У в'язниці Ленчиці

До в'язниці ми під'їхали підводами. Злазимо з возів, шикуємося у дві шеренги. Унтер нас рахує. Він здивований: мав здати 120 полонених, а є 135! Ще раз перераховує й знову має 135 полонених. Заспокоївся тоді, коли йому було сказано, що надвижка долучила до нашої групи в дорозі.
Між іншим, коли ми під'їжджали до Ленчиці, то з міста йшла велика кількість селян та інтелігентів десь до своїх осель. Особливо зі співчуттям дивилося на нас польське жіноцтво. Пригадую, що я, українець, із сорому, що полонений, не міг дивитися у вічі польському населенню, тому й опускав голову. А що могли думати польські "лицарі"? Маю вражіння, що вони нічого не думали, (бо) були безтурботні й навіть весело між собою дискутували.
Мені знову прийшла думка, що коли б я був старшиною Української армії, мав на собі український мундир і мене, як полоненого, провадив ворог на українській землі й серед українського населення, то я б убив себе якимсь робом навіть у полоні. Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі і докірливі погляди жінок і дівчат свого народу!
Тоді я дав собі обітницю, що в майбутньому вже ніколи більше не дамся в полон: для правдивого вояка в безнадійнім положенню завжди є чимало виходів. Можна битися до останнього набою, а тим останнім позбавити себе життя. Майбутні українські вояки вільної Держави Української так повинні поступати.
Забираю свої речі. Нас впроваджують у відчинену масивну в'язничну браму. Бачу невелике подвір'я з малими прибудівками ліворуч: там міститься кухня й ріжні магазини. Переді мною стоїть високий триповерховий особняк із заґратованими вікнами. Деякі з них мають прибиті бляшані скрині, щоб із вікон не видно було вниз. Навколо особняка високий, на 12 метрів, мур, поверх якого — гострі виступи зі шкла й колючий дріт. На чотирьох рогах муру, на верху стоять високі вартівничі дерев'яні будки. Багато шибок повибивані внаслідок бомби, що впала на в'язничне подвір'я: яма від неї ще не засипана.
На площі перед в'язницею німецький лейтенант відділяє від нас підстаршин і стрільців, яких запровадять до "сталягу" — жовнірського табору за містом. Підхорунжим дозволено бути з нами, в нашім старшинським "офлязі" — у в'язниці.
Входимо по сходах на перший поверх. Перед нами заґратована залізна брама, її відчиняє німецький унтер-офіцер.
Ми опинилися в довгім темнім коридорі, який в обидва боки закінчувався вікнами. За хвилину очі призвичаїлись і я бачу по обидва боки коридору численні нумеровані каземати. Нам показують камеру № 18. Входимо до середини: досить простора кімната. За винятком мене всі кидаються вибирати собі кращі кути на підлозі, бо в кімнаті нічого немає. Починається перша суперечка: сваряться молодші рангами зі старшими. В результаті мені лишилося місце біля самих дверей, на дошках, де колись був хідник у діл. Найбільше певні себе ті капітани і поручники, які мають гроші. В нашій камері є один підполковник, два майори, троє капітанів, два поручники, підпоручник і капелан.
По деякім часі ми отримали сінники зі старою соломою й витерті паперові коци. Добре й це, бо не будемо мерзнути на холодній підлозі. З труднощами, завдяки майорові Шиманському, який добре говорить по-німецьки, роздобули великого стола й дві довгих лавки. Отже маємо на чому спати, сидіти й щось при столі робити. В той спосіб й решта старшин та підхорунжих розмістилася по камерах. Всі виключно поляки. Не видно ні одного білорусина, ні українця: я один українець серед них.

Надвечір наказано нам зібратися в коридорі. По хвилині, в супроводі двох молодших старшин, входить німецький майор. Він запитав, хто добре знає німецьку мову? Виступив майор Шиманський, бо він колись служив старшиною в австрійській армії.
Гострим і рішучим тоном диктує німецький майор нам ще гостріші вимоги й приписи, які перекладає майор Шиманський. Повинен бути порядок і дисципліна, в означених годинах буде вставання, вживання їжі та відпочинок; на коридорі не ходити, сидіти по камерах; невиконання наказу чи опір спричинить розстріл на місці; всі полонені старшини мусять навіть звичайним німецьким стрільцям у коридорі перші віддавати гонори.
Німецький майор визначив майора Шиманського нашим командантом і посередником між німцями й нами.
Коли він вийшов, то польські старшини заговорили й почали гостро критикувати зарядження нашого німецького коменданта-майора Шульца, який свій усний наказ підтвердив письмовим розпорядженням. Особливо боліло полякам останнє зарядження відносно віддавання гонорів звичайним німецьким стрільцям. Всі старшини атакують майора Шиманського, щоб він вияснив комендантові Шульцеві як це понижує їхню гідність. Той довго мнявся, але зголосилося кілька старшин у делегацію, при якій Шиманський мусів бути ніби перекладачем.
Майор Шульц прийняв делегацію, вилаяв її, але останній пункт свого наказу відмінив. Всі полонені польські старшини мусіли перші салютувати лише всім німецьким старшинам. Таке було розпорядження команданта німецької армії генерала Блясковіца.
Ввечері дали нам по 1 кг хліба на 4 дні й каву на вечерю. Німецький унтер-офіцер наказав нам після вечері йти по камерах, які всі позамикав на ключ. Тому, що смердючі начиння ми повиносили з камер до вбиральні, дехто вночі не знав, що з собою діяти. Стукання в двері не помогло, бо невідомо, де був наш унтер із ключами. Дійсно, треба було дивуватися обережності нашої влади: вікна заґратовані, брама на сходи вниз замкнена, а високий мур і браму на вулицю пильнувала варта. На сходах — важкі кулемети, у стражничих будках — стрільці з ручними кулеметами. Коли б наша група хотіла була розбігтися, то зробила б це по дорозі до Ленчиці й мала для цього багато нагод, а з в'язниці нікому й в голову не прийшла б думка втікати. Особисто на мене ці німецькі заходи не зробили вражіння, але багато поляків посумніло. Шкодували, що раніше не втекли. Довелося багатьох заспокоїти, що це на початку німці так нас пильнують, а пізніше вони побачать зайвість таких заряджень.
І дійсно, на другу ніч нас вже ніхто в камерах не замикав, свобідно ми проходжувалися в коридорі, ходили одні до других. Знайшли в'язничну бібліотеку, звідти брали книжки... До нас був допущений місцевий ленчицький комітет, який розподіляв пожертви — одяг та їжу. Через обслугу в кухні можна було передавати гроші, щоб у місті купити собі потрібну річ. Нам було дозволено доплачувати по 50 грошей на покращання обідів, які були цілком добрі, як на наші умови. На вечерю часто, крім кави, був куліш або юшка.
22.IX. ми довідалися, що проти поляків 17.IX. збройно виступили большевики. Це мене надзвичай схвилювало, бо не знав, як далеко Червона армія піде на захід. Одне мені було певним, що большевики зажадають Галичину, Холмщину і Підляшшя. Тоді дружина з синком залишаться під владою НКВД, а я буду тутечки позбавлений волі. Поки вийду на волю, то з моєї родини зістануться, як кажуть москалі ,"рожкі да ножкі".
Я був певний, що дружина Надя перед війною доїхала до свого батька о. Івана Которовича в с. Гостинне на Грубешівщині. Червона загроза для тієї священичої родини, в тім числі для моєї дружини з півторарічною дитиною, більше пригнічувала, чим умови життя полоненого — вони для мене не здавались важкі, бо, живучи на волі в боротьбі з большевиками, я мав досить трудне життя. Це розпещеним польським старшинам полон був дуже прикрим, а ще прикрішою мала бути свідомість, що пропала їхня держава по 20 роках непідлеглості. Моя Україна й мій народ цих 20 років зазнавали таких ударів, як отсе польський нарід зазнає протягом останніх 20 днів. Це полякам не зашкодить — наберуться розуму на майбутнє.
Дивлюся я на польську старшинську еліту й не дивуюся, що Польща втратила непідлеглість. Бачу їх дрібничковими, егоїстичними, безтурботними, з рожевими надіями на майбутнє.
Команда наказала спорядити листи полонених. Я подаю свою національність, як українську. Це стає відомо всім. Я зауважив деяке охолодження відношення до мене. Спорядження листи дає притоку до надій на звільнення багатьом оптимістам. Звільнення стрільців у "сталягах", де перебувало понад 3000 людей, теж підсилило марні надії: німці звільняли (лише) тих стрільців, які були родом із Помор'я і Познанщини...
Німці нам оповідають, що обшук у таборі стрільців дав можливість назбирати багато грошей. Кожному полоненому залишалося 50 злотих, а решту грошей конфісковано, як народне добро. Були стрільці, які мали по 100 і більше тисяч золотих, а один мав 400 тисяч у торністрі; стрілець викликав підозру тим, що ніколи з нею не розлучався.
Кажуть нам, що можна через польову пошту написати листа на терени Познанщини й Помор'я. Я пишу листи до Грабовських і Борусових у м. Страсбург.
23.IX. прибув у в'язницю ще один транспорт у числі 45 старшин. На чолі його був бувший командир 61-го п. п., підполковник Собольта. Цей інтелігентний старшина, академік20, знав німецьку мову. Довший час він був начальником кабінету Військового міністра. Цей старшина хутко обняв моральний провід над всіма полоненими офіцерами. В ньому знайшов моральну опору й розраду не один полонений поляк. Висока інтелігенція, такт, уміння керувати людьми, непересічні знання й освіта дали йому неабиякий авторитет. Підполковник Собольта часто звертався до німців, здобуваючи для полонених одну позицію за другою. Він добився для полонених два рази денно по одній годині проходу на свіжім повітрі, дістав дозвіл на Богослужбу в неділі й свята; німецька влада сама надіслала все необхідне для "мши". Тепер (ми) маємо на кожну камеру по одному стрільцеві зі "сталягу" як джур.
24.IX. відбулося у в'язниці "набоженьство". Відправу провадив наш капелан, дуже мила і симпатична людина. Рідко коли я бачив такий релігійний настрій серед римо-католиків, як того дня. Багато старшин мають сльози в очах, а менш опановані голосно схлипують. Мимоволі настрій загалу впливає і на мене, хоча то чужа мені Богослужба.
Перший раз прийшли до нас на оглядини лікарі — німець і поляк. Це теж заслуга підполковника Собольти. Лікарі були деяким легкопораненим старшинам дуже потрібні, як і ліки та перев'язочний матеріал. Із чиєїсь ініціативи (чи не на підставі розмов польського лікаря зі старшинами?) було зібрано 105 злотих на ранених польських жовнірів, яких було в Ленчиці 35 душ. Ми всі давали по одній золотівці: цікаво, що наші грошовиті пани не дали більше, бо, як вони казали, "невідомо, що нас далі жде". Маючи десятки тисяч, кожний із них міг сам дати по 100 злотих. Скнарість, егоїзм, притаманний багатіям, тут теж виявився.
Я в більшості читаю книжки з в'язничної бібліотеки, а решта старшин дискутує над недавніми бойовими подіями. Двоє капітанів і двоє поручників грає в бриджа...
Зауважив, що мене починає боліти, немов вогнем пекти й шпильочками колоти від коліна до клуба, а шкіра — немов знечулена. Може це від холоду, який дмухає через щілини дощок, на яких я сплю? Сінничок мій тонкий і я чую, як мерзнуть із боків ноги.
Вже було кілька гострих суперечок між старшинами через дрібниці. Мене дивує задерикуватість купаних у гарячій воді поляків. Одного разу дійшло до того, що молодий підпоручник із протилетунської батареї почав підсміхатися з 62-літньго майора Шиманського. Причиною було те, що майор Шиманський у час мобілізації у Бидгощі одягнув свій емеритський військовий мундир і із патріотичних спонукань добровільно зголосився на "воєннеп". Його затруднили при організації військових обозів. Коли вибухнула війна, то Шиманський не хотів залишатися в Бидгощі й подався з військом на схід під ударами німецької армії. В м. Торні він думав від штабу корпусу дістати свої "добові" додатки, а в той час Бидгощ зайняли німці. Так при війську цей майор без приділу їздив, аж поки його не загорнули в моїм самоході німці. Був він порядний хвалько, оповідав про свої "відважні" вчинки, а фактично дуже боявся смерті. На оці мав більмо, ходив із вусами й нагадував цілком сенкевичівського Заглобу з тією різницею, що був більш миршавим. Шиманський завжди про щось говорив. То брехав про свої зв'язки з польською шляхтою, про жіноцтво й т. і. Завжди вставляв "панє дзєю"21, знав родові герби шляхтичів і шляхтянок і хто з яких походив. Я любив слухати оповідання Шиманського, особливо завдяки його схожості з типом Заглоби.
26.IX. майор Шульц зі своїм батальйоном пішов на фронт. Команду над "офлягом" і "сталягами" обняв якийсь німецький гауптман. Це був порівняно молодий чоловік, веселої вдачі й доброї душі людина. Почулася відразу полегша, бо гауптман йшов на зустріч багатьом нашим вимогам. Можна було приїздити родинам старшин і відвідувати полонених. Приходили на відвідини знайомі з міста й незнайомі, особливо пані і панни. Вони не могли лише заходити до нашого блоку, але мали право на півгодини розмови на подвір'ї. Такі півгодини були часто довгими годинами. Було дозволено всім штабовим старшинам і старшим капітанам у супроводі одного (німецького) лейтенанта виходити на прогулянку у місто й за місто. Лейтенант не забороняв навіть заходити до кав'ярні на каву чи щось купити в склепі. В той час нам особливо бракувало тютюну і папіросів. Прогулянка на подвір'ї в'язниці відбувалася для всіх від 10.00 до 11.00. В той час ми виходили за місто. Тільки тоді ми побачили докладно знищення будинків і фабрик у повній величі.
27.IX. вночі прибуло до нашого в'язничного "офлягу" 246 старшин, серед яких я зустрів кількох із 63-го п. п. і 14-го п. п. З 67-го полку здибав лише одного капітана Лабшу. Він був ранений відламком стрільна в голову, його німці вилікували й прислали сюди. Бачу також і кількох своїх підпоручників резерви з батальйону Оборони Народової "Бродниця". Вони в часі маршів десь зникли, але недалеко зайшли, бо їх забрали німці. Вони радо підійшли до мене й привіталися. Деякі не можуть мені у вічі дивитися, а один підпоручник — суддя з Бродниці — каже мені: "Ми пана майора подзівлялісьмі одвазе"22, а я йому сказав, що не дуже був захоплений відвагою своїх старшин. Це, власне, я над цим підпоручником стояв спокійно під дощем куль, питаючи його, чому він не командує своєю чотою, а лежить на місці? Викривлене з жаху обличчя, спітніле від холодного поту, у великих окулярах він раз по разу ховав у землю. Мій сміх під свистом куль його таки опритомнив і він почав виконувати скоки вперед.
Німці почали питати, чи немає серед польських старшин "фольксдойчів". Знайшлося їх двоє чи троє. Це були правдиві німці, а один підпоручник резерви — поляк, що мав із (Першої) світової війни Залізного хреста, теж (раптом) почувся "німцем" і став доносити команді на решту старшин. Він цілком не звертав уваги, що його бойкотують всі поляки.
Таких "фольксдойчів" я побачив більше, виходячи на прогулянку за місто: дві сотні полонених підстаршин і стрільців машерували пружно й весело. На польових "рогативках" бачу в них шматки паперу з намальованими свастиками; серед них (побачив) знайомі обличчя кількох сержантів 67-го п. п. — стовідсоткових поляків. Отже цих кілька соток людей, колишніх польських патріотів, по щасливому збігові обставин, що була в їхніх родинах якась бабуся чи прабабуся німка, сьогодні відразу зробилися "німцями"?! А скільки серед тих вояків є людей, які просто збрехали, що мають в собі німецьку кров?
Чи вони німців думають обманути? Чи німці вдають, що вірять їм?
Одне мені лише ясно, що німці матимуть із цих перевертнів-поляків стільки користі, як із козлів молока.
Бідна є польська нація, коли має стільки нечесних людей і зрадників. Коли б тут були вояки мого народу — українського, то стільки зрадників хіба не знайшлося, хоча українці — бездержавна нація.
Глибоко переконаний, що ні один німецький солдат серед поляків не пописувався би своєю "польською" кров'ю, — щоб стати приналежним до польського народу.
Коли внаслідок державної катастрофи багато поляків повірило, що стали "німцями", то вже третє покоління від них буде німцями направду, навіть від таких, які по-жидівськи стали "фольксдойчами"...

Мене, як українського обсерватора, все це мало обходить, лише дивуюся польській підлоті — народові крайностей. Одні — безглузді фанатики, а другі — зрадники. Пізніше спостеріг, що такий процес відбувався й відбувається в усьому польському народові, де прояви деморалізації яскраво виявилися серед польського жіноцтва.
Біля Варшави ще йдуть бої, а твердиня Модлін піддалася. Є чутки, що польські моряки бороняться на Вестерпляці над Балтиком. З комунікату бачу, що німці до цього часу здобули 450 тисяч полонених і 12000 гармат. "Войовничий" польський маршал Ридз і уряд на чолі з Мосціцьким вже давно за кордоном. Безліч майна й людей зрушено з місця й в несамовитім бігові на схід попадає в наставлений червоний сак.
29.IX. піддалася Варшава з 100-тисячною залогою, військова здобич ще не обрахована.
Десь на сході ще борониться генерал Андерс зі своєю кіннотою, але між вогнями 2-х потуг — німецької і большевицької — схід бувшої Польщі буде пацифікований.
Залишених у "сталягах" полонених у Ленчиці перебирає німецький уряд праці й вони хутко виїдуть на осінні роботи в центральну Німеччину.
Надходить офіційне повідомлення, що німецька армія забрала до полону понад 600000 поляків. Така величезна кількість (полонених) могла бути з двох причин: 1) нереальний план компанії з недолугим командуванням; 2) польський жовнір не хотів із посвятою битися.
600 тисяч поляків мають німці, до 100 тисяч поляків дістанеться большевикам, до 200 тисяч втече в Румунію, а до 100 тисяч перейде в Мадярщину. Коли взяти під увагу, що не менше 500 тисяч розбіглося по всій Польщі, як відомі "розбітки", то протягом місяця в живих лишилося 1,5 мільйона людей. Числа вбитих і ранених поляків докладно ніхто не знає, але воно ніяк не досягає числа 100 тисяч. Коли додати ріжні мілітарні організації напіввійськового характеру, як "Союз стрільців" і "Польську організацію військову", то матимемо ще 500 тисяч. Загально Польща вспіла озброїти два мільйони людей, які розпорошились від перших поштовхів над границями.
Коли б навіть німецька збройна сила мала подвійну чисельну перевагу, коли б навіть врахувати некорисне положення Польщі під геополітичним чи стратегічним поглядом, то й тоді поляки, в числі кількох мільйонів людей, могли б боротися з німцями на своїй землі до зими, цебто 2 — 3 місяці.
Коли б патріотизм поляків був правдивий, загальна відвага більша, то втрати їхні б сягали, може до півмільйона, але в твердім опорі проти німців поляки осягнули б, що не так хутко проти них виступили б Совіти. І хто знає, чи німецька збройна сила не змушена була б весною 1940 р. битися на два фронти? Правда, німці б роздавили Польщу, але не сталося б це протягом 18 днів!
На цім прикладі нехай вчаться українці. Коли ми матимемо свою незалежну державу, то не повинні забувати вічних засад військової штуки й треба мати на увазі психологію людських мас та плекання духу.
Мої думки над долею німецько-польського змагання перервав прихід нашої прачки, якій я дав останню пару своєї білизни. Сорочку серед купи білизни я знайшов, а нових підштаників бракує: доведеться носити штани на голім тілі! Таке буває: де тонко, там рветься. Не могла прачка вкрасти підштаники тому старшині, який має величезну валізу з білизною, а таких є половина. Ну, не велика трагедія: може вдасться купити білизни. Приносять із комітету по дешевій ціні шалики, бавовняні светри й теплі кальсони. Ті, які мають, ще хочуть купити собі, й (вже) вибрали, що найкраще. Я твердо зажадав для себе теплих підштаників, светра і шалика, виясняючи хапливим полякам, що чейже мушу бодай на ніч скинути з себе штани. Не піду ж я прохати ласки в тих панів, які мають по 20 пар білизни! Після таких аргументів вдалося мені купити дешевенькі й не міцні речі.
Моральний стан старшин із кожним днем гірший. Сварки вибухають із причин, які ніяк не лицюють не то старшинам, але й звичайним стрільцям.
Чистота серед великих панів не дотримується й почуття естетики зовсім притупилося. На свої очі бачу, як вночі польських поручник віддав свою сечу у їдунку, а рано виніс це до умивальні, й так пішов на каву.
Вбиральня загаджена на ранок до огиди: людський кал лежить, де попало. Коли б німецький старшина побачив такий порядок, то не казав би джурам прибирати, а тим, які навмисне напаскудили, цебто польським старшинам.
Думаю, які ті старшини були на бальових залях у товаристві видекольтованих дам? А які зараз? Бачу в їхніх душах бруд і пустку, а слабість характерів аж впроваджує в дивовижу.
Серед старшин є хворі на дизентерію, але мимо вимог підполковника Собольти не зголошують своєї хвороби. Останній теж заломлюється: вічно сидить і щось думає. Хтось його поінформував, що його вілла на Жолібожу у Варшаві збомбардована, а про дружину він нічого не знає. Вона виїхала з Грудзьлица до Варшави, й Собольта боїться, що під руїнами дому похована його подруга й діти. Таких випадків було багато. Є старшини, які вже знають, що вони вдівці, що дехто з їхніх дітей загинув, а инші невідомо де знаходяться.