ПЕРШІ БОЇ

Перший бій або ж свої перші бойові хрестини у складі 9-го Стрілецького полку звів Буковинський Курінь за село Минківці та містечко Нова Ушиця 13-14 червня 1919 р. Стрільці Буковинського Куреня продемонстрували найкращі якості бійця та довели решті частин 3-ї дивізії, що Курінь буде вірним і надійним побратимом по зброї. Далі стрільці Куреня у взірцевому порядку та дисципліні наступали на Вербівці, Муровані Курилівці, місто Копайгород, Джурин, Ялтушків, Мар'янівку і Борок. У Копайгороді Буковинський Курінь звів запеклий бій з ворогом, що в контратаці зайняв частину міста і почав обстрілювати Курінь з тилу. Сотник Омелян Кантемір, бачачи загрозу Куреню, наскоро підводить сотню М.Лупашка, що була в резерві, йде з нею в контратаку і раптовим маневром вибиває більшовиків з Копайгорода. В цьому бою полягло троє стрільців Буковинського Куреня і ще кількох було поранено. Командування дивізії високо оцінило бойову завзятість буковинського стрілецтва: "Завзятий бій на вулицях Копайгорода та його околицях скінчився повною перемогою наших стрільців. 9-й полк ще раз виявив надзвичайну боєздатність взагалі, а приділений до полку Буковинський Курінь зокрема".8
В червні ворог відступив у бік Шаргорода і Старої та Нової Мурафи. 9-й полк одержав наказ перейти до Обухова, як резерв дивізії, і готуватися до атаки на місто Могилів. Після кількох днів відпочинку прийшов наказ зайняти залізничну станцію Лучинець, що лежить на дорозі до Могилева. 30 червня після короткого бою полк атакою з Буковинським Куренем в аванґарді вибив ворога з містечка. "В цьому бою особливо відзначився Буковинський Курінь, який перший вдерся до містечка Лучинця" — відзначав згодом О.Удовиченко, подаючи при цьому помилково, буцімто "в цьому бою поляг смертю хоробрих командир сотні Куреня, сот. Кантемір".9 Насправді ж, як засвідчує сотник Іван Пігуляк,10 ворожа куля скосила в той день хорунжого В.Турушанка.
Недовго залишався полк П.Шандрука в Лучинці, бо вже 15 червня надійшов наказ вирушити в сторону Могилева, щоб зайняти його, очистивши від реґулярних і нереґулярних ворожих частин. Полкові надавалися повні права щодо виконання цього наказу. Спершу наступ вівся від Нової Ушиці та з боку Ялтушкова, який впав надвечір 21 червня. Цього ж дня Українська Армія здобула перевагу на цілому фронті, продовжуючи успішний наступ на жмеринському та могилівському напрямках.
В останніх днях червня 6-й Запорізькій, 2-й та 3-й дивізіям вдалося звільнити від більшовиків велику територію і вийти на залізничну колію Жмеринка-Могилів, перерізавши її в районі станції Котюжани. Залишивши 2-й курінь полку в резерві, полковник П.Шандрук посилає на здобуття Могилева 1-й курінь разом з Буковинським Куренем, які З липня 1919 р. повели наступ на місто з півночі фронтом до трьох кілометрів. Буковинський Курінь наступав на центр міста по лівому березі Дністра, а 1-й курінь — горою міста з півночі. 2-й курінь мав обійти Могилів з північного сходу і відрізати більшовикам відступ уздовж шляху на с. Березівку. Сам полковник П.Шандрук розташувався з своїм штабом на узгір'ї міста, звідки керував боєм.
Через наглу хворобу командира Буковинського Куреня сотника М.Ціпсера, який змушений був залишатися в Кам'янці, команду Куреня перебрав сотник Омелян Кантемір. Начальника чоти зв'язку Івана Пігуляка він призначив своїм ад'ютантом для зв'язку з штабом полку. Обидва курені виступили на свої позиції, але при наближенні до міста потрапили під сильний кулеметний та гарматний вогонь ворога. Найбільшу завзятість з більшовицького боку виявляли в боях за Могилів солдати Немійсько-Серебрійського полку, яким командував колишній прапорщик царської армії Чабан. Буковинський Курінь відразу ж розгорнувся фронтом трьох стрілецьких сотень під командою сотенних Буцури, Григоряка і Лупашка, скорострільна сотня розгорталася під захистом стрілецьких сотень. Дві години, під неперервним вогнем ворога наші частини поволі підходили до міста. Спостерігаючи за ходом бою, командир О.Кантемір наказав сотникові Величкові підтягнути сроростріли та розпочати сильний обстріл більшовиків, щоб дати змогу стрільцям скорим випадом рушити в місто. Знову сотник Григоряк зі своєю сотнею вдирається на залізничний двірець, захоплює його та примушує чабанівців до панічної втечі.
В тому часі перший курінь почав обстрілювати ворога, що втікав, з гори північної частини міста. Більшовиків охопила паніка, вони розбігалися, мов отара овець, залишаючи зброю, гармати і кулемети. Ще гірший переполох постав серед ворожого війська, коли й румунська артилерія з свого боку Дністра дала кілька залпів по чабанівцях. Треба зазначити, що успіх Української Армії в боях за Могилів — важливий стратегічний пункт, через який Уряд УНР мав зв'язок з Румунією, звідки армія почала незабаром отримувати військове майно в обмін на цукор та інші українські товари, — завдячував хоробрості стрільців Буковинського Куреня, а також вмілій команді полковника Павла Шандрука та сотника Омеляна Кантеміра. За бойову хоробрість в боях за Могилів 9-й полк дістав відзначення командування дивізії.
Могилів здобуто з малими втратами, натомість трофеї були значними: 200 полонених, 7 гармат, 15 кулеметів і сотні рушниць. Крім того, 4 замаскованих гармати та інше військове майно були виявлені під час огляду збільшовичених приміських сіл Немії та Серебрії.
На другий день після вступу до Могилева полковник П.Шандрук влаштував дефіляду 9-го полку через місто. Українська громада Могилева привітала полк квітами, а управа міста на чолі з братами Дядинюками влаштувала для всього полку бенкет в дівочій школі. Бенкет на честь полковника П.Шандрука та старшин полку відбувся в міській управі, в ньому взяв участь і румунський командир з міста Атаки майор Йованеску, який перепросив українських військових за обстріл полку під час боїв за Могилів. З вдячності за звільнення від більшовицьких банд міська управа Могилева подарувала полкові 200 військових строїв, які згодом були передані стрільцям. Незабутніми залишаться ті дні гордості за рідне військо, яке звільнило могилівців від запроданців Чабана і Криворучка,11 котрі знущалися з рідного народу і допомагали російським більшовикам нищити щойно проголошену Українську Державу!
Після кількох днів відпочинку 9-му полку наказано залишити Могилів і перейти форсованим маршем у район міста Мурафи, де він зупинився в селі Должок, за кілька миль від Мурафи. Лише одну чоту Буковинського Куреня полковник П.Шандрук наказав залишити в Могилеві як залогу міста. Ця чота під командою отамана Миколи Топущака згодом стала кадрою Куреня. Сам полковник П.Шандрук залишив полк і був переведений до Кам'янця-Подільського, а його місце зайняв підполковник П.Нечитайло, а після нього — полковник П.Мацак.
На околиці Мурафи затримався і Лубенський кінний полк, що також залишив Могилів, але вночі він був заскочений більшовицькою піхотою. Доки вартовий заалярмував сплячих лубенців, червоні захопили близько 30 коней і почали стрілянину. На щастя, цю стрілянину почув Буковинський Курінь, прийшов на допомогу лубенцям і відбив атаку червоних. Завдяки цьому лубенці не лише відібрали своїх коней, але й змасакрували шаблями значний військовий відділ ворога.
В боях, що їх вела 3-я Стрілецька дивізія проти вапнярської групи червоних, 9-му полку було дано завдання прикривати дивізію з боку Жмеринки. Одним куренем 9-й полк зайняв станцію Рахни, решта ж полку залишилась в с.Джурин як резерв дивізії. Про ці бої пише О.Удовиченко так: "Курінь стрільців активно боронив свій відтинок, уживаючи випадів і не раз тримав у своїх руках станцію Ярошенка".12
І в наступні дні 9-му Стрілецькому полкові, на фронті якого відбувалися лише сутички місцевого характеру, наказано наступати одним куренем вздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка з метою допомоги 7-му полкові під час його наступу. Виконуючи поставлене завдання, частина полку здійснювала демонстративні напади в напрямі станцій Ярошенка й Шпитків, а один курінь наступав за лівим крилом 7-го Синього полку по східному боці залізниці Жмеринка — Вапнярка. Його завданням було забезпечити рух Синього полку з боку м.Тульчин, де, як повідомляла розвідка, гуртувалися ворожі сили.
 

БІЙ ЗА СТАНЦІЮ ВАПНЯРКА ТА КРИЖОПІЛЬ


Вперті намагання більшовиків розбити наддніпрянську армію і захопити останнє забороло Української Держави не вдалися. Наступ по цілому фронту, до якого вдалася Дієва Армія УНР після переходу виснаженої нерівною боротьбою з поляками Української Галицької Армії через Збруч, захистив простір для відпочинку УГА і поширив його для дальших дій.
Ворог не залишився в обороні. Стривожене більшовицьке командування кинуло на український фронт всі свої резерви: з півдня (з Одеси) підтягнуло матроські та інтернаціональні полки, з півночі посилило 1-шу радянську дивізію двома новими полками і перейшло до контрнаступу на обох крилах фронту, на вапнярсь-кому і проскурівському напрямках. На півдні більшовики намагалися перш за все захопити Могилів і забезпечити для себе залізничне сполучення Жмеринка — Вапнярка. Натомість команда 3-ї Стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР намагалася, забезпечивши район Могилева, заволодіти Вапняркою і повністю перервати злуку жмеринської більшовицької групи з вапнярською.
Спочатку, 18 і 19 липня, в боях за станцію Вапнярка бойове щастя сприяло Удовиченковим стягам. Зате після боїв 22-24 липня, в яких більшовики кинули ще нові сили з півдня, їм вдалося відкинути 3-ю Стрілецьку дивізію дещо на захід.
26 липня 1919 року сконцентрована в околиці Томашполя 3-я Стрілецька дивізія розпочала новий наступ. В наказі командира дивізії О.Удовиченка були визначені напрями наступу для кожного полку: 7-й полк наступає на с.Антопіль, м.Марківку, с.Вербову;
8-й полк наступає на с.Теклівку, Савчине, Нетребівку; 9-му полку наказано наступати на станцію Вапнярка двома куренями, першим і Буковинським Куренем під командою О.Кантеміра.
Після цілоденного бою курені здобувають Цапівку, Колодянку та підходять впритул до станції Вапнярка. Ворог, зміцнений двома полками, мадярським і жидівським, що надійшли з Одеси, чинить завзятий опір, але не наступає. Близько десятої години ночі сотник Кантемір робить сильний наступ на станцію, підтриманий першим куренем, що надійшов з Колодянки. Він спрямовує штурм двох сотень, прикритих сильним вогнем кулеметів, в чоло станції — і ворог не витримує, розгублюється і починає утікати, довідавшись, цю з лівої сторони с.Вербівка наступають стрільці куреня 7-го долку під командою сотника Довгаля. Водночас з-за лісу з'являється 2-й курінь 9-го полку під командою сотника Б.Чміля. Коли стрільці цих двох куренів дійшли до станції, її вже було зайнято сотнями Буковинського Куреня, а ворог утікав залізницею до м.Христинівки.
Для характеристики цих боїв наводимо доповідь полковника Удовиченка, датовану 28 липня 1919 р.:
"Копія, з Томашполя, військова 28.УІІ. Негайно Наштадарму Дієвої. Оперативний звіт на 23 годину 28.VII.
За минулу добу дивізія перебувала в тяжких боях, в ніч з 27 на 28 цього липня ворог вчинив нічну атаку на ст.Вапнярка з лісу, що на схід від цієї станції. Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами ворога. 2-й і 3-й (Буковинський) курені 9-го пішого стрілецького полку під керуванням старшини куреня Чміля, які займали станцію, стійко відбивалися. Самий вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і ґранатами. На 24 годину 27 липня ми мусіли залишити станцію Вапнярка через переважність сил ворога. Але на світанку 28 липня ми знову перейшли в контрнаступ і, розбивши ворога, зайняли станцію Вапнярку. Ворог на одному тільки двір ці втратив 28 забитих; у нас забитий ручною ґранатою командир 8-ї сотні і 8 козаків 9-го полку. Одночасно ворог повів наступ на 7-й Синій полк, що боронив село Вербове, але, зазнавши втрат, відступив. Синій полк також мав втрати, головним чином раненими.
28 липня о 12 год. дня Синій полк і частина 9-го стрілецького полку знову відбили атаку ворога на село Вербове з боку Крижополя. О 16-й годині ворог знову заатакував село Вербове, але наші частини перейшли в контратаку і на плечах розбитого ворога вдерлися в село Крижопіль, яке обсадили. Ворог відступив на полустанок Княже. В нас тяжко ранено командира 1-го куреня 7-го Синього полку, одного сотенного командира, забито кілька старшин і багато козаків.
Чота 1-ї батареї 8-го гарматного полку, перебуваючи на позиції в передовій лінії, своїм вогнем допомогла піхоті і кілька разів відбила ворожий панцерний потяг. Чота втратила двох забитими і одного раненого козаків. До пізньої ночі на різних відтинках цього фронту точився бій. Тяжкість бою збільшував дощ. На відтинку Макарівка — Савчине ворог цілий день вів наступ на 8-й Чорноморський полк, але ж усюди був збитий. Частини дивізії ведуть уже 4-й день безперервний бій і страшенно втомилися. Почувається великий брак набоїв. Проти дивізії, з допиту полонених та огляду забитих, виявлено такі ворожі частини: 54-й, 399-й советські полки, учебний Одеський батальйон, 1-й, 2-й, 3-й і 4 й Бесарабські полки і ще деякі частини, назви яких точно не встановлено. Надвечір розвідка донесла про рух колон ворога з боку Тульчина на ст.Вапнярка. Кидається у вічі стійкість, виявлювана ворогом і гарне озброєння та одяг козаків. Деякі частини ворога були в шлемах-касках.
До 28 липня вже відкрито на фронті дивізії 12-ту частину. Розвідка не може виявити, коли ж, нарешті, припиниться підвіз нових сил ворога, коли зменшиться підвіз його резервів.
Ч. 697. Нач. див. 3-ї пішої полковник Удовиченко".13
Дещо суб'єктивне пояснення тому, що в донесенні полковника Удовиченка про бій за станцію Вапнярка Буковинський Курінь згадується лише побіжно, знаходимо в спогадах сотника Івана Пігуляка.
"Мені, як ад'ютантові Буковинського Куреня, який ввесь час був при командирові сотникові О.Кантемірові й з ним у наступі на Вапнярку брав участь, дуже дивно, що ані полк. О.Удовиченко, ані сотн. О.Вишнівський, ані сотн. Б.Чміль, ні одним словом не згадують про Буковинський Курінь та сотника О.Кантеміра, який два рази своїм Куренем здобув вапнярську станцію, а все приписано найбільше "героєві" сотн. Б.Чмілеві, який умів завсіди доносити полк. О.Удовиченкові чужі — собі приписані успіхи. Тут також мушу ствердити, як по-мачушиному скривдили хоробрий Буковинський Курінь штаб 3-ої дивізії та ґенерального штабу ґенерал-хорунжий М.Капустянський, коли давали оцінку за боєві акції дивізії, за що вона одержала назву "Третя Залізна Дивізія"...14
Після зайняття залізничної станції Вапнярка 9-й полк дістав завдання вирушити в напрямку села і станції Крижопіль. 1-й і 2-й курені йшли по лівому боці залізниці, а 3-й Буковинський Курінь — по правому боці. По дорозі Буковинський Курінь займає село Вільшанку і йде горою правим крилом залізниці в напрямку крижопільської станції, розміщеної в долині серед рідкого лісу. Курінь займає позицію перед лісом. Сотник О.Кантемір посилає дві сотні в наступ, залишаючи третю в резерві в лісі для прикриття тилу наступаючих сотень.
Не встигла одна сотня увійти в долину, як над'їхали два ворожі потяги, один запанцерований, а другий — з кулеметами та двома гарматами на звичайній платформі. Почали сильним вогнем обстрілювати вояків, що йшли в наступ, і командир мусів наказати відворот до лісу. Потяги, припинивши вогонь, роз'їхалися: один в бік Вапнярки, а другий сховався за лісом. В цей час надлетіла кавалерія Котовського і почала обстрілювати ліс, не знаючи про кількість схованих там козаків. Стрільці Буковинського Куреня відповіли сильним вогнем з рушниць і кулеметів, між ворогом почалася метушня, впали два підстрелені коні, два забиті і поранені кіннотники, а решта в паніці подалася до втечі.
Маючи ворога з двох боків і знаючи, що зліва від станції чекає на наступ Буковинського Куреня Чорноморський курінь, сотник О.Кантемір вирішує підірвати динамітом залізні шини колії, щоб відрізати бронепотягам можливість обстрілювати його бійців. Він посилає одну чоту, щоб це виконала, але не встигли стрільці дійти до дороги, як з'являються бронепотяги, які відкривають по них вогонь з гармат і кулеметів. О.Кантемір вибігає з лісу і намагається завернути чоту, щоб сховалася в кущах біля дороги, та більшовики на платформі побачили його і відкрили вогонь. Раптом Омелян Кантемір падає, шрапнель перебиває йому ногу в коліні й вона звисає на одній жилі. Його ад'ютант Іван Пігуляк з кількома стрільцями вибігають і забирають свого командира до лісу. Немає великих бандажів, малі перемокають, стрільці уживають свої брудні сорочки, щоб стримати кров. Нарешті надходять санітари, які перевивають ногу чистими бандажами...
Команду Куреня перебирає сотник Семен Григоряк і готується до наступу на Крижопіль. Сотник І.Пігуляк отримує завдання забрати командира Омеляна Кантеміра до курінного обозу та відправити його до Могилева, де знаходилася кадра Буковинського Куреня і військова лікарня. Іван Пігуляк забирає з обозу кулеметну тачанку з сильними бесарабськими кіньми і відправляє командира з чотирма стрільцями до Могилева під опіку лікарів, а сам повертається на бойову лінію, де Буковинський Курінь провадить наступ на Крижопіль.
З правого крила до залізниці та з протилежного боку станції Чорноморський курінь 8-го полку несподіваним нападом проганяє ворога і займає станцію. Буковинський Курінь обстрілює більшовиків, що в паніці утікали, підпалює бронепотяг, у вагонах якого ворог залишив багато воєнного матеріялу. Два курені 9-го полку ведуть бій за оволодіння містечком Петрашівка і займають його після запеклої боротьби.
Два дні тривали нещадні бої, в яких більшовики намагалися повернути собі залізничний вузол Вапнярка. Однак знесилені безупинними боями і великими втратами, вони залишили поле бою 31 липня 1919 р. і подалися на південь, в околиці Рудниці та Ямполя. За витривалість у цих боях, де вкрили себе славою стрільці Буковинського Куреня, дивізія полковника О.Удовиченка здобула офіційну назву Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР.
Після поранення сотника Омеляна Кантеміра команду Куреня перебрав сотник Семен Григоряк, який згодом брав участь в Зимовому поході Армії УНР.15 На першій з чудом збережених фотографій С.Григоряка ми бачимо його ще з відзнаками поручника на комірі, тож маємо всі підстави віднести її до 1919 р. — періоду формування Буковинського Куреня.
 

ДОЛЯ КУРІННИХ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ
 

Остання подорож сотника Омеляна Кантеміра до шпиталю в Могилеві тривала близько доби. Хворий дуже страждав, довга дорога і погано забинтована нога спричинила гарячку, тож його привезли до шпиталю цілком непритомного. Отаман Микола Топущак докладав всіх зусиль, щоб врятувати побратима, лікарі в операції відняли ногу вище коліна, але рятунку від гангрени не було... Для прощання з братом встиг прибути з Української Галицької Армії поручник Юрко Кантемір і Омелян пізнав його в гарячці. Тяжкою і жалісною була остання зустріч двох братів, коли Омелян вимовляв свої останні слова:
"Подам вістку мамі і сестрі Марії та нареченій Калині..."
Кадри Буковинського Куреня на чолі з отаманом Миколою Топущаком зайнялися похороном свого командира. До них долучилася ціла могилівська громада, бо це ж Омелян Кантемір, під керівництвом полковника П.Шандрука, здобув своїм Буковинським Куренем Могилів від чабанівських банд та серебрійського полку, які знущалися з українського населення.
Похорон був величний, до церкви тіло покійного відпроваджували на запряженій в чотири коні гарматі, яку він здобув на залізничній станції міста. Сотня буковинських стрільців разом з вояками інших військових частин, що були тоді в місті, взяли участь в похороні. За ними йшло українське громадянство. Церква була переповнена, численне духовенство підносило до Бога заупокійні молитви, співав церковний хор. "Дума про двох братів Кантемірів" зберегла для нас слова, якими прощав сотника Омеляна Кантеміра його бойовий побратим, четар Теофіль Галицький:
 

"Якби таких героїв тисячі ми мали,
То б неволі ми не знали,
У своїй державі проживали
І ворогів на наших землях не видали!"16

 

Тіло поховали в садку цієї церкви, де воно, можливо, спочиває і до цих часів, якщо ворожа рука не знищила могили О.Кантеміра. Втім, сьогодні ми не знаємо навіть, біля якої з двох збережених в Могилеві церков — Миколаївської 1754 р. а чи Георгієвської 1809 р. — поховано буковинського героя Омеляна Кантеміра...
Багато буковинців, а серед них і командир Буковинського Куреня Семен Григоряк воювали в лавах української армії в травні 1920 р. під час антибільшовицького походу на Київ аж до жовня і остаточного переходу українського війська на чужину. Спочатку вони були інтерновані на польській території, згодом одержали можливість поселитися в різних країнах Середньої Європи. На звороті "польської", датованої 10.07.1922 р., фотографії С.Григоряка зберігся його вірш "Найвищий ідеал", чудовий зразок філософської лірики, який якнайкраще демонструє нам душевну велич Героїв Буковинського Куреня 1918-1920 рр.

НАЙВИЩИЙ ІДЕАЛ

Є час, коли з глибин душі
Засяє щось, немов кришталь,
Що все чарує на землі —
Засяє вічний ідеал,
Чи Божество, як зве загал...
В цей час натхнення вся душа
Дише могучістю краси,
Краси, і правди, і добра,
Простіших ранньої роси,
І котрих не зітруть часи...
Коли натхненно лине дух
У безконечний десь простір,
То никне все життя і рух,
Планети всі, і сяйво зір,
І час, і навіть сам простір...
В цей час темніє ясний ум,
Зникає свідомість уся,
І меркнуть від усяких дум;
Лишається лише чуття:
Краси, і правди, і добра...
Іде найвищий ідеал,
Про котрий мріють на землі
Усі смертельні, весь загал, —
Та з ним зливаються лиш ті,
Що сяють правдою в душі...

Семен Григоряк не повернувся на Буковину після війни, а залишився назавжди в Чехословаччині. Його остання з відомих нам фотографій датована 5 липня 1955 р., і має штамп майстра Holek z Ostravy. Там він і помер, уникнувши більшовицьких катівень — сумної долі багатьох своїх побратимів по Буковинському Куреню...


ОСТАННІ БОЇ

Битвою за Крижопіль закінчують свою розповідь про Буковинський Курінь Армії Української Народної Республіки обидва найґрунтовніші з доступних нам сьогодні джерел — спогади сотника Івана Пігуляка і "Дума про двох братів Кантемірів". Інші джерела з історії українського війська тих часів дозволяють нам лише в загальних рисах відтворити подальший бойовий шлях Буковинського Куреня.
12 серпня 1919 р. соборна армія УНР перейшла до загального наступу на Київ, в якому 3-й Залізній дивізії відводилася важлива роль — забезпечити праве крило армії наступом на Бірзулу—Одесу. Після виснажливих боїв Буковинський Курінь у складі 9-го Стрілецького полку 16 серпня здобуває село Дмитрашківку та продовжує наступ на станцію Кодима. У спільних діях з Синім та Чорноморським полками станцію Кодима здобуто, але розтягненість фронту дивізії на 25 км, обезкровлення втратами під час Вапнярської операції, брак свіжого поповнення та амуніції робило становище Залізної Дивізії вкрай критичним.
За наказом штабу армії 19 вересня на підсилення Залізної дивізії прибула 9-а Залізнична дивізія під командою полковника Кудрявцева та 11-а Галицька
бриґада під командою енергійного майора Шльосера. Ці частини ділили відтоді спільну долю і недолю з Буковинським Куренем, як під час наступу українських військ, так і в часі їх відступу.
Невдовзі проти групи військ полковника О.Удовиченка скупчилася потужна червона вапнярська група, яку гнала з Одеси в напрямку до Києва Добровольча армія. Під натиском переважаючих сил ворога вперше за час своїх бойових дій Залізна дивізія змушена була перейти до загального відступу.
На лінії села Гарячківка ворог відкидає 9-й Стрілецький полк, на долю якого випали найбільші втрати — забито командира куреня і всіх командирів сотень. 29-30 серпня червоні захоплюють Крижопіль; українські війська готуються до евакуації станції Вапнярка. Втім, активні бойові дії Волинської групи та групи отамана Ю.Тютюнника переважують терези військової удачі на бік українських військ і призводять до ліквідації червоної вапнярської групи. Ворог відступає в напрямі до Бірзулі, залишаючи Залізній дивізії трофейну зброю, амуніцію, обози і різне майно.
У середині вересня Буковинський Курінь відпочивав 1 приводив їйбе до порядку в районі містечка Гайсин. Це був, однак, недовгий перепочинок, бо дуже скоро стало зрозумілим, що Армія УНР є на порозі війни з білою Москвою. В зв'язку з цим штаб Головного Отамана змушений був перегрупувати Армію УНР, тож Буковинський Курінь було зосереджено в районі Вапнярка — Рудниця — Бершадь. 21 вересня 1919 р. перехоплено наказ Генерала Денікіна про відкриття бойових дій проти Армії УНР. 24 вересня Уряд УНР офіційно проголосив війну білій Росії.
Наказ про початок війни з Добровольчою армією застав Залізну дивізію в районі містечка Теплик, де й відбулися перші збройні сутички з денікінцями. Варто зазначити, що у воєнній кампанії восени 1919 р. Буковинському Куреневі випала честь стати єдиною частиною, складеною з західноукраїнських стрільців, яка увійшла до складу ударної групи Армії УНР, сформованої поза цим винятком виключно з наддніпрянських частин Запорізького корпусу і 3-ї Залізної дивізії.
Напередодні наступу проти Добровольчої армії 10 жовтня 1919 р. Буковинський Курінь перебував у районі м.Тростянець. Після завзятого бою Курінь здобуває містечко Ободівку, відкинувши денікінців на лінію Бершадь — Баланівка. Вранці 12 жовтня Буковинський Курінь продовжував наступ на м. Бершадь. Наступного дня Бершадь було взято, здобуто полонених і зброю, зокрема денікінську батарею. Денікінці відступили за р.Буг; в дальшому наступі 3-ї Залізної дивізії розбито і примушено до втечі 75-й Севастопольський полк Добровольчої армії.
Однак невдовзі, отримавши свіжі резерви, Добровольча армія перейшла в контрнаступ, загрожуючи напрямкові Христинівка — Вапнярка. 3-ю Залізну дивізію перекинуто спершу в район м.Тростянець, а згодом до Тульчина.
16 жовтня 1919 р. полкова колона 9-го Стрілецького полку під час бойової операції в с.Клебань потрапила в оточення денікінців і зазнала нищівних втрат. Командир полку полковник Євтушенко, не бажаючи здаватися на ласку ворога, застрілився. Однак і після Цього розгрому 9-й Стрілецький полк не перестав існувати. Його рештки (не більше 400 стрільців) реорганізовано в новий полк у селі Томашпіль. Основою полку стали три сотні Буковинського Куреня (по 70-80 стрільців в кожній), який, залишаючись у резерві дивізії, не брав участі в бою в селі Клевань, та одна сотня 1-го куреня, яку було залишено для охорони полкового табору.
Про кінець бойового шляху Буковинського Куреня, як і всього 9-го Стрілецького полку, пише в своїх спогадах полковник Б.Чміль, якого було призначено командиром полку після загибелі полковника Євтушенка: "Новоорганізований полк був хоча і нечисленним, але цілком боєздатним і міг би ще зміцнити 3-ю Залізну дивізію, але не судилося. У районі Старокостянтинова, власне тоді, коли полк. Чміль збирався приєднати свій полк до 3-ї дивізії, його зненацька оточили частини польської армії й забрали до неволі. Залишилася лише кінна сотня, яка весь час була на фронті, разом з 3-ю дивізією..."17
Вістки про трагічну долю Буковинського Куреня дійшли незабаром і до Буковини. Зокрема, відомий буковинський діяч Василь Руснак записав у своїх спогадах: "Буковинський Курінь зазнав великих утрат у жовтні 1919 року в боях з денікінцями на Поділлі і був розформований..."18
Знаємо також, що і після розформування Буковинського Куреня його стрільці та старшини воювали в Дієвій Армії УНР до останку. Вони брали участь в обох Зимових Походах Армії УНР, деякі, як, наприклад, сотник Семен Григоряк стали героями Базару, ще іншим — Василю Шумці, майбутньому сотнику Василю Луговому та його товаришам судилося пронести стрілецьку славу Буковинського Куреня почерез десятиліття і відродити її вже в роки Другої світової війни.
З буремних років Української Революції до наших днів дійшов і прапор першого Буковинського Куреня, який зберігається нині за океаном. Вигаптувані золотом на малиновому козацькому тлі слова "3 Зал. Стр. Дивізія — Буковинський Курінь" завжди нагадуватимуть нам про ту величну жертву крови, яку зложили буковинські стрільці на вівтар самостійності та соборності Української Держави.
 

БРАТИ КАНТЕМІРИ
 

Юрко Кантемір по похороні брата повертається до своєї частини в УГА, яка невдовзі, 31 серпня 1919 року, в союзі з Дієвою Армією УНР звільнила столицю України Київ. Це була остання спільна перемога українських армій у столиці, яка тривала дуже коротко, бо під Київ прийшли денікінці, увірвалися до міста та розпочали в ньому вуличні бої. Підірвані тифом сили українських армій були заслабі, щоб встоятися проти денікінської армії, поляків і більшовиків, тож, шукаючи союзників у боротьбі з поляками, УГА вступає у військовий союз спочатку з Денікіним (17 грудня 1919 року в Одесі), а згодом стає Червоною Українською Галицькою Армією.
Більшовики, проводячи реорганізацію галицьких частин, вимагали від старшин зректися своєї державницької мети. Це викликало бунт старшин проти влади, який було здушено під загрозою кулеметів. Багато старшин більшовики розстріляли, а понад сотню вислали до карного табору Кожухів біля Москви, де більшість з них загинули від холоду і голоду. Решту було заслано на Соловки вирубувати ліси серед страшних морозів.
Поручник Юрко Кантемір також був засланий до Кожухова і ніколи не повернувся з того заслання. З трьох братів Кантемірів, яких ми бачимо на відомій світлині часів Першої світової війни, помер своєю смертю в 1939 році і похований в рідному Кіцмані лише хорунжий Петро Кантемір, інвалід австрійської армії, кузен Омеляна і Юрка...
Брати Омелян та Юрко залишили на Буковині свою стареньку матір і сестер Марію, Івонну та Євгенію. Не витримавши втрати синів, невдовзі помирає мати, а сестра Марія у своєму смутку за братами написала патріотичий вірш. Вірш про життя і смерть двох братів Кантемірів, які йдуть на війну боронити Україну, в бою з більшовиками потрапляють у полон і в муках помирають. Ця дума-пісня скоро поширилася по селах Кіцманщини та Вижниччини. Марія Кантемір, по чоловікові Сухолотюк, померла в 1920-х рр. у Кіцмані, не набагато переживши своїх братів; втім, пам'ять про Омеляна та Юрка Кантемірів впродовж довгих десятиліть несли до людей дві молодші сестри — Івонна Крицул-Кантемір (померла 1982 р. у Чернівцях) та Євгенія ІЦипанська-Кантемір (померла в 1980-х рр. у Канаді).
Вчитель української мови та латини у Вижницькій гімназії Святослав Лакуста цікавився історією Буковинського Куреня та його стрільцями, чимало з яких були його учнями. Вони багато оповідали своєму професорові про боротьбу з більшовиками, і він написав декілька статей про них у часописі "Час". Коли до С.Лакусти дійшла дума-вірш Марії Кантемір, він відвідав сестру героїв, отримав від неї додаткові відомості про братів, а відтак переробив вірш у формі старих козацьких дум і назвав його: "Дума про двох братів Кантемірів". Цю думу вперше опубліковано в чернівецькій газеті "Час",19 а згодом в альманаху "Самостійність" за 1936 рік.