НА ІСТОРИЧНОМУ ПЕРЕЛОМІ

Книжка отамана Никифора Гірняка "Останній акт трагедії Української Галицької Армії" надовго зостанеться головним джерелом до історії ЧУГА. Можна припускати, що при теперішньому глибокому занепаді української політичної думки на еміґрації знайдуться такі мудрі голови, які осудять видання документальної книжки про те, як одна з найстійкіших, патріотичних і найдисциплінованіших формацій Української Армії — славетна УГА — перетворилась на Червону (ЧУГА) і вклала договір з радянським урядом. Саме через цю фальшиву й меншевартницьку сором'язливість остався й досі найменш дослідженим один із найважливіших та повчальніших періодів історії відродження й тимчасової поразки самостійної української держави й армії. Цей період важливий тим, що в ньому складався той балянс співвідношення українських і російських сил, з яким Україна увійшла на довгі десятиліття в новий радянський період, в нові обставини й форми своєї визвольної боротьби.

Не випадково Москва забороняє в СРСР вивчення цього періоду, зокрема й історії ЧУГА. Адже українцям дома й на еміґрації, як повітря, потрібен дорогоцінний досвід "чотирикутника смерти". Окуплена рясними жертвами крови наука нашої боротьби того надзвичайного переломового часу помагає орієнтуватися українцям у їхніх зовнішньо і внутрішньополітичних проблемах, зокрема помагає усвідомити кардинальну проблему "власної сили" і власної слабости. Отож залишмо тим мудрим головам їхню меншевартницьку ролю переконувати чужинців про їхню незайманість та про те, що чужі держави повинні визволити українського янгола з пазурів московського чорта. Подумаймо про українські покоління, що мають власними силами довершити українську перемогу і що без засвоєння гірких і коштовних лекцій власної історії можуть зостатися приреченими йти наосліп.

Вивчення власного національного досвіду — не проста й не легка річ. Про це свідчать гори виданої макулятури про українські визвольні змагання і факт, що досі маємо про них лише кілька більш-менш путящих книжок. Тут треба культури, знання фактів і чесного з ними поводження, треба великої мужности, щоб не злякатися, що мудрагелі зацькують за викладену неприкрашену правду. Никифор Гірняк з усією серйозністю підійшов до свого завдання і залучив собі на поміч товаришів у долі і зброї, з якими разом пройшов шлях УГА і ЧУГА. Щоденник Кураха з часів ЧУГА, спеціяльно написані на прохання Н. Гірняка свідчення й спогади таких видатних старшин ЧУГА, як Ганс Кох та інші, рясно використані в книжці. Хоч автор випив до дна гірку чашу "чотирикутника смерти" — катастрофи, в якій він сам, як далекий від політичних верхів вояк, був найменше винний, а все ж у книжці панує спокійний діловий тон, прагнення до об'єктивности в оцінці українських і чужинецьких діячів, глибока віра в українську людину, яку (віру) він виніс із праці з рядовим стрілецтвом та ліпшими людьми всіх українських течій і груп. Н. Гірняк не спішить брати на себе ролю судді, його книгу не пронизують ні злоба, ні безнадія, ні самохвальство чи сльозливі скарги. Він бачить, що нашому лихові ніхто не винен, крім нас самих. Автор не хворіє на типову українську хворобу "чужої допомоги", хворобу, що починається перевагою зовнішньополітичних "орієнтацій" над внутрішнім, а кінчається обов'язковою поразкою і скаргами та звалюванням провини на інших, на "дурний світ", що не розуміє своїх інтересів і не підтримує "розумних" українців.

Чому УГА перетворилася в ЧУГА? Чому ЧУГА складала договір з радянським урядом? Чому ЧУГА розпорошилась, не здійснивши свого цікавого пляну?

Книга Н. Гірняка, нотуючи зовнішні трагічні причини, головну увагу, як і слід, звертає на внутрішні, українські. Жахливе було чужоземне вороже кільце збройних інтервенцій, що з усіх сторін світу стиснуло молоду українську державу. Але Україна мала досить власних сил, щоб розбити те кільце. Цей оптимістичний висновок книжки на тлі змальованої в ній понурої трагедії "чотирикутника смерти" — просто вражальний. Він примушує думати над проблемою отієї єдино спасенної "власної сили", що без неї Україні не визволитись.

Проблема "власної сили" має своїм зворотним боком проблему виплеканого віками в українських верхів комплексу меншевартости. Які великі досягнення мала Центральна Рада, що створила самостійну Україну і здобула найбільший авторитет у країні! А от у скрутну хвилину звернулась по допомогу до німців, упустивши момент для утворення власної української армії на базі спонтанної українізації в царській армії та руху Вільного Козацтва. Як багато можливостей мав гетьман у державному будівництві, а от не став гетьманом селянським (як Наполеон імператором селянським), а піддався під вплив російських і польських поміщиків. Як незмірно виріс за два місяці всеукраїнський національний авторитет Директорії, що повела за собою націю для очищення України від інтервентів. А от же забракло наполеонівського духу повести оборонну війну на всі чотири сторони. Замість дати бойовий клич південній Україні скинути антанто-денікінські десанти в море, Директорія дає наказ здавати південні міста без бою і благає Антанту припинити наступ. Тоді українські повстанці під командою Григор'єва й Тютюнника, порвавши з Директорією, власними силами розбивають антанто-денікінських інтервентів, а після того повертають під червоними прапорами проти совєтсько-російських окупаційних військ. А що ж Директорія? — Відштовхнувши власну українську силу, вона не визнала своєї помилки й поразки, а пішла до Варшави, щоб коштом віддачі їй Галичини, Волині, Холмщини, Полісся й Підляшшя підірвати свій авторитет в Україні, запросивши польську армію в Україну. Керівники ЗУНР, не здійснивши до кінця акту соборности з 22 січня 1919 р. про об'єднання всіх українських земель і сил в одну державу УНР, віддали свою героїчну здисципліновану УГА на капітуляцію перед Денікіном, а самі, в надії на пункти Вілсона, пішли просити Версаль створити їм окрему галицьку державу. В цей час розпорошені по Україні армії УНР, тисячі повстанських загонів і УГА доводили свою непідлеглість будь-якому інтервентові.

Так створився "чотирикутник смерти". І слава тим старшинам УГА й СС-ів, що не втекли від загрози смерти на еміґрацію слідом за своїм урядом, а зосталися рятувати вояцтво армії, що її 70% лежали хворі на тиф; — рятувати від знищення власну українську збройну силу та шукати нових можливостей забезпечити тією силою самостійність Укріаїни. Історія давала їм ще один-єдиний шанс для цього — перетворитися в ЧУГА. І хто ж може обвинувачувати їх, що вони той шанс не відкинули?

Це був той рубікон, на якому кінчалась доба УНР і починалась доба УРСР. Українські ліві есери (боротьбісти) та ліві есдеки (укапісти) рішили використати той єдиний шанс українським військом — врятувати відроджену державну самостійність України в формі УРСР. Вони не відступали ні перед одним інтервентом і складали рясні жертви в боротьбі. Совєтській Москві вони виставили вимогу визнати на ділі суверенність УРСР і забрати з України свій окупаційний апарат насильства. Вони вимагали розпуску маріонеткової КПбУ. Для цієї мети вони, з одного боку, провадили переговори з Москвою й Комінтерном, а з другого, готували свою збройну силу, плянуючи об'єднати в одну незалежну українську армію УРСР також сили УГА та рейдових частин армії УНР.

Тому, що в умовах "чотирикутника смерти" це був єдиний шанс врятувати українську самостійність через власну військову силу, цей плян, як бачимо з книжки Н. Гірняка, знаходив співчуття навіть у командування рейдової в окупованій Україні армії УНР (командувач ген. Омелянович-Павленко). От до цього пляну реконсолідації схилилась і група старшин УГА й СС, що утворила в Вінниці ревком і перейменувала УГА на ЧУГА. З цією ж стратегічною метою був складений договір ревкому ЧУГА з представниками уряду УРСР (А. Хвиля, В. Затонський).

Текст цього договору, що оце мабуть уперше реконструюється в книжці Н. Гірняка, являє собою незвичайний документ. У ньому нема й натяку на формальну капітуляцію (як це було в переговорах командування УГА з денікінцями). Формально це договір не з зовнішнім ворогом, а урядом УРСР і центральними комітетами боротьбістів та укапістів. Договір мав пункт, за яким ЧУГА не могла бути використана ні проти рейдової армії УНР, ні проти повстанчих загонів українських селян.

Для здійснення того пляну були й деякі зовнішні передумови. Ленін бачив, що війна за підкорення України може привести до загибелі й саму РСФСР. Він особисто керував переговорами з боротьбістами, стараючись шляхом далекосяжних деклярацій про самостійність УРСР (грудень 1919) та другорядного значення фактичних поступок і закулісних провокацій і махінацій залучити українські сили в рамки маріонеткових КПбУ і уряду УРСР. Наявність сконсолідованої української військової сили — це було єдине, що могло змусити Леніна не лише декляративно, аде й фактично визнати державний суверенітет УРСР та забрати свій окупаційний апарат з України. Як бачимо, доля ЧУГА була органічно зв'язана із загальним розвитком подій в Україні 1919-20 р.

Чому ж не був здійснений плян врятування й консолідації в одну армію українських військових сил під фірмою і задля унезалежнення Радянської України? Найлегше було б усе скласти на зовнішніх ворогів і зокрема на віроломства, провокації й насильні дії Москви, а також на антиукраїнські інтервенції Антанти, Польщі тощо, нарешті, на масову епідемію тифу в УГА та інших українських військових частин. Горе переможеним! Життя ніколи не прийме їх виправдувань і найтяжчими обставинами. Якщо ти слабший за твоїх ворогів — вина й розплата тільки твоя. І коли хочеш урятуватися — думай, шукай, працюй, гуртуй і плекай твою власну силу, переможений народе!

Власна сила! Як легко це сказати і як трудно це витворити. Говорячи про "власну силу", зразу ж пригадуємо собі, як затрепали це слово, як позбавили його всякого сенсу наші еміґраційні політики. "Власна сила" — не гасло для деклямації і не хлоп'яча авантура. Власна сила — це ідейне почуття цілости, неподільности й незамінности всіх частин нації. Це вміння, культура, теоретична й практична мудрість, здатність панувати над самим собою, співпрацювати з іншим, зовсім відмінним від тебе патріотом; це відповідальність за свої вчинки. Здатність відрізняти першорядне від другорядного, бачити єрархію вартостей, шанувати й цінити осяги своїх людей. Одне слово, це здатність творити гіацію, а не лише свою партію чи якусь махновську "державу". Власна сила не бере за основу чужі світогляди й концепції, а чужі союзники для неї тільки помічний, додатковий до власної сили фактор.

Коли уенерівські кола, не визнаючи доконаного факту своєї поразки, пішли до Варшави просити польську армію в Україну і тим зірвати пляни боротьбістів, в тому й ЧУГА, і коли боротьбісти у відповідь на підготову польсько-уенерівського наступу пішли до Москви, щоб узалежнити від ласки Комінтерну й Леніна УРСР, а власну силу розчинити в окупаційній КПбУ і російській армії — тоді й розвіялися димом надлюдські зусилля українських розпорошених військових сил зберегти й об'єднати себе та дати Україні власну самостійну збройну силу.

Тут ми прийшли до вихідного пункту наших міркувань, коли ми говорили про власну силу Центральної Ради, Директорії, Гетьмана, ЗУНР і зворотню сторону їх сили — комплекс меншевартости та дитячу хворобу "чужої допомоги". Виявилось, що боротьбісти, розриваючи з УНР і її хворобами, перебираючи на себе прапор самостійности і власної сили, перебрали разом із цим і комплекс меншевартости та хвороби на "чужу допомогу" і чужу віру, при недоцінці власних сил та бракові здібностей ті сили нації сконсолідувати. А все ж і ті часткові не доведені послідовно за пляном зусилля людей "чотирикутника смерти" — і уенерівських, і радянських (в тому й ЧУГА) — не пропали марно. Ленін радів, як дитина з приводу влиття боротьбістів у КПбУ, вважаючи, що цей його здобуток вартий виграшу стратегічної битви. Але він мусів таки відмовитися від свого первісного пляну механічної реставрації московської імперії під маркою російської "федерації". Москва мусіла змінити політику цілковитого знищення української державности й культури на політику компромісу з ними. Це мало велике значіння і дало змогу Україні розгорнути великий контрнаступ українського відродження 20-х років. Українська сила так зросла, що замах на тотальне знищення її в 30-х роках зазнав провалу і Москві не вдалося зломити Україну й по сьогоднішній день. За це треба дякувати також і уенерівським, і радянським людям "чотирикутника смерти". Власна сила України виявилася такою великою, що навіть несконсолідована й неорганізована — вона змусила ворога до компромісу.

В "чотирикутнику смерти" ганебно провалився тип сектантсько-партійної й анархічно-еґоцентричної української людини. Але в ньому також зародився той новий політичний тип української людини, що здобуває в національних катастрофах неспрощене поняття "власної сили" і власної політики супроти сил чужих. Цей новий тип політичного українця не живе духом розколу нації заради часткових, партикулярних вигод чи заради монархічного, демократичного, соціялістичного, комуністичного чи фашистського принципу. Він не буде в опорі на чужу силу поборювати силу українську, бо він знає абсолютну незамінність кожної і найменшої власної сили чужою і він цінить кожний позитивний здобуток тієї української сили.

Цей новий політичний тип українця зродився з незалежної постави українських народніх мас. До еліти цих мас належало також непідкупне рядове стрілецтво ЧУГА та його ліпші старшини. Насамперед новий тип українця проявився серед українських військовиків, що в умовах розпаду України на сотні партій, груп, урядів і республік — рятували, як могли, свою силу і плекали плян об'єднання їх в одну українську армію. Проявився цей новий тип і в українській культурі, що після "чотирикутника смерти" дала героїчні зразки боротьби за свою власну духову силу й суверенність. Але в українській політиці цей новий тип українця приходить найповільніше. Трудно шукати його в українських еміґраційних партіях, що плекають старий тричі збанкрутований тип партійного сектанта, який задля самовинищення себе і своєї партії раз-у-раз залазить у чуже болото та опиняється запряженим до чужого воза, підриваючи українську силу.

В книжці Н. Гірняка бачимо цього сектанта й еґоцентриста і серед українців з КПбУ, як от Затонський, і серед так званих "туркестанських комуністів", що дійшли до ролі сексотів серед ЧУГА; і серед верхівки боротьбістів, що знайшли свого суверена в Комінтерні; і серед тих старшин УГА-ЧУГА, що не знайшли в собі лицарської мужности, щоб не видати Москві на знищення своїх генералів — Микитку й Ціріца; і серед урядів ЗУНР та УНР, що, не добачивши й не організувавши української сили, пішли до чужих держав по "допомогу"; і серед тих старшин 2 та 3 бриґад ЧУГА, що просто завалили плян ЧУГА, віддавши дві бриґади в полон полякам і тим самим давши Москві привід нищити решту ЧУГА.

Гірняк не ховає того, що він був так перейнятий ненавистю до польського окупанта Галичини, що був готовий не одно стерпіти Совєтській Росії. Подібні чуттєві наснаги зрозумілі, але вони не допомагають політиці в досягненні власних свідомо вироблених стратегічних і тактичних цілей.

Книжка Гірняка може бути спірною в окремих місцях. Але вона подає факти, також і нові факти, І тому вона буде не тільки джерелом для критичного історика, а й збудником сучасної нам української політичної думки, що дрімає перед лицем недовершеного й понині українського державного відродження й самостійности.

* * *

Наприкінці кілька слів про автора книжки. Никифор Гірняк народився 23 липня 1885 року в містечку Струсів, повіт Теребовля, в родині дяка. Його батько Йосип мав сім синів і, не зважаючи на злидні, дав усім синам вищу освіту. Родина відзначалась глибокою українською традицією, внутрішньою моральною міццю й дружбою, і тому від неї Україна має добрих громадян-патріотів: священиків, педагогів, вояків, математиків, а також одного з найбільших акторів пореволюційної України — Йосипа Гірняка.

Никифор Гірняк закінчив гімназію в Станиславові й Коломиї (1897-1905) і філософський відділ університету у Відні (1905-1910), де його вчителями були славетний славіст Яґіч, проф. Вондрак, проф. Їречек — відомий історик европейського Сходу. По закінченні університету з докторським дипломом Никифор Гірняк учителює в приватній українській гімназії в Рогатині і водночас провадить активну працю в гуртку "Рідної школи", у просвіті та серед молоді — "Пласт", "Стрільці". З початком першої світової війни Никифор Гірняк, бувши запасним офіцером австрійської армії, на власне бажання дістає призначення в Леґіон Українських Січових Стрільців, де був командиром коша.

З УСС-ами Н. Гірняк пройшов усю їх велику і славну бойову путь. Після фронтів світової війни ця путь ішла крізь фронти війни Української держави проти інтервентів 1917-20 років. 1918 року під час оборонної війни проти поляків Н. Гірняк є начальником військової округи Тернопіль, потім стає начальником мобілізаційного відділу Державного секретаріату військових справ ЗУНР. З переходом УГА і уряду ЗУНР за Збруч Н. Гірняка призначають на референта мобілізаційного відділу в Генеральному штабі військ УНР.

В жахливі дні грудня 1919 р., коли начальна команда УГА разом із частиною вояків УГА пішла з денікінцями на південь, відступаючи перед большевиками, коли понад 17.000 стрільців УГА лежали у Вінниці й довколишніх районах, побиті тифом і ранами, коли поляки тисли з північного заходу, а росіяни — з північного сходу, коли керівні кадри ЗУНР і УНР вибирались на еміґрацію, — Н. Гірняк відхилив пропоновану йому можливість виїзду через Румунію до Відня і зостався до кінця рятувати й ділити долю спаралізованої УГА. Читач бачить цю долю в книжці Гірняка. Серед останніх сполохів великої визвольної війни, в постійній зустрічі з смертю діє група старшин УГА-ЧУГА на чолі з Гірняком, щоб урятувати в особі УГА-ЧУГА українську незалежну збройну силу, плекаючи плян відсічі напасникам сконсолідованими збройними силами України. Півтора року живе Н. Гірняк під совєтсько-російською окупацією. З його книжки бачимо, що він пізнав Москву до дна.

В половині 1921 року Н. Гірняк пробрався за кордон до Праги. Не зразу вдалося йому повернутися в рідну Галичину, де на нього чигав мстивий польський окупант. Все ж згодом він здобув собі змогу вчителювати в приватній українській школі, а водночас провадити працю в "Просвіті", "Рідній школі", в "Пласті". Під час другої світової війни Н. Гірняк вийшов на еміґрацію. Тут він бере активну участь у відбудові укр. пласту, учителює в укр. гімназії, деякий час був головним секретарем ЦПУЕН. Тепер живе в ЗДА й опрацьовує деякі проблеми наших визвольних змагань.

 Юрій ЛАВРІНЕНКО

ДО ЗМІСТУ