Важкий шлях кубанця Василя Проходи

Українську державу в 1917-му та подальших роках творили українці різних земель, не лише наддніпрянці та галичани. Активну участь у державному будівництві та формуванні оружної сили українського народу взяли й кубанці. В лавах Армії УНР та повстанських загонів вони виконували свій обов’язок перед Батьківщиною.
Одним із тих, хто до кінця пройшов страдницький шлях служіння Вітчизні, був і підполковник Армії УНР, історик та журналіст, уродженець Кубані Василь Прохода. Його біографія настільки багата на драматичні події, що можна було б зняти на їхній основі багатосерійний пригодницький кінофільм. Я ж лише коротко торкнуся головних фрагментів його біографії.


Василь Прохода народився на Кубані на хуторі коло станиці Павлівської 25 грудня 1890 року 1. Закінчивши Уманську (на Кубані) чотирикласну міську школу, працював конторником на заводі та помічником мирового судді 2. У двадцятилітньому віці переселився в м. Оріхів, що на Запоріжжі. Тут 1912 р. склав іспити за 6 класів реальної школи. В російську армію пішов восени 1912 року “вольноопределяющимся”. Служив у Сімферополі в 51-му Литовському спадкоємця цісаревича полку 13-ї пішої дивізії. 15 листопада 1914 р. склав іспити, отримавши чин прапорщика, а 30 листопада від’їхав на фронт.
В січні 1915 р. під час бою проти угорських частин під Вовківнею серед інших було поранено і прапорщика царської армії Василя Проходу, внаслідок чого він потрапив до полону 3.
Слід сказати, що під час Першої світової війни в таборах для полонених в Австрії та Німеччині перебувало близько мільйона українців. На жаль, національно-свідомих серед було небагато. Завдяки заходам Союзу визволення України, який у Відні створили наддніпрянські діячі-емігранти, було отримано дозвіл на переселення українців в окремі табори. Саме в них Союз визволення України повів інтенсивну працю над “національним освідомленням” полонених українців 4.
Під плащиком “малоросійських труп”, “малоросійських хоров” та “кружков члєнов малорусскіх бібліотєк” у таборах почали створюватись таємні українські гуртки. Російські офіцери завзято поборювали ці осередки українства, вважаючи їх за розсадник “мазєпінской крамоли”. “Єдінонєдєлімщікі” переслідували всіх, хто отримував “Вістник Союзу визволення України”, погрожували, закидали камінням українські вистави.
Одним із найенергійніших українських діячів табору в Терезині, або, як казали німці в Терезієнштадті (Чехія), був прапорщик російської армії Василь Прохода, який разом із Костем Курилом, Зубчиком, В. Гавриленком, Костенком та іншими свідомими українцями заснував драматичний гурток і “малоруську” бібліотеку 5.
Невдовзі австрійське військове міністерство дозволило українізувати табір у Юзефові (Йозефштадті), і Василь Прохода зі своїми товаришами прибув сюди з Терезієнштадта.
З великими запалом працювали старшини-українці: читали лекції з українознавства, насамперед історії України та історії української літератури, видавали тижневик “Наш голос”, організували хор і театр, заснували “Просвіту” та українську бібліотеку, кількість томів в якій сягнула півтори тисячі. Цікаво, що російська бібліотека була закрита – щоб українці нарешті могли вирватися з поля тяжіння російських класиків. Василь Прохода, капітан Петро Ґанжа, поручник Микола Байко, прапорщики Микола Букшований, Яків Сич та інші читали лекції про добу гетьманів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Івана Мазепи, добу польсько-литовської держави, Запорізьку Січ, роль московського чинника в українській історії. Великий інтерес викликали розповіді про героїчного полководця Української національно-визвольної революції 1648 – 1654 рр., кальницького полковника Івана Богуна, противника польського панування і промосковської орієнтації 6.
Табірний театр ставив такі п’єси: Тараса Шевченка “Назар Стодоля”, Бориса Грінченка “На громадській роботі”, Марка Кропивницького “Пошились в дурні”; “Мартин Боруля” та “Бондарівна” Івана Карпенка-Карого.
Український гурток у Йозефові зібрав 120 крон на Український національний фонд і вислав до Києва Центральній Раді. У зв’язку з цим 1 липня 1917 р. було прийняте звернення до Центральної Ради, в якому висловлено “непереможну тугу з приводу того, що (вони, полонені) не можуть... зараз стати до творчої праці. Але вони горді за своїх борців, які так високо піднесли прапор Вільної України”. Військовополонені запевняли, що, повернувшись додому, складуть “матеріальні і духовні жертви на вівтар нашого Рідного Краю”. Серед інших підписав це звернення і писар українського гуртка табору Йозефштадт Василь Прохода 7.
Національний настрій у таборі був високий, кожний намагався приготувати себе до служби Україні. Патріотичні почуття досягли апогею, коли стало відомо про заклик Української мирної делегації на Берестейських переговорах формувати у співпраці з австрійцями дивізію. Всі хотіли стати “свідомими громадянами Вільної України” 8.
Українським комендантом табору Йозефштадт був полковник Іван Перлик, георгіївський кавалер, якому за його хоробрість австрійці залишили в полоні шаблю. Іван Перлик зіграв видатну роль у формуванні Сірої дивізії, згодом став її командиром. Пізніше він загинув геройською смертю – був замордований більшовиками у Полтаві 9.
Одним із творців дивізії сірожупанників, що почала формуватися 28 лютого 1918 р. у Володимирі-Волинському, був і кубанець Василь Прохода.
У квітні 1918 р. Василь Прохода на короткий час приїхав до рідних у м. Оріхів, де оживив діяльність місцевої “Просвіти”. У вересні 1918 р. він повернувся на військову службу до Сірої дивізії, яка в цей час перебувала на Чернігівщині, охороняючи разом із німецькими військами кордони Української Держави. Був призначений полковим осавулом 1-го полку Сірої дивізії... 10.
Під час антигетьманського повстання у середині листопада Сіра дивізія приєдналася до повстанців Симона Петлюри.
Німці, яких надзвичайно боялися більшовики, оголосили нейтралітет і зняли свої частини з українсько-російського кордону. Цим і скористалися запродані душі: у грудні 1918 р. з нейтральної зони почала наступ на Україну керована і вигодована Москвою Таращанська дивізія Миколи Щорса. Так і згадуються, на превеликий жаль, вічно актуальні слова Тараса Шевченка з “Розритої могили”:

А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть Москалеві
Господарювати
І з матері полатану
Сорочку знімати.
Поспішайте ж, недолюдки,
Матір катувати!


Підросли перевертні і поспішили...

Під час обміну військовополоненими сірожупанники намагалися домовитися з таращанцями, “як з українцями, щоб вони не перешкоджали відновленню влади УНР та стали до спільної боротьби за волю України під жовто-блакитним прапором. Але Москва вже обдарувала таращанців своїми політичними комісарами. Вони визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний і слухати не хотіли...” 11.
Почалася неоголошена війна більшовицької Росії проти соціалістичної України.
“Директорія УНР багатьох розчарувала, – писав у своїх спогадах “Сірі або сірожупанники” Василь Прохода. – Головна команда не вив’язалася зі свого завдання в боротьбі проти наступу совєтських частин. Війни Совєтській Росії не оголошено. Не відомо було, чи ведуться між урядами якісь переговори і чи прийде до якогось порозуміння. Така ситуація деморалізуюче впливала на вояків. Загрожувала небезпека розкладу і анархії... Єдиним стимулом і гаслом в їх об’єднаній чинності було ім’я Симона Петлюри. Чим більше большевики кричали проти нього, тим стійкіше українські вояки ставали на оборону його” 12.
Та все ж події розвивалися несприятливо: ширилася анархія, українське населення, принаджене більшовицькими гаслами “грабь награбленноє”, з надією очікувало приходу більшовиків. Населення легко вірило кожній московській дурниці. Зокрема, слідом за більшовиками селяни дивилися на сірожупанників як на німців. “Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями”, – казали селяни 13...
Внаслідок помилок командира 3-го Сірого полку був утрачений зв’язок із Черніговом, який зайняли таращанці, а залізниця з Чернігова до Ніжина залишилася без охорони. Шлях на Київ червоним був простелений.
Сірожупанників командування перевело на Коростенсько-Овруцький відтинок Північного фронту, а на їхнє місце висунули Чорноморський кіш, розгорнутий до стану дивізії.
19 січня 1919 р. Сірі полки прибули на стратегічно важливу станцію Коростень-Подільський, на якій панічно метушилися якісь українські частини – станція в цей час обстрілювалася більшовиками з гармат.
Події 19 січня на станції Коростень продемонстрували, яку роль в історії має особистість. Командир 1-го Сірого полку Антін Пузицький, безпосередній начальник Василя Проходи, своїми рішучими і вмілими діями зупинив панічну втечу українських частин, організував протинаступ і відігнав більшовиків на десяток кілометрів.
З усіх частин, що були на станції, та трьох Сірих полків, полковник Антін Пузицький створив Коростенську групу військ, начальником штабу якої призначив кубанця Проходу 14. Наступного дня група відбила у більшовиків Овруч 15...
Антін Пузицький високо оцінював військовий талант Василя Проходи. “Енергічний, добре освічений, – писав він, – бойовий, рівного характеру сотник Прохода видатно справлявся зі своєю посадою й був незамінним помішником командира групи” 16.
Василь Прохода був суворим і рішучим командиром, який не допускав у війську демократії, тим більше анархії. Анархічні елементи у війську боялися його, бо він не один раз “приводив їх до пуття” 17.
5 лютого надійшла вістка, що Директорія і корпус Січових стрільців залишили Київ. “Це зробило надзвичайно тяжке вражіння на вояцтво” 18. Та сірожупанники продовжували відбивати атаки ворога. Нарешті 12 лютого їх змінила на бойових позиціях група військ Січових стрільців під командуванням полковника Романа Сушка.
А сірожупанники рушили на Новоград-Волинський. Потім був Житомир, тяжкий бій 7 березня за станцію Бердичів проти таращанців і відступ на Шепетівку 19. Згідно з наказом Сіра дивізія тримала напрям на Польський фронт, у район Луцька – Володимира-Волинського. Тут була створена Ковельська група Армії УНР, начальником штабу якої призначено Василя Проходу. Група вела бої проти поляків на берегах річки Стохід 20.
До 16 травня 1919 р. кубанець Прохода перебував на фронті у складі Сірої дивізії – аж до Луцької катастрофи...

Звільнившись із польського полону, Василь Прохода прибув до м. Кам’янця-Подільського, де у вересні – листопаді взяв активну участь у формуванні 4-го полку Сірожупанників 1-ї рекрутської дивізії 21...
У квітні – липні 1920 р. Василь Прохода як старшина 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії брав участь у боях проти більшовиків. У липні 1920 р. його було призначено начальником штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії. Невдовзі він був тяжко поранений у бою під м. Сатанів на Поділлі 22... Будучи інтернованим у польському таборі, Василь Прохода вів просвітницьку діяльність та писав “Записки до історії Сірих або Сірожупанників”, три частини яких пізніше були опубліковані у воєнно-історичному журналі “Табор” та збірнику “За державність” (т. 1).
1922 року Василь Прохода стає студентом Української господарської академії у м. Подебрадах (Чехословаччина). Закінчивши її у 1927 р. і отримавши фах інженера-лісівника, працює у академії асистентом та лектором (до 1932), одночасно публікуючись в українській емігрантській пресі 23. Не полишав він і громадської роботи: був головою Товариства колишніх українських старшин в Чехії та старостою Союзу українських соколів за кордоном, редактором і видавцем часопису “Село” Українського аграрного товариства. Був членом-співробітником Української вільної академії наук та членом Українського історичного товариства 24.
Після ліквідації Української господарської академії працював інженером на будівництві битих шляхів у Чехословаччині і Німеччині. У січні 1945 р. заарештований “Смершем” і насильно вивезений до СССР, громадянином якого ніколи не був. Утримувався в тюрмі у Києві, потім у воркутинських таборах. Загалом перебував в ув’язненні 11 років. У 1956 р. як чехословацький громадянин був репатрійований до Чехословаччини, де його вже ніхто не чекав. До лютого 1965 р. жив на Пряшівщині. Лише через 10 р. боротьби йому дозволили з’єднатися зі своєю родиною в м. Сан-Дієго: 26 лютого 1965 р. він переїхав до США 25.
В 1967 р. у Торонто вийшов друком перший том його спогадів “Записки непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця”. Завершив він і рукопис під назвою “Думки про Правду” (в трьох частинах). Окрім того, Василь Прохода був автором багатьох публікацій в українській емігрантській пресі, а також членом редакційної колегії монографії про діяльність Союзу визволення України в 1914 – 1918 рр., був членом Товариства українських інженерів Америки 26.
Помер Василь Прохода 8 листопада 1971 р. у шпиталі м. Денвер (штат Колорадо, США), так і не дочекавшись вимріяної свободи для своєї Вітчизни. Залишив у смутку дружину Марію, сина Романа, невістку Еву та трьох онуків. Похований на православному цвинтарі Бавдн-Брук (штат Нью-Джерсі, США) за участю представників Державного центру УНР, вояцтва 3-ї Залізної стрілецької дивізії, товаришів з Української господарчої Академії та громадськості 27.
Вічна пам’ять кубанському синові України, підполковнику Армії УНР Василеві Проході, який понад півстоліття вірою і правдою служив нашій Батьківщині.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
1, 2. Чумаченко В. Казачья литературная Голгофа (писатели, историки и журналисты – жертвы политических репрессий) // Третьи Кубанские литературно-исторические чтения. – Краснодар, 2001. – С. 264; Дм. Б. Підполковник Василь Прохода (1890 – 1971) // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1972. – Ч. 1 (57). – С. 89.
3, 21, 22. Дм. Б. Підполковник Василь Прохода (1890 – 1971) // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1972. – Ч. 1 (57). – С. 89.
4. Синьо- та сірожупанники // Сурмач. – Лондон, 1988. – Ч. 1 – 4 (94 – 98). – С. 19 – 20.
5. Мандзенко Й. Сірожупанники. Табір полонених українських старшин у Йозефштадті, Австро-Угорщина // За державність. – Збірник 11. – Торонто, 1966. – С. 6 – 7.
6. Там само. – С. 8 – 9.
7. Там само. – С. 10.
8. Там само. – С. 11, 13.
9. Там само. – С. 9.
10. Дм. Б. Вказана праця // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1972. – Ч. 1 (57). – С. 89).
11. Прохода В. Сірі або сірожупанники // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1967. – Ч. 4 (28). – С. 37.
12. Там само. – С. 39.
13. Пузицький А. Бої Сірих за Коростень. Рік 1919 // За державність. – Збірник 2. – Каліш, 1930. – С. 80.
14. Прохода В. Сірі або сірожупанники // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1967. – Ч. 4 (28). – С. 41.
15. Прохода В. Сірі або сірожупанники // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1968. – Ч. 3 (34). – С. 37.
16. Пузицький А. Вказана праця // За державність. – Збірник 2. – Каліш, 1930. – С. 78.
17. Там само. – С. 90.
18. Там само. – С. 94.
19. Прохода В. Коростень – Бердичів – Житомир // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1969. – Ч. 2 (38). – С. 20 – 22.
20. Прохода В. Бої Сірожупанників на Польському фронті // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1969. – Ч. 6 (43). – С. 42 – 43.
23, 25. Дм. Б. Підполковник Василь Прохода (1890 – 1971) // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1972. – Ч. 1 (57). – С. 90; Третьи Кубанские литературно-исторические чтения. – Краснодар, 2001. – С. 264.
24, 26, 27. Дм. Б. Підполковник Василь Прохода (1890 – 1971) // Вісті комбатанта. – Торонто – Нью-Йорк, 1972. – Ч. 1 (57). – С. 90.