Оборона над Бзурою і відступ

Після укінчення переправи 4-ї ДП на лівий берег Бзури я пішов шукати в лісі свій батальйон. Моє військо було вже по обіді. Надбігає зв'язковий зі штабу 14-го п. п. і жадає, щоб я йшов "на одправу" до нового команданта 14-го полку майора Лобзи, який кілька днів тому був визнаний генералом Болтуцем за нездібного командувати своїм батальйоном, а сьогодні він має під собою аж 4 батальйони. Мельдуюсь у нього. Сідаємо в лісі на траві. Одержуємо нове завдання оборони над р. Бзурою. Мій батальйон ОН буде в II-й лінії під м. Субота. Батальйони 14-го п. п. — один у резерві в лісі, один над р. Бзурою в Соботі, один — у с. Іржече.
Виходжу з лісу на свій відтинок. З горбка бачу докладно с. Лісевіце по тамтой бік річки. Даю сотенним завдання відносно організації оборони в II-й лінії, зв'язку і т. п. Направо від мене — Соботнянський ліс, в якому сидить ще один батальйон зі штабом полку, значить на малому відтинку в I-й лінії — два батальйони і в II-й (лінії) — два батальйони: як за (Першої) світової війни.
Питаю своїх сотенних, скільки мають амуніції? …По 75 набоїв до карабінів, до кулеметів — по 2000 набоїв. Наказав дуже ощадно уживати французьку амуніцію, бо по її ужиттю батальйон мусить піднести руки вгору. Що всі поляки піднесуть руки вверх, то мені ясно було… Лише питання днів, коли це станеться.
На тій позиції стоїмо два дні — 13 і 14 вересня. 14.IX. ввечері пішов сильний дощ. Я мав час перебратися в чисту білизну, якої не змінював вже два тижні.
Німці не наступали і по правім березі Бзури їх не видно було. Надходить наказ вночі 14.IX. машерувати на с. Здуни-Косцельне — на північний захід. Машеруємо. Доходимо до с. Здуни-Косцельне вже ранком: на автостраді божевільний рух. Говорять, що штаби армії, оперативної групи і 4-ї ДП є в Здунах-Косцельних. Дійсно, бачу масу самоходів, артилерії та повно старшин. Від ранку йде наступ оперативної групи через Бзуру в напрямку Ловіча. Генерал Болтуць злоститься на своїх дипломованих старшин та називає їх "дипломатолками" з приводу нездарності до праці в штабах.
Свій батальйон я розкидав по забудованнях на цвинтарі й попід деревами. Наказав видати каву людям, яку ОН дістала ще в Крушинах… Вже 10.00 година. Підхожу до плебанії католицького ксьондза, де бачу повно старшин всіх рангів у всіх кімнатах. Господарювали в домі як вандали: вино випивають, всі продукти їдять, посуд б'ють і т. і. Багато вже прожив, чотири війни перебув і дві революції переніс, але подібного "наязду" на дім свого пароха я ще не бачив. З омерзінням (вийшов і) пішов на цвинтар та ліг на траві.
Десь біля 11.00 годині надходить наказ від майора Лобзи, щоб знову зайняти позицію над Бзурою на лінії села Іржече і далі на північ вздовж Бзури в цілі ослони наступу 4-ї ДП на схід через Бзуру.
По півгодині вимашеровуємо. Входжу в село, яке межує з с. Іржече через Бзуру, і обсаджую його. На південь — в с. Іржече мій сусід — III/14-й п. п., а на північ — II/14-й п. п.; III/14-й п. п. в резерві в с. Богория. Командир полку назначає "одправу" в штабі полку, який хвилево чомусь розташувався в селі над самою Бзурою.
Входжу до селянської хати, де бачу багато старшин 14-го полку. Всі їдять без хліба куряче м'ясо, яке стоїть горою на столі в кількох великих селянських мисках. Питаю, де вони купили такий великий курник? Відповідають, що в селі є багато курей, але купувати не було в кого, бо село вже опустіло наполовину. На подвір'ї почувся рушничний стріл. Через вікно бачу, як жовнір 14-го п. п. застрілив селянського кабанця й зі своїм кампаном поволік його на дорогу, щоб кинути на віз і зварити жовнірам у кухні.
Закінчивши з курячим м'ясом, майор Лобза дав нам, командирам батальйонів, наказ відносно оборони. Всі скаржаться, що відтинок великий, а кулеметні сотні мають по 4 — 6 км. Я так само мав по два Гочкіси на кожну свою компанію від початку й дотепер, а де ж поділись машинові карабіни регулярної армії? Їх кожна кулеметна компанія мала по 12… На полк повинно бути 36 важких кулеметів. Не чув, щоб полк був у такій перепалці, щоб стратив половину свого озброєння: просто покидали кулемети на шляхах в часі нападів бомбовиків.
На одправі почув, що познанська армія відступає, що моторизований німецький корпус їде через Лодзь на Варшаву, а генерал Бортновський хоче, пробившись, з'єднатись із генералом Кутшабою і спільно боронити Варшаву. Все це могло бути правдою, але чи німецький генерал Блясковіц дозволить полякам на побожні бажання — подумав я собі.
Виходжу зі штабу полку й беру своїх сотенних у терен у цілі організації оборони. Дві компанії (2-у і 3-ю) даю до першої лінії, а 1-у компанію залишаю в II-й лінії — в резерві.
Телефонічний зв'язок нав'язаний між компаніями, сусідами та штабом полку. Висилаю патрулі розвідчиків на передпілля за Бзуру. На північ йде бій — там наступають 63-й і 67-й (польські) полки.
Надвечір з'являється командир батареї гаубиць 4-го полку у справі підтримки батальйону. Це той самий, що був під Яблоновим.
(Каже, що) кабелю вже не має багато, тому не може висунути обсерватора, а буде стріляти сам із мапи по нумерованих згори цілях, до яких тільки-що встрілявся. Я запитав його, чи не він часом стріляв під Соботою по селі за Бзурою, де було вісім забитих і десять ранених з Оборони Народової. Каже, що він помагав 14-му полкові вогнем, а то стріляла якась там інша батарея. Менше з тим — минулося.
Ми закватерували в якомусь будинкові в міцній коморі. Надходить наказ майора Лобзи провадити розпізнання. Кажу, що я його проваджу й прошу завідомити командира III/14-го п. п., що мої патрулі вертатимуться через його бойові чоти, бо я не можу дозвонитися до майора Родзеня — командира III-го батальйону. Мій батальйонний майор і частина табору розформованого полку ОН, коли Солтис обняв 14-й п. п., залишились у складі ОН "Бродниця". Знаходилось все це в Здунах-Косцельних чи десь там далі на захід. При тім таборі було до 120 душ різних "лазіків". Тому я послав, щоб зголосився хорунжий Ягелка та платник. Вони прибули вночі. Я їм дав вказівки, щоб протягом дня 16.IX. переорганізувати табір і всіх зайвих прислати до батальйону; щоб платник спорядив листу на старшин і стрільців та побрав у дивізії гроші і 15.IX. рано виплатив побори старшинам і жолд жовнірам. До цього часу ніхто зі старшин не отримав ні гроша, — до них належав і я: мав у кишені всього 4 злотих.
На нашім відтинку починають з'являтись "розбітки" з 67-го і 63-го полків: це були просто дезертири, яких вартовий старшина відсилав назад за Бзуру.
День 15.IX. пройшов спокійно, лише зрідка мацала по позиції німецька артилерія. Польська завзято відповідала, але невідомо, чи в щось попадала, бо стріляла без обсервації. Вночі через фронт мого батальйону в дуже оплаканнім виді відійшло дві компанії I/67-го п. п. — 1-ша поручника Шимчака і 2-га поручника Фрончака. Значить, наступ не вдався, — всі і вся помішалось та погубилось. Це було сигналом, що буде контрнаступ німців зі сходу, може, з одночасним наступом від заходу. Тоді настане "Таненберґ"13 і ситуація генерала Самсонова.
Дня 16.IX. о 3-й годині рано на відтинку III/14-го п. п. майора Родзеня неочікувано для батальйону почався наступ німців. Майор Родзень, перехвалений у своїх здібностях у мирний час, зробив таку дурницю: щоб мої патрулі могли "спокійно" вернутися, він зняв свої бойові чати. Тому німці, мацаючи, де можна добре підійти до річки, підійшли найкраще на відтинку III/14-го п. п. — над саму річку та для страху запалили кілька хат в Іржечі.
Зав'язався короткий бій.
Розвиднялось. По півгодинній стрілянині я побачив, як втікають "дружини" і "плютони", кидаючи кулемети та залишаючи протипанцерні гарматки. Тому-то, думаю, 14-й полк так мало має кулеметів.
Мною було наказане гостре поготівля, але на мій відтинок поки що німці не наступали. Тому я послав капітана Бушу з бувшим ад'ютантом полковника Солтиса, а тепер моїм ад'ютантом, щоб він із двома своїми плютонами пішов на праве крило й обсадив фронтом на с. Іржече край нашого села. Зі штабом, з однією чотою 1-ї компанії та роверистами я обсадив II-гу лінію. Бачу звідтам, що німецька піхота поступово підходить до Малої Богориї, де на краю села стріляють гаубиці того поручника, що співпрацював зі мною.
Глянув у лорнетку і бачу, що II/14-го п. п. втікає від р. Бзури, а на його відтинку горить млин над річкою. Вже німці є з двох боків мого батальйону на висоті моєї II-ї лінії. Чую стрілянину і на своєму відтинку. Ад'ютанта Невяровського немає, капітан Буша і решта сотенних нічого мені не мельдують. Дзвоню до штабу полку — жодної відповіді. Тоді я, десь біля години 10-ї, посилаю зв'язкових до першої лінії, щоб мої компанії відходили поступово в напрямку залізничної станції на захід від с. Здуни-Косцельної, а сам тим часом кінно скочив до с. М. Богория, щоб побачити, що там діється. І що ж бачу? Батарея поручника з 4-го полку без жодної піхоти спереду сама геройсько борониться.
Здибаю свого ад'ютанта поручника Невяровського. Він має прострелену ногу, але злізає з коня та йдемо до батареї, яка своєю геройською обороною заслуговує на увагу.
Полковник Незабітовський монтує протинаступ і послав ОН "Яблоново" до атаки. З того нічого не вийшло. Німецька артилерія б'є в силі, напевно, 3 — 4-х батарей.
Питаю поручника, чому він не стріляє? Каже, що вистрілює останні набої. (В цей час) між гармати падає снаряд німців і важко ранить одного підпоручника та кількох стрільців. Довідуюсь, що поранено командира дивізіону гаубиць із 4-го полку. Німці б'ють із кулеметів і артилерії, але під (їхнім) вогнем заїжджають запряжки і спокійно відвозять гармати.
За всю війну бачив тоді один випадок геройства.
Кажу ад'ютантові, щоб він шукав собі дороги до шпиталю, а я поїду до свого батальйону, що відходив до тилу.
Може видатися дивним, чому я "залишив" батальйон чи місце свого постою і поїхав побачити особисто, що робиться у сусіда? Отож, моя II-а лінія була в долині, а село М. Богория — на горбку, за котрий кипів бій, від мого постою 300 метрів. Поїхав і попав у вогонь, коли кожної секунди рвалось 10 — 15 снарядів — як за (Першої) світової війни на сталих позиціях! Як я тоді вийшов ціло, то дивно, бо з принципу не падав до землі, а ходив або стояв. Відійшов, коли німці йшли до штурму на село.
Йду до свого коня, а по дорозі бачу в селі як стрілець якоїсь кулеметної сотні поставив кулемет на насипові льоху і сам один б'є по лавах німців. Підбіг до нього і кажу, щоб він відходив, бо навколо нього (вже) нікого немає. Стягає кулемет, бере його на плечі й несе. Питаю, якої він народності? Відповідає, що білорусин. (Кажу йому:) "Відходь, брате, бо біля тебе, білорусина, жадного поляка немає". І подумав я, що за Польщу б'ється білорусин, брат якого напевно в цей час сидить у Березі-Картузькій14. Чому поляки такі боягузи? Вони вигравали битви, коли за них бились литовці та українці.
Добре, що затримався біля відважного білорусина на одну хвилину, бо в ту ж мить падає стрільно у 80 кроках і забиває мого прив'язаного коня. Коли б не білорусин, то я лежав би разом із конем, який був прив'язаний біля однієї стодоли.
Біжу через луг за рідку вільшину, а по мені почали вже стріляти німці. Вийшов на горбок й заслонився скиртою. Бачу, що відходить моя третя компанія в порядку. Першої компанії капітана Буші не видно. Кажуть, що її обскочили німці і багато піддалося. Є рештки другої компанії, а більшість нервово не витримала й повтікала на Здуну-Косцельну. Я бачив, що "фініс Польонія", як говорив колись Костюшко. Признаюсь, що не хотів в обороні Бзури виявляти своєї енергії і спричинитись до німецьких жертв15.


Марш під Ілов і капітуляція

Німецьке військо зайняло Малу і Велику Богорию, а на північ бачу, як німці входять до с. Здуни-Косцельне. З мого батальйону є ціла третя компанія і рештки першої та другої. Командир компанії хвалиться, що компанія добре боронилася. Я кажу йому, що він, як поляк, добре сповнив свій обов'язок. До нього німці за добру оборону не матимуть жалю, але з 14-го п. п. то будуть кепкувати як із боягузів.
Машеруємо навпростець до станції Яцковіце. По дорозі до нас долучаються групки жовнірів 14-го полку. В порядку, без офіцера, відходять піонери 14-го полку. Я підпорядковую їх собі та впорядковую своїх. Німецька артилерія зрідка стріляє за нами й по нас. Бачу стрільця з 14-го полку, — він має розтрощену праву руку й лежить від упливу крові: ніхто зі своїх ним не заопікувався. Мої стрільці, маючи лише льняне селянське полотно, перев'язали рану, а точніше, обв'язали її, та посадили на віз до своїх кількох ранених.
Підходимо всі під якісь хуторці, де бачу за хатами з двадцять старшин і стрільців. В їхній групі є майор Родзень — командант III/14-го п. п. Це все, що лишилось із того батальйону. Майор Родзень поговорив зо мною кілька хвилин, (я) відіслав до нього піонерів його полку, і Родзень подався далі, не чекаючи на мене. Дійсно, коли так командує найкращий штабовий у дивізії, то як командували ріжні лобзи своїми батальйонами?
Переїздимо станцію, яка скопана сильними бомбами. Це стріляє по Здунах-Косцельних панцерний потяг, якому відрізана дорога на Ловіч і на Кутно.
Командант потягу наказав спалити обмундирування. Просимо його, щоб видав моїм стрільцям суконні мундири. Де там? Не має часу на такі дрібниці. Дозволив лише забрати для всіх моїх стрільців по одній пушці консервів. Дякуємо й за це, і переходимо терен.
Бачимо страшну картину: збомбардований потяг родин військових. Вони запізно евакуювались, бомбовці з повітря не могли бачити, що там є жінки і діти з подушками. Є багато побитих жінок і дітей. Під руїнами вагонів чути стогін ранених. Чим ми можемо їм помогти?

Це жінки тих, які були такі войовничі перед війною. Це все "члонкіні Звіонзку заходнєго" 16. Коли б ці жінки мали більший самозаховавчий інстинкт, то на колінах благали б своїх чоловіків, щоб війну оминути. А це можна було зробити, бо німці ще 30 серпня сподівались, що у поляків розум візьме гору над почуттями, розпаленими дурною пресою та злочинними одиницями, які сиділи при державному кермі. Адже інтелігентному підпоручникові було ясно, які форми може прийняти війна в добу цілих мас льотництва. Те, що Польща буде покрита в цілім своїм обшарі німецькими крилами й бомбардирована в перші дні війни, (навіть) для ляїків було ясно, лише не для вождя і його генералів. Коли б ті генерали слухали більше комунікатів, наприклад, із московського радіо, то довідалися б про концентрацію п'яти німецьких армій майже навколо Польщі, бо з трьох сторін. Менші генерали пили, проводили час із коханками, як, наприклад, Коспшицький; політикували, бавилися в католицьких місіонерів на сході Польщі, а начальний вождь говорив промови до дітей, які під тиском своїх вчителів склали гроші на кулемет.
Дипломовані віслюки у мундирах розпинались у польськім радіо і доказували, що скора війна, так звана блискавична, неможлива. Чи трудно було догадатись, що з упадком Чехословаччини і Карпатської України залізна південна рука Германії ще сильніше видовжиться і обійме в смертельних судомах Польщу, яка в той час пішла на Заользя та раділа зі спільного кордону з мад'яро-монголами. Чи пакт неагресії Німеччини з Совітами не був сигналом, що надходить четвертий і останній поділ "моцарства"? Такі маю думки в часі маршу.
По переході станції йдемо туди, куди перед нами відходять полки 4-ї ДП, — за канал на с. Здуни. Тут шлях трактовий. На дорозі повно болота. Людність по селах сидить переважно на місці. Втомився йти піхотою, тому сідаю на коня мого люзака.
Йдемо без мапи, тому не знаю назв місцевостей.
Задержуємось у с. Здунах. Гадаю, що тут буде постій. Ще літають бомбовики цілими ескадрами, але не бомбардують, видно, поскидали свій бомбовий вантаж десь далі в Польщі. Вже не чути про поміч англічан і французів. Вираз облич понурий, всі машерують мовчки. Помалу творять маршові колони. Самоходи не можуть у деяких місцях проїхати. Їх витягають жовніри, бо шлях надзвичай розтоптаний.
Ввечері приходить наказ машерувати далі. Отже після бою, по маршові навпростець полями цілий день від полудня будемо ще машерувати цілу ніч. Дивуюсь, як ті люди видержують, що без регулярної їжі ніч-у-ніч машерують, а вдень окопуються і б'ються. Так вже триває 16 діб без перерви.
Я машерую за I/14-м п. п., в якому є з 200 душ, а решта батальйонів не існує, крім штабів і вінегрету з різних компаній.
Натрапляємо на якийсь залишений віз із пудлами, де є сухарі: вмить ті сухарі йдуть до кишень і торб моїх стрільців. Я теж хрупаю ті сухарі, бо цілий день не їв. Не випадало мені просити для себе консервів на станції — хай стрільці беруть, але вони не догадались запропонувати мені бляшанку з консервами.
Куди йдемо, ще не знаю. З вищих командирів нікого не видно, бо всі їдуть ще в своїх самоходах. По дорозі натрапляю на капітана — командира ОН "Яблоново". Питаю його, де є 67-й п. п.? Він не знає.
Ми без обозу, бо в страхові мій обоз, із рештою інших обозів, десь загнався без наказів. Там є мій платник і кухні, і багато, певно, з батальйону. Довідуюсь від одного поручника з 14-го п. п., що командував розвідчиками, а отсе вертає з дивізії, що німецька бригада повзів проїхалась пері…ми (не ясно. — Ред.) ввечері і здеморалізувала якусь там дивізію. Підпаливши села, на котрі ми прямуємо, (бригада повзів) десь поїхала.
Пожар тих сіл ми бачимо.
Йдемо якимись стежками, польовими доріжками і нарешті виходимо на ширшу дорогу. Захотілось мені спати і сплю на коні, бо до такого сну призвичаївся на степах України.
Розвиднюється. Мої "старічкі" за ніч поприставали і розгубились. Ствердити стан трудно. Є від когось наказ затриматись у цій оселі, а як вона зветься — не знаємо: ми на захід від Ілова яких 10 — 11 км. Приходить знову наказ зі "штабу" 14-го п. п., щоб я своїм "батальйоном" ослонив відворот 4-ї ДП від заходу, окопався на краю села і боронився. Розбуджую своїх людей, які надзвичай міцно сплять. (Вони) ледве рушають, стан: 70 стрільців! Немає жадного РКМу, жадного ЦКМу, бо над Бзурою вистріляли всі набої і ту зброю повкидали до річки як непотрібний тягар.
Питаю, скільки мають набоїв до французьких рушниць? Переважно по 5, по 10 набоїв! Трудно. Окопуємося селянськими лопатами (бо лопаток ОН не мала). Стрільці замаскувались і лежать. Я без ад'ютанта — з двома вістовими — знаходжуся в селянськім господарстві в I-й лінії.
17 вересня. Зранку надлітає ціла хмара німецьких бомбовиків. Літають низенько й починають бомбардувати та стріляти з кулеметів до кожної цілі, яку зауважують. Це бомбардування триває цілий день безперестанку.
Приїздить самоходом полковник Незабітовський ще з якимсь полковником. Мельдуюсь у Незабітовського, а той каже, щоб я мельдувався у полковника Воробея — командира 4-ї ДП. Показую обом полковникам свою "оборонну" позицію, на якій лежить 70 моїх людей, і кажу, що маю по 5 набоїв на французький карабін. Чи ж не міг би я дістати більше набоїв?
— Ma pan bagnety!17 — каже Незабітовський із міною великого вождя.
— Тепер є війна, пане полковнику, а не маневри, і я маю право жадати того, чого мені бракує! — кажу я.
— Мільчєць і викониваць розказ!18
Що я мав робити?
Відсалютував і відійшов.
Полковник Воробей закликав мене ще раз і каже, що я маю тут боронитись до вечора, а потім буду відходити на ліс під Ілов.
Цілий день їхали якісь табори, йшли групками жовніри із заходу на схід через мою позицію. Все це раз-у-раз затримувалось під бомбами і кулеметами з літаків. Була мішанина всіх полків і всіх дивізій армії Бортновського.
Бачу зі своєї позиції, як літаки бомбардують ліс під Іловим та шосейні шляхи до містечка, яке майже все є у вогні.
Надвечір падає сильний дощ із градом, але бомбовики літають у хмарах і непокоять поляків бомбами. Вже ніхто не йде через мій фронт.
18.00 година. Висилаю патруль на передпілля, на містечко, здається, Кербедзь. Вояки вертаються і кажуть, що в сусіднім селі вже є німецька піхота, яка обстріляла їх від заходу.
О годині 19.00 даю наказ відходити на ліс. Ідемо навпростець. Під лісом і в лісі бачу масу самоходів, — тягарових і особових. Лежить купа попелу з попалених таємних документів та інструкцій. В лісі ввечері знайшли ми тягаровий самоход, покритий брезентом, а в нім повно великих бляшаних скриньок із консервованим м'ясом.
Ще тут вештаються групки жовнірів. Нікого із старшин не бачу. Один підстаршина каже, що тут була "ціла армія" з Бортновським. У лісі зорганізувались всі дивізії, залишили цілий свій обоз і всі самоходи та пішли на Ілов, щоб пробитись через Бзуру на Кампіновську Пущу — Сохачів.
Вийшли ми на шосе, а потім взяли вліво на Ілов. Вже ніч. Вся дорога завалена таборами, самоходами, артилерією і т. і. Багато самоходів у ровах. Біля возів повно конячих і людських трупів: це бомби поробили таке спустошення. Ями від бомб такі, що півхати сховається. В темряві не можемо пролізти. Болото після дощу та по проході колісних транспортів величезне. Я йду піхотою, бо кінь мого люзака підбитий на передні ноги, (що були) без підків.
Так опівночі доходимо до Ілова. Тут на всіх в'їздових дорогах і шосе повно обозів. Люди ще пробують пропхатися: одні в'їздять у догораюче містечко, а инші пробують кудись виїхати. Збираю я своїх перемучених людей, яких є душ 40, і кажу їм, що отсе прийшов вже кінець польському військові, що в пробиття через німецький перстень здеморалізованої (польської) армії я не вірю. Той, хто хоче, хай переодягається десь у селян і йде додому. Хто цього не хоче робити, то най лягає спати до ранку, щоб перед полоном в якійсь клуні добре виспатися.
Настав ранок 18.IX. Починає стріляти по Ілову німецька та польська артилерія. Поляки піддаються, а деякі старшини самі з кулеметів б'ють по своїх і по німцях. Тоді німці почали стріляти по тих, що піддавались. Це був 61-й полк 15-ї дивізії. Якийсь майор командує дивізіоном артилерії і як вар'ят б'є по стрільцях, по своїх обозах із цілого (гарматного) дивізіону… Ці люди, без своїх командирів, не знають, що робити, не мають вже набоїв, наполовину ранені в попередніх боях. Через кілька годин той майор так само був у полоні і по ньому ніхто не стріляв!

Я не знав, що робити. Як партизан я міг повний тиждень перебути в якійсь норі, а по всьому — вилізти, піти переодягнутись, щоб уникнути полону, але не маю грошей. По-друге, я не поляк, а був просто змушений польським командуванням до уділу у війні.
Мав навіть веселий настрій, що скінчилось слідження мене та що перестає існувати бундючне панство. Тому я підійшов до одного німецького старшини, віддав пістоль і бінокль та спитав, куди маю йти. Він показав мені дорогу до площі, на якій було вже до 100 старшин і з 1000 жовнірів.
У той день німці взяли до полону 100 тисяч поляків з усім озброєнням — на чолі з командантом армії генералом Бортновським. Генерал Болтуць із маленькою групою пробував пробитись до Модліна 19, але згинув, а з ним згинуло кілька десять старшин. Деякі старшини з 67 п. п. пострілялись. Знаю, що застрілився капітан Мешковський і поручник Фрончак. Инші генерали й полковники на чолі зі своїм вождем не знайшли в собі відваги пустити кулю в лоб, як це зробив 25 років тому генерал Самсонов під Таненберґом. Всі генерали пішли… на Берлін зі своїми арміями в характері… полонених.
У полоні думають, що нова Польща полякам з неба впаде, як у 1918 році. Мрії стятої голови!