Яків Гальчевський
З ВОЄННОГО НОТАТНИКА

Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати — постійною службою в тій, чи иншій чужій армії тримати наших старшин у "формі" модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР.
Між іншим, у Польщі перебувало найбільше українських військовиків — старшин і козаків. Це тому, що колишні "союзники"-комбатанти заключили сепаратно договір із большевицькою Москвою, а цілу Українську армію, в листопаді 1920 року, у складі семи дивізій піхоти і однієї дивізії кінноти, обеззброїли та інтернували за дротами. З бігом часу наші військовики різними способами виходили з-за дротів, їхали по цілій Європі — то вчитись, то шукати шматка хліба.
Довго еміграційні українські чинники обговорювали з поляками справу прийняття наших старшин до польської армії як контрактників. Поляки дали засадничу згоду на прийняття 250 наших офіцерів і зажадали лист тієї кількості. В першій півсотні старшин і я фігурував на листі, як Української армії полковник, до польської армії як майор.

У Війську польському

Приймали поляки наших офіцерів партіями по 8 — 10 чоловік кожного року до різних родів зброї. Першу таку партію було прийнято, здається, в 1927 році.
Мене викликали до Варшави в серпні 1930 р. підписати контракт. Зі здивуванням я побачив у контракті, що мене приймають не майором, а лише капітаном до піхоти. Запитав, чому така зміна, коли инші, навіть підполковники адміністративної служби приймаються майорами? Поляки сказали, що то не від них залежить, а від українців.
Звернувся я в цій справі до генерала Сальського, військового міністра УНР. Він сказав, що дійсно Симон Петлюра наказав мене вписати майором, але, на його (Сальського) думку, мені, як повстанцеві-партизанові, буде "важко" в штабовій ранзі польської регулярної армії. Тому генерал Сальський сам вписав мене капітаном.
Амбіція моя була подражнена. Не стало Головного Отамана, який конечно хотів, щоб я був у війську та навіть закінчив Військову академію, то тепер треба погодитись із тим, що зробив генерал Сальський. Я міг, безумовно, відмовитись від вступу до війська, та иншої ради не було. Подумавши, я згодився бути капітаном. Добре, думаю собі, пізнаю все від фундаментів у війську, а вчитись теоретично і практично й так зможу. Може, в ранзі капітана скорше до Військової академії потраплю.
1 вересня 1930 року я був зарахований до 67-го полку піхоти на Помор'ї в м. Бродниці. Теоретично, щоб не показатись перед поляками ляїком, я протягом року, перед вступом до війська, перестудіював всі "регуляміни" і добру сотню різних інструкцій. Докладно запізнався з тактикою та військовою літературою, яка тоді була на полицях книгарень чи періодично виходила в Польщі з друкарень. У той спосіб, по-перше, я вчив польську мову, по-друге, ввійшов до полку з добрим запасом військового знання.
Польські старшини в полку спочатку прийняли мене недовірливо, як якогось інтруза. Для них було дивною справою, що українець, "гайдамака" і — серед їхнього старшинського корпусу.
Я серед них держався гідно, досить скромно, не звертав уваги на їхні ті чи инші спроби вдарити мене по амбіції, а працював багато. Мій авторитет по кількох місяцях, коли були старшинські вправи із тактики (чи то індивідуальні, чи збірно-польові), піднісся високо. Тут я побачив, що не лише їхні капітани, але й майори стоять багато нижче мене військовим знанням. Охоче помагав їм у вирішенні завдань, у поберанні тактичних "децизій".
По 8 місяцях мого перебування в полку мене викликали на Вищий піхотний курс для штабових старшин у Рембергові. По закінченні того курсу я знову повернувся до полку й обняв дефінітивно стрілецьку "компанію". Забракло старшини-гарматчика, — я рік командував полковою артилерією. Потім обняв полковий відділ зв'язку, яким командував півтора року. В наступних роках я командував сотнею кулеметів, відділом піонерів та протипанцерних гармат.
У березні 1939 р. поляки переконтрактували мене з капітана в майори. Мої старання вступити до Вищої воєнної школи не дали наслідку, бо наші впливові українці, які сиділи у Варшаві, ревно підбирали і брали до ВВШ своїх симпатиків, а "всяким отаманам" та "не нашим" дорога до Військової академії була ними замкнена, мимо того, що я мав, наприклад, від ряду років "вибітну опінію"1.
Від 15 квітня 1935 р. польський II-й відділ2 із Варшави дуже за мною слідкував, не інформуючи ні командира полку, ні командира дивізії. Це наглядання було помітне всюде. Спеціальні "двійкарі" сиділи в гарнізоні, щоб мене пильнувати. Я здогадувався, що це вистежування розпочалося у зв'язку арештом полковника Миколи Чеботаріва. В нього був мій архів… Видно, зміст деяких документів, листів та ін. викликав підозріння до мене. Я на інвігіляцію не звертав уваги і працював спокійно далі, виконуючи свої обов'язки. В моїх листах були думки проти більшовиків і проти поляків, де я виразно проводив думку, що нам, українцям, в боротьбі за своє визволення з московсько-польської неволі по дорозі лише з німцями. Ми вважали цілу українську політичну концепцію, що "через Варшаву будемо панувати у Києві", за нереальну. Ми мали жаль до Симона Петлюри, що він одразу не став германофілом, а цілий час попікався на всемогутній тоді Антанті, в першу чергу — на Франції. Отже, цього було досить, щоб попасти під опіку "двійки". Мене вони не арештовували, бо не було доказів моєї вини, крім особистих думок у листах і спогадах. Крім того, арештувати, як-не-як, старшину Польської армії, то треба знати за що.
Декому з українців здається, що українські старшини зробили неетично, служачи в польському "ворожому" війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання.
Скільки нас було? Поляки замість 250 прийняли 49 наддніпрянців-українців3 і випродукували зі своїх громадян-українців понад 150 молодших старшин та кілька соток підхорунжих. У війську контрактовий старшина тяжко й багато працював, вчився, багато переніс болю й морального пониження. Візьмім кожне національне польське свято: завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців. Далі: пацифікації українських теренів, валення церков на Холмщині, Підляшші й Волині, насильне перетягування до костьолів і т. ін.
Візьмім ріжні провокаційні розмови, іронію, ненависть, заздрість. Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців. При вас відбуваються дискусії з приводу статей на українську тему в "Ілюстрованому кур'єрі цодзенни". В касині жидки — резервові старшини — мають "лише одне бажання" в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся і ви бачите (запис у графі) "народовість" — тутешній; коли спитаєте, чому це так або переправите в евіденції на слово "українська", то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб "тен украінєц" не чув. Коли від вас ховають всякі "моби", накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно.
Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров'ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні.
На випадок війни Польщі з чужою державою було застережено, щоб без відома і згоди українського політичного еміграційного осередку не вживати українських контрактових старшин в акції проти польського ворога за винятком большевиків. Однак виявилось щось іншого. Вибухнула 1 вересня 1939 року війна Польщі з німцями і майже всіх контрактових старшин-українців поляки використали в боротьбі з Німеччиною.
Цілий час свого перебування в Польській армії я провадив щоденник. Багато там було занотовано цікавих моментів… З огляду на зацікавлення II відділу польського штабу моєю особою, я не держав у себе ніяких нотаток. У часі пізніших подій вони пропали.


Поляки і німці: передісторія війни

Над політичним обрієм Європи почали ще з весни 1939 року нависати чорні марсові хмари. Я пильно обсервував все, що відбувалося тоді в Польщі, слідкував за змінними настроями поляків, бо старшинське середовище було найяскравішим показником. Не розумів я поляків та їхньої політики, така вона була безглузда.
Торік було "помпастичне й бомбастичне" зайняття Заользя4. Пощо воно було? Коли за згодою німців відбулась виправа і долучено "одвєчне польскє зємє" до Польщі від бідних чехів, то треба було бути в своїй політиці консеквентним і далі йти з німцями. Ні, почались матеріальні, моральні й психічні приготування до війни з німцями (?!).
Війна з Німеччиною на волосині. Поляки думають, що одним стрілом заб'ють двох зайців справою Підкарпаття: по-перше, знищать на протилежнім узбігу Карпат "українську заразу", яка звідтам може перенестися на Галичину, Холмщину і Волинь; по-друге, апробатою долучення Закарпатської України до мад'ярів знайдуть у тяжкій для себе годині доброго союзника проти … німців (?!).
Це було в березні 1939 року. В квітні Німеччина покликала шість річників5 під зброю для "перевишколу". Невдовзі почалась концентрація німецької збройної сили на кордонах проти Польщі. Потім Вождь Німеччини висунув свої помірковані вимоги до Польщі. Політичний, реальний розум диктував полякам поторгуватися з А. Гітлером і прийняти умови німців відносно автостради і в справі Гданська. Польща була б поставлена на своє місце, трохи потерпіли б "моцарствові" мрії, але польська держава існувала б.
Я глибоко переконаний, що так поступив би маршал Пілсудський. Він віддав би Гдиню, Гданськ, потрібну (німцям) частину Помор'я, щоб Прусія злучилась із Великонімеччиною, а сам зажадав би Литви і Клайпеди. В своїй політиці став би реально й відверто до порозуміння з німцями, як це зараз робить Муссоліні та инші державні мужі. Тоді Польща і Німеччина звернули б спільно свої очі на Червоний схід — на Москву. Німці б перепровадили з Польщею ліквідацію большевизму, дали б Польщі компенсацію на Сході, там далі, щоб ослабити Москву й утворили б Україну та инші держави. Німецька експансія пішла б на південний схід (як один політичний напрямок), вздовж Дунаю, а головний політичний напрямок: Німеччина зажадала б колоній від англійців і французів. І в тім випадку поляки мусіли б скерувати свою "Лігу Морську й колоніальну" в бік Англії, а не (проти) Німеччини. Тоді історія світу мала б зовсім інший перебіг.
Що ж робили поляки? Вперлися, як віслюки, "не дати ґудзика від плаща Польщі". Почалась "гнучка політика"… (Як) відбирати Заользя, то йдуть із німцями. Коли німці зажадали, щоб і поляки чимось поступились, то вони рихтуються битися з ними, щоб забрати Прусію і навіть Берлін (?!).
Влітку йдуть серед поляків повною парою приготування до війни. В сеймі полковник Бек крикнув, що "від Балтики відсунутись не дамо". (Тепер) справа між Польщею та Німеччиною могла рішитися лише мовою гармат та кров'ю обох народів.
У ніч із 23 на 24 серпня мене розбудила біганина по вулицях м. Бродниці. Подивився я на годинник — перша по півночі. Через відкрите вікно бачу, що біжать військові вістові будити своїх старшин, які жили в місті, бо оголошений надзвичайний алярм.
Дружина моя також збудилась. Обоє підсвідомо відчули, що цей алярм у таких напружених політичних відносинах означає війну між Польщею і Німеччиною.