БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ ДІЄВОЇ АРМІЇ УНР

Олекса Стефанович
МОЛИТВА

Чи на рідних полях,
Чи в чужій стороні,
Осінило чи ні
Святохреснеє рам'я, -
Вам усім, хто поляг
За тризубовий стяг, -
Вічная пам'ять!
Ви, ким ведено бій,
Вірні Симон, Євген,
Ви, без ліку і ймен,
Ти, криштальний Олеже,
Всіх крилом вас покрий,
Михаїле святий, Божий стратеже!


ФОРМУВАННЯ КУРЕНЯ

3-го листопада 1918 року вікопомне Буковинське Віче у Чернівцях одностайно висловилося за приєднання Північної Буковини до Української Держави, а вже 6 листопада представники Української Національної Ради перебрали в Чернівцях владу від останнього австрійського намісника Буковини графа Ерцдорфа. Над державними установами столиці краю замайоріли синьо-жовті прапори, а буковинські українці вперше за багато століть відчули себе господарями на рідній землі.
Втім, цей успіх був тимчасовий. Розквартирований у Чернівцях та у Вижниці леґіон Січових Стрільців під проводом Василя Вишиваного змушений був у перших числах листопада вирушити на захист загроженого польським наступом Львова, залишаючи Буковину наодинці з зажерливим південним сусідом. 11 листопада румунське військо під командою ґенерала Задіка зайняло Чернівці, а згодом, не зустрічаючи значного опору, окупувало цілий край. Український уряд Буковини був змушений еміґрувати до Галичини, де продовжував діяти аж до упадку Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) як "Буковинська Рада", представляючи інтереси буковинців перед урядом ЗУНР, а також на міжнародному форумі.
Саме в цей час група буковинських українців під проводом Миколи Топущака, котрих військова хуртовина закинула до Києва, разом з представником Директорії Української Народної Республіки (УНР) Сергієм Бублієнком звернулися до ґенерал-хорунжого Володимира Сальського з пропозицією створити окрему військову частину з добровольців, котрі не мирилися з румунською окупацією Буковини. Ґенерал Сальський виклопотав в уряду УНР дозвіл на організацію Буковинського Куреня, полагодив питання з його фінансуванням та озброєнням, і невдовзі М.Топущак та С.Бублієнко, отримавши чотири вагони військового спорядження, вирушили до Коломиї, де мала знаходитися команда Куреня.
Деякі автори (Л. Ясінчук)1 називають організатором Буковинського Куреня вчителя Миколу Томоруга, однак це твердження, яке є, очевидно, наслідком звичайної описки, спростовується сукупністю решти джерел.
По дорозі до Коломиї М.Топущак відвідав уряд ЗУНР, що перебував на той час у Станіславові, де отримав дозвіл на організацію Буковинського Куреня в Коломиї та передав частину військового спорядження для галицьких військових частин. Треба зазначити, що протягом всього свого існування Буковинський
Курінь, хоча й підлягав опіці Буковинської Ради в Станіславові та адміністративно належав до Української Галицької Армії (УГА), але фактично підлягав Дієвій Армії Української Народної Республіки.
Після розвалу Австро-Угорської монархії восени 1918 р. двадцятитрьохрічний полковий ад'ютант 90-го австрійського полку, розквартированого на Херсонщині, Омелян Кантемір залишає свій полк і повертається до Коломиї. Зустрівшись тут з Миколою Топущаком, він вступає до лав Буковинського Куреня і одержує відпустку, щоб відвідати родину в Кіцмані, яку не бачив вже віддавна. Вдома застав його наступ румунського війська, який зустрівся з організованим спротивом українців лише під Лужанами і під Кіцманем. Тут незначними українськими підрозділами керував Омелян Кантемір у формі старшини української армії.
Згодом Омелян Кантемір взяв на себе обов'язок організовувати молодих юнаків з окупованої вже румунським військом Північної Буковини до лав Буковинського Куреня. Але невдовзі на сліди його діяльності натрапляє румунська сиґуранца, і разом з сотнями інших свідомих буковинських українців він наприкінці 1918 року був інтернований окупаційною владою. На щастя, ув'язнення не потривало довго, тож у січні 1919 року Омелян Кантемір разом з "сотнею друзів молоденьких",2 як говориться в "Думі про двох братів Кантемірів" прибув до Куреня в Коломиї. Тут він застав уже дві сотні стрільців та одну кулеметну чоту в повному виряді з старшинами. Омеляна Кантеміра призначено ад'ютантом сотника Михайла Ціпсера, під командою якого працював штаб Куреня. В часі формування Куреня його командування (М.Топущак і С.Бублієнко) знаходилося в Коломиї, збірна станиця для перебирання добровольців з Буковини була в Кутах, а запасний курінь під командою поручника Р.Ціпсера перебував в Городенці.
На початку січня 1919 року велика частина учнів вижницької гімназії потайки перейшла кордон, перебрівши Черемош в Іспасі, та зголосилася до Буковинського Куреня.
"З моєї п'ятої кляси зголосилося тоді до війська більше товаришів, — згадував згодом Іван Новосівський, — а між ними народжений в 1904 році молоденький, але добре фізично розвинутий Степан Галіп. Він, як і багато більше гімназистів Вижницької гімназії, життя своє віддав за волю Батьківщини, виконавши чесно обов'язок супроти Батьківщини. З моїх шкільних товаришів згинув тоді в фронтових акціях Буковинського Куреня ще товариш Кость Садагурський. Втрати між гімназистами вищих кляс були багато більші, бо й участь гімназистів вищих кляс у визвольних змаганнях була багато більша".3
Професор Василь Колотило, також колишній учень Вижницької гімназії, доповнює список вижницьких гімназистів, котрі впали в лавах Буковинського Куреня, іменами Степана Гакмана та Ц.Кракалії,4 а з спогадів Василя Руснака дізнаємося, що "в складі того Куреня воював і загинув геройською смертю колишній професор Вижницької гімназії Осип Костинюк".5
Наприкінці січня 1919 року Буковинський Курінь був уже вишколений і мав три сотні стрільців, переважно студентів кіцманської та вижницької гімназій, і навіть невеликий надмір старшин. Однострій та озброєння Куреня були австрійські, за винятком кількох російських кулеметів. В порозумінні з військовою командою УГА в Коломиї (четар Дмитро Паліїв), Курінь переходить до Городенки, де формує залогу міста та обсаджує на границях Буковини застави в Серафинцях, Стецеві, Залуччі, Снятині, Кобаках і Кутах. Повітовим комендантом у Городенці був тоді сотник Світлик, старий австрійський старшина, добрий організатор повіту. Цьому сотникові підлягала команда Куреня, подаючи зразок того, як українське військо вміє тримати порядок в місті і шанувати свій український уряд.
Зв'язковим між Буковинським Куренем і Буковиною був тоді сотник Микола Зав'янський. Втім, у квітні 1919 року його заарештовано за нелеґальний перехід кордону і поставлено перед румунським військовим судом за протидержавну діяльність та роззброєння румунської прикордонної стежі. Лише через півроку його, завдяки інтервенції Української Військової Місії, було звільнено і вислано з Буковини 2 листопада 1919 року через прикордонний пункт біля села Атаки. Сотникові Зав'янському буковинські представники доручили звернення до головного отамана Симона Петлюри, в якому прохали допомоги в їх боротьбі проти румунів.
В березні 1919 року сотник Світлик отримав інформацію про те, що поляки готуються вчинити в місті переворот, роззброїти Курінь і взяти владу в свої руки. На допомогу їм мав прийти польський леґіон, який формувався на Буковині, щоб під час наступу польської армії ґенерала Ґаллера допомогти румунському війську окупувати Покуття і перешкодити походові Української Галицької Армії на Буковину. Отримавши розпорядження повітового коменданта, команда Буковинського Куреня перевірила всіх підозрілих в місті і повіті осіб і несподівано для змовників однієї ночі заарештувала кілька десятків польських аґентів та відправила їх до Коломиї.
 

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ НА ВЕЛИКІЙ УКРАЇНІ
 

23 травня 1919 р. Румунія, уклавши таємну угоду з Польщею, вислала ультиматум урядові ЗУНР, в якому вимагала відступити їй південно-східну частину Галичини по лінію Дністер — Нижнів — Ворохта. Коли ж українська влада запротестувала проти цього безпідставного домагання, румунські війська під проводом ґенерала Задіка 24 травня перейшли кордон у Кутах і Снятині і вдарили в запілля українській армії. Було знищене ліве крило українського фронту, яке, з огляду на дотеперішній нейтралітет Румунії, не було добре забезпечене. Цей несподіваний удар румунів у спину УГА, яка вела в цей час нерівну боротьбу проти польської армії Ґаллера, спричинив не лише велику моральну шкоду нашій державі. Трагічно відбилося на боєздатності УГА й те, що в руки ворога потрапили стратегічні запаси озброєння та амуніції, вивезти які не було змоги.
Внаслідок цього віроломного кроку румунів уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, що відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була стиснена більшовиками на маленькому клаптику території між річками Збруч, Смотрич і Дністер. Саме існування Української Держави опинилося перед обличчям грізної небезпеки.
В цей час Микола Топущак отримує депешу від ґенерала Сальського про те, що Армія УНР готується до наступу на Кам'янець-Подільський. Буковинському Куреню належало прибути до міста Скали, де він мав влитися до складу нової дивізії, яку формувало військове відомство УНР. Сумно було буковинським стрільцям покидати Городенку та буковинське пограниччя, тим більше, що ненависний ворог займав галицьке Покуття вслід за відходом українського війська, але наказ є наказ!..
24 травня Курінь вирушив з Городенки в бік Обертина, де була єдина паромна переправа через Дністер. Майже тиждень тривав похід до Скали, де Буковинський Курінь приєднався до військових частин УНР, що готувалися до наступу. Тут також йшли інтенсивні приготування до формування третьої дивізії під командою молодого підполковника Олександра Удовиченка, який ще перед війною встиг закінчити курс російської Академії Ґенерального Штабу. В спогадах О. Удовиченка, які описують події кінця травня — початку червня 1919 р., читаємо:
"Але була й приємна для нас несподіванка: наша група мала бути підсилена Запорізьким Загоном і Буковинським Куренем... До нашого штабу прибув відомий буковинський діяч, п.Топущак, з метою приділення Буковинського Куреня до складу нашої групи, що мала перейменовуватися на 3-ю дивізію. Після окупації території Буковини румунським військом, Курінь відійшов до Галичини, де й став однією із складових частин УГА. Після того, як ця армія відступила перед натиском переважаючих сил польської армії, п.Топущак, що був, так би мовити, духовним провідником Куреня, вирішив перевести його до складу Армії УНР.
Це була дійсно радісна несподіванка і не лише тому, що Курінь збільшував наші сили, але й через те, що дивізія приймала до свого складу побратимів із гарної Зеленої Буковини, яких нещаслива доля відірвала від рідної землі. Курінь цей мав бути ядром-кадром Буковинської армії — одної з частин цілої соборної Української Армії.
Про цей Курінь, про його бойову славу й героїчні вчинки, буде мова пізніше. Тільки поодинокі бійці його залишилися в живих; решта впала на полях бою смертю хоробрих, або вмерла від тифу в шпиталях... Чимало невідомих могил буковинських стрільців розсіяно по всьому Поділлі. Можливо, що лише одна з них іще збереглась, якщо варварська рука безбожника, комуніста-москаля, не знищила могили сотника Кантеміра, який згинув смертю героя й урочисто похований в Могилеві, в садку церкви".6
Напередодні наступу група військ О.Удовиченка складалася з таких частин:
— полк колишньої Синьої дивізії під командою полковника О.Вишнівського;
— Чорноморський полк (командир полковник Є.Царенко);
— окремий курінь (командир полковник Г.Чижевський);
— Буковинський Курінь у резерві під командою сотника М.Ціпсера та сотника-ад'ютанта О.Кантеміра.
Вночі 31 травня дивізія О.Удовиченка з Синім полком в аванґарді розпочала наступ на Оринін і, здобувши його, вийшла в запілля рихтицької групи ворожих сил. Розбивши їх в завзятих боях, дивізія наступає на Кам'янець та захоплює його майже без боїв. Буковинський Курінь також входить до міста і розміщується в будинку колишньої кам'янецької дівочої гімназії, де готується до майбутніх боїв.
Несподівано з'явився в Курені його організатор Микола Топущак. З ним перейшов з Галицької Армії поручник Семен Григоряк з Іспаса разом з сотнею стрільців-буковинців та чотирма десятками галичан. Були з ними і дві дівчини-медсестри, з них одна буковинка — Маруся Ілюк. Тоді ж приїхав до Куреня і поручник Юрко Кантемір з УГА, однак за порадою брата Омеляна невдовзі повернув до своєї частини.
В середині червня з групи військ полковника О.Удовиченка сформовано 3-ю пішу Стрілецьку дивізію. Склад 3-ї дивізії був такий:
— 7-й Синій піший полк (600 багнетів) під командою полковника О.Вишнівського;
— 8-й Чорноморський полк (700 багнетів) під командою полковника Є.Царенка;
— 9-й Стрілецький полк (900 багнетів), створений із Запорізького загону та Буковинського Куреня (командир полковник, а згодом ґенерал-хорунжий Павло Шандрук);
— 3-я Гарматна бриґада (командир полк. Г.Чижевський). До складу дивізії входили й інші частини. Командиром дивізії був полковник ґенерального штабу Олександр Удовиченко, помічником командира — полковник Володимир Ольшевський, начальником штабу — сотник ґенерального штабу Татаоинців.
Буковинський Курінь було включено до складу 3-ї Стрілецької дивізії як третій курінь полку під командою полковника Павла Шандрука. Курінь зберіг свою назву, традицію буковинського війська і мав такий склад:
— три сотні піхоти по 120 стрільців під командою сотенних Е.Буцури, М.Лупашка і С.Григоряка;
— одну сотню кулеметну з 12-ма кулеметами та 70-ма кулеметниками, командир сотні В.Величко;
— чоту зв'язку з 35-ма стрільцями та чотирма дівчатами-санітарками, командир Іван Пігуляк.
Добре зорганізований був обоз з похідною кухнею під командою поручника П.Молчанського. В резерві Куреня було приблизно двадцять старшин, між ними шість буковинських жидів. Штабом Куреня керували: командир сотник Михайло Ціпсер, ад'ютант — сотник Омелян Кантемір, кадровий організатор — отаман Микола Топущак, котрий водночас мав функцію зв'язкового з полком і дивізією. "Дума про двох братів Кантемірів" називає ще одного командира Буковинського Куреня в часі реорганізації Куреня в Кам'янці-Подільському — Філька (Теофіля) Цуркановича, про якого мовчать інші джерела.
Не припинялася й робота кадри Буковинського Куреня, до якої постійно зголошувалися стрільці-буковинці. В своїх спогадах з визвольної війни бунчужний Олександр Гніздовський так описує свій прихід до Буковинського Куреня після того, як зазнав невдачі Чортківський наступ УГА:
"З Борщева я пішов пішки до Заліщик до запасної сотні. До Заліщик я прийшов 4 липня 1919 року і застав тут четаря Теофіля Галицького. Четар Галицький прийшов до Заліщик перебирати буковинських стрільців до Буковинського Куреня в Кам'янці-Подільськім. До Кам'янця виїхало з Заліщик двох чи трьох старшин і около 6 стрільців. Це було, здається, 6 липня. По дорозі до Кам'янця відпочивали ми цілий день в Шунарці, а відтак пішли до села Окопів над Збручем.
Через Збруч перейшли ми 9 липня, а 10 липня були вже в Кам'янці. З Окопів до Кам'янця є 21 км. В Кам'янці ми пішли до Буковинського Куреня, де курінним отаманом був Микола Топущак. З Кам'янця перейшли ми 20 липня до Могилева над Дністром".7
Подібним був шлях до Буковинського Куреня й інших стрільців...