Святослав Лакуста
ДУМА ПРО ДВОХ БРАТІВ КАНТЕМІРІВ

Понура осінь наступала,
До сну природа залягала,
Европу вістка пробігала,
Що світова війна кінчиться,
Що доля війська облегчиться;
Домів повернуть із війни
Батьки родин, брати й сини.
Та не сповнились мрії-сни про свободу усіх народів!
Сусіди люті не вгавають,
З військом у зброї наступають
На землі українські.
Своїх земель їм не хватає,
Ненаситність їх огортає:
Границі свої поширити і українців покорити
Задумали ворожу думу.
І почались наново бої,
Стрільці завзяті груди свої
Ворожим стрілам наставляють,
Врагів в поході зупиняють,
Вкраїну-Неньку захищають.
* * *
На вістку про кінець війни
Пливуть домів, мов морськії вали,
І буковинськії сини.
Не вдержать їх ні ріки, ні гори,
Домів жене їх війни горе.
Між сотнями, тисячами
До рідненьких батька й мами
Повертають до Кіцманя два братчики рідненькі,
Кантеміри молоденькі,
Як голубоньки сизенькі.
Вже три роки воювали,
Вже три роки бідували в боях з ворогами,
Де здобули слави,
І на тілі молоденькім вже лічили рани.
Омелян з них старший братчик на ніженьку налягає,
По Кіцмані, по городі, мов той Довбуш походжає,
Та про рану на ніженьці не гадає.
Щоб Вкраїну боронити він думу думає.
Бо дотепер за Австрію воював,
За нею кровцю проливав,
І на ніжці раноньку дістав.
Юрко, братчик молоденький, лицар завзятенький
Теж думу думає,
З старшим братом про Вкраїну розмовляє,
Бо спокою він не має.
Сумні вістки все надходять,
Що Вкраїні смерть готовлять проклятії вороги.
З усіх боків обступили,
Свої війська воружили,
Сонце волі геть притьмили.
* * *
А як з півдня нагрянула
Ворожа навала
І по тюрмах українців
Саджати ще стала,
Попав в тюрму і Омелян —
Та не злякавсь ворожих кайдан!
В тюрмі думка про Вкраїну всі мрії заняла
І визвольний плян герою там вона піддала.
І як тільки стіни тюрми Мілько покидає
Усіх друзів-приятелів
На раду скликає,
І словами вогненними до них промовляє:
"Ой ви, старшини і козаки рядовії,
Не кидайте ви лицарської надії!
Хто не хоче на Вкраїну в кайданах глядіти,
Хто при пиві і при картах не хоче сидіти,
Хто ворожої неволі не може терпіти,
Ходіть зі мною, молодецьким старшиною, станемо до бою
За Вкраїну, рідну неньку, з її ворогами,
Щоби слава не пропала, а пішла світами,
Що не лиш словами, але і ділами
Ми станемо в обороні рідненького краю,
По козацькому давньому й гарному звичаю!"
І як тільки нічка темна
Землю оповила,
Сотня друзів молодецьких
Прощання просила:
"Відпустіть нас, тату й мамо, і ви, рідні сестри,
За Вкраїну воювати, слави добувати,
Бо не хочем у неволі по світі топтати!"
Мами й сестри заплакали,
Тати зажурились...
Але любих соколиків в похід не спинили,
На шлях тяжкий, на бій з врагом
Поблагословили.
А як місяць серед неба хмара заступала
Сотня друзів молодецьких
Кіцмань опускала.
Ішли різними шляхами,
Полями,
Лісами,
Та мета їм однакова ясно просвітляла
І до рідного стрілецтва шлях їм показала.
Розбрелися,
Розійшлися
Друзі молодецькі,
Та лучили їх в один гурт курені стрілецькі.
Розійшлися,
Розбрелися
Братчики рідненькі,
Соколи сизенькі,
До ріжних полків діставались,
З собою не прощались
Та сльозами не вливались,
Лиш гордо пишались,
Що за волю України ідуть воювати
І свободу Україні хочуть здобувати,
А треклятих ворогів за підступ карати.
І з Буковини ті стрільчики, завзяті леґінчики,
До города Коломиї поспішають,
В полки вкраїнські вступають
І у бої з ляхом вирушають.
А Кантемір Омелян все думу думає,
Буковинців скликає
Й буковинський полк створити гадає.
Щоб буковинські стрільці, завзяті борці,
Спільно воювали,
Про рідну Буковину усе пам'ятали,
Її в наругу врагу не давали.
І тут Придніпрянці поміч їм подали,
Гроші потрібні і зброю лицарську прислали.
І так Курінь Буковинський сформувався,
В Коломиї вправлявся,
До боїв готувався.
А ад'ютант молоденький,
Кантемір Омелян жвавенький,
Що на ніжку налягає,
З командантом походжає
І з ним раду-радоньку тримає:
Щоб стрільчиків приучити
Як без жалю врагів бити
І свобідную державу з Вкраїни створити.
* * *
Пройшла зима,
Пройшла весна,
Літо вже зближаєсь,
А галицьке славне військо в боях знемагаєсь.
Бо підступний лях Антанту
Піддурить зумів,
Що большевизм ізнищити ніби захотів —
І Франція узброїла коварних ляхів.
А вкраїнське славне військо з галицьких країв
З болем в серці уступало,
Бо зброї й куль їм не ставало.
Тож рідну землицю вони покидали,
До Збруча-річки перед ляхом відступали.
І Курінь Буковинський від них не відстав,
В місяці травні Галичину покидав,
В Кам'янці-Подільськім на постою став,
В Придніпрянську Армію поступав,
І в Залізну Дивізію Удовиченка попав.
І як тільки в Каменці переорганізувались
З придніпрянцями у бої подались
Большевиків воювати,
Україну від наїзників освобождати.
А як Філько Цурканович
Уряд команданта у Курені склав,
То на Мілька Кантеміра Курінь поглядав,
Йому гідність команданта з честю передав.
І цей герой завів строгість і військовий лад,
А слухати його мусів хоч би й рідний брат.
Що карність військо тримає,
Що дисципліна врагів побиває —
Це знав командант молоденький,
Сотник Кантемір удаленький.
Він з Куреня в Дивізії Залізній
Найліпшу частину виробляє,
Що в боях страху не знає,
Бо на переді все командант виступає,
Серця стрілецькі загріває,
Мов той орел на воронім буяє,
Врагів розбиває.
Де битва найлютійша, де січа завзятійша —
Там Кантемір прилітає,
Врагів проганяє.
Раз лінію Вапнярка — Бірзула козаки обсадили,
А большевики сюда свої сили вп'ятеро більші надіслали,
Щоб шлях в Одесу вільний мали,
Броневики й скоростріли в рух пускали,
Щоб лиш Вапнярку від українців відібрали.
І зачалися люті бої
Коло залізничної будки в Крижополі —
Три дні і три ночі стріли не вгавали,
Та большевики нічого не скористали.
Клином у вражі ряди вбились
І вражою кров'ю впились
Завзяті стрільці й козаки українські.
А як тільки вражі сили розділили,
Гайдамаків на них напустили,
Щоб большевиків у полон не брали,
А в пень рубали,
Щоб з півночі на Вкраїну не пхались,
А в Московщині оставались.
А Курінь Буковинський в проломі першу ролю грав
І удар смертельний ворогам завдав.
Сотник Кантемір ним командував,
В середині січі стрільцям охоти додавав,
Большевиків розбивав,
Вражі голови з плечей здіймав,
Кулями остренькими в серце попадав.
Та ввиділи кляті враги жвавого орла,
І зранили вперед під ним бистрого коня.
А відломок із ґранати
У праве коліно попав,
Сотникові хороброму раноньку завдав.
Не глядів на це пан сотник,
Далі воював,
Аж із бою уступати ворог вже почав.
І відвели його з бою стрільчики вірненькі,
Друзі щиренькі.
Та не про рану сотник дбав,
А стрільців питав:
Чи розбитий у прах воріг?
Як бій закінчився?
І хто з стрільців молоденьких,
Буковинців рідненьких на полі остався,
З життям попрощався?
Рана, зразу невидненька,
Зробилась тяженька.
У Жмеринці й в Могилеві
Два рази ту ногу рубали,
Аж кров зіпсували ті фельчері недовчені...
І не довелося сотникові молодому,
Командантові Куреня дорогому,
З ворогами вже більше воювати,
Ні Буковини рідної видати.
Прийшлося білий світ покидати,
І з стрільцями опрощення брати.
Вже на смертній постелі командант лежав
І друзів благав,
Щоби зброї не кидали
І з ворогом воювали
Доки землі українські не будуть свобідні
І вкраїнці, мов лицарі гідні,
Врагів проженуть,
І Українську Державу заснують.
І тоді ще братчика Юрка прощав,
Що з Армії Галицької к нему прибував,
А відтак головку склонив —
І на віки спочив.
* * *
То не чорна хмара Могилів залягає,
То сумна вістка город потрясає,
Що не стало команданта молодого,
Лицаря бойового.
І Курінь Буковинський смуток огортає,
Що команданта вже немає,
Що стрільчиків любив,
У бої до слави водив.
І стрільчики добре дбали,
Посліднюю честь командантові віддали —
Могилу шаблями копали,
Дві трунві дубові тесали,
Одну у другу вкладали,
І дороге тіло команданта в них складали,
На гармати саджали,
Вінками прикривали,
На місце вічного супочинку проводжали,
З гармат стріляли,
Козацькую славу прославляли,
Високую могилу висипали...
Весь Могилів героя на цвинтар проводив,
А над гробом четар Галицький говорив,
Від стрілецтва прощав:
"Якби таких героїв тисячі ми мали,
То б неволі ми не знали,
У своїй державі проживали,
І ворогів на наших землях не видали!"
* * *
Як Курінь Буковинський у Коломиї творився,
То на галицькім фронті вже бої велися...
І в тих боях багато буковинців воювало,
Галицьким братам помагало,
Щоб ляхів побити,
Галичину освободити,
Рідну державу створити.
У боях під Львовом Юрко Кантемір воював,
Всю осінь і зиму в окопах стояв,
Ворожі напади відбивав,
І вражим ляхам чосу завдавав.
На весну ці бої ще далі тривали,
Аж ляхи від французів підмогу дістали,
Щоб більшовиків воювати,
І Европу від червоної чуми спасати.
Та не з большевиками вражі ляхи воювали,
А на українців свої війська спрямували,
Щоб землі короля Данила забрати,
Українське військо з рідної землі прогнати.
Як леви боролись галицькі стрільці,
А з ними в рядах буковинські борці,
Та куль їм не стало,
Зброї не хватало,
Щоб ворогові в боях дорівняти,
І ляхів прогнати за Сян-річку...
Ой та зажурились стрільці січовії,
Орли бойовії,
Що Галичину прийшлося покидати,
Ляхам на поталу лишати.
І Збруч-річку перебрели,
В бої з червоними москалями вступили.
Щоб Київ завоювати, большевію прогнати,
І з славою свою зброю на ляхів звертати.
І де тільки ці орли вступали,
Перед ними вороги втікали,
І червоних були би побили,
Аж тут білі з Одеси наступили.
Їх Антанта тут прислала, щоб царат спасали,
І кровію вкраїнською землю поливали.
Крім цих білих і червоних москалів проклятих,
З'явився враг третій, ще більше упертий —
Це тиф лютий,
Що могилами стрілецькими,
Кістьми молодецькими
Всю Україну засівав,
Рідну землицю покривав.
І цей ворог Галицьку Армію доконав,
Більш сорок тисяч в землю поховав.
А останки все ще воювали,
Врагам спокою не давали,
Хоч мов трупи ходили, знеможені, не мали сили,
Та зброї не кидали,
Аж доки в ворожу неволю не попали...
І сотник Юрко Кантемір молоденький,
Лицар завзятенький,
По землях України походжав,
З червоними і білими москалями воював,
Тифом знемагав,
І в кожухівський табір під Москвою попав.
* * *
Щоб ідею про Україну самостійну убити,
Щоб Україну собі покорити,
Московські червоні кати добре дбали,
Сотню старшин українських з Кожухова
В Соловки заслали,
Щоб вони звідти більше не вертали,
Світа Божого не видали, а в неволі пропадали.
У цю сотню й сотник Юрко Кантемір попадає,
І шляхами неходженими блукає,
Де людські ноги не ступали,
Де дикі звірі лиш буяли,
Туди кляті кацапи наш світ висилали,
Висилали й висилають,
І мільйони українців пропадають
У пекельній тій неволі...
Хто там попав, вже о волі
І подумати не може...
Скарай катів, милий Боже!
* * *
На білому морі, у мочарах непроходимих,
Там лежить та в'язниця проклятая...
Там ліси рубають,
Дерево сплавляють українськими руками кати кляті.
І бідних невольників там катують,
Гірше собак їх нещасних годують,
На морозах і днюють і ночують...
Обідрані холод превеликий зносять
Та смерти собі у Бога просять.
Щодень тяжкі роботи їм кати назначають,
Що й за два дні їх зробить не здолають,
А не зроблять — голодом і буками карають.
А наставники у них — це злочинці московські,
Що не знають милосердя і людей катують,
Гірше звірів лютують.
Без причини невольників стріляють,
А старшин своїх звідомляють,
Що хотіли з неволі тікати,
Тож в погоні їх треба було стріляти.
Мільйони українців там тяжко страждають,
Втечи з пекла змоги вони не мають,
Вічні праліси трупами вкривають,
Бо померщих там в гріб не ховають,
Диким звірам на жир оставляють.
А каторжні наставники рабів цих збиткують,
Без просвітку нещасні бідують,
Комуну проклинають,
В вічних снігах і лісах пропадають.
І таким добром большевики вкраїнців обдаряють,
І вигубити їх у думці мають,
А Вкраїну жидами й кацапами заселити гадають,
А наші зрадники їм ще й помагають...
Серед цих нещасливців на Соловках
Сотник Юрко Кантемір якийсь час прожив,
Аж доки тіло своє ізмучене в гробі не зложив.
Далеко від родини,
Від рідної Буковини,
За самостійну Україну
І любу Буковину!..
* * *
З далеких сторін над Кіцманем
Орли-соколи літають
І родину обох братів сумненько звіщають:
"Ой ви, тату, і ви, мамо, і сестри рідненькі —
Не будьте сумненькі...
Бо вже Мілько подружився,
Бо вже й Юрчик оженився...
Подружились з могилами,
Прегордими жіночками...
І вже місяць їм не світить,
І вже сонце їм не гріє,
Уже вітер їм не віє,
Лиш Вкраїна гірко плаче,
Що героїв вже не баче...
Та буде їх пам'ятати,
І буде їх споминати
Доки воля не засяє,
Доки прапор не замає над вкраїнськими землями,
Над лісами, над полями і розлогими степами.
І в книзі золотій України вірних мужів,
Там будуть, мов злото, блистіти,
Мов сонечко ясніти
Імена двох Кантемірів,
Дорогих України синів,
Омеляна і Юрка,
Що молодості не жаліли,
І хоч муки терпіли, та боротись не перестали,
Аж доки життя не віддали на престолі України,
Своєї святої країни.
І пам'ять про них не вмре, не загине,
Доки українське слово лине
Над нашими землями,
Над України полями,
Їх слава буде жива поміж козаками,
Поміж українськими лицарями,
Поміж хоробрими молодцями,
Поміж України синами,
Синами і дочками,
Й поміж діточками
Во віки вічні..."


СТРІЛЬЦІ ТА СТАРШИНИ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ 1918-1919 рр.

1. Буцура Е., сотник.
2. Величко В., сотник.
3. Гакман Степан, учень Вижницької гімназії.
4. Галицький Теофіль, четар, родом з Садаґури, починаючи з 1911 р. був учителем в Чернівцях (тепер СШ №5). Весною 1920 р. повернувся на Буковину, невдовзі захворів і помер в Садаґурі.
5. Галіп Степан, учень Вижницької гімназії.
6. Гніздовський Олександр, бунчужний, народився в Миткові над Дністром 8 січня 1872 р. в родині дяка.
7. Григоряк Семен, сотник, курінний отаман Буковинського Куреня після загибелі Омеляна Кантеміра, родом з с.Іспас, член академічного козацтва "Запороже", помер у Чехословаччині.
8. Зав'янський Микола, сотник.
9. Ілюк Маруся, медсестра.
10. Кантемір Омелян, сотник, курінний Буковинського Куреня, загинув у липні 1919 року в боях за станцію Вапнярка і Крижопіль. Похований в м.Могилеві.
11. Костинюк Осип, професор Вижницької гімназії, член академічного козацтва "Запороже".
12. Кракалія Ц., учень Вижницької гімназії.
13. Лупашко М., сотник.
14. Молчанський П., поручник.
15. Пігуляк Іван, сотник, член академічного товариства "Союз", головний редактор журналу "Промінь" в 1922-23 рр., в 1920-х рр. еміґрував до Канади. Автор ряду публіцистичних праць, зокрема "Українська православна церква в румунськім ярмі і буковинці в Канаді" (1927). Помер в США в 1970-х рр.
16. Садаґурський Кость, учень Вижницької гімназії.
17. Тимчук Микола, поручник.
18. Томоруг Микола, поручник, вчитель.
19. Топущак Микола, сотник, курінний отаман, народний вчитель у Великому Кучурові, делеґат від Буковини на ювілейний конґрес "Просвіти" в 1909 р.. Один із засновників товариства "Руський Міщанський Хор", член товариства "Український Народний Дім" в Чернівцях, ювілейна хроніка якого за 1934 р. згадує про М.Топущака як про учителя в Києві на той час.
20. Турушанко В., хорунжий.
21. Ціпсер Михайло, сотник, начальник штабу і командир Буковинське, о, Куреня. В 1930-х рр. священик в с.Реваківці на Кіцманщині, організатор української кооперативи.
22. Ціпсер Роман, поручник.
23. Цурканович Теофіль, сотник.
24. Шумка Василь, згодом вчитель у Стрілецькому Куті та організатор Буковинського Куреня в БУСА (псевдо Василь Луговий).
 
------------------------------------------------------------------------
[1] Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. — Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. — С.667.
[2] Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів. // Час. — 1932. — Ч.1049. — 28 квітня.
[3] Цит.за: Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. — Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. — С.707.
[4] Колотило В. Відродження української державности 1917-1918 рр. та участь Буковини в її відбудові. // Молодий Буковинець. — 1993. — № 44. — 24 жовтня — 3 листопада.
[5] Архів Українського Народного Дому в Чернівцях (далі — Архів УНДЧ), ф. В.Руснака, спр.1, арк.144.
[6] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. — Нью-Йорк, 1971. — С.45.
[7] Гніздовський О. За рідний край. Спогади з визвольної війни. // Буковина (Торонто). — 1979. — Ч.1.
[8] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. - Нью-Йорк, 1971.- С.85.
[9] Там само, с.89.
[10] Пігуляк І. Спогади у 60-річчя смерти сотника Омеляна Кантеміра. // Буковина. (Торонто). — 1978. — Ч.1.
[11] Криворучко — більшовицький комісар Могилівського повіту.
[12] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. — Нью-Йорк, 1971. — С.122.
[13] Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році. — Мюнхен, 1946. — Кн. 2. — С.79-80.
[14] Пігуляк І. Спогади у 60-річчя смерти сотника Омеляна Кантеміра. // Буковина. (Торонто). — 1978. — Ч.1.
[15] Архів УНДЧ, ф. В.Руснака, спр.1, арк.144.
[16] Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів. // Час. — 1932. — Ч.1049. — 28 квітня.
[17] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. — Нью-Йорк, 1971. — С.205.
[18] Архів УНДЧ, ф. В.Руснака, спр.1, арк.144.
[19] Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів. // Час. — 1932. — Ч.1049. — 8 квітня.