У німецькому полоні

Ще вчора, 17 вересня, їхала бригада польської кінноти в супроводі якогось поручника. Запитав я його, де ж поділися штабові старшини? Він сказав, що вони ще вдень поїхали до генерала Бортновського й до цього часу не вернулися, тому поручник провадить два надшарпані полки з 800 верхівців туди, куди прямують обози.
Мимоволі мені тоді прийшла думка, що коли б отсе все було в Україні з українським військом, то я негайно підпорядкував би собі покинуту вищими командантами кінноту й не провадив би її на загладу туди, де на Бзурі замкнуто міцно шляхи відвороту. Після короткої реорганізації ще тієї ж ночі я на чолі двох полків від'їхав би в тил, або в бік на 40 — 50 км, заждав десь у лісі вдень, а вночі розпочав акцію, яка ворожому військові багато напсувала б нервів і крові. Не страшні мені були ні повзи, ні бомбовики, бо я діяв би виключно ночами, а дні пересиджував у лісах і незайнятих ворогом оселях. Думка і залишилась думкою, бо що мене обходять Польща й поляки? Я був лише обсерватором нової, модерної війни, немов аташе чи кореспондент з іншої держави. Однак маю на собі мундир польського майора, то мушу до кінця ділити недолю нещасної польської армії.
Як повстанець проти большевиків, я нераз бував у надзвичай важкому й, здавалося, безвихідному положенні, але завжди виходив із кліщів чи залізного обруча червоних і випроваджував своїх вояків. У м. Ілові теж міг, принаймні, сам із похмілля "польсько-німецького балю" вийти і уникнути полону. Я міг заховатись так, що мене ніхто не знайшов би серед будинків Ілова. Міг перебути там терпяче кілька днів, переодягнутися в селянський одяг і мандрувати на схід, але з 3 марками і 90 грошами далеко не зайду. Й пощо ризикувати?
Хоча мені соромно в душі, що буду в перший раз у полоні й до того ніби за польські інтереси, однак мені полон не страшний, а цікавий. Ролю воєнного "кореспондента" я витримаю до кінця, а потім поділюся своїми вражіннями й переживаннями з українським загалом.
Маю передчуття, що довго в полоні не буду, тому сміло зі свого сховка вийшов і подався на збірний пункт. Віддав зброю зустрічному німецькому старшині і запитав, куди маю йти. Він мені сказав, що полонені офіцери мають збірний пункт біля фільварка й напрямок показав рукою.
Без жадного конвою приходжу до групи польських старшин, яких є кілька десятків. Поблизу бачу групу біля 500 вояків польських підстаршин і рядовиків. Вони сидять, стоять, розмовляють. Це вони наскладали кілька сотень роверів на купу. Тепер, на наказ німців, складають на одну купу свої плащі.
Біля фільварку в Ілові стоїть прапорець начальника німецької дивізії. Переїздять кілька німецьких польових батарей на схід: їхнім рухом керує на роздоріжжі польовий жандарм.
Коли я підходив до групи старшин, до мене під'їхав німецький підстаршина й зажадав шкіряної старшинської торби. Хотів я вийняти звідти мапи, олівці, папір і фотокартки родини, але підстаршина не хотів ждати, шарпнув торбу з рук і від'їхав. Особливо я шкодував за фотографіями моєї дружини Наді та сина Романа.
Серед старшин бачу лише одного знайомого — емеритованого майора Шиманського, який їздив у моєму авті з моїми речами. Цей майор вже кілька днів втікав автом і не показувався мені на очі, тому я не мав можливості зробити запасу білизни, одягу й (взяти) документи зі своєї валізки. І тепер оповідає мені емерит, що поїхав "на млєчко"… В господі селянина застукали його німці. Він лише встиг з авта захопити два коци, до речі, мої. Гримаю на нього, що з його вини я залишився без нічого, тому може він хоча дасть мені один коц, за який я заплатив колись 80 злотих. Де там: він старий чоловік, тому потребує тепла, а обидва коци не є мої, а його "воєнна здобич". Коли б він не захопив їх, то забрали б і так німці. Трудно було поборювати таку логіку. Не хотів я їздити автом, посадив старого боягуза в нього, то він все мені запропастив.
До нашої групи старшин із палати поміщика прийшов молодий лейтенант зі штабу німецької дивізії і запитав, чи немає серед нас старшин 4-ї польської дивізії, бо генерал хотів їх бачити й говорити з ними. З отієї дивізії був я й, до певної міри, майор Шиманський. Він затрусився весь, зблід і каже, щоб ми не зголошувалися, бо нас німець розстріляти може. Пізніше виявилося, що німецький генерал, який бився з 4-ю польською дивізією, хотів із цікавості поговорити зі старшинами тієї дивізії і похвалити їх, що вони добре билися та героїчно багато їх пробилося з Кампіновської пущі під м. Модлін — Варшаву. Я один, контрактовий майор, хоча й належав до 4-ї польської дивізії, однак в її шерегах не бився з німцями й як українець не хотів німецьких похвал, тому не зголошувався до команданта німецької дивізії.
Ще кілька годин прибували на наш пункт полонені старшини, підстаршини й шереговці. Новосформовані сотні в супроводі кількох німців роверистів вже помашерували на захід. Виявляється, що навколо Ілова в промінню 20 км було кілька десятків збірних пунктів для полонених. На нашім пункті німецький старшина приготував для польських полонених старшин сім підвід із бувшого польського обозу. Сіли ми по шість осіб на підводу, забрали свої речі. Знайшли мішок цукру, каву, сало та поділили між собою.
18 вересня, за кілька годин перед заходом сонця, в супроводі кількох німецьких підстаршин і вояків поїхали ми по шосе на м. Гомбін. У Гомбіні ми були вночі. Місцева команда запровадила нас до католицького костьолу. В ньому від вибухів бомб повилітали шибки й дрібними шкелками всіяли кахляну підлогу. Костел величезний, й недавно, видно, збудований. Зверху над олтарем чорніють дві дюри від гарматних набоїв. Нас впроваджено до середини, де бачимо кілька тисяч польських жовнірів. Вони сидять і стоять всюде й, один на другого спершись, сплять. Для нас немає місця не те що сісти, але й ноги поставити. Обережно переступаємо через людські тіла. Чути важкі зітхання, сонні окрики й лайку.
З одним капітаном ми з труднощами знайшли собі місце і сіли недалеко сходів, по яких ксьондзи виходили колись говорити "казання". Стомлені походами й боями, майже всі голодні, полонені сплять. Инші сидять і нервово дрижать без плащів, бо холод докучає. Деякі спросоння нервово будяться й схоплюються. Де-не-де блимають свічки: чи їх сюди принесли, чи роздобули в костелі? Скорше це останнє. Зауважую, що абсолютно всі сидять і сплять у польових "рогативках", як у стодолі, а не в костьолі, де на покоти людей дивляться таємничі й спокійні обличчя образів і статуй.
Впроваджена нова група полонених. Вони проходять кованими чоботищами по людських тілах, по руках і ногах. Брутально обуджені їхні товариші лаються і клянуть. Ті, що завинили, ще й погрожують. Один стрілець проштовхнувся до нас і сів мені та капітанові на коліна. Це нас обурило, й нахабу ми зіпхнули зі своїх ніг. Стрілець став лаятись у "бойовій позиції", а коли побачив, що ми старшини, сказав: "Закінчилася ваша влада, вже не будете нас мучити й нами командувати!" Сказали ми йому, щоб замовк, а капітан зірвався, щоб відважного полоненого чеснути по зубах, але той відскочив і зник.
Входять кілька наших старшин із німецьким поручником і викликають всіх майорів і капітанів, кажуть, що для нас недалеко костьолу, поблизу команди німецьких вояків, приготовлена кімната. Німецький поручник перепровадив нас через варту. Бачу: навколо костьолу кілька важких кулеметів і вартові. Приходимо до кімнати німецьких вояків, які нас частують кавою й хлібом, а потім принесли папіросів і навіть півлітра спирту. Один німецький підстаршина в розмові нарікав на поляків за масакру ними у Бромбергу німців: "Зле поляки зробили, але ми за зло не відплачуємо злом". І дійсно, вони нас прийняли не як полонених, а немов своїх комбатантів. Після вечері ми лягли на купі соломи в сусідній кімнаті й хутко заснули.

Ранком 19.IX. повставали, поснідали та стали шикуватися в дальшу подорож. Один капітан із Познанщини запізнався з жидами, господарями дому, де ми спали, дістав цивільний одяг і вийшов до міста. В той спосіб він утік. Ніхто нас не пильнував і за капітаном не питав. Він і мені пропонував втікати з ним, але я відмовився.
Довідуємося, що сьогодні вночі вибухнула в костелі паніка. Один полонений із перечулення чи слабих нервів впав в істерику. Йому, видно, приснилося бомбардування, він зірвався й почав нелюдським голосом кричати: "Самольоти бомбардуйом!" Кількатисячна маса жовнірів збудилася й почала в паніці пхатися до зачинених дверей костела. Зчинився страшний крик і галас. Одні других товкли і калічили. В той момент підпоручник, який спав на "мувніці", встав і почав сильним голосом співати релігійні пісні. Чи це співав він зі страху чи в цілі психологічного заспокоєння, але всі полонені жовніри затихли, опанувалися і заснули.
Була ще інша загроза: німецькі вартівники могли зрозуміти паніку, як бунт, і відкрити з кулеметів по дверях вогонь. Коли б двері не були замкнуті, а дика маса вирвалася б із костела, то під кулями кулеметів лягло б кілька сотень людей. Явище паніки від віків знане людині і завжди вона піддається тому негативному почуванню.
Перед нашим від'їздом я пішов у загороду костела, щоб побачити могили поляглих під Гомбіном польських вояків. Лягло їх тутечки на вічний спочинок душ 25, а в місті і шпиталі й приватних домах лежить кілька соток ранених поляків, якими опікуються німці й місцеве польське громадянство.
Наш старшинський транспорт у складі 51 старшин і 30 підхорунжих рано виїхав на підводах у напрямку м. Кутна.
Прибули до м. Кутна ввечері. Начальник ескорти — німецький підстаршина, пішов до команди міста зголошувати наше прибуття, а ми залишилися біля костела під охороною кількох вояків. Довго не було нашого начальника. Сидимо біля огорожі костела й дрімаємо. В місті не видно ніякого руху. В слабкім світлі, яке пробивалося з вікон деяких будинків, бачимо сліди бомбардувань і боїв. У центрі міста кілька будинків у румовищах.
Раптом до нас зблизилося двоє німецьких підстаршин і запитують вартових, що ми за одні. Ті кажуть, що це полонені. Тоді один підстаршина вихопив пістоля й почав пригадувати полякам їхні розстріли німців, особливо різню в Бидгощі. Він вимахував пістолем перед очима кількох старшин, але ті не відзивалися. Потім сказав всім, що ми будемо в костелі спати і хотів нас туди запровадити, лише він був замкнений. Надійшов начальник ескорти і звернув увагу п'яному підстаршині, що лише він відповідає за нас і тому, щоб не мішався не до свого діла. Тоді двоє підстаршин дали нам спокій, а начальник ескорти запровадив нас у будинок місцевого кіна. В одній великій залі спала сотня німецьких вояків, а нас було приміщено в добудівці, на соломі, що лишилася після постою війська. Дижурний підстаршина німецької сотні опирався трохи з приводу близького сусідства своєї сотні з нами, але ми таки залишилися спати до рана.
20.IX. ми дістали з солдатської кухні каву, хліб і мармоляду. У вмивальні порядно всі вимилися, й були готові далі в дорогу. Деякі, маючи гроші, накупили собі в місті тютюну, папіросів та їжі. Місцеві поляки поінформували нас, що тут німці вмістили кілька тисяч ранених поляків у шпиталях, касарнях і приватних домах. Брак ліків, обладнання і слабкий лікарський персонал спричинили те, що кілька сот польських ранених вояків вже вмерло й ще щоденно вмирає, особливо від гангрени.
Вранці знищення внаслідок боїв під Кутном не видаються такі страшні. Зрештою, ми не все бачили.
Жидів тут зовсім не видно, а польське населення пригноблене і залякане. На нас міщани дивляться співчутливо і, немов із докором, запитують: "Як же ви, найкраща армія в Європі, воювали, й нас дали на поталу побідника?"
Було й буде лихо побідженим!
Тепер їдемо підводами на південний захід. Привезли нас до якогось містечка, де є тютюнова фабрика. В ній розміщуємося у великому баракові. Всюде валяються папіроси "Юнак". В баракові був, видно, склад папіросів, а потім у нім постелили солому для війська. На тій соломі ми й лягаємо. Всі старшини роблять собі запаси з тих другорядних папіросів. Я теж напхав ними обидві кишені свого мундира.
На подвір'ї стоять тягарові авта. Солдати вантажать у них скрині з тютюновими виробами і від'їжджають. Приїздять нові тягаровики. Навпроти нас видно величезний магазин, в якому лежать цілі стоси тютюну в папушах, спресованих на 100 кг. Цей тютюн призначений на цигара.
Надвечір став нас по черзі викликати молоденький військовий урядник. Він дуже добре говорив по-польськи. Його цікавили освідчення полонених із війни: як билася німецька піхота, як стріляла артилерія, чи добре атакували танки і літаки. Всі поляки не хвалили нікого й нічого, а доказували німецькому урядовцеві, що єдино німецьке летунство спричинилося до хуткої перемоги німців.
Рано 21 вересня ми поїхали з фабрики в напрямку м. Ленчиці. Провадили нас один молодий підстаршина і старший стрілець, обидва на роверах. Мимо того, що багато втікало, наша кількість дорогою не зменшувалась, а збільшувалась. Наших поіменних лист ще не було. Видно, місцева влада наказувала всім військовим зголоситися, тому дорогою до нас непомітно в селах долучалися бувші військові. В той спосіб наш офіцерський транспорт поступово став мішаним. Були в ньому до 60 офіцерів, 25 підхорунжих і 35 шерегових.
В однім селі за згодою німецького унтер-офіцера ми стали на спочинок. Старшини розійшлися по хатах. Заможні селяни, яким війна не далася взнаки, гостинно нас частували молоком, яєшнею, салом і т. ін. В тім селі кілька старшин і підхорунжих залишилося.
Я попав до хати заможних людей, де була мати, вже старша жінка; невістка, чоловік якої пішов по мобілізації на війну, й три дорослих доньки. Питаю, чи в них в домі немає мужчин? Відповідають, що був один, чоловік цієї жінки, але немає від нього звістки. Місцеві вояки, які прийшли додому, ніби бачили сина господині вбитим. Тепер вони в клопоті.
Врешті, господиня пропонує мені залишитися в них. Питаю, що ж я буду робити, коли не знаюся на селянській господарці? Крім того, я не голка, про мене почнуть базікати односельчани й нова влада тоді всіх нас суворо покарає. Що до господарки, то я, каже господиня, хутко навчуся, — село дружне, то не видадуть мене німцям, а, крім того, я зможу вибрати одну з її доньок, коли яка сподобається, за жінку. "Он куди мамуся гне", — думаю собі й кажу їй: "Я, пані-матко, жонатий, маю сина та, до того ж, є іншої віри і народу, тому ніяк серед вас не залишуся". Подякував їм за гостину й "добрі" щодо мене заміри та долучився до транспорту. Тут підходить до мене якийсь панок у військовім плащі на цивільним костюмі й питає, чи я маю гроші? Відповідаю, що є — 3.90. Тоді той чоловік вийняв 120 злотих і дав мені.
Був то заможний поміщик із м. Плоцька. Поки я був у хаті, він роздав кілька тисяч золотих полоненим. Гроші брали по 100 — 200 злотих навіть ті старшини, які мали в себе по 10 — 15 тисяч. Характерно, що такі "багаті" старшини ні з ким не ділилися бодай найменшою кількістю грошей, зграбованих із нас, чи (з) невиплачених поборів. Десь і мої платники, з яких один мав 11 тисяч, а другий 14 тисяч злотих, тепер у полоні привласнили собі гроші моїх старшин і стрільців. Не виплатили вони грошей тому, що не шукали своїх частин, а втікали у безвість, поки не наступила катастрофа. Тому серед старшин була більша половина таких, які, подібно мені, їхали в невідоме, не маючи грошей. Поруч нас сиділи правдиві "крези", які в дорозі все собі могли дозволити.
Ми були дуже вдячні офірному поміщикові за його поміч, особливо я.
Нас доганяє друга партія полонених. Впізнаю на возі раненого в ногу капітана Баумгарда з 67-го п. п. і підпоручника Урбаніка того ж полку. Ці старшини служили разом зі мною, а Урбанік був довший час молодшим старшиною в моєму батальйоні. Цікавого мені вони не сказали нічого, бо не багато знали. Все найголовніше я бачив сам.
21.IX. над вечір ми прибули в м. Ленчицю. Недалеко міста на багнистих луках р. Бзури по обидва боки шосе бачимо чимало поодиноких могил польських вояків. У часі боїв місто порядно потерпіло від бомб і гарматних набоїв. Тут добре змагалася з німцями одна польська дивізія, яка завдяки кільком розстрілам втікачів не мала дезертирів і "розбітків". Кажуть, що німці в бою під Ленчицею мали до 60 вояків убитими.
В'їздимо в місто. Якийсь німецький фельдфебель зібрав купу жидів і порядкує ними... Бачимо, як він дає старим жидам у руки лопати й каже копати, щоб викопати бомбу. Жиди скрадаються колом до бомби з найбільшою обережністю. Один, сміливий, копнув біля загрузлої в землю лопаткою й з окриком "уф!" відскочив. Моментально й решта жидів, блідих і заляканих, теж із тим самим окриком відскочила від небезпечного місця. Поза ними ходить із нагайкою фельдфебель і заохочує до праці та відваги. Для нього є дивним, що існують такі люди, як жиди, які надзвичай дорожать своїм життям і не виконують наказу.
Ми стоїмо з фірманками на ринкові. Деякі позлазили з возів і розбіглися по склепах дещо купити. Я сиджу на возі, бо на мої малі гроші ще прийде час. Над'їздить авто, з якого виходять німецький майор із лейтенантом. Майор закликав до себе унтер-офіцера, який супроводжував нас, й, видно, питає його, що в нього за балаган, чому полонені бігають по ринкові? Потім наказав запровадити нас до в'язниці.