Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР

Нещодавно в Україні відзначали 70-річчя Голодомору, який забрав життя мільйонів наших земляків. Однією з жертв цього, організованого комуністичною партією, українського апокаліпсису, став і кубанець Віктор Олексійович Павленко - визначний український військовий і державний діяч.
Попри величезний внесок у розбудову збройних сил Центральної Ради, Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а згодом і Директорії, ця людина сьогодні фактично забута. Бажаючи виправити несправедливість, я й хочу розповісти про нього.

Віктор Олексійович Павленко народився 1888 року на прекрасній Кубані. Ще в дитинстві вибрав він собі долю військового. Закінчивши 1909 року юнкерське піхотне училище, юнак поступив до Качинської (що неподалік Севастополя) авіаційної школи.
Коли вибухнула Перша світова, Віктора Павленка скерували на фронт у складі авіаційних частин. Його кар'єра була успішною: на початку 1917 р. кубанця було підвищено до підполковника і призначено начальником авіації та протиповітряної оборони Ставки імператора Миколи II в м. Могилеві. Тобто Віктор Павленко став безпосереднім охоронцем російського царя, царя, який здійснював політику поневолення українського народу.
Та приспаний, здавалось, козацький дух вибухнув із першими пострілами Лютневої революції: Віктор Павленко залишає свою престижну і високооплачувану посаду та їде до Києва, де зголошується в розпорядження Центральної Ради, бере участь у підготовці Першого всеукраїнського з'їзду військових.
На цьому з'їзді було сформовано Український генеральний військовий комітет. До його складу обрали й Віктора Павленка. Як член Генерального військового комітету він автоматично став членом Центральної Ради.
Після з'їзду його призначили представником Центральної Ради в Ставці російської армії. Невдовзі він переконує головнокомандувача визнати новостворений український полк ім. Богдана Хмельницького та почати українізацію чотирьох корпусів Південно-Західного фронту... А у вересні 1917-го Віктор Павленко домігся переведення деяких українізованих частин в Україну...
Жовтневий переворот у Петрограді Центральна Рада спочатку не засудила, ба більше, створила Крайовий комітет охорони революції, до якого входили й більшовики. Надвечір 29 жовтня збройні загони більшовиків та Центральної Ради атакували об'єкти Київської військової округи, штаб якої залишився вірним Тимчасовому урядові...
На той час у розпорядженні Центральної Ради в Києві був лише один надійний полк: Перший український полк охорони революції, створений із делегатів Третього з'їзду військових.
Щоб з'ясувати роль і завдання цієї частини, ад'ютант командира Микола Ґалаґан підійшов до Віктора Павленка, який із люлькою в руках походжав в залі Педагогічного музею, де розмістилася Центральна Рада. Ось короткий спогад Миколи Ґалаґана про Віктора Павленка:
"Велика його фігура в уніформі літуна визначалась дуже ясно серед натовпу. До нього підходили військові і він їм щось наказував... Мені пояснили, що його призначено начальником усіх українських військових частин у Києві... Я підійшов до полковника Павленка, представився... й запитав, що наш полк має робити. На це своє запитання почув доволі лаконічну... відповідь: "А чорт його знає! Що накажуть, те й робитимемо!"
Ця відповідь свідчила, що українські військові свято, а часом і сліпо, вірили політичному проводу Центральної Ради, який у критичних ситуаціях виявляв повну розгубленість і дезорієнтованість... Та й був проти створення українського війська..
Все ж впродовж трьох днів війська Київської округи було розгромлено - не в останню чергу завдяки зусиллям більшовицьких частин та робітничих загонів. У ніч на 1 листопада (за старим стилем) вже колишнє командування Київської військової округи залишило Київ і подалося на Дон. А новим командувачем Київської військової округи став кубанець Віктор Павленко...
Тим часом до Києва прибували українізовані частини... Замість впорядкувати їх та на їхній основі творити військо - головну підвалину державності, Центральна Рада продовжувала пропаганду роззброєння і демобілізації. До того ж, продовжувала публічно відмежуватись від самостійників. Так, 3 листопада було ухвалено відозву "Від Генерального Секретаріату України". В ній, зокрема, говорилося: "Всі чутки і розмови про сепаратизм, про відокремлення від Росії - або контрреволюційна провокація, або звичайна обивательська неосвідомленість. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат твердо і виразно заявили, що Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської... Сучасне політичне становище сеї постанови ні трошки не міняє".
За кілька днів Центральна Рада проголосила 3-й Універсал.
Але що то був за Універсал!
З одного боку ним проголошувалась Українська Народна Республіка, з іншого - присягалося у вірності Росії: "...Ми, Українська Центральна Рада... - говорилося в Універсалі, - во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всеї Росії, оповіщаємо: однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не одділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії..."
Сумно! Російський Тимчасовий уряд впав, а керівники Центральної Ради продовжували відчувати свою підпорядкованість. Ба більше, як "чесні" малороси вони "щиро" визнали, що прагнуть відновити російську владу в Україні:
Центральна Рада знову відцуралась самостійної української держави!
І коли?!
В час розвалу російської імперії!
Та українські військові, бажаючи захистити Центральну Раду, творили українське військо навіть всупереч її волі. Багато в цій ділянці зробив кубанець Віктор Павленко. Він рішуче зміцнював порядок у військах округу, адже не секрет, що українізовані частини, що прибували до Києва, не завжди відрізнялись високою дисципліною.
Невдовзі Віктор Павленко почав формувати дві сердюцькі дивізії. Домігся він і введення одностроїв та українських відзнак...
Рішуче творення української збройної сили занепокоїло керівництво Центральної Ради... В урядових газетах почалися нападки на "українського мілітариста" Віктора Павленка. Зокрема, Володимир Винниченко звинувачував, як він казав, "царського офіцера" Павленка, що той, мовляв, формує дивізії на зразок імператорської гвардії - з метою захищати заможні верстви населення. Симон Петлюра, який теж недоброзичливо ставився до Віктора Павленка, називав його авіатором, який весь час літає в минулому.
Тим часом, більшовики готували виступ проти Центральної Ради... Повстання намітили на 13 грудня 1917 року. Але українці випередили заколотників...
Велику роль у ліквідації більшовицького путчу відіграли командувач Київською військовою округою Віктор Павленко та командир Першого українського корпусу Павло Скоропадський, який не пропустив до Києва більшовицькі частини.
Війська Київської округи почали роззброєння більшовицьких частин ще напередодні повстання - з вечора 12 грудня. Вірні Центральній Раді частини оточили "Арсенал", 3-й і 5-й авіаційні парки та інші приміщення, де дислокувались більшовицькі частини. Під час роззброєння були жертви. З нашого боку загинув вояк богданівського полку та шестеро отримали поранення...
Роззброєні московсько-більшовицькі частини Віктор Павленко наказав загрузити в товарні вагони і відправити до кордону з Росією. Завдання було виконане... Влада в Києві перейшла в українські руки.
Рішучість, з якою Віктор Павленко, розправився з ворогами нашої держави, обурила керівників Центральної Ради. І вже на другий день, тобто 13 грудня, його, людину, яка рішучо і з найменшими жертвами ліквідувала антидержавну змову, було відправлено у відставку з посади командувача Київської військової округи...
А заарештованих більшовицьких провідників на вимогу Винниченка випустили на волю... І звільнили беззастережно, без найменшого обмеження їхньої діяльності, до речі, скерованої проти української держави.

Вийшовши на волю, більшовицькі ватажки відразу почали готуватись до нового повстання проти "буржуазної", як вона казали, Центральної Ради... На місце Павленка прийшов есер Шинкар, який чи не відразу оповістив у газетах про розформування сердюцьких дивізій, мабуть, як "буржуазного пережитку"...
Віктора Павленка ж було призначено командувачем неіснуючої авіації.
Така політика керівництва УНР до видатних воєначальників та популярних військових діячів ставала традиційною. Так само "з'їли" в 1917 р. Миколу Міхновського. Згодом змусили подати у відставку авторитетного серед військових командира корпуса Павла Скоропадського. Пізніше така ж доля чекала на командира Синьої дивізії, генерала-поручника Віктора Зелінського. Арештом та розстрілом закінчився шлях видатного воєначальника Петра Болбочана... В основі цих поламаних доль лежала не тільки антипатія цивільних керманичів УНР до талановитих воєначальників, але й страх, що ті скинуть їх і обіймуть керівництво державою...
На новій посаді Віктор Павленко відразу взявся за українізацію 3-го і 5-го авіаційних парків. Справа це була нелегка, адже в авіазагонах більшовики мали великий вплив... Все ж за короткий час кубанець укомплектував два авіаційні загони загальною чисельністю у 24 бойових літаки. Було в Армії УНР і 4 дирижаблі. Окрім того, він розробив план організації української авіації та проект розміщення пізнавальних знаків на літаках.
У січні 1918 р. Віктор Павленко взяв найактивнішу участь у придушенні більшовицького повстання в Києві, яке організували випущені Винниченком заколотники... Коли до Золотоверхого підійшли війська Михайла Муравйова, кубанець став одним із керівників оборони столиці...
Наприкінці квітня 1918 року до влади в Україні прийшов Павло Скоропадський. Він запропонував Вікторові Павленку як видатному спеціалісту залишитися працювати в управлінні авіації. Згодом, кубанець очолив військово-повітряні сили Української Держави. За сприяння гетьмана він створив 16 авіаційних загонів загальною чисельністю близько 500 літаків. Його заходами було створено кадрові авіаційні загони при українських корпусах.
Про службу полковника Павленка в добу Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського відомо мало. Є свідчення Михайла Омеляновича-Павленка, що кубанець, врешті, опинився "за бортом" військового будівництва. Може, це й стало причиною, що в час підготовки антигетьманського повстання керівництву Українського національного союзу вдалося привернути його на свій бік...
У добу Директорії Віктор Павленко сформував чотири авіаційні полки, ескадру бомбовозів, почав створювати авіаційну школу. На початку літа 1919 р. авіація УНР та ЗУНР складалася з 22 літаків. Та наприкінці 1919 р. переважна частина їх була знищена чи потрапила до рук більшовиків і поляків.
За Директорії Віктор Павленко був і начальником запілля Армії УНР, і віце-міністром військових справ. 1920 року його було підвищено до звання генерала-хорунжого Армії УНР.
Після перебування в польських таборах Віктор Павленко 1921 року створив у м. Бидгощі (Польща) авіаційну школу, в якій навчалось 50 українських військових авіаторів.
Від 5 серпня до 15 листопада 1921 р. кубанець виконував обов'язки військового міністра УНР.
Після ліквідації таборів Віктор Павленко якийсь час поневірявся на чужині. Врешті, прийняв нелегке рішення - і на мій погляд, помилкове - скористатися з т. зв. амністії совєтської влади.
1926 року він повернувся на рідну Кубань.
Колишній блискучий авіатор, генерал-хорунжий Армії УНР, воєнний міністр влаштувався працювати сторожем колгоспу.
1932 року, скоріше за все в листопаді - грудні, на 45-му році життя він загинув під час Голодомору, яким совєтська влада намагалася остаточно "розв'язати українську проблему".
Вина за його передчасну смерть, за смерть мільйонів українців, які зникли з лиця землі під час жахливого Голоду, безперечно, лежить і на тих керівниках Української Народної Республіки, які - замість будувати Українську армію - жорстко поборювали тих, хто цю армію творив.
Така політика, врешті, призвела до закономірної поразки, що супроводжувалася апокаліптичними жертвами. Однією з них і став достойний українець із Кубані Віктор Павленко.

Джерела

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. - Київ, 1998. - С. 143.
Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). - Київ: Темпора, 2003. - С. 85, 121, 255.
Вісник Українського Військового Генерального Комітету. - №1. - 1917.Ґалаґан М. З моїх споминів (III Військовий з'їзд - делегація на Кубань - більшовицька навала - прихід німців - дипломатична місія в Румунії. - III частина. - С. 15, 16, 26, 27.
Енциклопедія українознавства. - Львів, 1996. - Т. 5. - С. 1916.
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. - Львів, 1995. - С. 208.
Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (1920 - 1939). - Львів, 2000. - С. 30, 44, 45.
Мірчук П. Микола Міхновський - апостол української державності". Філадельфія: Т-во Української студіючої молоді ім. Миколи Міхновського, 1960.
Мірчук П. Українська державність. 1917 - 1920. - Філядельфія, 1967. - С. 143, 159, 160, 166, 168, 170, 172.
Млиновецький Р. Історія українського народу (нариси з політичної історії). - Мюнхен: Українське наукове видавництво, 1953. - С. 429.
Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. - Київ: Планета людей, 2002. - С. 66.
Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917 - 1921 рр. (невідомі сторінки історії). - Київ: видавничий дім Альтернативи", 1998. - С. 84.
Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ - Філадельфія, 1995. - С. 340.
Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. - Київ: тиражувальний центр УРП, 1995. - Ч. 1. - С. 191 - 193.