Умані, як подає Б. Колодій), Юрчук загинув безслідно, Сеник і Дзіковський перейшли до УВО, потім подались на еміґрацію. Дзіковський скомпромітувався в УВО своїми зв'язками з польською поліцією. Це було після вбивства Твердохліба й арешту Дзіковсьокого, запідозреного в убивстві. З польської тюрми він "утік", пробрався до Праги, звідти до Берліну, де намагався проникнути знову в УВО. Але люди від нього сторонилися, і він перекинувся в Москву, щоб приміститися коло Конара, що був його товаришем. Але пригоди Дзіковського були підозрілими для Конара, і цей його не підтримав. Дзіковський хотів перебратися в Україну, але його большевики арештували й розстріляли за зв'язки з польською амбасадою в Москві.

Слідчими в НК були наші судді і тому там не було звичних у большевиків катувань в'язнів на допитах.

Галицька надзвичайна комісія почала своє урядування арештами "контрреволюційних елементів", між якими найбільше було українців. Арештовували не за протибольшевицьку діяльність, бо її не було ще часу проявити, а як потенційних ворогів, профілактично. Вистачало, щоб секретний співробітник виказав на когобудь, що він "непевний". Д-р Горбачевський, що теж сидів у тюрмі НК, твердить, що вона була повна в'язнів, але не пам'ятає їх прізвищ. Він сам не з Тернополя і тому не знав тамтешніх людей. Наші мемуаристи не згадують імен розстріляних в НК, бо таких покищо не було, окрім тих випадків, коли Затонський наказував розстріляти без суду, як, наприклад, С. Короля. З усією певністю можна сказати, що багато в'язнів були б не побачили світу, якби не несподівана втеча з Тернополю Затонського і його апарату.

Виконавчим органом Галицької Надзвичайної Комісії була місцева міліція, що провадила арешти. Спершу Конар хотів призначити на начальника міліції М. Кураха, але Затонський рішуче став проти, бо Курах, мовляв, націоналіст і позапартійний. На це місце призначили кол. чотаря УСС-ів Тадея Ковалика, що сліпо виконував волю Затонського. Відповідальні посади в міліції займали поляки й жиди; українці були рядовими міліціонерами, але й сюди їх приймали тільки на рекомендацію комуністів. Ковалик — людина з малою освітою, до війни слюсарський челядник Спожарського у Львові. В леґіоні УСС-ів вибився своєю хоробрістю і став чотарем, але ідеологічно зовсім непомітний, менш помітний, ніж будь-який свідомий національно селянський юнак.

Галицькій Надзвичайній Комісії вдалася одна провокація, що її жертвою впав наш опозиційний гурток, про що хочу розповісти трохи докладніше.

На прохання Винниченка, висловлене ще в Харкові перед нашим виїздом у Галичину, Конар писав йому від нашого імени листи про те, що робив і плянував Затонський як голова Галревкому. До нас дійшла була поголоска, що Винниченко постановив вертатися назад до Відня, звідки він приїхав до Харкова. Це нас стривожило, і ми зараз же написали йому, переконували, щоб він залишався в Україні й конспіративно працював у запіллі. Його приявність тоді (така була наша думка) більше поможе нашій справі, ніж діяльність за кордоном. Це питання ми довго обмірковували на спеціяльній нараді цілого гуртка (Конар, Паліїв, Курах, Козоріз і Гірняк).63 Ці наші думки були сконкретизовані в листі до Винниченка. На лихо не було тоді в Тернополі нашого постійного кур'єра, і Конар передав листа дочкою Немоловського на ім'я п. Голубович у Харків. Якраз тоді дочка Немоловського вибиралася до Харкова і погодилася передати Винниченкові листа. Досі вона дуже цікавилася загальними справами, зокрема нашою роботою в Галичині. Але одночасно вона запобігала протекції в Затонського, щоб рятувати свого чоловіка, який сидів, як уже згадано, в тюрмі в Харкові. Здається через це саме вона, може й несвідомо, відіграла ролю провокаторки. Як тільки п-і Голубович опинилася за містом, її зупинив начальник Надзвичайної Комісії Наваловський. Він докладно зревізував її баґаж, забрав усі листи, що їх вона мала при собі, між ними й наш лист до Винниченка. Вийшло ніби якесь непорозуміння: Наваловський перепросив п. Голубович, вернув їй усі листи, окрім нашого, і пустив її в дорогу. Таким способом НК здобула наші листи, і наші зв'язки з Винниченком були викриті. Це дало привід Затонському до важливих заходів, про що буде мова далі.

Курах цілком слушно нотує в своєму щоденнику, що ми в Тернополі були не досить обережні, часто наївні. Ми не уявляли собі тих тисячних способів большевицького вивідування, деколи відбували наради в кімнаті в Конара в подільському готелі, не зважаючи на можливість підслухувань, що мусіло врешті привести до нашої деконспірації.

Лист Конара до Винниченка одразу попав до рук Затонського. Попри сенсаційне для нього викриття нашого листування з Винниченком його до живого мусів діткнути повний їдкої іронії тон на його адресу; Конар писав про ситий харч для членів Галревкому при одночасному голодуванні службовців, про централістичну політику голови комітету Затонського. З листа виходило, що опозиція таки діє. Ми здогадувалися, що Винниченко не сховає наших інформацій до кишені, але використає їх на те, щоб передати боротьбістам та укапістам, а ці з свого боку використають їх для поборювання Затонського, якого вони не могли терпіти.

Затонський негайно скликав збори всіх галицьких комуністів і радянських службовців до найбільшої залі в Тернополі в т-ві польського "Сокола". Він прийшов на збори з готовим пляном: скомпромітувати до решти Конара й його прибічників: партійних і позапартійних. Він почав свою промову про спроби "контрреволюції" втиснутися в ряди партії та в радянський апарат і "з середини їх розкладати". Таке діється з самого початку революції в Росії, в Україні й тепер у Галичині ця сама "контрреволюція" починає підносити голову. Але чуйна комуністична партія викриває такі затії ворогів і нещадно з ними розправиться. "Не думайте, товариші, що я говорю на вітер. Ось маєте доказ!" Затонський добув з портфеля листа, попросив на сцену Конара і, показуючи цього його листа до Винниченка, спитався: "Чи пізнаєте оце письмо?" — Конар страшенно змішаний, блідий відповів, що лист писаний його рукою. — "Будь ласка, прочитайте нам, що ви написали", — каже з іронією Затонський. З тону Конара видно було велике хвилювання й зніяковіння. І для всіх членів нашого гуртка була це величезна несподіванка. Деконспірацію нашого гуртка ми відчули як великий удар. По скінченні читання листа Затонський продовжував свою промову, підкресливши, що пролетаріят не буде панькатися з укритими ворогами, які вкралися в довір'я радянської влади й готуються до рішучого удару ножем у спину пролетарів у відповідному моменті. Один з таких "типів", С. Король, уже зліквідований, його слідами підуть інші.

Я ніколи не бачив Конара таким розбитим і пригніченим, як у тому моменті. Він ходив збайдужілий, апатичний. Також і ми були приготовлені до найгіршого. За кілька днів Затонський покликав до себе Конара й на диво став говорити з ним зовсім спокійним тоном. Сказав, що Конар мусить поїхати в Москву, до Сталіна в науку, до якого він (Затонський) передасть листа. Перед від'їздом з Тернополя Конар був ще раз у Затонського й спитав його, чи він доїде до міста свого призначення, тобто чи в дорозі його не зліквідують. На це Затонський подав йому руку й заявив, що він може бути спокійним, він доїде здоровим до Москви.

Ця розв'язка була для Конара приємною несподіванкою; він прийшов попрощатися зо мною. Так доля розлучила нас з Конаром. Ще раз я зустрів його влітку 1921 р. в Москві, коли був з делеґацією Ю. Лапчинського на третьому конґресі Комінтерну.

ДО ЗМІСТУ