На повстанській стежці

Восени 1919 р. Яків Гальчевський одружився з учителькою Марією Оксентіївною Жуматій (Шуматій). Одружився, бо “коли б загинув, – пояснював він свій “некозацький” вчинок, – то вона була б моєю наслідницею” 38.
Яків Гальчевський почав підготовку до повстання. “В квітні (1920 р. – Ред.) я і Шепель увійшли в контакт із галичанами (з частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Красної армії. – Ред.) і перед польською офензивою, ми з двома бригадами галичан і повстанцями зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій: всі комісари були нами розстріляні. Між нами і большевиками йшли вперті бої. Прийшли польські війська: нас і галичан було обеззброєно, – повстанцям був даний наказ розійтись по домах.
Після відвороту поляків нам було дуже трудно, бо населення явно співчувало большевикам, поки ті не далися взнаки. Тоді знову повів я повстанчу роботу проти червоних. Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали. Одна мати спаслася втечею. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі, незважаючи на кількість і якість” 39.
Вбили Федора 17 вересня 1920 року. “Почувши звістку про розстріл брата, я закаменів, – згадував Яків Гальчевський. – У душі забушувала страшна ненависть до червоних і я перед мамою присягнув, що цю смерть криваво помщу, але не на безпосередніх убивниках брата, а на всіх партійних комуністах.
Питаю матері, чи бачила вона свого сина мертвим? Каже, що ходила по всім місті (Літині – Ред.), питалася й знайшла Федора у рові. Одну руку мав на грудях, а праву – відкинуту на бік, з мотузком на кісті. Лежав горілиць і мав між очима чорну дірочку від пострілу.
“Рештки” большевицької влади в Літині не хотіли дозволити мамі забрати труп, але вона під’їхала зі знайомими селянами возом і привезла небіжчика-мученика до хати, та на другий день, у супроводі священика й багатьох селян, поховала його на цвинтарі поруч мого батька й сестри (Ганни – Ред.). Місцеві большевики сказали матері, хто застрілив мого брата, й що комісар Уланський додав: “Нє можем разстрєлять старшево Гальчєвсково, – разстреляєм младшево: ето одна кровь!”
Чи не жидівська талмудна логіка?
Федір Гальчевський був тоді останньою жертвою в Літині, бо після його розстрілу комісар Уланський із великим штабом жидів-чекістів поїхав у напрямку Винниці…
Заворушились ми з Кузьменком, Мандзюком і козаками по всіх селах навколо, знайшов я повстанців, яких бачив у лісі під селом Майданом-Голоським. Через три дні був під моєю командою відділ піхоти, добре озброєної, 220 багнетів.
Я палав жадобою ворожих жертв. На озброєні відділи большевиків робив напади день і ніч. Вже чути було канонаду на заході. В брусленівських та винницьких лісах не перейшов ні один обоз большевиків, щоб не був нами обстріляний, або знищений. В лісі коло Миколаївки засіли ми на червону кінноту 8-ї кінної дивізії. На перший вогонь попав нам Революційний трибунал тієї частини. Під нашими кулями впало до 20 військових чекістів. Втікаюча решта захопила по дорозі 14-літнього хлопця з с. Майдану Грузького й замучила його пізніше в м. Янові. Той хлопчина збирав у лісі в мішечок жолуді.
Почала відходити на південний схід армія Будьонного. Вона мала завдання вдарити в Криму на генерала Врангеля, який обняв команду над білими москалями після генерала Денікіна. По дорозі через наш район ми добре потріпали, один по другому, два кінні полки із засідки. Між іншим, в цій армії червоноармійці вистріляли тоді всіх своїх політкомісарів-жидів, а в м. Пикові і Уланові зробили жидам погром і зґвалтували всіх жидівок. По дорозі будьоновці розбивали горільні й їхали п’яні цілі полки. Таких п’яних ми заскакували і нищили.
Вже пройшов місяць вересень. Польсько-український фронт із большевиками дійшов до лінії Уланів – Хмільник – Дяківці – Багринівці – Бар і завмер. Настав місяць жовтень, – а фронт є непорушний. Вже й холод дошкуляє. Повстанці починають деморалізуватися. Одні хочуть по домах, а другі почули, що в м. Хмільнику стоїть відділ отамана Шепеля й до нього рвуться, щоб лише бути по цей (по той. – Ред.) бік фронту.
Моя розвідка доносить, що поляки з большевиками заключили перемир’я без відома й згоди Головного Отамана. От союзники! Тепер не жалію, що ми їх били!
Знаю, що в нашім повіті фронт проти червоних тримають українці. Одного разу приходить до мене сотник (Павло) Саранча. Радимося, що робити? Він є тієї думки, щоб я свій відділ розпустив, або послав до отамана Шепеля в Хмільник, коли повстанці так хочуть, а ми перейдемо фронт до Української армії. Так ми і зробили 25 жовтня 1920 року” 40.

Знову в Українській армії

Перейшовши кордон між Багринівцями і Дяківцями, друзі вийшли на відтинок Запорозької дивізії. В Стасьовому Майдані натрапили на Чорних Запорожців Петра Дяченка. Той скерував їх далі – до штабу 1-ї Запорозької дивізії, де їх прийняв комдив Гаврило Базильський, якого було проінформовано про ситуацію в запіллі ворога. “Довідавшись, що має бути наступ між 10 – 11 листопада” 41, Яків Гальчевський вирішив залишитись у дивізії. “Подавши рапорт до штабу дивізії, долучивши свій послуговий список і різні засвідчення”, отримав приділення “до 2-ї бригади полковника Литвиненка у Дорошенківський курінь молодшим старшиною” 42. В іншому місці Гальчевський стверджує, що став до служби у Наливайківському курені. Далі Яків писав: “Те, що я, штабс-капітан царської 43 служби, який командував уже куренями і 61-м полком минулого року, не перешкоджає мені тепер командувати хоча би й чотою.
Врешті, наступ. Ми женемо 17-у Башкирську бригаду. Доходимо до залізничного шляху Жмеринка – Вінниця. Наш лівий сусід – російський генерал 44 Яковлів – під Винницею. В нічних випадах здобуваю чимало коней. Моя популярність серед козаків, як запримічую, зачинає зростати. На відтинку Залізної дивізії прориваються большевицькі вожді Котовський і Примаков, що змусило цілий наш фронт до відвороту. В нічнім бою під селом Голенищевим я з хорунжим Слободяником так довго стримували ворога, що, вскочивши нарешті в село, потрапили просто у руки совітським кіннотчикам. Поки ручними гранатами відбились від ворога, то наших трудно було наздогнати. Таким чином ми залишились серед ворогів” 45.
Це був останній бій Якова Гальчевського у складі регулярних частин Армії УНР.
Дійшовши до Сахнів, розпрощалися. Гальчевський сказав, що його “мрія прожити бодай одну зиму спокійно, хоча б за кордоном, не здійснилася” 46. В іншому документі уточнив, щоб “не вести життя звіра” 47.

В університеті

“З великою небезпекою, – писав пізніше Я. Гальчевський, – я пробрався до с. Брусленова, де здорові ліси…” 48. Тут вчителювала його дружина. Та довго перебувати коло неї було небезпечно – адже не один у селі знав, що чоловік вчительки Жуматій був у “петлюрівській” армії. І Яків вирішив на час зникнути. Тим більше, що йому страшенно хотілося відновити навчання в Кам’янець-Подільському українському університеті. У грудні 1920 р. Яків разом із товаришем Оникієм Місюрою вирушили до Кам’янця-Подільського. Вже 24 грудня його було зараховано вільним студентом.
“В університеті застали багато змін, – писав у своїх спогадах “Проти червоних окупантів” Гальчевський, – урядував уже студентський комітет із секретарем-комуністом, а один студент став навіть комісаром університету. Мій правничий факультет влада перейменувала на факультет соціальних наук. Почав я вчащати на виклади. Викладали нові професори, бо більшість старих разом із ректором Іваном Огієнком виїхали за Збруч. Нова влада почала добиратися поволі до решти професорів і студентів: (вже було) арештовано декількох осіб. Ходжу цілий час із револьвером у кишені. Довідуюсь, що є наказ зголоситись усім студентам-офіцерам до комендатури... Бачу, що не викручусь, бо в університеті лежать мої папери, з яких видно, що я старшина бувшої царської армії… Бачу, що земля під моїми ногами зачинає горіти. Тієї ж ночі вийшов я з Кам’янця у напрямку Ярмолинець, маючи при собі нерозлучного приятеля – револьвер. Всі свої речі та книжки залишив у Кам’янці” 49.

Без надій і сподівань

З Нового 1921 р. почався новий – найактивніший – етап повстансько-партизанської діяльності Якова Гальчевського. “Я знав, – говорив він, – що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам – москалям і жидам – та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!
Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства… Отже, з Богом – до діла!” 50.
Почалась тяжка праця. Кожну ніч Гальчевський вирушав у дорогу. Обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. “Вишукував товаришів по зброї, які зі зрозумілих причин переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу, організовував, давав завдання, наполягав, щоб вони не сиділи, а також рухались.
Гальчевському було легко працювати – його в околиці знало і поважало чимало людей. Але багатьох товаришів Яків не знаходив: хтось поліг на полі бою, комусь вкоротив віку тиф, дехто під час минулорічних наступів української армії пішов до регулярного війська, когось мобілізували більшовики. Інші, намагаючись врятуватися від ЧК, виїхали в інші губернії. Хтось ховався на хуторах” 51.
19 березня в Ризі Україна отримала підступний удар: колишні союзники – поляки – уклали з росіянами та їхніми “українськими” маріонетками (урядом т. зв. УСРР) мирний договір. Цей договір розділив Україну на дві частини – по річці Збруч. Яків Гальчевський так оцінив наслідки цього страшного для України миру: “Говорять про “геніяльність” Пілсудського... А чому він не передбачив пізнішої катастрофи своєї держави і не створив під своїм політичним впливом українсько-білоруського буферу між Польщею й Росією? Відпала Литва, але її місце “хотіла” зайняти Україна (свідомо чи несвідомо – інша річ) в особах своїх тодішніх репрезентантів. Ідея Ягайлів була близька до здійснення, й великих перепон не було.
Чи Україна на тому виграла б, чи програла? – питав сам себе Гальчевський. – Мені здається, що Україну в замаскованій федерації з Польщею чекала би така сама політична доля, як УССР під Москвою, бо політично поляки ХХ століття ще менше вироблені, як за часів своїх королів. Чи вдержалася б Україна на поверхні політичного життя, коли б постала як УНР? Це були б передчасні “роди”, бо політична концепція з опертям одних на Москву, а других – на Варшаву від віків фальшива” 52.
Яків Гальчевський був переконаний, що Україна мала більше шансів визволитися, коли б знаходилася під одним окупантом… Але й в умовах окупації України арміями кількох держав боротьбу не можна було припиняти.

“Ми є месники за кривди народу”

“Як військовий фахівець Гальчевський від самого початку організував ефективну розвідку та контррозвідку. Його поінформованість вражала навіть близьких товаришів. Він завжди знав, що і де відбувається, бо скрізь мав своїх інформаторів: на залізниці і телеграфі, в ревкомах і “комбєдах”, навіть у військових частинах та ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню “сєкрєтних сотрудніков ЧК”… Він не шкодував винагород для місцевого єврейського населення. І євреї справно збирали для нього інформацію. Розуміння особливої ваги розвідки і контррозвідки оберігало життя отаману та його козакам” 53.
Гальчевський міг помститися батькові вбивці свого брата – балинському корчмареві Хаїму Бурґу. Козаки підбивали Якова вчинити розправу над ним – на тій же підставі, що “це одна кров”. “Сензюк хотів навіть вступити до клятого жида й пригадати йому подле звірство. Але я не дозволив, – писав у своїй мемуарній книзі “Проти червоних окупантів” Яків Гальчевський. – Ми є месники за всі кривди, заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо поки-що у спокою. Не міг я зрештою мститися на родичах вбивника, хоч “то одна кров”…” 54.
Розмірковуючи на прикладі вбивці-чекіста про роль єврейства у Визвольних змаганнях українського народу, Яків Гальчевський дійшов таких висновків: “Я не раз бачив біля (балинської) корчми купу жиденят, в тім числі було сморкате жиденя – пізніший кат багатьох соток селян і мого брата. Це не спорадичний випадок. Всі жиди, які виростали на селах, у корчмах і крамничках своїх батьків, на хлібові українських селян, коли прийшли більшовики, стали опорою червоної влади. Вони володіли добре українською мовою, знали кожний своє село, під кожним оглядом із них вербувалися агенти внутрішньої розвідки, добрі чекісти. Страшним чекістом був також сільський жид із с. Трепівського Майдану…
Українське селянство засвідчило – до большевиків жиди по селах деморалізували селянство, в часі большевиків жиди вийшли з сіл та стали зпричинниками фізичного нищення наших братів.
Жиди по містах і містечках тримали наше селянство в економічній і торговельній залежності, а потім утворили кадри большевицького урядництва, судівництва, міліції і грізної чрезвичайки. Все разом жидівство в Україні зіграло ганебну й жахливу ролю. Воно судило, катувало, в’язнило й розстрілювало наш нарід, а само кричало: “Ґівалт! Погром!” А на ділі, то всі жертви, які понесла наша нація від жидів, на 5 млн. перевищує тепер все жидівство в світі!” 55.
Та слід зазначити, що Гальчевський ніколи не боровся проти євреїв, які прихильно ставилися до Української держави і не співпрацювали з окупантами. Отаман боровся лише проти тих, хто йшов збройно проти України чи був сексотом совєтської влади.
Так, Гальчевський був жорстоким чоловіком. “Це був час, – писав він, – коли всіх майже большевиків я із своїми козаками пускав у “розход” особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася “там” із моїм братом! Коли мені приходилося стріляти якого комуніста, то обов’язково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бурґ із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата 56! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби помсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні, та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне: я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам” 57.
“До нас твердий час не мав сантименту, як і люди з противного боку, – резонно стверджував Гальчевський. – Не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень” 58.
Не мав жалості Гальчевський і до українців, які зрадили свій народ і пішли на службу до окупанта: їх він винищував особливо ретельно. Тобто Гальчевський боровся не проти євреїв, українців чи росіян, як представників тієї чи іншої національності, а боровся проти представників “совітських катівень”.
Окрім того, що Гальчевський не зводив особистих порахунків (особисті порахунки у нього були з поневолювачами!), він був принциповим противником єврейських погромів. І засуджував тих отаманів, які дозволяли реквізиції в євреїв, “псуючи ідейних козаків” 59.
Відомий такий епізод з єврейською родиною, яка “на свою біду верталася з Америки до Проскурова. Їхала вона через Літин на Летичів. Якраз на цій дорозі проектувалася засідка проти червоних, тому повстанці змушені були на якийсь час затримати родину. Під час обшуку в євреїв знайшли 25000 доларів – на той час просто величезну суму. Старшини запитали у отамана, що робити з грішми? Орел наказав гроші віддати. Через деякий час здивовані й вдячні євреї вирушили далі. Та не довго вони дякували Єґові за дивовижне спасіння: незабаром по дорозі їм зустрілись більшовики, які не тільки забрали гроші й речі, а навіть постягали з жінок панчохи.
Єврейська родина, зрозуміло, широко розголосила про ці два випадки. Внаслідок розголосу чимало євреїв з Літина, Ялтушкова, Бара та Летичева виявили бажання вступити до повстанчого відділу Орла. Власне, вони й раніше не один раз могли пересвідчитися, що Яків Гальчевський завжди виступав проти погромів. Отаман, зрозуміло, ввічливо відмовився від пропозиції “посилити відділ”, та все ж послугами єврейського населення користувався” 60.

“Нам одна дорога”

1 квітня 1921 р., під час формування нового відділу, Якову Гальчевському козаки дали ім’я Орел. На той час він вже сформулював основи партизанської тактики. Ось вони.
“Треба бути здалека від родин, любих дівчат і знайомих. Не заявлятися одинцем на хуторах і селах. Ходити найменше удвох. Треба всім якнайскоріше придбати совітські уніформи і завсіди переодягатися в них для якоїсь акції. Озброєння мусить бути добре і перевірене. Кожний мусить мати: кріс, один-два револьвери, дві-три ручні гранати, кинджал або шаблю. Кинджал і шабля особливо доречні тоді, коли треба ворога утихомирити без стрілів і галасу. Не вільно навіть між своїми козаками оповідати про те, де ми були, що робили чи що думаємо робити. Намагатися, щоб днями нас якнайменше бачили. Наладнати розвідку, щоби нас негайно повідомляла, коли й де прийдуть совітські військові чи агенти. До своїх зрадників… мусимо бути нещадні...
Ми сильні своєю таємничістю, дібраним елементом, нежданим нападом-заскоченням, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зниканням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: зникати, гублячи сліди, або робити засідку, дати йому прочухана і відходити. Ми не боронимо терену боротьби, не треба нам здобувати осель, містечок, міст, мостів, високих тактичних пунктів та втримувати їх. Ми нищимо, коли самі захочемо, лише живу силу. Знаючи правильники кількох армій польової служби, ми мусимо діяти завсігди не так, як каже правильник.
Найчастіше діяли ми, українські повстанці, під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі знані об’єкти: штаб, телефонічну централю, варту, касарні, черезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, що ними большевики тримали в ярмі Україну. До приватних мешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен без наказу заходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до дому, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, зайти до в’язниці і визволити політичних в’язнів. Криміналістів (кримінальників. – Ред.) треба залишати під замком, як тих, що їх кожна влада мусить замикати. Акти у штабах Чека, ревкому й інших важних урядах треба конче забирати, бо вони – це найкраще джерело інформацій про ворога, своїх патріотів і зрадників. Військове майно обов’язково брати, але в міру, не переладовуватись. Чого не можна забрати, треба знищити. Побажано палити перед відходом військові об’єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, а пізніше свої і вороги довго ще будуть оглядати пожарища та з острахом згадувати і думати про тих, що таку помсту на комуні заподіяли…
Наша засада була: ніколи не перебувати вдруге на цьому самому місці, де ми вже раз були й ніколи не робити на одному місці постою довше, як один день” 61.
Постійні переходи не лише ускладнювали чекістам пошуки, але й сприяли тому, що козаки досконало вивчали ліси. Окремо отаман вияснив питання, де не слід проводити боїв: “Озброєним повстанцям ворог ніде не страшний, однак прикро мати сутичку в хаті чи біля хати щирих людей, які переховують повстанців, годують, а потім їх червоні помордують за це та ще й зруйнують господарку і сконфіскують майно. Сутичка з ворогом у лісі не шкодить нікому, крім повстанців або червоних – залежно від того, хто ліпше воює. Повстанець мусить завсіди так поступати, щоби ніколи не дати себе заскочити, а тому треба чимало стриму, обережності, сміливості, доброї зброї і доброго володіння нею. Треба також вміти використовувати терен, знати його та знати вже раніше, де ворог. Головне ж – повстанець не сміє марнувати стрілу: кожний стріл, від першого почавши, мусить давати жертву – убитого або раненого” 62.
“Наказую отаманам ділати більше на уяву ворогів і свого населення, а тому треба ночами палити всякі військові об’єкти. Обгорілі стовбури й димарі ще довго після нас “говоритимуть” про нас. Не шкодуймо майна: буде своя держава, то на місті зруйнованого чи спаленого дому поставимо палати” 63.
Щоб зрозуміти причини жорстокості “святих і страшних” в обороні рідного краю, досить навести короткий спогад Якова Гальчевського з його партизанської епопеї, який навів у своїй книзі “Національні спецслужби в період Української революції 1917 – 1921 рр. (невідомі сторінки історії)” доктор історичних наук Володимир Сідак.
“Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного… – писав Яків Гальчевський. – У мене є козак. Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 21 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну; питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала; забрали її в губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук, з 19 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с. Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 19 року. Торішнього року в серпні їхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все” 64.
Дике насильство ворога породжувало цілком адекватні дії. Слушно висловився інший отаман – Юрко Тютюнник. “Для боротьби проти артилерії необхідна артилерія. Для боротьби проти воюючого націоналізму одних є необхідний воюючий націоналізм інших”.

Подільська повстанська група

У цій праці не буду описувати повстанської діяльності отамана Орла в 1921 – 1925 роках: вона детально висвітлена в моїй книзі “Отаман святих і страшних” (Київ, 2000). Скажу лише, що 1 травня 1922 р. Гальчевському вдалося створити надзвичайно дієву українську збройну формацію – Подільську повстанську групу. Складалася вона з чотирьох кінних бригад: станом на 1 серпня 1922 р. командиром 1-ї був Яків Голюк, 2-у очолював Василь Лісовий, командиром 3-ї кінної бригади був Мирон Лихо, а на чолі 4-ї стояв Семен Хмара-Харченко. Була ще Вінницька сотня ім. Богуна, якою командував підхорунжий Онисько Грабарчук (Рубака) 65.
В 1921 – 1922 рр. отаман Орел воював проти частин дивізій Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії та іншими частинами – 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині.
У серпні 1922 р. Головний Отаман Армії УНР, визнаючи бойові заслуги, підвищив Гальчевського у військовому званні – до полковника Армії УНР. Водночас Симон Петлюра призначив Гальчевського командувачем повстанськими загонами Правобережної України. Ось фрагмент із книги “Отаман святих і страшних” про цю подію: “Разом із козаками отамана Байди-Голюка прибув і хорунжий Богданенко. Богданенко коротко, по-військовому склав звіт… Потім Богданенко мовчки передав Орлу згорнутий листок паперу. Це було подання команданта Подільської повстанської групи про підвищення старшин-повстанців. У лівому верхньому куті червоним чорнилом була написана резолюція:
“Воєнміну. За працю на користь Батьківщини сотника Української Армії Якова Гальчевського (Орла) підвищую до ранги полковника У. Н. Р. До всіх інших старшин застосувати приписи, передбачені статутами і інструкціями Військового Міністерства. С. Петлюра. Ставка, 20. 8. 1922 р.”
Цей листок з історичною для Гальчевського резолюцією Головний Отаман передав через хорунжого Богданенка…” 66.
Наприкінці своїх мемуарів про збройну боротьбу в 1921 – 1922 роках Яків Гальчевський дав оцінку повстанським кадрам Української революції.
“В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, – писав він. – Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас.
Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі.
На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто – ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя. Ще залишалася б мати, однак вона хутко відійшла б з цього світу. Була дружина, але вона молода, без дітей, здібна до праці і без мене дала б собі раду.
Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності” 67.
Свій особистий двобій Гальчевський виграв: на його рахунку значно більше перемог, ніж поразок. Виграли свої двобої і підпорядковані йому отамани: втрати особового складу загонів отамана Орла були неспівмірно меншими, ніж втрати ворога: наприклад, за весь 1921 рік, наповнений боями і сутичками, було втрачено вбитими лише кілька осіб. Було й кілька поранених 68.
Якби ж такі люди, як Гальчевський, були у проводі нації…
Безмірна трагедія Гальчевського та його побратимів: все зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції і вади, розтрощити своїх противників, і, врешті, програти…
Якова Гальчевського поразка не зламала, навпаки – зміцнила його дух: він мріяв не лише про звільнення України, але й про розбиття нашого історичного ворога – росіян – на їхній території, в Росії, і звільнення поневолених ними народів. 15 серпня 1922 р., звертаючись до козаків Подільської повстанської групи, отаман Орел сказав: “У запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо революційний вогонь на землі Московщини...” 69.
Яків Гальчевський вірив у відновлення боротьби – “тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 – 1920-х рр.” 70.