Один капітан артилерії оповів мені, що бомба вбила його дружину на возі, а донечка шести років лишилася. Її взяли польські монахині до кляштору на виховання.
Один підпоручник резерви в часі відвороту зустрів у лісі заплакану п'ятилітню дівчинку, яку загубила мати, жінка капітана. Днів із 10 ще шляхетний підпоручник опікувався дитиною, поки з нею не попав у полон. У часі бомбардування заслонював він дівчинку своїм тілом. У полоні попросив німців, щоб дозволили йому вмістити дитину у монахинь. Німецький старшина своїм самоходом відвіз дівчинку з її опікуном до монастиря, а звідтам привіз назад полоненого поручника, який вспів оголосити в лодзенській газеті, де перебуває донька такого-то капітана — на щастя п'ятилітня дівчинка знала ім'я й прізвище свого батька. В той спосіб батьки знайшли свою одиначку (батько її теж був у полоні).
Що ж буде з моєю родиною в Грубешівщині? Отсе сьогодні я прочитав у газеті большевицький комунікат, що вони зайняли лінію Білосток — р. Буг — Рава Руська — Дрогобич — Стрий і посуваються далі на захід. Я тут безсилий, а там мусять мати голови на карку й відходити на захід. Мій лист до Львова ще хіба вспів зайти польовою німецькою поштою до Марусі Дикої — сестри моєї дружини. Якась інтуїція диктує мені, що большевики на Холмщині довго не будуть.
До підполковника Собольти прийшов німецький оберлейтенант і наказав негайну збірку всіх старшин у нашім коридорі з усього блоку. Стоїмо в чотири шереги. Собольта виясняє, що комендант табору, гауптман, не хотів навіть прийти до нас із почуттям прикрості. Він прислав свого заступника сказати нам, що серед старшин провадяться розмови про повстання поляків і про замір зробити бунт у в'язниці, щоб вирватись на волю. Коли б це дійшло до вищої команди, то надійшов би наказ розстріляти або 25 старшин старших ранг, або розстріляти кожного десятого з шерегів. Підполковник зажадав прикоротити нереальні базікання, які тільки полоненим можуть зашкодити.
Чи такі розмови були, чи це провокація "фольксдойча"-поляка? Могли бути розмови, бо навіть у нашій кімнаті подібні думки висловлював "бойовий" в язикові підпоручник із протилетунської артилерії. Я певний, що за майора Шульца не було б погроз, — а слідство й кара. Новий комендант поступив по-людськи й говірливі панки почали більш обережно балакати.
Коли ми прибули до свого каземату, то всі старшини звернулися до підпоручника з артилерії, чи він ще де не висловлював своїх думок? Той заперечив, однак добавив, що не боїться "швабів" і буде шукати першої нагоди, аби втекти та підіймати повстання, бо йому смерть не страшна. Решта старшин питає підпоручника, чому ж він доїхав аж до Ленчиці й не втік по дорозі? Тепер із в'язниці трохи трудніше здійснити спізнене патріотичне діло.
Увечері приходить до нашої кімнати німецький підстаршина, який керував кухнею для полонених. Майор Шиманський і капітан Юзоф, балакаючи по-німецьки, звернулися до унтер-офіцера й в розмові назвали його кілька разів "herr". Це обурило підполковника Пирека, заступника командира полку, капітана Захаріясевича й капітана Студинського. Ці грошовиті пани накинулися з лайкою на Шиманського та Юзофа, які доказували, що в наших умовах зовсім не понизили гідності польського старшини, бо кожний німецький підстаршина може бути і є паном над полоненим.
Я в свою чергу заступився за Шиманського і Юзофа, що вони обидва були лише ввічливі до німця. Від часу обняття влади геніальним унтер-офіцером А. Гітлером старе взаємовідношення й прусацький "дриль" між німецькими вояками набрав зовсім нових форм. Тепер німецький офіцер шанує не лише свого унтер-офіцера, але й звичайного стрільця. Нижчі ранги до найвищою пов'язані між собою почуттям "камрадства". Німецький офіцер і підофіцер особистим прикладом заохочують стрільців навіть у фізичній праці, чого не було у польській армії через фальшиво зрозумілу "панськість". У німецький мові "herr" має трохи інше поняття, як польське "пан" — із ширшим змістом. Польський військовий статут у нашім положенню не стосується до німецького підстаршини. На мій погляд, обидва старшини не зробили такого великого прогріху, щоб із цього приводу чинити між собою бучу.
Тоді підполковник Пирек сказав мені, що я, як українець, маю цілком відмінний погляд на взаємини між німцями і поляками, які мусять підкреслювати свою ворожість до німців навіть у дрібницях.
У результаті слово "герр" так порізнило поляків у камері 18, що майор Шиманський і капітан Юзоф рішили перейти до камери 16 — найтемнішої зі всіх. Із цієї причини там ніхто не мешкав до цього часу, хоча всі инші були переповнені.
1.X. рано була для поляків сповідь і "мша". Я теж стояв ззаду й звернув увагу, що один поручник став істерично плакати. Він ніяк не міг опануватися. Перед війною кілька днів він одружився й мусів залишити молоду дружину в "медовому місяці".
Одна новина мене особисто в той день втішила: большевики повинні, згідно з новою умовою, відійти до лінії Люблін — р. Вепр — Красностав — Білгорай на нову границю, яка проходимите від Полудневої Литви, біля Ломжі на Берестя — р. Буг — 18 км перед Равою Руською до р. Сян й річкою Сяном — аж до її джерел. Коли дружина Надя з сином Романом живі, то вони залишаться в "сфері німецьких інтересів". Отже спадає з душі великий моральний тягар і є певність, що колись я зустріну своїх дорогих істот.
Тепер складаю і пишу через "фельдпост" листа: поки червоні відійдуть, то й мій лист дійде в Грубешівщину — вслід за німецькими військовими частинами.
Дуже турбуюся долею швагрів. Інженера Антона Которовича, який був у 27-й дивізії піхоти, я вже шукав серед полонених. У Варшаві був другий швагер, редактор Геннадій Которович, а чи він вийшов живим у часі подій у польській столиці? Запроторили поляки до в'язниці мого тестя, о. Івана Которовича — за його національно-громадську працю на підставі "монстр-процесу": чи цей цінний чоловік живий? Не знаю рівно ж, що є з полковником Миколою Чеботарівим, який 3,5 роки сидів без суду в Мокотові, як ворог Польщі. Йому закидали поляки контакт то з большевиками, то з німцями, а тому, що доказів не мали, то й в'язнили старшину-емігранта, за якого ніхто не міг чи не хотів заступитися, бо так звана група "уенерівців" його виріклась і навіть була задоволена, що енергійна, сильна й навіть небезпечна для них індивідуальність обезвладнена.
На Заході йдуть приготування до наступу на Францію. Із загрожених районів німці евакуюють своє населення в глибину краю. Німецькі вояки не мають пошти з Надрейнських районів і їх турбує, що там діється з їхніми родинами? Вони висловлюють свої турботи навіть полякам, а ті радіють і мають підставу для нових пліток. До них належить також чутка, що команда табору заборонить нам купувати у місті ріжні речі й продукти. Хтось видумав, що опіку над нашим "офлягом" перебере жандармерія, бо військо має инші завдання.
3.X. перепроваджено ревізію серед польських жовнірів: надвижку понад 50 злотих конфісковано. Знову знайдено жовнірів, які мали десятки тисяч золотих.
Звільнено додому всіх підстаршин і рядовиків — полонених фольксдойчів-поляків. Значить всіх тих, яких я бачив із паперовими "ґакенкройцами" на кашкетах, вже немає в Ленчиці. Вони на деякий час поїхали додому. Перед від'їздом одного боялися, — щоб "німець" не взяв їх до свого війська й не послав воювати у Францію. Найкраще вони почувалися вдома, біля своїх родин, а щоб хтось інший воював за них! От яких "фольксдойчів" набули собі німці!
5.X. ми з Шиманським і Юзофом є в камері № 16. Колись у ній сиділи найнебезпечніші злочинці. Бачу на стінах ріжні їхні сентенції, писані олівцем. Є також обрахунок відсидженого часу й роки до відбуття кари — 8, 10, 12 років! По іменах і прізвищах бачу, що сиділо тут кілька жидків-комуністів за "святу ідею пролетаріату й світової революції". В новій і темній кімнаті з труднощами можна (було) вдень читати. Вже направлена міська електровня й маємо струм, але наша лампочка в кілька свічок ледве блимає. Сьогодні купив за 4 злотих дешевеньку сорочку. Взагалі, я живу дуже ощадно, бо навіть тих 50 грошей, як додаток до обіду, видаю з острахом, маючи всього 110 злотих у кишені.
6.X. написав знову цілу серію листів. Після прогулянки за містом у числі 25 штабових старшин ми слухаємо промови канцлера А. Гітлера по радіо. Він гостро критикував політику Польщі, замір маршу на Берлін й іронічно сказав, що тепер 650 тисяч поляків дійсно машерують на столицю Рейху, але як… полонені! Згадав А. Гітлер і про Україну: вороги України закидають йому, що він хоче її відбудувати.

Лякає всіх нас, особливо тих, які не мають грошей, "велика дорожнеча": масло (коштує) 8 злотих, шинка — 6, ковбаса — 5 злотих, хліб — 50 грошів, папіроси "Клюб" — 2.35 грошів... махорка — 1.50 грошів і т. ін. Я "потішаю" песимістів, що пам'ятаю коробку сірників за 500 тисяч рублів на терені Совітів, поки не наступила девальвація й не впроваджені були в обіг "червонці".
Ногу так пече, що не можу використати годину часу на прогулянці, щоб не розболілася вона. 8.X. йду до лікаря. Він приписує якесь натирання, яке купую за 1.60 зл.
З останньою групою прибуває три кзьондзи, а всіх є чотири. Тому щовечора буває "рожанец", а в неділю і свята — по дві "мши" — одна по другій. Майже всі поляки сповідаються, каються у своїх особистих, державних і мілітарних гріхах: вони завжди мудрі по шкоді!
Характерно, що сповідників багато, але після сповіді й служби Божої знову — сварка, інтриги, непорозуміння, ріжні нарікання. Дрібничковість і мізерота душ виявляється тутечка в повній силі.
І таким людям доля дала Державу?
При такій малій вартості польської еліти, старшинства, не дивно, що їхня державна непідлеглість не втрималася довго.
Годують німці своїх ворогів добре — за малою доплатою. Для нероб, які сидять, сплять та пліткують, 250 грамів хліба на добу цілком повинно вистарчити. Я уявляю, як би німців годували поляки в таборах полонених. Я був деякий час у 1923 р. в таборах інтернованих українців, союзників Польщі, й тоді їжа була багато гірша для нас, як тепер для них.
Щоденно з міста ріжні особи перепачковують у в'язницю сотні кілограмів "тлущу". Ще можна жити й Бога хвалити. Польські старшини так і роблять, але їхнє релігійне почуття має прикмети сектярства й примітивізму.
Вбігає якийсь старшина до каземату № 18 та інформує присутніх, що довідався з "певних джерел" такі речі: англійці бомбардували Колюшки і Кутно; в багатьох околицях поскидали "ульоткі", щоб польське населення не групувалося біля станцій і всяких військових об'єктів; розпочалася вже польська партизанка; большевики змінили своє відношення до українців у Галичині й розстрілюють "гайдамаків" направо й наліво, — ніби роблять це польськими руками, а до поляків ставляться дуже прихильно; одна німецька дивізія піхоти спішно відтранспортована з району м. Ловіча до м. Любліна, бо там виникнули якісь інциденти між німцями й большевиками та розпочались бої. Інформаторові не прийшло на гадку, що залишення Холмщини й Підляшшя червоними викликало потребу для німців обсадити нові терени своїми гарнізонами.
Коли 10.X. приїхали жінки старшин із Торна й Позена до своїх чоловіків у Ленчиці, то порядно налякали всіх старшин-поляків. Вони сказали про арешти польських діячів, особливо з числа членів "Звіонзку Оброньцув Кресув Заходніх”, стрілецьких організацій і т. ін. Багатьох міщан і купців, власників будинків, фабрик і млинів та фільварків вивлащено на користь німців із Заходу, Сходу, Литви і Латвії. Осадників теж усунуто, а їхнє майно конфісковано. Нібито в Торуні найкращих польок локалізовано в спеціальних будинках для розривки німців. Варшава наполовину знищена, а все, що має хоч якусь вартість, без огляду на власників, німці вивозять на захід.
Безумовно, в цьому було багато перечуленого перебільшення. Особливо щодо вивлащення на Помор'ї — Познанщині. Нехай пригадають поляки, скільки вони, на початку своєї державності, вивласнили там німців і за безцінь обсіли ріжні маєтки, фабрики, заводи, змушуючи терором утікати німців у світ за очі. Прийшов час, правдиві власники повернулись до своїх гнізд і викурили з них сезонових володарів.
Через біль у нозі не можу ходити на прогулянку. Вже докучає холод, але 12.X. команда табору приділила вугілля і наші джури палять у печах. Дістали ми електричну жарівку на 70 свічок і я читаю вечорами аж до години 10.00 — поки не перервуть допливу енергії з електровні.
Ранком є щось нове: один поручник украв у свого товариша 150 злотих і його на краденні впіймано. Він говорить, що хотів лише "пожартувати". Добрі жарти!
В нашій вбиральні хтось із старшин напаскудив на нафтову лампу, яка стояла на дзиґликові.
Вже було кілька бійок із потиличниками між офіцерами: дійсно, стояча вода гниє!
Німецька преса в німецькій і польській мові оголошує імена помордованих польськими вояками німців із коротким описом умов, в яких дана особа згинула. Зустрічаю серед (прізвищ) убитих німців польських офіцерів. Манія переслідування й невдачі на фронтах казали полякам зробити зі своїх офіцерів “німців-шпигунів” і розстрілювати їх без суду.
Дня 13.X. до нашої камери прибув "цивільний" квартирант, поручник Новаковський, який служив колись у Ленчиці. (Він) був під Варшавою, пішки прийшов звідтам у цивільнім убранні. Коли прочитав оголошення, що хто з бувших військових не з'явиться добровільно, то буде розстріляний, Новаковський сам зголосився до "Ostkomendantur" у Ленчиці й отсе його прислали до нас. Новий наш співмешканець виявився досить інтелігентною людиною, живої й поважної вдачі. Ми з ним хутко зжилися. Мав він чимало різних продуктів, тютюну й всім ділився з нами. Йому щоденно приносили обіди, ковбаси, цукор і папіроси ленчицькі знайомі, з яких я запам'ятав панянок сестер Войцеховських і жінку начальника в'язниці (за Польщі). Ці особи взяли нас всіх під свою опіку, дістали полотна на рядна, пошили нам 4 малих подушечки й достарчали ріжні дрібнички. Тепер ми без грошей матеріально краще себе почували від багачів із 18-ї камери.
Однак до мене хутко вчепилися дві біди: через подражнення чи від катару спух мені ніс; пішов я до лазні, викупався добре, але дістав там на середньому пальцеві правої руки чиряка, як пізніше виявилося — карбункула. Мене тоді нічого не тішило, навіть не поділяв я радості своїх товаришів із приводу приділу для штабових старшин і капітанів залізних ліжок та свіжої соломи в сінники.
Здивував мене майор Шиманський, який, щоб мати голову до печі, свої ноги з поганим потом тримав на рівні з моєю головою. Я бажав мати ноги до печі більше, як голову, бо то уважав за більш здоровий спосіб, а майор "замерзав" у голову.
Майор Шиманський посварився з капітаном Юзофом, а причиною було те, що наш старушок затаїв пачку папіросів, які взяв у поручника Новаковського й просив у нас тютюну, бо "не мав", як "Позен кохам"23.
На додаток до всіх моїх хвороб — ноги, носа й карбункула — ще почав мене мучити ревматизм. Отже треба було лежати в ліжку, а читати не можна, бо з високого вікна, яке має 15 см ширини та 40 см довжини, з-за грубих ґрат мало світла падало поганої осінньої погоди. Я лише міг лежати й мріяти, а думи снувалися зовсім невеселі.