8. Визволення галицьких старшин з табору в Кожухові.

Доля запроторених у табір до Кожухова старшин УГА, УСС і СС була предметом особливих турбот нашого гуртка. Були ж там наші товариші зброї, високоідейні люди й хоробрі старшини, що перейшли трагедію наших армій в чотирикутнику смерти. Ми придумували різні способи, як би то вирвати їх на волю й повернути на рідну землю. Для большевиків це були "контрреволюціонери", вороги народу, і тому ми не робили собі ніяких ілюзій, що вони погодяться на звільнення наших старшин. Ми стали видумувати всякі мотиви, під якими можна було б добитися дозволу використати їх як фахівців у різних ділянках адміністрації. Після довгих переговорів із Затонським він нарешті погодився притягти декого з них до праці в Галичині.

Склалося так, що він висилав Палієва в Москву у військовій справі. Ми поклали йому на серце справу визволення наших старшин з кожухівського табору. І Паліїв щиро за це взявся. Він був особисто в Кожухові й говорив з тими старшинами. Д-р І. Максимчук, автор спогаду "Кожухів", каже, що Паліїв ставився до них неприхильно, бо, мовляв, був на послугах у большевиків. До такого висновку привід авторові "Кожухова" дали слова Палієва, сказані одній групі старшин у Кожухові. Але д-р Максимчук не додумався, що це була конечна гра Палієва, їхнього приятеля. Про око він мусів так говорити. Хто не мав безпосередньо справи з большевиками, той ніколи не може збагнути, на який ризик наражалися наші дійсні патріоти, вступаючи в компартію на те, щоб служити нашій загальній справі. Приклад з арештом Кураха й Роґульського в Балті дає наочний доказ того, як не раз треба було маневрувати, щоб не пошкодити справі й не деконспірувати себе самого в очах большевиків. Коли б було так, як твердить д-р Максимчук, то Паліїв не визволив би був багатьох старшин з Кожухова, які прибули до Тернополя й працювали там в адміністрації.

Прю долю решти наших кожухівських в'язнів Курах оповідає таке: "В р. 1940 я сидів у бутирській тюрмі (в Москві) в камері ч. 105. Зо мною сидів майор НКВД Яковлів, арештований під закидом шпіонажу на користь Фінляндії. Від нього я почув багато цікавих речей; м. ін. він позповів мені ось що: "Під осінь 1920 р. він був начальником транспортної колони ГПУ по річці Північній Двині; йому часто доводилося транспортувати в'язнів до Архангельська й на Соловки. Якось він супроводив транспорт старшин галицької армії, які "співпрацювали" з поляками й денікінцями проти совєтів. Між ними були такі, що говорили між собою по-німецькому. Транспорт мав іти до Архангельська, куди спрямовували в'язнів з пересильної тюрми. Вони були в баржі, причепленій до малого річкового корабля "Вишхимз". Коли минали Двинську затоку й випливали в Біле море, зірвалася буря, яка стала кидати малий легкий корабель, а ще дужче баржу. Баржа відірвалася від пароплава, і хвилі стали відносити її геть. На очах провідника транспорту вона затонула разом з в'язнями, врятувалися самі конвоїри. На питання Кураха, чому не рятували в'язнів, Яковлів відповів: "Нє било приказа".

Очевидно, самі большевики влаштували цю жахливу трагедію, щоб позбутися "ворогів народу".

9. Комедія з галицькою червоною армією.

З т. зв. військової політики Галревкому можна робити висновок про його "державну" політику, бо армія — це його збройна рука, це підстава й оборона держави. Але ж із того, що робив ревком Затонського в Галичині в військовій спріаві, видно, що він не мав ніякої державної програми. Коли під час 4 Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові нам удалося добитися реабілітації галичан і припинення червоного терору проти них, тоді й було дозволено організувати червону галармію для оборони Галичини проти поляків. Ця справа стала актуальною в момент протинаступу червоних на протипольському фронті. В таборі праці коло Ярославля над Волгою зформували навіть малий курінь (три сотні по 100 вояків) і вислали в Галичину. Коли червоні вступили в наш край, комуністи ширили по селах пропаґанду за вступ до червоної галармії, яка має незабаром організуватись. Вступ до армії був добровільний. Але "уряд" Галревкому не видав у цій справі ніякого розпорядження. Коли держава плянує творити власну армію, то мусить видати відповідний закон. Уже з цієї одної причини аґітація комуністів по наших селах не робила поважного вражіння.

Одначе в деяких селах наші юнаки зголошувалися в ряди галицької армії. Про око Галревком мав у своєму складі також військовий комісаріят, тобто установу для формування війська. Але тих, що з'являлися до нього, вибирали дуже мало та й вибраних спрямовували до московських дивізій. Колодій подає ось який випадок:

Із села Ігровиці (Тернопільського повіту — Н. Г.) зголосилися до червоної армії 23 юнаки; з них прийняли всього 4, решту відіслали додому; прийнятих відіслано до 47 червоної московської дивізії. Колодій працював у військовому комісаріяті; він твердить, що подібні випадки, як з ігровицькими добровольцями, траплялись щодня. Большевицькі політичні працівники в червоній армії дивилися на Галичину, як на частину Московії. Тому, коли червоні вступали в Тернопіль і їх привітали делеґати від міста як визвольників з-під польського ярма, політпрацівник тієї частини у відповідь на привітання вигукнув: "Да здравствуєт свабодная ґаліцийская Россія!"

Як у Наддніпрянській Україні большевики не дозволяли формувати власних червоних частин, так і в Галичині вони не думали про тубільну червону армію; їхня аґітація на мітинґах мала виключно пропаґандивний характер, бо ця справа була дуже популярна серед галицької молоді. Молодь хотіла мати власну армію. Ця армія була обмежена на згаданому одному курені (три сотні, по 100 вояків у кожній), зформованому в таборі праці в Ярославлі з решток коша УСС-ів; його командиром був пор. УГА Ковальчук, політичним комісаром кол. підхор. УСС-ів, потім хорунжий СС-ів Дмитро Бочан. Він був колись командиром чоти в групі І. Роґульського, попав у большевицький полон, перейшов там вишкіл і служив большевикам. В Тернополі він зустрів Кураха й намовляв його вступити так само на службу до большевиків. Потім пропала й чутка про нього.

Про Ковальчука ходили чутки після війни, що він вступив на службу до ЧК, дослужився ранґи генерала. Але ця вістка непровірена.

Згадані два курені, що залишилися як спадщина по УГА, були вірні червоним. Але стрільцям большевики не довіряли, не дозволили поповнювати їх новобранцями, а коли польські війська перейшли в наступ, у вересні 1920 р. їх вислано під Грубешів. Там вони боролися хоробро. По замиренні з Польщею частина цих куренів служила в києвській міліції. Зрештою всіх большевики зліквідували.

Коли б большевикам пощастило було захопити всю Галичину й удержати її, не віддаючи радянській Польщі, та коли б вони набирали наших юнаків до червоної армії, вони ніколи не дозволили б галицьким полкам стояти в Галичині, а за старим московським звичаєм розкидали б їх далеко по Сибірі, Туркестані й інших далеких провінціях, а в Галичині стояли б полки московські.

10. Радянська Галичина й радянська Польща.

Брак якоїсь ясної політики Затонського у військовій справі мав напевне кілька причин. Найважливішою була та, що большевики захопили надто малу смугу Галичини вздовж Збруча, яка не перевищувала 3-4 повітів Наддніпрянщини, без комунікаційного центру, яким був Львів. Не менше важливою причиною було те, що про майбутнє політичне становище Галичини тоді не було ще ясної думки в большевицькому центрі. Тому Затонський чекав інструкцій від уряду РСФСР, чи може від Комінтерну. У зв'язку з таким станом речей взагалі вся праця Галревкому мала характер тимчасовости.

Між самими членами Галревкому були доволі розбіжні думки про майбутню долю Галичини; поляки й жиди комуністи хотіли бачити її в складі радянської Польщі, галицькі українці-комуністи мріяли про створення з Галичини т. зв. радянської Швайцарії, тобто автономної республіки без національного обличчя. Як країна, що лежить між Сходом і Заходом, вона, на думку цих комуністів, повинна бути осідком Комуністич. Інтернаціоналу. Гурток Конара рішуче відкидав таку концепцію. Галичина могла стати зборищем найгіршого комуністичного елементу, що налинув би сюди з різних країн, авантурників, а то й кримінальних типів, скомпромітованих у себе вдома. Вони зробили б з нашого краю пекло. Цей гурток бажав приєднання Галичини до УСРР. Сам Затонський не висловлювався про це ясно, але не був проти концепції галицьких комуністів-українців — створити з Галичини радянську Швайцарію. Але його становище прояснилося з моменту одержання інструкцій з Москви. А вони були такі: тісно співпрацювати з радянським польським урядом, який був уже зформований у Мєнську, на Білій Русі й чекав моменту захоплення большевиками Варшави, щоб зараз же проголосити радянську Польщу. В цьому польському Ревкомі були м. ін. Мархлєвський і Фелікс Кон. Він провадив переговори з Галревкомом у справі цієї співпраці проти білої Польщі. Для налагодження цієї співпраці Затонський вислав до Мєнську спершу Михайла Барана, а незабаром по тому ще й Нестора Хомина. Звідти прийшла вістка, що на домагання польського Ревкому Москва погодилася на приєднання до Польщі всієї Галичини, тобто й східньої її частини. З цією метою галицький Ревком Затонського мав співпрацювати з польським Ревкомом. По одержанні таких інструкцій Затонський зразу змінив курс політики на користь польських комуністів.

Про те, як справа "співпраці" Затонського з польським Ревкомом стала відома в Тернополі, розповідає Б. Колодій у своїм спогаді ось що:

"В комісаріяті військових справ працював М. Курах, що був дуже схожий на одного з секретарів Затонського. З Мєнську приїхав зв'язковий, галицький комуніст Дмитро Барчук, що привіз інструкції для Затонського й листи від Барана та Хомина. Саме тоді Затонський був на засіданні Ревкому, тому Барчук хотів передати привезені матеріяли через котрогось із секретарів. В цей момент появився Курах, і на нього вказали як на секретаря Затонсьокого. Барчук у добрій вірі передав Курахові матеріяли, а той, звичайно, поцікавився їхнім змістом і щойно потім передав їх справжньому секретареві Затонського.

Того самого дня ввечері в помешканні Кураха зібралося кілька старшин, що працювали в різних установах, і він поінформував їх про зміст тих листів та інструкцій, які так наочно свідчили про зрадницьку політику большевиків. На цій нараді були: Конар, Паліїв і Козоріз. Справи, що їх зреферував Курах, дуже здивували всіх, бо ж вони, як члени уряду Затонського, нічого не знали про ту політику, яку за їх плечима провадив Затонський. Було вирішено заінтереплювати його в цій справі й протестувати проти таких закулісних махінацій, якими він порушує права українського населення Галичини. На найближчому засіданні Галревкому Конар дійсно дуже гостро скритикував діяльність Затонського й протестував проти його таємних переговорів з урядом радянської Польщі поза плечима інших членів Галревкому. Затонський відповів, що він за свої вчинки відповідає перед московським центром і веде таку лінію, яку йому наказано. Він не стерпить ніякої опозиції з боку "шовіністів і сепаратистів". У нього досить сили, щоб дати собі раду з ними. Але справи приєднання Галичини до Польщі не заперечив".64

Дальша розповідь Колодія про наслідки виступу Конара не є правдива. Він каже, що після того засідання Галревкому Затонський розпустив галицьку комуністичну партію, при перереєстрації її членів усуснув з неї політично непевних людей і таким чином позбувся опозиції в своєму "уряді". Потім позаарештовував галицьких старшин; м. ін. наказав арештувати Кураха, Горбачевського, Жмура й Капусту. Неправдиво також характеризує він ролю Палієва в цій справі: і про арешт Горбачевського й Капусти і про арешт Кураха. Про те, як воно було насправді, була мова вище.

Характеристичним для політики Затонського в Галичині було ось що: в Бродах червона армія захопила великий товаровий поїзд, навантажений сільськогосподарськими машинами. На засіданні Галревкому Затонський заявив, що воєнну здобич треба вислати в Москву, як тільки направлять знищену залізницю. Проти такої настанови голови комітету виступила опозиція. Вона вимагала, щоб залишити здобуті машини для розподілу їх між нашими селянами, що їх господарство знищене воєнними діями останніх років. Затонський обстоював своє, він твердив, що московський центр розподілить машини так, як вважатиме за потрібне. Скінчилося тим, що ці машини таки помандрували до Москви.

11. Зустріч Затонського з українською інтеліґенцією.

Якось наприкінці червоної окупації Галичини Затонський скликав українських інтелігентів Тернополя на нараду-конференцію. Зібралися всі, хто в той час був у Тернополі. Велика заля польського т-ва шк. народніх була виповнена по береги. М. ін. були також ті наші інтеліґенти, які верталися з Наддніпрянщини додому, але через воєнні події чекали нагоди, коли відкриється їм дорога на захід. Був між ними проф. Прийма, до війни директор гімназії в Яворові; він перейшов з УГА за Збруч улітку 1919 р. і вчителював на Полтавщині. Тепер же вертався до свого місця праці.

Затонський показав себе тоді перед нашими інтеліґентами з найгіршого боку. Почав свою доповідь про значення пролетарської революції світового маштабу й раз-у-раз накидався на галицьку "зацофану" інтеліґенцію, лаяв її модними тоді в большевиків словами "запроданці капіталізму", "політичні проститутки", закидав їм брак розуміння далекосяжности сучасного великого процесу. Досі він ніколи не зустрічався з галицькими інтеліґентами, а спирався виключно на інформаціях своїх поплечників комуністів. Серед усіх ворогів пролетаріяту, на його думку, перше місце займає галицька інтеліґенція; вона духово бідна, примітивна, наскрізь назадницька, не видала з своїх рядів жодної великої людини ні в літературі, ні в політиці. Тепер, коли пролетарська червона армія вступила в Галичину, щоб закріпити здобутки революції й понести її дальше на захід, ця інтеліґенція, замість включитися у великий процес, стоїть осторонь і чекає повороту білої Польщі, а з нею "авантурника, наймита капіталістів" Петлюри. Та поки вони тут появляться, він, Затонський, розправиться власною рукою з тими, які не хочуть співпрацювати з радянським урядом, так само, як він розправився з не одним ворогом пролетаріяту в Наддніпрянській Україні. Говорив він із затиснутими з люті зубами, раз-по-раз ударяючи об револьвер, що висів у нього при боці. Якийсь несамовитий садизм пробивався з його погроз. Коли взяти до уваги ще й зовнішній вигляд Затонського, що вважав неохайністю, скуйовдженою чуприною й густою нестриженою бородою, то він міг зробити тільки дуже негативне враження на приявних. З доповіді Затонського виходило, що він мав у пляні розправлятися "по законам революції", тобто ліквідувати потенційних ворогів революції, яких він бачив у галицьких інтеліґентах.

Біля мене сидів на зборах один старший віком учитель гімназії, Бр. Старецький; він не міг спокійно слухати теревень Затонського й реаґував на його тон вигуками: "дурень!", "хам!" тощо. Я мусів гамувати обуреного старого, остерігати його перед великою бідою, яка могла його за це спіткати.

Після доповіді взяв слово проф. Прийма. Він спокійним речевим тоном збивав твердження Затонського про галицьку інтеліґенцію, вказав на факти, що з її рядів вийшли такі визнані в світі таланти, як Франко, Стефаник; доводив, що ця інтеліґенція, вийшовши з народу, жила близько з ним, захищала його в потребі, помагала селянинові піднестися з темряви й господарських злиднів, вела провід у боротьбі народу з чужими панами, визискувачами та всякими народніми п'явками. Аґрарний страйк галицьких селян організувала наша молода інтеліґенція. Коли ж після розпаду Австрії над нашим краєм повисла небезпека нової неволі в ярмі польського поміщика, то ця інтеліґенція вела селян у бій за політичну й господарську волю, а тепер разом з народом карається в польських тюрмах. Доповідач Затонський не має ніякого поняття про життя Галичини в минулому, про твердий шлях росту галичан від хвилини визволення їхнього краю від польської шляхти, яка привела була наш нарід до повного культурного, політичного й господарського занепаду; ні врешті не знає про велику ролю галицької інтеліґенції в тому процесі росту народніх мас. Думки Затонського про цю інтеліґенцію сперті на інформаціях молодих примітивних людей, які демагогічно кричать про заскорузлість інтеліґентів галицької землі, бо така тепер мода, такий дух часу.

Спокійний тон промови Прийми й суттєва арґументація його тез не могли не вплинути на Затонського. Одначе він не хотів залишити за своїм опонентом останнього слова; тому у відповіді Приймі він тільки повторяв свої думки, але не входив у саму сутність справи. Всі виходили з наради з несмаком, пригнічені тим, що почули від голови "уряду" ГСРР.

Наш гурток зібрався того ж дня увечері на нараду в домі моєї покійної сестри на вул. Бродзінського, щоб обміркувати ситуацію, створену виступом Затонського. З досвіду ми знали, що його погрози не залишаться голословними, що за ними прийдуть діла. Затонський мусів передбачати, що наша інтеліґенція гостро зареаґує на віддачу радянській Польщі нашого краю, що мало незабаром статись. Тому він мав у пляні профілактично розправитися з потенційними ворогами, яких він бачив, звичайно, не безпідставно, в галицькій інтеліґенції. Наш гурток на своїй нараді довго розважав над цим питанням; річ була в тім, яке мало бути наше становище щодо можливої кривавої розправи Затонського; чи мали б ми спокійно спостерігати це, чи якось реаґувати. Пасивністю в цьому випадку ми стягли б на себе велику відповідальність перед історією й народом. Після довгих розважань над цією справою ми остаточно вирішили: краще наложити головами, ніж стягати на себе вину (хоча б посередню) нашою пасивністю. Отже, коли впаде перший наш інтеліґент з руки Затонського, то другим мусить упасти Затонський від наших рук.

Нарада відбувалася пізно вночі, без світла ми зійшлися й розійшлись. Так ми чекали в поготівлі; настала хвилина небувалого досі напруження нервів.

ДО ЗМІСТУ