Попри тяжкі втрати

Звісно, що живучи в польській державі і здійснюючи з її території розвідницьку й диверсійну діяльність, Гальчевський змушений був співпрацювати із польськими спецслужбами, а саме: з 5-ю експозитурою 2-го відділу Польського генерального штабу. У Генеральному штабі (через полковника Чеботаріва) він отримував потрібні документи для себе та для своїх товаришів, а Симон Петлюра покривав фінансові видатки. Що цікаво, Польський генеральний штаб приховував свою діяльність від Міністерства внутрішніх справ Польщі 71.
У червні 1923 року Орел переправив через Збруч Волинську групу, яка нараховувала 22 чоловіки. Її очолював колишній начальник штабу Волинської підпільної організації Лукаш Костюшко. За нею відправилася Київська група Івана Трейка. Сам же Гальчевський перейшов кордон орієнтовно на чолі Подільської групи в 20 чоловік 8 липня. Збруч переходили малими групами. Прикордонники не зауважили нічого підозрілого… Отаман Хмара, який мав завдання організувати вісім округів Поділля, подався у Жмеринський район. Орел попрямував до Літинського повіту. Разом із ним було 7 чоловік (штаб), з якими Гальчевський планував, як згодом розповідав Хмара, “кинутися по Дніпро”. Попри заляканість селянства терором окупантів та тяжкі втрати, Орлу все ж вдалося сформувати партизанський загін. Та невдовзі надійшов наказ Симона Петлюри повертатися.
“В 1923 р. по наказу Головного Отамана Петлюри, – писав Яків Гальчевський, – була прикорочена партизанка на терені цілої України, а було приступлено до нової системи організаційно-підготовчого характеру на Великій Україні в боротьбі з червоними окупантами. В кінці 1923 р. я перейшов зі штабами трьох загонів до Польщі…” 72.
Це було в жовтні. Разом з отаманом перейшли Збруч 60 кінних козаків і старшин 73. “Велика кількість повстанців моїх подалась до Румунії”, – зазначав отаман 74.
З того часу Гальчевський весь час працював “на кордоні проти большовиків на Україні” 75. Для зручності оселився у волинському містечку Корець (Фабричний провулок, дім 111 а) 76, неподалік кордону.
“Як представник воюючої України Гальчевський-Орел відвідав посольства різних держав і закликав підтримати боротьбу проти більшовиків. Тим часом Совєтська Росія вимагала у польського уряду видачі Якова Гальчевського. Це примусило його змінити прізвище на Войнаровський” 77.
Не один раз задумувався – чому саме Войнаровський?
Очевидно, Яків Гальчевський за псевдонім взяв собі прізвище Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи. В їхньому житті, справді, є чимало подібного: Андрій Войнаровський був довіреною особою гетьмана Івана Мазепи, Гальчевський – довіреною особою Головного Отамана Армії УНР (фактично, гетьмана) Симона Петлюри, який, як й Іван Мазепа, перебував на вигнанні. Обидва з поразкою не змирилися, а, заручившись підтримкою керівництва інших держав та завдяки довіреним людям продовжували працю, готуючи ґрунт для повернення в Україну.
Гальчевський, як і Андрій Войнаровський, живучи на еміграції, провадив дипломатичні переговори з представництвами інших держав із метою спонукати їх до інтервенції проти Росії з метою визволення України.
Їхньої видачі (А. Войнаровського і Я. Гальчевського) домагався російський уряд.
Але чи цими аналогіями все обмежується? Чи було ще щось важливе, що спонукано Якова Гальчевського прийняте саме це прізвище – Войнаровський?
Може, глибока недовіра до польської влади, яка, зрадивши в Ризі 1921 р. союзника – Україну, могла зрадити й особисто Гальчевського, видавши його Росії? Так, як колись гамбурзький сенат, видав російській владі Андрія Войнаровського.

Проти “поважних нездар”

Про діяльність Якова Гальчевського в середині та другій половині 1920-х р. мало що відомо. Знаємо, що в 1925 р. він здійснив останній рейд у поневолену росіянами Україну... Пізніше, в той чи інший спосіб напевно продовжував роботу на кордоні, засилаючи з допомогою поляків агентів до підсовєтської України.
А 1 вересня 1930 р. капітан Яків Войнаровський (Гальчевський) почав свою службу в польській армії. Перша його посада – командир сотні 67-го пішого полку 4-ї польської дивізії, дислокованої на колишніх німецьких землях у Помор’ї...
Про політичні погляди Якова Гальчевського в 1930-х рр. свідчить його відповідь на передовицю “Треба протиділати” генерального секретаря УНДО Володимира Целевича в газеті “Діло” (ч. 154) 78. Під псевдонімом Я. Правобережець відгук 20 червня 1933 р. вмістив донцовський “Вісник” 79. Стаття називалася “Затрування 80 душ молоді, чи Гіпохондрія?” Як виглядає з неї, Володимир Целевич, зараховуючи себе до “авторитету національного проводу”, від імені всього “старшого громадянства” нарікав, що галицька молодь – це майже виключно “анархісти – неетичні, аморальні, нечесні” й майже “революціонери”, тобто молодь зовсім не така, якою “старше громадянство” хотіло би її бачити 81.
Зазначивши на початку статті, що зараховує себе до так званого “старшого громадянства”, “бо вже сивина чуба припорошила”, Я. Правобережець (Гальчевський) погодився, що, справді, “молодь не слухається поважного “олімпу”, не падає навколішки перед “авторитетами” (яких шукає і не знаходить!), випереджає їх, шукаючи в лабіринті своїх світовідчувань нових доріг, що відповідають духові часу”. То чого ж хоче п. Целевич?! Все закономірно: молодь не хоче слухати тих, хто переконливо довів свою неспроможність: маючи шанс у 1917 – 1920-х роках збудувати Українську державу, вони цей шанс бездумно і злочинно змарнували.
Але Целевич бачить причини поразки в іншому. Він вважає, що в усьому винна “публіцистична діяльність п. Донцова”, у світогляді якого Целевич розгледів “прикмети східньої анархістичної психіки”… Слід зазначити, що Яків Гальчевський, оцінюючи творчість Дмитра Донцова, якого шанував, прохопився, що, на жаль, український націоналізм Донцова не подібний “ні до гітлеризму, ні до фашизму, ні (додам) комунізму!” 82.
Отаман Орел, безперечно, мав право так стверджувати, бо не один раз впродовж 1914 – 1925 років переконувався, яку страшну силу становить московська орда з її інтегральним націоналізмом, а отже, щоб вижити, українська нація мусить протиставити ворожій расі щось надзвичайне, виняткове – сильніше і жахливіше!
Володимир Целевич, закидаючи Донцову “прикмети східної анархістичної психіки”, “східний анархізм”, натякав, що в поразці Визвольних змагань 1917 – 1920-х років винне “анархічне” селянство Східної України. Яків Гальчевський – представник і організатор цього “анархічного” селянства – добре знав ціну аргументам целевичів та й самим целевичам, завдяки партійному ворохобництву яких і безвідповідальній демагогії й була збаламучена частина селянства. Отаман Орел не з газетних публікацій знав, що таке масовий героїзм українського селянства Східної України, знав, яка могутня сила була закладена в ньому; знав і чому вона не була використана. Причина – в горе-проводі, який і зараз – по гучній поразці! – хоче вчити-повчати.
Не дивно, що “молодь інстинктивно сама намагається собі зарадити, роблячи часами помилки, – каже автор. – З презирством дивиться (вона) на нарікаючих мальконтентів, котрі вимагають собі біблійної пошани і “фіміаму”. Громадянство, котре історія “поклала на лопатки”, не може бути для нього авторитетом…
Наприкінці Яків Гальчевський радить п. Целевичу “не вносити хаосу, не затруювати душ нового покоління іпохондрією”, а радіти, що молодь на них – “поважних нездар” – не схожа. “Хай голос незнаного автора, – завершує свій відгук Я. Правобережець (Гальчевський), – голос із народу, теж старшого громадянина, буде пересторогою, щоби те “старше громадянство”, яке репрезентує п. Целевич, не вдавало з себе патріархів і непомильних авторитетів та не претендувало, коли нездібне, на провід, а сміливо з громадською мужністю це собі усвідомило” 83...

У Війську Польському

“Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати – постійною службою в тій, чи иншій чужій армії тримати наших старшин у “формі” модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР” 84.
Так починаються спомини “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського.
Скажемо відверто: нашим сусідам-полякам буде важко і прикро читати цю книгу. Ми б не хотіли зачіпати їхнього самолюбства, але наша до них доброзичливість не може бути приводом для замовчування сторінок рідної історії, тим більше таких дивовижних, як пожовклі сторінки воєнного нотатника Якова Войнаровського (Гальчевського).
У польській армії, як контрактовий старшина, Гальчевський служив із 1 вересня 1930 року до 18 вересня 1939 року. Для поляків було дивною справою, що українець, “гайдамака” є серед польського старшинського корпусу. Войнаровський “тримався гідно і досить скромно: намагався не реагувати на їхні спроби “вдарити по амбіції”. Багато працював. Незабаром – на старшинських вправах іх тактики виявилося, що знання всіх без винятку польських капітанів і майорів полку є значно нижчими, ніж у “гайдамаки”. Начальство помітило це і направило капітана Войнаровського на Вищі піхотні курси для штабових старшин, які він успішно скінчив...
“Декому з українців здається, – писав Орел-Гальчевський у своїх спогадах “З воєнного нотатника”, – що старшини українські зробили неетично, служачи в польському “ворожому” війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання”. Далі Гальчевський пише, що пережив багато душевних мук, коли, наприклад, під час державних польських свят в офіційних промовах звучали обов’язкові антиукраїнські висловлювання (“завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців”) 85.
“Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців... – згадував Гальчевський. – В касині жидки – резервові старшини – мають “лише одне бажання” в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся і ви бачите (запис у графі) “народовість” – тутешній; коли спитаєте, чому це так або переправите в евіденції на слово “українська”, то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб “тен украінєц” не чув. Коли від вас ховають всякі “моби”, накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно. Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров’ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні” 86.
Як один із прикладів дикого, нелюдського ставлення поляків до українців Гальчевський згадує розповідь польського полковника Равіча-Мисловського “про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918 – 1919 роках... Равіч-Мисловський (тоді поручник. – Ред.) взимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв’язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці” 87.
Полковник Равіч-Мисловський “часто і охоче повертався” до цієї історії, особливо любив повторювати її в присутності українців, які служили під його командою.
Взагалі, політика польської держави та її інституцій до українського населення була жахливою. Досить згадати пацифікації українського населення, щоб серце облилося кров’ю. А руйнації старовинних українських церков та цвинтарів на Лемківщині, Холмщині, Підляшші та Волині?! А насильне перетягування українських дітей до костьолів?! А злочини польських каральних відділів “Кракусів”?
Перед початком Другої світової війни поляки в усіх сферах життя пресингували українців. Польський шовінізм було де факто возведено у ранг державної політики. Повсюдно і настирливо поширювалися гасла “Польща для поляків” та “Польща від моря до моря”. І це на етнічних українських землях!
На населення лемківських, холмських та інших українських сіл, споконвіку українських, різко посилився тиск римо-католицької церкви: дітей учнівського віку таємно від батьків перехрещували в чужу віру. В школах, навіть у чисто українських селах, викладання велося лише польською. Поляки, поставивши собі за мету асимілювати або вигнати українців, поводилися вкрай зухвало. Від погроз вони перейшли до фізичного винищення. Особливо полювали поляки за “мужами довір’я” – свідомими українцями і найкращими господарями.
Не дивно, що по селах почали стихійно творитися українські відділи самооборони. Люди змушені були ночувати в одній частині села – під захистом самооборони. Вночі до їхніх, залишених напризволяще, хат приходили поляки: били вікна, ламали меблі, розкидали в коморах продукти, товклися по них, залишали образливі написи на стінах будинків…
Незвичайно морально важко було Гальчевському в цей час перебувати в польському війську, яке підпирало державу, що відкрито боролася проти його братів і сестер. Тому й не дивно, що німецько-польську війну 1939 року Яків сприйняв із радістю. “З першим гарматним стрілом на німецько-польському кордоні моя мрія про відбудову Української державності набрала більш конкретних форм...” – писав він 88.
Основний масив спогадів “З воєнного нотатника” стосується блискавичної, 18-денної, польсько-німецької війни 1939 р., в якій майор Яків Войнаровський (Гальчевський) був примушений своїм безпосереднім командиром Равічем-Мисловським брати участь на боці Польщі – всупереч домовленостям між українським еміграційним центром і Генеральним штабом польської армії, згідно з якими використовувати контрактових офіцерів-українців можна лише було в боротьбі проти більшовиків.
Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов’язки командира батальйону. І лише, 18 вересня 1939 р., коли польська катастрофа стала довершеним фактом, маючи веселий настрій, що “перестає існувати бундючне панство” 89, “майор Войнаровський” здався до полону німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.

Останні роки

У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які дуже скоро – в січні 1940 р. – його відпустили.
Повернувшись 1 лютого 1940 р. додому, в с. Пересоловичі до дружини Надії Которович, Яків нарешті ґрунтовно засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис “З воєнного нотатника”, який розпочав у німецькому таборі в Люкенвальде. Ця книга ще 2002 року підготовлена до друку. Ось назви її розділів: “В польській армії. Поляки і німці: передісторія війни. Напередодні національної ганьби. Суперечливі накази. Марш до Бзури і наступ. Оборона над Бзурою й відступ. Марш під Ілов і капітуляція. В німецькому полоні. У в’язниці Ленчиці. В Баварію. Табір для полонених в Айнштедті. Щаслива поїздка. Українсько-білоруський табір у Люкенвальде. Свят-вечір у Люкенвальде. Останній обід у таборі. Зустрічі з українцями Берліну. Кінець сезону польської держави. Повітове місто Варшава. Зустріч із Миколою Чеботарівом. В гостях у Андрія Лівицького. Додому. Політичні висновки з польсько-німецької війни” 90.
Не сумніваюся, що твір Якова Гальчевського будуть критикувати звідусіль: українські націоналісти і демократи – за критичне ставлення до їхніх ватажків, євреї та поляки – за висвітлення їхньої ролі в історичній долі українського народу, росіяни – за вороже до них ставлення, німецькі демократи, які бояться власної історії і не хочуть нічого чути навіть про те добре, що було в 1930 – 1940 роках в їхній історії…  І мені не все подобається, наприклад, критичне ставлення Якова Гальчевського до Гетьмана України Павла Скоропадського. Не один раз я робив різні купюри – щоб не дражнити гусей, та потім знову вертав вирізані фрагменти – розуміючи, що я не суддя, а упорядник, справа честі якого донести до нащадків, може, і неоднозначні думки героя Національно-визвольної української революції Якова Гальчевського.
Справді, якби скорочувати все те, що мені чи ще комусь не подобається, то з цінного історичного рукопису лишилися б уривки, які мали б невелику цінність. Тому й вирішив я подавати все як є – без купюр. Але хто допоможе видати цю книгу?..
Завершив працю Гальчевський і над двотомником “Проти червоних окупантів” та видав його (за найактивнішого сприяння свого швагра Геннадія Которовича): перший том 1941 року в Кракові, другий – 1942 року у Львові.
Написав Яків Гальчевський також історіософічну працю (без назви) з 25 великих розділів. Працю над нею він завершив у січні 1942 року. Ось назви її розділів: “Вступне слово. Історичні вороги України. Про москалів. Про поляків. Про жидів. Наші приятелі. Державність і неволя України. Про українців. Політика українців – мрії і дійсність. Погляд на німецьку політику. Україна без большевиків. Провідна верства в Україні. Традиції і дух нації. Релігія й українська національна Церква. Земельне питання й селянство. Робітниче питання. Українське міщанство. Українське жіноцтво. Здобування колонізаційних теренів. Українські комбатанти. Суспільна опіка. Пропаганда. Освіта, наука й мистецтво. Еміграція і державність. На шляху до державності” 91.
Рукопис історіософічної праці зберегли для нащадків Геннадій та Надія Которовичі. Тепер його зберігаю я. Але досі він не дійшов до читача. Причини більше, ніж прозаїчні: брак коштів...
Процитую фрагмент вступного слова автора цієї праці.
“Живемо в бурхливий час, коли цілий світ є в огні титанічного змагу. І наша доля, майбутня (доля) української нації, є на терезах ваги динамічної епохи. Темні сили старого світу валяться у безодню, а в борні кристалізується новий світ, нові ідеї.
Довге поневолення української нації витиснуло на збірній психології українців негативні риси, і тому ми в боротьбі за новий порядок у світі є поки що чинником пасивним. Великий український нарід хвилево не має національного голосу, а в той час малі, але зорганізовані народи виступають на світову арену.
В перебудові Світу на нових засадах чимало народів зникне, державні організми будуть розтрощені, з іншого боку історична справедливість визволить чимало поневолених народів, але лише під умовою вартості й значіння їх для нового Світу. Долею нежиттєздатних народів народи порядкуючі не будуть займатися.
З остраху, щоб колесо історії нас не змололо в порошок – бо події йдуть через нас і без нашого впливу – мусимо розважити цілий шерег питань.
Нам потрібно позбутись всіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії, а автохтони-українці й далі житимуть на своїй благословенній землі життям нещасних паріїв та можуть зникнути, як національна збірнота...
Підходьмо поважно до всього, що зв’язане з духом і тілом усієї української нації, бо ми стоїмо перед питанням: “бути нам, чи не бути на своїй землі?”
Маймо на увазі, що світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз’єднані всередині, слабі назовні та не хотіли, чи не вміли боротися за своє місце під сонцем” 92.