Напередодні національної ганьби

Значить, оголошена мобілізація. Мій полк мав завдання на випадок мобілізації, ослонити концентрацію 4-ї ДН6 із боку Прусії. Знаю, що по мене також прибіжить зараз вістовий, тому хутенько одягаюсь і виходжу. По дорозі зустрічаю свого вістового і завертаю до касарень.
Збірка старшин має відбутися в офіцерськім гарнізоновім касині. Там вже горить світло. По дорозі ще бігло кілька спізнених "гоньцув" до міста з жовтими алярмовими… (не ясно. — Ред.).
В касарнях панує надзвичайний рух. Входжу до касина… (Вже) є кілька старшин із поважним виразом облич. Поступово заля наповнюється. Входить офіцер "моб" — капітан Отоманський зі своїм заступником, капітаном Баумгартом. Вже є і командир полку, підполковник Кумунецький, але багатьох старшин ще бракує. Настрій серед (старшин) поважний, а деякі почуваються нервово. Командир полку жде ще на спізнення хвилин 15, розмовляє цілком вільно, з деякими старшинами пробує навіть жартувати. Це мені сподобалось.
Нарешті офіцери зібралися — за винятком трьох підпоручників. Чую як шепочуть молоді старшини, що неприсутні, певно, є в місцевім кабаре, або міцно після випивки заснули. Командир полку подає до відома, що оголошується мобілізація полку. Година "А" починається від 5 год. ранку. Від тієї години все мусить відбуватись згідно з картотеками "моб". Далі підполковник відчитує мобілізаційні призначення всіх старшин. Вони в багатьох випадках відмінні від донинішніх. Я маю приділ до запасового осередку в м. Ржешов. До осередка поїду з першим і другим заступниками командира полку, офіцером "моб", офіцером із господарчих питань, теслею і цілою кадрою школи підхорунжих 4-ї ДП7 із комендантом — майором Краєвським.
Перед своїм виїздом я маю обняти провідництво над 108-ю поборовою комісією для коней і обозу. Власного воєнного обозу наш полк не мав. Не мали його всі полки в цілій Польщі. Одержую від командира полку наказ зголоситись по скриню до мобілізаційного офіцера. Там є всі причандали, течки і субтечки, інструкції і матеріал для знакування коней та возів.
(Досі) від мене, як українця, все "мобове" ховалося. Тепер я мушу автоматично виконувати складну мобілізаційну процедуру в правдивій мобілізації! Беру в руки від мобілізаційного офіцера орієнтаційну інструкцію і переглядаю її. Бачу, що дам раду з цією скомплікованою мудрістю.
Старшини після отримання приділів, виходять. Командир полку обговорює зі своїм II-м заступником — кватермістром, майором Вроною евакуацію полку, актів і всякого рухового майна, що залишалося. Про евакуацію старшинських і підстаршинських родин ні слова не було сказано, щоб "не підривати бойового духу кадри". А зрештою, пощо? І так за кілька тижнів будемо в Берліні парадувати!.. Взагалі, ніхто з владу маючих не проймався тим, що німецько-польський кордон від Бродниці не є повних 2 — 3 (?) км на північ. Всі мали велике переконання, що по кількох днях ми будемо в Кеніґсберґу…
Пунктуально, о 5-й год. ранку, починаю свою працю в поборовій комісії. У фільварку "Вапно", де мала бути моя 108-а комісія, я застав вже лікаря-ветеринара, але уповноважені від громад та поліція (ще) не прибули. О 9-й год. починають прибувати перші власники з кіньми, возами і упряжжю. З них визначаю уповноважених-річознавців.
Два писарі сідають при станах. Учу їх, як виконувати функції. Своїм солдатам, які мають транспортувати до полку коні і вози, даю завдання пильнувати порядку. Прийняті фурманки відсилаю партіями по 50 до полку.
Ветеринар і визначені мною уповноважені члени комісії виявляють характеристичну тенденцію найнижче оцінити прийнятих коней і вози, бо, як кажуть, йде тут про добро для Польщі. Я сам підвищую ціни. Добро Польщі вимагає також відповідного відношення до її горожан.
Коли до столу комісії підходили господарі чи дідичі-німці, то голови оцінщиків автоматично нахилялися до мене і шепотіли: "То шваб, пане майоре, тжеба му забраць вшисткє конє!"8. Відповідаю моїм інформаторам, що польська держава є спільним добром всіх (її) горожан і тому треба нам бути безінтересовими.
Між іншим, я зауважив, що селяни-поморяни на загал охоче давали для держави вози з кіньми й упряжжю. Але цікаво, що дідичі-поляки, які за дуже малі гроші набули фільварки в 1919 — 1920 роках від стероризованих німців, були незадоволені. Вони нарікали на комісію, гнівались на мене, що дешево оцінюю їхні руді, покалічені хабети… Свої кращі коні всі залишили в стайнях. Щось шляхта скупа стала. Не ті, мовляв, часи, щоб шляхтич виставив своїм коштом регімент гусарів!
До год. 22.00 я закінчив працю… Був голодний, як і всі члени комісії. Власник "Вапна" не запросив навіть на обід. Я послав солдата, щоб купив у місті для мене й для голодних членів комісії хліба і до хліба. Ввечері я забрав свою скриню і повернувся до штабу полку. Що тут робилось протягом дня, як мундирували резервістів та як їх розділювали, не бачив. Знаю, що в першім дні мобілізації зголосилося не дуже багато резервістів.
Додому повернувся по півночі. Дружина з синком спокійно спали. Домашній спокій напровадив мене на думку, що ситуація не є грізна. Та хоча б яка була, то мене вже ніщо не здивує. Дружина має віру в мене і знає, що у відповідний момент вона з сином буде забезпечена. Зрештою, вона почувалась відважною і опанованою козачкою. Крім того, не літають ще німецькі бомбовики, не гудуть гармати. Тому і я ліг, щоб відпочити по важкому дневі…

Свою скриню з актами і справозданням я віддав до штабу полку. Бачу, що в касарнях далі кипить гарячкова праця: вносять, виносять, бігають, кричать. Придивляюсь до мобілізаційно-евакуаційної картини. Майор Врона вивозить на станційний двірець рештки озброєння, обмундирування, акти і всякий хлам. Потім, виявляється, що для спізнених резервістів бракує одягу, зброї і еквіпунку. Тоді знову для них привозять все необхідне зі станції.
Від самого ранку того дня прибувають потягами із залізничного двірця більші транспорти покликаних резервістів. Їхні чотирирядні колони зустрічає полкова оркестра. Серед них є багато таких, що під впливом надміру індивідуальних переживань потягнув надміру з пляшки, і тепер йде та колишеться, розпихаючи свою чвірку.
Я вже закінчив свою роботу, більше нікому не потрібен, тому маю можливість обсервувати цікавіші явища.
В касарнях далі кипить балаган. Всюде крик, галас, біганина, купи сміття, брудна лайка. На вулицях міста і в касарнях можна здибати повно п'яних стрільців, хоча є виразна заборона виходити до міста. В касарнях підхожу до стрілецької сотні, яка стоїть колом, когось обступивши. Один старшина відповідає на жовнірські запитання.
— Пане поручнику, чи ми направду зможемо побідити німців?
— Немає найменшого сумніву, — відповідає старшина, — протягом трьох тижнів займемо Берлін. Німці є голодні, зле озброєні, зле вишколені. Саме головне, не забувайте, хлопці, що за нами, Польщею, стоять муром найбільші світові потуги — Англія і Франція!
Зустрічаю майора Врону біля штабу полку.
— Ну, що ви думаєте, буде війна, чи ні? — запитує він, вітаючись зі мною.
Відповідаю, що ситуація дуже поважна.
— Мені здається, — говорить II-й заступник командира полку, — що німці в останню хвилину злякаються і зрезигнують зі своїх домагань. Тому було б добре спровокувати війну, а для цього треба було б увійти з одним — двома батальйонами до Прусії…
Виходжу з касарень і йду до себе на помешкання. Довідуюсь, що минулої ночі кілька родин старшин запакували свої речі та виїхали до Варшави. Треба і собі щось думати, щоб вислати дружину з дитиною до її батьків за Люблін — на Холмщину. Прибігає до мене посланець. Це II-й заступник командира полку майор Врона кличе мене і дає наказ моєю комісією прийняти додатково 30 пар коней і стільки ж комплектів доброї парокінної упряжі в селі Недзведзь і околиці. Туди треба їхати 18 км — із комісією. Виїжджаємо тягаровим автом. Процедура та сама, що була вчора. Різниця в часі: прийняття коней і упряжі я розпочав о 20.00 годині, а скінчив о 3.00 рано 26.VIII.
Коли балакав зі мною майор Врона про побір коней, то зазначив, що мене командир дивізії хоче залишити, щоб я обняв IV-й батальйон із надвижок.
— Тому, — каже, — їдьте поберати коней, то він вас забуде. Пощо Вам здався той інтерес?
Я негайно спакував трохи білизни і дрібніших речей, попросив свого господаря, щоб здав речі до багажного вагону, відвіз самоходом дружину з дитиною до потягу. Прощаючись із дружиною, я відверто сказав їй, щоб спішились хутчій доїхати до батьків на Холмщину, бо мене турбує можливість нальотів німців із повітря. Поїзди ще їздили на Варшаву нормально. Дружина виїхала. А я, коли повернувся з додаткового побору коней, не міг заснути до ранку. Значить, мене командир дивізії не пустить до Ржешова.
Ледве задрімав, як чую, що хтось міцно стукає до моїх дверей. Я — одягнутий. Підбігаю, відчиняю двері. Стоїть посланець, який службово мені мельдує. (Він каже), що о 6-й год. жде на мене командир дивізії, дипломатичний9 полковник Равіч-Мисловський. Дивлюсь на годинник: є 5.45. То була субота, 26 серпня.
Хутчій промиваю очі й біжу до штабу полку, де міститься хвилево штаб 4-ї ДП. По дорозі бачу, що батальйони 67-го п. п.10 у повнім бойовім виряді зайняли публічні будинки. Штаб 67-го п. п. розмістився в будинку жіночої гімназії на протилежнім, північним кінці міста. З касарень виїжджає довгий шнур возів, важко обкладених військовим майном. Все це тягне на станцію. Бачу, що серед кошарових блоків швендяють якісь цивільні: то "надвижки", бо полк вже змобілізований. Ці надвижки мають їхати зі мною та рештою зазначених старшин до Ржешова, де мала наступити організація другого "ржуту" (?) полку. Перед штабовим будинком бачу два самоходи: один належить генералу Болтуцю, команданту "оперативної групи", а другий — польовий "лазік" — полковнику Мисловському. Генерал Болтуць — у касині на сніданні.
Зголошуюсь у Равіча-Мисловського, колишнього командира 67-го п. п. в Бродниці. Він каже мені, що генерал Болтуць, він, підполковник Солтис і я негайно їдемо на відтинок до с. Гронжови, недалеко залізничної станції Радошкі.
Виходимо і займаємо місця в самоходах. Рушаємо. Полковник Равіч-Мисловський каже:
— Ви, пане майоре, не поїдете до Ржешова. Ми хочемо тутечки використати Ваш бойовий досвід. Ви обіймете команду над 4-м батальйоном, який зорганізуєте з надвижок. Ми зараз їдемо до Гронжови, де буде Ваш бойовий відтинок. (Як) повернемося, Ви приступите до організації батальйону протягом ночі, а завтра 27 серпня о годині 6-й рано я приймаю рапорт і зроблю перегляд батальйону. Після перегляду Ви відмашеруєте з бойовим завданням на відтинок Гронжови.
Відповідаю полковнику Мисловському, що я контрактовий чужинець — українець і перебуваю лише на стажу в полку. Наскільки знаю, то уділ у війні всіх контрактових є застережений, і ми мусіли б зголоситись у Головнім штабі у Варшаві.
— Пане, коли земля палиться під ногами, то тоді немає ні контрактових, ні заводових, ні українців, ні поляків, — є ті чи инші цінні індивідуальності, які мусять боротися за патріотичну справу. Зрештою, я бачив у військового міністра у Варшаві проект наказу, яким надане буде всім контрактовим обивательство польське, а контрактові перейменуються в заводових польських старшин. Тому на цю тему немає дискусій. Виконуйте, що ми Вам кажемо…
Що я мав робити? Наказ є наказом.
Оглядаємо "відтинок Гронжови" — від лісу Лідзбарк — Гуржно до так званих "Шаньців Шведських" включно. Цей простір має 7 км. Троє вищих старшин провадить дискусію на тему відповідного розміщення важких і легких кулеметів, очищення передполя, викінчення фортифікаційної праці та гребель для наводнення лук. Греблі почали будувати цивільні робітники 19 місяців тому назад і не докінчили.
Я олівцем накреслював на своїй мапі рішення начальників і дивувався, чому вони так довго зупиняються на дрібницях. Адже війна може вибухнути кожної хвилини, а вони мають час на безплідні, дрібничкові балачки. Що ж би то був за командир куреня, який не вмів вибрати становища для важкого кулемета?..
Час летить, я більше думаю над будуччою організацією свого батальйону, бо матиму надзвичайні труднощі, щоб із вибірок, із нічого і без нічого створити бойову одиницю.
Три перші батальйони 67-го п. п. зорганізовані згідно з планами мобілізації, де все до найменших дрібничок було приготоване. Що я маю робити, маючи до диспозиції лише людський матеріал з 600 резервістів? Полковник Мисловський дає мені до диспозиції ще одну пішу сотню Оборони Народової з м. Гуржно, — тією сотнею командує підпоручник резерви — вчитель початкової школи.

Така само сотня Оборони Народової буде моїм лівим сусідом на пересмикові р. Дрвенца — озеро Бахотек. Та сотня боронила доступ до Бронниці з напрямку Нового Міста. Цілий простір від лісу на сході та р. Дрвенцою я маю боронити зі своїм ще неіснуючим батальйоном, який полковник Мисловський, жартома чи поважно, назвав "штурмовим".
О год. 14-й приїздимо до Бродниці. Обідаємо всі в касині. О 15-й годині починаю свою організаційну працю. Не маю жадного старшини дієвої служби. Майор Краєвський забрав активної служби поручника Невяровського до своєї кадри. До цього часу він був "опікуном" надвижок. Для мене, бачу, лишилось 8 підпоручників — самі вчителі, люди без енергії та військового досвіду. Вони всі колись пройшли під чиїмсь керівництвом поверхневий вишкіл на командирів стрілецьких чот. Зібрав їх всіх. Призначаю з них трьох на сотенних командирів, одного іменую своїм ад'ютантом, другого — офіцером зв'язку, третього — господарчим, четвертого — платником. Лишається один, який мені доповідає, що хворіє на геморой. Що з ним робити? Майор Краєвський не хоче замінити його на іншого — здорового. Я призначив того підпоручника чотовим в одній сотні.
Роблю збірку всіх резервістів: їх багато бракує, бо ними послуговується майор Врона на станції і господарчий офіцер — поручник Вітт — у касарнях. Багато розлізлося і десь вилежується. Маю зібраних 200 резервістів. Вишукую серед них капралів і старших стрільців. Плютонових взагалі немає. Бракує мені шефів компаній, цілком немає чотових командирів. Немає також батальйонного лікаря, підстаршини-ветеринара, брак всякого матеріалу до сформування сотні важких кулеметів — коней, візків, кулеметів, немає чоти моздірів.
Зголошуюсь у командира дивізії. Прошу його, щоб він приділив мені бодай ад'ютанта з числа активних старшин та сержантів на шефів сотень. Заявляю про всі браки. Мисловський денервується, але приділює мені поручника Невяровського та 4-х активних плютонових на шефів стрілецьких компаній та старшого сержанта — на шефа батальйону. Сержант Прус був найінтелігентнішим підстаршиною полку. Полковник Мисловський застеріг формування сотні важких кулеметів, бо він приділяє до батальйону свою дивізійну сотню з 14-го п. п. в силі 12 тачанок.
Мої новоіменовані командири компаній бігають, кричать, галасують, а наслідків їхньої роботи не видно. Щохвилі зголошуються в мене, що всього їм бракує. Знаю, що трудно їм щось зробити, коли майор Врона все вивіз на станцію.
Шукаю командира полку і прошу його, щоб він дав дозвіл забрати з вагонів на двірці необхідні для мого батальйону речі. Він, звичайно, згодився. Я посилаю своїх людей зі старшинами та возами на двірець. Сам також приходжу для орієнтації.
На станції немає нікого зі старшин, підлеглих майорові Вроні, як кватермістрові: є лише кілька підстаршин, які без ладу нагружують матеріали до товарових вагонів. Запитую, де і що є заладоване? Вони не знають. Входжу зі своїм підпоручником до вагону: знаходимо літні дреліхи та з сотню старих масок без бойових похлонячів. У другім вагоні є старі і нові мундири з сукна, ладівниці, скрині з набоями до рушниць, брудна солдатська білизна. Йдемо далі: є 110 новеньких рушниць Маузера, 150 німецьких карабінів 1885 року. Знаходимо цілу мішанину рушниць: Маузери, Вінчестери, Манліхери, щось біля 120 штук. Шукаємо чобіт — є 50 пар нових і 380 пар старих, врешті 50 пар чобіт із довгими халявами. Є також торністри і плечаки різного роду й віку. Шоломів, головних пасів, масок, онуч, чистої білизни немає. Забираємо, що є, на підводи, привозимо до касарень і роздаємо між сотні.
Наказую перешукати піддашшя, де були сотенні і полкові магазини: дещо знаходимо. Нову зброю одержує 1-ша сотня. Решта (говорю так, як мені кажуть), — одержить зброю пізніше.
Сотенні під моїм наглядом роблять із того всього балагану нарешті якесь військо. Я сам шукаю за кухнями: знаходжу дві кухні і здобуваю кілька прикухняних возів та кілька возів для батальйонного обозу. Мої кухні — старі, поржавілі, в інших обставинах їх треба було викинути на "шмельц". Наказую чистити кухні, а сам шукаю продуктів для них, бо мій господарчий офіцер є ним більше з назви і мало орієнтується в своїй функції.
Ще є справа батальйонної чоти зв'язку. Її командант нічого не робить, лише багато гамору робить. В якійсь дюрі я знайшов біля двадцяти бубнів телефонічного дроту та шість вибракуваних телефонічних апаратів, з яких два ще пам'ятали Світову війну (російські, гарматні). Шукаю телефонічної лучниці: не має її і не буде!
Допитуюсь про лікаря, ноші, індивідуальні пакети, ліки. Нічого не має і не буде. Навіть індивідуальних значків немає. Може тому нічого навіть із ліків не дають, що мій "штурмовий" батальйон повинен бути несмертельним.
Визначаю один господарчий віз під санітарний. На ньому ще є свіжі сліди гною. Посадив на той віз капрала-санітара з великою торбою, в якій є йодина і вата. Це є цілковите санітарно-медичне забезпечення батальйону, що має окреме завдання і діє без контакту з полком.
Відчуваю, що жовніри мають дивне почуття кривди, яка неслушно їм завдана. Чому їх так озброєно і забезпечено? Чому їм, які йдуть на смерть за свою батьківщину, відмовлено у тому, що належить дати в першу чергу?
Волею долі, чи якогось фатального непорозуміння, я став командантом тих польських і білоруських простих душ і мушу їх заспокоювати, що все дістануть, але сам у те сам не вірю. Пощо мені — українцеві цей тягар за чужу, напевно програну справу? Що за іронія?
Родину моєї дружини переслідують поляки на Холмщині, за мною ходять по п'ятах "двійкарі", а ліньові вищі команданти доручили мені батальйон рятувати Польщу. Хіба на те, щоб вона до решти повалила церкви наші на Холмщині?
Я є тим поважним (бо батальйонним) чинником, який рятуватиме від заглади Польщу — на те хіба, щоб вона пізніше всім своїм внутрішнім апаратом всіх без винятку українців нагаєм перегнала під сутану польських фанатичних ксьондзів-єзуїтів? Може я ще раз відмовлюсь від виконання наказу, як пробував говорити про це полковнику Мисловському? Тоді мене жде надзвичайний військовий суд і розстріл, бо військо є військо, а наказ — наказом. Тому треба було щось робити, рятувати, заховувати бодай зовнішню форму лояльності, а там далі побачимо.
Дивлюся на своїх старшин: вони є такими, як вийшли зі своїх домів. Не мають старшинських торб, без мап, без лорнеток, без пістолетів та з певної резиґнації не мають навіть олівців і паперу. Кажу їм всім озброїтись у карабіни, або добрі палиці. Завтра я з таким батальйоном помашерую на німців?..
Доносять мені, що майор Врона лаявся порядно з гніву на мене за наші переверти на станції без його уділу. Мені від того ні холодно, ні гаряче: в його інтересі є найскорше виїхати евакуаційним потягом (чи далеко заїде, побачимо!), а я маю без мобілізаційних картотек і без жодної помочі зорганізувати вночі "штурмовий" воєнний батальйон.
По 24.00 годині пішов на короткий відпочинок до себе на помешкання, де залишились меблі та моя бібліотека. Перед відходом я ще раз зібрав старшин і дав їм інформації відносно ранішньої збірки й інших службових справ.
День 27 серпня був погідний і сонячний. О 5.00 рано я вже був у касарнях. Командири компаній розпочали вже свої компанійні збірки. Командую: "Рапорт компаніями!" Приймаю рапорти, роблю перегляд.
Вигляд батальйону надзвичай різноманітний: одна компанія в польових рогативках, решта — в фуражерках — старих, брудних і потріпаних. Одна компанія має невеличкі карабіни Маузера, друга — старі німецькі, третя — різну мішанину. Бракує плащів на цілий батальйон. Частина жовнірів має на собі дреліхи, инші — старі суконні мундири. Одні мають чоботи, инші — черевики. Черевики також ріжні: пара з одної ноги, інший черевик міг би приміститися в другім з іншої ноги. Білизни чистої жовніри взагалі не отримали. Частина ладівниць цілком добра, инші — трохи гірші, але вони переважно теліпаються на ремінцях із-під штанів.
Хвилину зупиняюся над питанням, яке я сам собі задав: на чому держаться штани моїх жовнірів, коли вони пасочки від штанів взяли під ладівниці?
Словом, переді мною найкращий твір польської імпровізації — маю батальйон сенкевичівського "посполитого рушення". Мені цікаво, що скаже командир дивізії, полковник Равіч-Мисловський. Він є знаним педантом, коли йде про одностайний вигляд формації й одиниці.
Я викликую кадри своїх компаній: капрали резерви командують чотами, роями — старші стрільці або і звичайні стрільці. Бачу, що мої сотенні зорганізували компанії зле, не регуляміново. Вони забули організацію чоти, а тут компанія воєнного стану…
Обдивляюсь обоз батальйону. Є його, разом беручи, 9 селянських фурманок із 2 кухнями. Немає на возах брезентових плахт, — щоб заховати речі від дощу й пилу… Вози брудні, не смаровані, зі слідами гною на драбинах. Біля возів немає ліхтарок, упряж позв'язувана шнурками і дротиками. Ці вози мені попались із вибракуваних у батальйонних обозах 67-го п. п.
На збірку рихтується також чота піонерів під командою поручника Лісінського і чота полкової артилерії з капітаном Ткачуком на чолі. Цей Ткачук мав колись всю родину українську і сам зовнішнім виглядом — тип українця з Галичини, однак душа у нього яничара. Двоє його братів так само є в армії старшинами.
На збірку стає також дві протипанцерних гарматки в повнім випосадженню. Ці чоти роблять добре вражіння, на них все аж блищить. Все на них новеньке, "мобове".
Чую як жовніри мого батальйону голосно запитують своїх сотенних, чому вони не так, як ті, обмундировані і озброєні? Чи вони гірші від інших? Чи вони не хочуть так само битися за свою батьківщину, як решта жовнірів? Питаються, де їхні РКМ, ручні гранати, багнети? Де ковдри, плащі, шоломи, торби?..
Пунктуально о 6.00 прибуває командир дивізії. Зголошую йому стан 650 людей, коней… возів… Нічого не сказав. Подивився на батальйон, створений із нічого протягом кількох нічних годин і додав, що за кілька днів отримаю все, що мені потрібне. В тій цілі я повинен із Гронжов надіслати виказ браків. Командую, і мій батальйон, найпізніше змобілізований і найшвидше зорганізований, відходить на відтинок у с. Гронжови. 67-й п. п. залишився в м. Бродниці.
З Бродниці я вийшов на відтинок Гронжови в такім складі: три сотні стрілецьких, дружина зв'язку, дві кухні й батальйонний обоз. Командир полку додав до батальйону дві польові гармати, чоту піонерів і дві протипанцерних гарматки. Піонери мали свою власну кухню, де я запровіантував решту приділених чот. Окрім повищого, батальйон не мав ні одного ручного кулемета, ні одного важкого кулемета. В батальйоні, крім піонерів, ніхто не мав жодної польової лопатки, яка в модерній війні має таке ж значення, як рушниця.
Прибули ми на визначене місце о 9.00 год. Даю диспозиції сотенним: 1-ша компанія має відтинок "Довгий міст" із місцем постою в лісничівці; 2-га компанія матиме відтинок на схід на висоті поодиноких будинків над лукою за с. Гронжови; 3-тя компанія — в с. Гронжови, а мій відділ — резервовий. Даю в терені границі відтинків для сотень. Становища артилерії тутечки з напрямком стрілу на такі-то цілі… Завідомлюю коменданта Оборони Народової з м. Гуржна, що беру його під свої накази. Ще раз даю йому завдання. Одним словом, видав повний бойовий наказ на (всі) щаблі батальйону. Поручик Лісінський повинен негайно прислати до кожної сотні інструкторів-піонерів, зареквізувати по селах лопати і приступити до фортифікаційних робіт. Коли сотні машерували на свої становища, то за ними мої телефоністи тягли телефонний дріт.
Поки сотні й чоти відмашерували на визначені їм становища, над'їхали генерал Болтуць і полковник Мисловський. Здаю генералові звіт та інформую, що зробив і що маю робити. Комендант оперативної групи (корпусу з трьох дивізій) апробує мої зарядження та обіцяє негайно направити всі браки, які має мій батальйон. Обидва вищі старшини хутко від'їхали.
Сідаю на коня, щоб об'їхати свій відтинок та побачити, що робить сотня Оборони Народової. Бачу у виблисках сонця наводнені луки і долини; зигзагом в'ються запорові греблі: вода затримується при греблях, а терен між однією і другою греблею пройде сотня противника в розвиненому польовому шикові. Водні запори зроблені з торфу і болота. Тому вистачить кілька стрілен польової артилерії, однієї бомби з літака, щоб їх знищити. Ціла долина — у великих корчах, вербах та грубих вільхах. Рослинність обмежує нашу обсервацію, а для ворога дає досконале прикриття й маскує його рухи у нас під носом.
Маю наказ вирубати й очистити передпілля протягом двох діб, але згідно з моїм обрахунком я повинен працювати цілим батальйоном на семикілометровому відтинку протягом тижня, щоб виконати наказ. Є місця, де цю працю треба виконувати на човнах. Саперського матеріалу обмаль, — лише на стан чоти піонерів. Значить, що наказ вищих начальників виконати фізично неможливо.
Йду і сам вибираю місця на важкі кулемети, які можуть надійти з Бродниці. І пощо то була та довга дискусія генерала з полковниками в минулу суботу, коли мій батальйон взагалі немає кулеметів і невідомо, чи буде їх мати?
Чомусь пригадалося мені оповідання полковника Равіча-Мисловського про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918 — 1919 роках. До того оповідання мій сучасний дивізіонер часто і охоче повертався. Равіч-Мисловський взимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв'язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан (тоді) польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці.
Цього літа генерал Болтуць у своїй промові, сказаній із нагоди підвищення стрільців до підхорунжих, теж зазначив, що 4-а дивізія не матиме німецьких полонених, а полковник Равіч-Мисловський просив генерала про опіку над ними (полоненими. — Ред.), (мовляв), з німцями він (ще) краще розговориться, як 20 років тому з українцями під Львовом.

Приїжджаю на відтинок 2-ї компанії. Її комендант нічого не зробив і не робить, ліг спати після "працьовитої ночі", а жовніри порозлазились по домах. Вилаяв я його, даючи конкретні завдання відносно організації оборонної позиції, організації зв'язку, чатівничої служби і т. ін.
Командир 1-ї сотні недавно прибув на свій відтинок і принаймні орієнтується та оглядає його. Він турбується, що трудно буде розпочати фортифікаційну працю без саперного приладдя. Я показав йому перебіг першої оборонної лінії, пас чування і забезпечення спереду. Підкреслив конечність утримання зв'язку з сусідами.
Мене сердить брак найменшого прояву ініціативи у моїх командирів сотень, якась дивна прострація, всіх треба дослівно водити за руку.