Суперечливі накази

Я повернувся до штабу батальйону. З приємністю побачив рух, порядок і темп праці. Ад'ютант поручник Невяровський все зорганізував при штабі та в штабі. 3-тя сотня пильно працює в терені. Шеф канцелярії батальйону, старший сержант Прус зорганізував працю в штабі і вже на власній машині друкує рапорти, запотрібування і справоздання. Є при штабі зв'язкові з компаній, приготоване місце відпочинку і виживлення для цілого батальйонного осередку. Коли я оглянув фортифікаційну працю 3-ї компанії, то звернув увагу на деякі тактичні погрішності й наказав їх усунути.
По кількох годинах я вислав ад'ютанта для контролі праці в сотнях. Ад'ютант повернувся ввечері. Був злий на командантів сотень.
Помаленьку праця прибирала нормальні форми. Коменданта сотні Оборони Народової з Гуржна теж треба було вчити робити укріплення позиції. Щодо озброєння, то компанія Оборони Народової була краще забезпечена: вона мала чоту важких французьких кулеметів і кожен рій мав ручного французького кулемета. То були люди переважно місцеві й добре зорієнтовані в терені.
Надійшла ніч. Я вислав зв'язкові патрулі до своїх сусідів: до бригади кінноти в м. Лідзбарку і до батальйону Оборони Народової майора Флешара на фільварок під Бродницею. Вони ще не повернулися.
Зупиняюсь над тим, що то було б, коли дійсно вибухнула б війна і німці захотіли скерувати свій удар на таку позицію, як моя, зайняту моїм "штурмовим" батальйоном. Звичайно, мої жовніри постріляли б трохи з рушниць і розбіглися на всі боки, а я — їхній командант, став би перед польовим судом за втечу батальйону з позицій і невміння командувати дорученим мені відділом.
На відтинку Гронжови стояв я з батальйоном дві доби — 27 і 28 серпня.
29 серпня вночі два тягарові авта привезли для моїх жовнірів новенькі плащі. До цього часу ночами мої люди мерзли в літніх дреліхах, особливо 1-а сотня в лісі, де не було жодних забудовань. Я прийняв плащі та видав капітанові з інтендатури квит та додав замовлення на решту обмундирування й озброєння.
Авта від'їхали. О годині 3-й кличуть мене до телефону з полку. Телефон був до поштового уряду в Радошках. Сідаю на коня та їду 2,5 км. При апараті зголошується ад'ютант полку капітан Блок. За наказом командира полку маю негайно машерувати з цілим батальйоном до Бродниці, де отримаю нове завдання. Запитую, чи Оборона Народова повинна машерувати зі мною, чи залишається? Відповідає по хвилині, що залишається на місці.
Я повернувся до Гронжов і зарядив алярмову збірку сотень. Над'їздить мотоциклом розвідчий офіцер полку — капітан Собкевич і повторює наказ. Запитую чи приділені до батальйону чоти артилерії, піонерів і Оборони Народової. Протипанцерні гарматки теж мають зі мною машерувати? Так, (мають)…
Кухарі готують каву. Зодягаю в нові плащі 3-тю компанію. По деякім часі приходять инші компанії, видаю і їм нові плащі. Потім батальйон споживає снідання. За півгодини рушаємо.
Перед 8-ю годиною наближуюсь до передмістя Бродниці, де мене зустрічає командир полку. Коли він побачив, що за батальйоном посуваються полкові чоти артилерії, піонерів і гарматок, то гостро зареагував, що я зняв їх зі становищ. Відповідаю, що мав ясний наказ від капітана Собкевича. Підполковник Кумунецький був злий, що я "не догадався і не залишив трьох чот на місці". Я припинив опонувати, прикликав командантів чот, сказав їм, що вийшло непорозуміння і тому вони мусять вертатися назад.
Командир полку заспокоївся і дає мені наказ машерувати просто до Яблонова. По дорозі (каже він) хтось до мене приїде і дасть завдання.
У Бродниці до мене долучається дивізійна сотня важких кулеметів на дванадцяти тачанках із величезним обозом. Ця кулеметна сотня прибула сьогодні з Влоцловка. Командує нею капітан Вечолковський із 14-го п. п. Компанія має все абсолютно новеньке, з мобілізаційних магазинів, і робить дуже добре вражіння. Командант сотні має дуже добру кадру, яка шанує його.
Я коротко інформую капітана Вечолковського про його завдання, місце в колоні, а сам на хвилину заходжу на своє помешкання. Там знайшов три листа — від дружини і знайомих. Знаю, що до цього помешкання вже не повернусь ніколи, залишаю тут багато своїх речей: меблі, кухонне приладдя, радіоапарат, бібліотеку і т. ін. Трудно, (та) нехай все пропадає. Добре, що дружина написала з Реївця, — значить тепер вона вже вдома з малою дитиною. Прощаюсь із симпатичними господарками і доганяю батальйон.
Їдучи на чолі свого війська, бачу перед цвинтарем всю місцеву інтелігенцію на чолі зі старостою, професорами гімназій та іншими нотаблями. Копають якісь окопи чи противотанкові рови. Ця картина робить трохи дивне, а трохи смішне вражіння. Коли тривога, то до Бога, а що пани в циліндрах робили протягом 20 років? Де бетонові сховища та фортифікації над кордоном? Нам цілий час вбивали в голови про маневрову війну і наступову — офензивну доктрину.
Війна — це велика таємниця. Кожна війна не буває подібна на минулу, а її вислід завжди невідомий. Тому треба на своїм терені завжди мати "пункти зачеплення", цебто укріплення на випадок відвороту. Чи це нам поможе, що тепер навіть повітові дигнітарі взялися за лопатки, щоб загріти маси до потрібної патріотичної праці.
Машеруємо спокійно далі. Мої кухарі пробують варити обід у кухнях, але з нещільних котлів вода заливає вогонь. Димить у дорозі лише новенька кухня сотні кулеметів із 14-го п. п. Тому висилаю кухні наперед, до с. Крушини, де має бути відпочинок і де я маю замір видати обід для батальйону.
Від ранку ми вже пройшли 35 км. Обід був готовий о 14.00 год., а о 16.00 рихтуємося до дальшого маршу. Над'їжджає з Яблонова самоходом генерал Болтуць, який каже мені, що я підлягатиму командирові 14-го п. п.
Висилаю ровером свого ад'ютанта до командира 14-го п. п. Ним є полковник, професор Вищої воєнної школи. Ще я був у марші, коли повернувся ад'ютант із наказом, щоб мій батальйон затримався на нічний постій у районі останньої залізничної станції перед Яблоново, в 5 км на шляху Бродниця — Яблоново.
Закватеровую батальйон, визначаючи район для сотень і алярмову площу. Штаб батальйону розміщається в палаці двору на перехресті шосе. Телефоном із двору сполучуюсь із 14-м п. п. в Яблонові. О 19.00 год. маю їхати до штабу 14-го п. п. на "одправу". Решта шикується до спання. Мої резервісти зробили вже понад 50 км у недопарованих, старих черевиках, повідпарували і покалічили собі ноги. Я рихтуюся до виїзду на штабову нараду в 14-й п. п., а поміщики — господарі двору, люди дуже гостинні, спішать подати вечерю для моїх старшин. Раптом несподіваний телефон: командир 14-го п. п. відкликує мій приїзд і наказує негайно машерувати до Яблонова з цілим військом.
Люди були так помучені, що, не повечерявши, лягли спати. Я даю наказ до маршу з алярмового плацу. Навіть старшини неохоче виконують наказ, бо серед великої родини поміщика було кілька гарненьких панночок і дам. Із ними вже молоді підпоручики були в найкращих стосунках і обидві сторони сподівалися для себе багато… В тій родині не відчувалося, що зближується війна. Не було передчуття, що зближується буря, не хотілося в це вірити. Одним словом до нас підходили як до війська на маневрах. Мало того, була віра в силу свого війська, яке не допустить "швабув" до маєтку, бо саме побідно йде наперед…
Є година 21.00. Машерувати! Колони з місця розтягаються і робиться вражіння натовпу. Я кричу на комендантів сотень і підстаршин…
Нарешті ми в Яблонові. Мене зустрічає підстаршина 14-го п. п. і доручає пакет: є наказ машерувати до с. Бук-Гуральські для зміни II/63-го п. п. 11
10 км ми долаємо за три години…


Далі у рукописі пропущені сторінки.


Марш до Бзури і наступ

Мені надзвичай не хотілося їхати до незнаного чужого полку і відбирати командування майорові Лобзі, який є свій у 14 п. п., має прихильників, що до мене поставляться вороже, а можуть навіть застрілити. Пощо мені рватися до командування, коли сучасна ситуація обсерватора війни мені більше підходить?
Я знаю, що командувати батальйоном потраплю добре зорганізованим, бо ним я ще командував у 1917 р. в російській армії, а в українській армії не зле командував піхотним полком у 1918 — 1919 роках. Тому свій від'їзд відтягав до пізнього вечора. Але треба їхати. Приходжу до командира 67-го полку відмельдуватись. Він каже мені, що є зміна наказу та що я мушу їхати й обняти Оборону Народову "Бродниця" від майора Флешара, який теж усунений наказом генерала Болтуця.
Їду до підполковника Солтиса, який командує полком ОН.
У штабі його немає, бо штаб вже виїхав у невідомім напрямку. Батальйони ОН вже теж десь машерують. Питаю по дорозі, чи спіткані колони і обози то часом не ОН? Навіть докладно не знаю, де я є, бо не маю мапи, але орієнтуюся по зорях.
Бачу, що їде якийсь самоход. Затримую його, щоб поінформуватись. У самоході сидить генерал Болтуць, сам, із шофером. Мельдуюсь у нього, що їду до ОН "Бродниця", але колона в маршу, то прошу генерала сказати, куди полк ОН машерує, щоб я міг замельдувати у командира полку ОН.
Генерал Болтуць каже, що він усунув нервового нездару й лінюха — майора Флешара, а мене визначає, щоб я зробив в ОН "Бродниця" порядок. Полк ОН є в марші до міста Собота над р. Бзурою. Я мушу догнати полк у маршу і з полковником Солтисом порозумітись щодо командування. Солтис вже має писемний наказ у цій справі.
Генерал від'їхав, а я сів на коня, сказавши жовнірові, щоб провадив бричку з моїми речами за мною. Їду до тієї Соботи цілу ніч і над ранком доганяю полк. Минаю колону ОН. Попереду на бричці їде майор Флешар, завинутий у плащі, і спить. Не видно жадного убезпечення спереду й на боки, а від Солтиса довідуюсь, що німці є десь близько, тому він їде самоходом вперед, щоб зорієнтуватися, а колона машерує… за ним (?!).
Підполковник Солтис задержується і жде поки не під'їде бричка з сонним майором Флешаром. Каже його розбудити і кличе до себе. Показує йому папір, що я є командиром, а його усувається і він має замельдуватись у штабі 4-ї ДП. Так я дня 11 вересня рано обняв батальйон ОН "Бродниця". Підполковник Солтис інформує мене, що німці за р. Бзурою. 14-й п. п. вже наступає і що ОН теж хутко піде в бій. Полк ОН підлягає командирові 14-го п. п.
Я в маршу зібрав сотенних командирів ОН і поінформував, що командую батальйоном та що нас жде наступ. Починається гарматна і кулеметна стрілянина. Я розтягаю свою колону й приспішую марш. Бачу, що 10 днів війни пройшло, а я ще фактично не брав уділу в боях. Та сьогодні відчуваю, що "не мине мене чаша ця". Страху жадного не мав перед небезпекою. Мимоволі думав про своїх — рідних і близьких — та погано почувався, що не було за віщо ризикувати — може навіть життям.
Іншого виходу немає, як дивитись мені на бойові події як на спортове змагання, бо до німців не тільки не може бути ворожого почуття, а й маю симпатію та радість, що їхніми руками валиться шляхетсько-жидівська будівля.
Придивляюсь ближче до свого батальйону. Це старші вже люди, нерідко з астмою і т. і., одягнуті в літні дреліхи, озброєні у французькі карабіни, мають Шашарди і Гочкіси. Бракує шоломів, перев'язочних матеріалів, лікаря, санітарів. Набоїв має батальйон 6 "одиниць" на карабін і 6 одиниць на кулемет.
Коли ці набої будуть вистріляні, то хіба Далад'є або Рено приділить? Бо більше ніде таких набоїв я не дістану.
Дисципліна в батальйоні не дуже висока, старшинський склад слабенький, лише командир 1-ї компанії, капітан Буша — активний старшина, а решта — резерва. Підстаршини — резервісти, але є по одному активному сержантові на шефів компаній. Загально бачу радість у батальйоні, що я є їхнім командиром. Своїми наказами я відразу здобув довір'я до себе.
Підходимо під містечко Соботу: воно наполовину спалене, бо тут кілька днів тому були великі бої. Мости на Бзурі позривані.
Починає грати в унісон німецькій артилерії артилерія польська. Розвивається наступ 14-го полку. Підводжу батальйон і ховаю його розкиданим у трикутнику за фільварковим парком. Тут падає перша жертва. Правдоподібно з НКМ падає кілька набоїв через дерева парку і вбиває одного плютонового — білоруса Петровича. Це робить прикре вражіння на ту компанію, де Петрович був шефом.
Німецьких літаків не видно: вони мають десь іншу — важнішу роботу. Але й польських літаків немає в повітрі.
Питаю, чи їли що люди і коли? Відповідають, що вчора не вечеряли, цілу ніч машерували, а сьогодні не снідали. Питаю підполковника Солтиса, чи не можна було підтягнути кухні до сотень і видати людям снідання, бо коли підемо вперед, то люди будуть голодні в бою. Підполковник Солтис каже, що трудно видавати зараз снідання, бо кожної хвилини може бути наказ йти на підтримку 14-го п. п., який у наступі заломився. І дійсно, біля год. 9-ї приходить командир 14-го п. п. і дає мені наказ опанувати друге село на горбку — на висоті села Лісевіце.
Видаю бойовий наказ, форсуємо Бзуру по кладці та входимо в ліс, де з лівого боку, з фільварку, стріляє німецька батарея. Підходимо неспостережені до ставів та зганяємо батарею. Артилерійського вогню немає. Опановуємо перше село над долиною. Бачу щось 6 — 7 автобусів, з яких вискакують німці та йдуть у розстрільну і залягають, щоб боронитись.
У селі є моя компанія, по котрій стріляють польські гаубиці: маю 10 ранених і 8 забитих від… своїх.
Помалу наступаємо далі, щоб здобути друге село на горбку. Починають грати німецькі карабіни та артилерія. Я даю собі слово, що не буду падати під вогнем німців і ходжу спокійно по лінії й до командирів сотень та чотових.
Наступ затримався. Даю можливість моїм командирам сотень упорядкувати свої відділи і жду, коли перестануть поляки стріляти по своїх.
Десь немає мого ад'ютанта: він сховався по шию у фосу і сидить. З командирів один капітан Буша щось робить і старається задержати втечу до тилу. Командир другої компанії легко ранений у руку. Маю на рівнині знову кілька забитих і ранених, але помочі їм не можна дати жодної, бо навіть "пакетів індивідуальних" бракує. Наказую транспортувати до тилу ранених як можна.
Надходить підполковник Солтис і питає, чому батальйон не рушає наперед? Відповідаю, що артилерія замість стріляти по німцях, б'є по своїх. Жадаю підтримки наступу артилерією, однак знаю, що її не буде. Тому сам йду до сотенних під вогнем. Стоячи, спокійно видаю накази. Стрільці бачать це.
Відчитую командирів чот та підриваю цілий батальйон до наступу. Артилерія німецька не робить нам шкоди, бо стріляє задалеко. Ми здобуваємо висоти під лісом "Станіславів", а німці відступають на північний схід. Маю вже ранених до 30 жовнірів і забитими 12. Важко ранений у ногу хорунжий Добегала. Довідуюсь, що командир 14-го п. п. також ранений відламком гранати в ногу і підполковник Солтис обняв 14-й п. п. Командир 4-ї ДП Равіч-Мисловський зі своїм шефом штабу капітаном Махаридом (?) наїхали на міну за селом Піонтек і обидва вилетіли в повітря. Чия то міна була, невідомо.
Настає вечір. Люди голодні й смертельно змучені. Де хто в селі був, там і залишився спати, не виключаючи старшин. Одна сотня відбула на с. Лісевіце і там залишилась на відпочинок. По укінченню бою я написав до підполковника Солтиса мельдунек і послав по кухні, які приїхали, але не мали кому видавати страви — картофлянки.
14-й п. п. дійшов до лісу "Станіславів" і далі не наступав. Втікачі-поляки кажуть, що у німців тривога з приводу нашого наступу. Це могло бути правдою, бо тоді над Бзурою була одна німецька дивізія, а поляків — 6 — 7 дивізій. Однак польський наступ був заслабий. Я сам бачив групи жовнірів 14-го п. п., що відходили собі спокійно до тилу. Їх ніхто за це не карав. Коли б поляки мали відвагу вночі кинути в бій ще одну дивізію на Ловіч від полудня (з півдня), то ціла польська операція над Бзурою була б інша. Польське командування час прогавило, бо 12.IX., коли йшов далі наступ (я був із батальйоном у резерві), німці вспіли з боку Лодзі підвезти свіжі моторизовані сили і відкинути 15-ту ДП назад до р. Бзури, що спричинило відворот назад цілої оперативної групи за р. Бзуру 13.IX.
Отож підполковник Солтис монтує далі наступ на німецьку позицію за лісом "Станіславів" вночі, бо денні спроби не мали успіху… Я був на північнім краю лісу в резерві. Бачу, як раптом загорілися села, на які наступає 14-й п. п.
Підполковник Солтис поїхав довідатись до II/14-й п. п., який мав наступати на село, чому немає від майора Лобзи ніяких вісток. Їхав він кінно й під самим селом наїхав на німецьку лінію. Падає серія стрілів із ручного кулемета: Солтис дістає кілька куль у живіт, а коли повернув коня, то додатково дістав ще кілька куль у карк, і зсунувся з коня. Старшина, який був із ним, привіз вже мертвого командира полку до лісничівки в лісі. А майор Лобза, який мав йти на село, оминув це село й пішов у собі знанім напрямку. Опосередковано (він) спричинився до смерті свого командира. Однак на цім він виграв, бо, як найстарший майор у полку, обняв команду полком після підполковника Солтиса.
Через невдачу на відтинку 15-ї дивізії вночі наспів наказ про відворот всіх дивізій назад за р. Бзуру. Я довший час (про це) нічого не знав: Лобза просто забув про якусь там Оборону Народову.
Коли розвиднілось, я послав роверистів, щоб довідались, що є в штабі полку. Там вже нікого не було, лише якийсь заблуканий жовнір сказав, що полк вночі відступив за річку в містечко, а він має стерту ногу, тому й відстав.
Йду з батальйоном до штабу полку. Побачивши сліди відвороту, і сам пішов на м. Соботу. За лісом побачив обози, що відстали, і далеко колони, що прямували до річки на м. Соботу.
Відходимо останні. Свій табір я пустив наперед, а з тилу лишив убезпечення. В долині над мізерною переправою бачу цілу 4-ту ДП із масою таборів. Знову добрий жир для бомбовців, які о 9-й год. надлітають. Але літали (вони) високо й бомби викликали лише паніку без шкоди. Полковник Незабітовський, як командир дивізії, робить мене керівником переправи: мусів сторчати і регулювати переправою, поки останній віз не переїде під бомбами.
По переправі частини розбіглись і розійшлись у своїх напрямках, які їм були показані. 14-й п. п. залишився в лісі над Бзурою під м. Соботою. Полк ОН розформовано: ОН "Бродниця" під моєю командою попала до 14-го п. п., до того майора Лобзи, якому я мав 11.IX. відібрати батальйон; ОН "Яблоново" приділили до 67-го п. п. В лісі замельдувався у командира 14-го п. п. майора Лобзи, від якого отримав нове завдання…12