Переднє слово (Аркадій Жуковський)

Слово від авторів

Буковинський Курінь Дієвої Армії УНР

Формування Куреня. Буковинський Курінь на Великій Україні. Перші бої. Бій за станцію Вапнярка та Крижопіль. Доля курінних Буковинського Куреня. Останні бої. Брати Кантеміри. Святослав Лакуста: "Дума про двох братів Кантемірів". Стрільці та старшини Буковинського Куреня 1918-1919 рр.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Політичне положення Буковини на грані слов'янського і романського світів визначило долю цього краю: бути боролом українців проти аґресії румунів. Змагання цих двох етнічних спільнот творило властивий зміст історії Буковини. Вона сягає початку XIV ст. (до того часу край був малозаселений і перебував у сфері впливів княжих формацій: Київської Русі, згодом Галицько-Волинського князівства), коли на територію Буковини прибули перші наїзні румунські колони з південних Семигороду і Молдавії, заставши тут осіле мирне українське населення. Цю першу зустріч двох національностей змальовують самі молдавсько-румунські літописи переказом про українського пасічника Яцька, який на час приходу молдаван вже жив на Буковині.

Уся історія Буковини зводилася до змагання місцевого українського населення бути в єдності з рештою українського народу, а провідні діячі України намагалися огорнути своєю опікою цю південно-західну окраїну нашої Батьківщини. Це постійне взаємне тяжіння ми бачимо за козацької доби, коли козацькі ватажки і гетьмани навідувалися у ці місця. За австрійських часів намагання жити разом з братами з Галичини чи Наддніпрянщини стало головним змістом громадського, культурного та політичного життя буковинців.

Найяскравіший вияв бажання возз'єднати Буковину з усією Україною стався у бурхливі часи Першої і Другої світових воєн і його виразником були формації, що називали себе "Буковинським Куренем". Це були вже не тільки одиничні заяви письменників (Ю.Федькович, С.Воробкевич, О.Кобилянська) чи деяких політиків (М.Василько, Ст.Смаль-Стоцький, О.Попович), а масове волевиявлення населення Буковини бути разом з Україною, "навіки разом" не в поневоленні, але як діюча, свідома і організована частина української цілості, глибоке бажання жити і працювати у великій сім'ї українській. Бо у випадках Буковинського Куреня йшлося не про оборону Буковини, а про допомогу Великій Україні у свідомості того, що, ставши вільною і незалежною, вона не залишить на поталу, а пригорне в обійми свою малу гілку, вічно життєрадісну, зелену Буковину.

У хронологічному порядку було три фази Буковинського Куреня. Перша під час першої світової війни мала чисто військовий характер. Курінь, складений з випробуваних військовиків, було створено на взірець Українських Січових Стрільців вихідцями з Буковини, які носили українську уніформу і діяли у складі Армії УНР. Його доля була така сама, що й усієї визвольної боротьби української державності та її армії цього періоду.

Під час другої світової війни Буковинський Курінь — це військо підпілля. Його члени не носили уніформу, це були військовики українського націоналізму, інтеґральна частина похідних груп ОУН, борці української державності (пригадуються слова О.Ольжича, барда Української Національної Революції: "Тут скрізь наше військо незриме у хижих залогах стоїть..."). Їхнім ідеалом був "зов Києва", який завжди мав магічну притягаючу силу для всіх синів розлогої і зрізничкової України, як символ соборної української держави. Членами цієї формації були переважно молоді люди зі всіх верств населення Буковини: селяни, робітники, студенти, мистці, адвокати, лікарі, професори. У дорозі до Києва, за директивою Проводу, багато з буковинців залишилися в містах України, де включилися в місцеву громадсько-політичну роботу, поборюючи залишки совєтчини та остерігаючи населення від сподівань рятунку німецькими "культуртреґерами".

З 1942 р. відгалуження Буковинського Куреня перетворилися на парамілітарні відділи, які згодом діяли у Білорусії, пізніше — у Франції.

Тоді коли обидві згадані формації Буковинського Куреня з Першої і Другої світових воєн діяли на центральних українських землях і були внеском Буковини у боротьбу за українську державу, виявом соборництва українців Буковини, третя фаза Буковинського Куреня (що згодом перейменував себе на Буковинсько-Українську Самооборонну Армію — БУСА, своєрідний місцевий відповідник до УПА) виявилася у діях тільки на території Буковини, у міжфронтовій смузі між відступаючими румунсько-німецькими частинами і наступаючою совєтською армією. Його завданням була охорона місцевого населення, головно активної його частини, перед румунським, а згодом — совєтським терором. Всеукраїнський характер з політично-державницькими завданнями і діями мав тільки Буковинський Курінь під проводом свого команданта Петра Войновського у 1941 році.

Дотепер про Буковиський Курінь є мало відомостей, а особливо про формування похідних груп ОУН; деякі спорадичні дані маємо у зв'язку з дією Української Національної Ради у Києві у 1941 році. Багато більше написано про ту частину членів Буковинського Куреня, що діяла поза межами України, в Білорусії і Франції. В Історії Буковини, яку написано у 1950-х роках, коли Україна перебувала під важкою окупацією, не можна було розкривати всіх таємниць Буковинського Куреня, бо багато його учасників тоді ще жили у совєтській дійсності й автор не хотів їм завдати шкоди. Багато з них тим часом відійшли у вічність, забравши з собою і секрети великого подвигу.

У пропонованій книзі зібрана майже вся доступна нині інформація про Буковинський Курінь (на жаль, ще чекають на наукове опрацювання спомини сотника Василя Лугового). Історіографічну базу доповнено деякими новими джерельними матеріалами з совєтських архівів та спогадами учасників Куреня, що допомогло узгодити чимало окремих фактів і включити цей відтинок боротьби у загальну скарбницю визвольних змагань за Українську Державу. Повинно це заохотити всіх тих, які мають нові дані про Буковинський Курінь, але ще не сказали свого слова, до подальшої праці. З такими намірами й видано цю публікацію.

Академік, професор Аркадій Жуковський

 

 


СЛОВО ВІД АВТОРІВ

Історія Буковини в 20-му столітті — це трагічна розповідь про брутальні історичні окупації, яких зазнавав цей квітучий український край на пам'яті трьох останніх поколінь. Щоразу — і в 1918, і в 1941, і в 1944 році ворог приходив на нашу землю грубою силою, розтоптуючи всі ті паростки українського національного життя, що їх, попри всі труднощі, плекали тут буковинські українці. Та незаперечним свідченням життєвої сили нашого народу був той спротив, з яким зустрічався кожен окупант чи то в формі підпільної боротьби Організації Українських Націоналістів на Буковині, а чи вступу буковинців до лав українських збройних формацій в краю, а чи й поза його межами.

Беручи активну участь у визвольних змаганнях українського народу у двадцятому столітті, буковинці завжди були свідомі пророчої формули Євгена Коновальця: "Шлях на Львів лежить через Київ!", її зміст поширювали і на рідні Чернівці. Втім, залишаючись переконаними "соборниками", вони ні на хвилину не забували про долю своєї тіснішої Батьківщини — Буковини, і ніколи не втрачали надії на її визволення від ворога. Тому і в 1918, і в 1941, і в 1944 році сформовані з буковинців військові підрозділи в Українській Армії — а чи в Похідних Групах ОУН, які мали стати зародком такої армії, — прибирали собі назву "Буковинський Курінь". Назву Талицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців" носив на початках свого існування в Києві й славний підрозділ українського війська, засновниками якого були Євген Коновалець та Андрій Мельник. З думкою про рідну Буковину пройшли вояки Буковинського Куреня дорогами Буковини, Великої України, Білорусії, Франції і Північної Африки, ніде не зганьбивши своїх знамен в боях з ворогами України, їх могили розсіяні по цілому світі, бо прах вояків Буковинського Куреня прийняли у себе не лише поля боїв чи рідні буковинські околиці, але й холодні схили Соловецьких островів, втоптані тисячами дерев'яних черевиків пляци німецьких концентраків, безмежні простори більшовицького ҐУЛАҐу.

Вороги намагалися знищити саму пам'ять про ратні подвиги буковинців, які, не шкодуючи свого життя, боролися за визволення України, а отже й Буковини, від чужинецького гніту. Фізичному знищенню підлягали не лише члени Буковинського Куреня, але й документальні свідчення, книжки та архіви, які могли б розповісти правду про його історію. Тому сьогодні доводиться по крихтах відновлювати цю історію за допомогою свідчень очевидців та учасників тих подій, записаних нещодавно або ж опублікованих на Заході свого часу, частково — з розсекречених після здобуття Україною державної самостійності архівів КДБ та румунської сиґуранци.

Втім, пам'ять про борців Буковинського Куреня ніколи не вмирала на злість ворогам. Вона жила в "Думі про братів Кантемірів", яка передавалася з вуст до вуст буковинськими селянами, в спогадах рідних та друзів бійців, в їх фотографіях, що висять донині в селянських хатах на Буковині. У Франції під час національних свят віддають військові почесті могилам загиблих у боях з гітлерівцями воякам Буковинського Куреня, а в далекому Кергонксоні, США, височіє збудована командиром Куреня полковником Петром Войновським церковця-пам'ятник полеглим воїнам-буковинцям.

Автори поставили собі за мету назвати поіменно всіх тих українських патріотів Буковини, котрі були учасниками Буковинського Куреня, щоб пам'ять про них не вмерла, а передавалася з роду в рід. Нехай і наші онуки, дивлячись на ясні чола молодих людей, котрі в буремні воєнні роки без вагання поклали своє життя на вівтар матері-України, матимуть їх собі за приклад, хай завжди святим буде для нас їх гасло:

Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї!